Божко С. 3. В степах: Роман

Розділ сьомий «РУСЬКА БЕЛЬГІЯ»

Найманська копальня в найдальшому кутку західного Донбасу. Вона, як вежа, стоть на межі між голим Кате-ринославським та вкритим шахтами з капрами, димаря¬ми, пірамідами породи та естакадами степом Донеччи¬ни. Влітку навколо вежі-капра буяє робота хлібороб¬ська. Те ж восени й весною. Великим шляхом тягнуться хури з хлібом та вугіллям до вокзалу і звідти з лісом для шахти. Степ навколо як рій гуде: гейкають і свис¬тять панські та рогачівські погоничі, лунко дзвенять набитим шляхом нові брички хурщиків і цілий день то¬рохтять порожні гарби. А влітку навіть пізнього вечора риплять повними снопами навантажені. Гейкають на во¬лів натомлені погоничі, а з гарби снується довга, як сте¬повий шлях, пісня. Вона без слів і снується в напівсон¬ній степовій темряві, плутається в спицях дзвінких ко¬ліс із скрипом перевантажених драбин гарби.
Ге-е-е-ей, ВО-О-О-ОЛИ,
Воли ка-ро-сі-і-і-рі,
Та й до шин-ка-ро-о-чки,
До Ма-р-у-сі-і. Ге-е-ей!..
Тягнеться пісня із степу до економії. А заколисаний нею шлях засипає ненадовго. Ще до зорі по ньому знову дзвін
хур і торохтіння гарб.
180

Це — влітку. А пізньої осені та зимою не те. Довгий шлях -— одна круто замішана чорноземна липка маса, їхати тяжко. На колеса набирається і вернеться такими купами, що здається, весь степ на колеса намотується. Коні тяжко сопуть, поволі ступаючи. А вокзал восени та зимою ніби пересувається од найманівської копальні. Тоді, здається, до нього не двадцять, а верстов сорок бу¬де. Так восени та зимою степовою, непостійною. Іноді вона гонить сухим морозним північно-східнім вітром і курить завірюхою, а через день-два повернеться півден¬но-східний, потягне вогкістю від Азовського моря, по¬їсть сніг, і за колесами знову тягнеться та сама чорно¬земна маса. А вітер, їдкий, південно-східний вітер, б’є голками вогкої мряки й пронизує подорожнього наскрізь. Дощу немає, а одежа робиться мокра, хоч ви¬крути. Вітер своїми гострими голками навіть худобу спиняє.
Великі коні Густава Едуардовича чимдалі частіше зу-пиняються. їжиться спереду візник і закутується в плащ сам Найман. Уже сутеніє, а до вокзалу ще далеко. То нічого, що крик паротяга ріже з вітром Найманові вухо: на розлогих степах у вогкій атмосфері та ще за вітром його доносить верстов за двадцять…
Сіро, похмуро надворі, похмуро й на душі в Густава Наймана, молодого гірничопромисловця. Холодний ві¬тер пронизує сухорляву істоту в плащі, а у витті теле¬фонного дроту вухо Густава ловить загрози степової стихії, всього оточення, що склалося навколо нього та його копальні. Тут і злість зубра-землевласника, що його феодальні підвалини руйнує вільне наймання робочої сили, тут і злидні пауперизованих селян далекої півно¬чі, зобутих в личаки, обдертих й брудних, тут і хижий смішок нового степового буржуа, голови компанії хур- щиків — Свиненка. .
Похмуре Найманове чоло з вогкими від мжички бро¬вами окутується сірими, як сьогоднішнє небо, і тяжки¬ми, як свинець, думками.
Як його, молодого технолога, соціал-демократа, втяг- ло колесо капіталістичного господарства, він сам не стямився. Після гарячих балачок та палких промов, після юнацької романтики та дитячої конспірації злидні
штовхнули його на прозу агента товариства механічних ливарних заводів «Ейлер і Пастор». Молода Бельгія
181

марила експансією свого капіталу на степову країну, і ця експансія була така сильна, що Юзівку з її околицями так і прозвали «Руська Бельгія». Щодня Густав Найман читає поточну промислову пресу, щодня біржа голосами високих дивідендів галасувала про життя цієї «нової Бельгії». Що день, то дужче життя коло біржі з її ажіо¬тажем, з божевільним танком облігацій, акцій, дивіден¬дів та процентів витвережувало молодого Густава від соціалістичного чаду. Біржові операції своїм морем до¬свіду спекуляцій і крутійства заливали всі знання тех¬нології.
А «Руська Бельгія» та власна копальня — укохана мрія Густава Едуардовича — маревом висіли над ним. Молодий агент заводів «Ейлер і Пастор» шукав манівців у цю казкову країну, що доїться високими прибутками, що наганяє ціни акціям на біржах Парижа, Брюсселя, Берліна та Лондона.
На біжучому рахункові Німецького національного банку відкладалося Густавові ощадження, банкові ма¬гнати авансувались вишуканими, улесливими фразами, а молодий Густав шукав манівця — і манівець знай¬шовся.
Небіжчик — старий граф Шаботинський — ватажок старих російських вельмож і велика рука провінціаль- ного дворянства. На його похорони до Баден-Бадена при¬були з Росії, із курортів Німеччини, Швейцарії, Австрії та Італії. На всіх під час похорон була брехлива жалоба і не менш брехливий смуток в очах. Найман попав цілком випадково. І що йому до Шаботинського? І чом йому сумувати? Ішов, похиливши чоло, Густав Найман за тру¬ною старого російського дворянина, лаяв молодого гра¬фа, що завіз його по дорозі з Берліна, і байдуже дивився на носки своїх черевиків, а поруч по брукові рухались швидше-дрібніше ще пара носків. Не носків, а носочків. І вони ледве виглядали з-під довгої сукні. Очі мимоволі піднялися вгору, погляд мимоволі окинув перетягнуту вузьку талію. Далі не дивився: не можна серед лице¬мірно похилених зачісок і лисин підносити голову, хоч би це було й цікаво.
А за жалібним обідом вона сиділа проти нього. І Най¬ман бачив, як під час лицемірних промов, де перерахо¬вували високогуманні риси та заслуги перед вітчизною кріпосника Шаботинського, тремтіли її довгі рясні вії і
182

щось смикало кутики рота з опущеною верхньою гу¬бонькою східної красуні.
Після обіду, не стримуючи ханжества, багацько гостей прощались, мотивуючи раптовий від’їзд нагальними справами, хворобами родичів тощо.
Віра Павлівна (так її звали) після обіду спитала:
— А ви куди поспішаєте? Погуляйте ще.
Найман відповів, що його чекають невідкладні біржо¬ві справи фірми «Ейлер і Пастор».
— А ви ж, я чула, технолог,— здивувалась Віра Пав¬лівна.— При чому ж тут біржові операції?
—’ Мало хто чого не каже. Ось ви, приміром, я чув,— донька бідної грузинки, а самі чомусь живете в Італії… І маєте якимсь дивом маєток на Катеринославщині.
— Сядьмо тут,— показала Віра Павлівна на бокову алейку.
Заходило сонце, і вузьке його пасмо лягло якраз на цьому кущі. Очі Віри Павлівни ще дужче блищали, вби¬раючи розсипане по кущеві проміння.
— Ви говорите, як соціаліст,— продовжувала вона,— і взагалі, ваша демократична манера в поведінці…—Во¬на поворушила маленьким носочком пісок на алеї. Потім, повернувшись до Густава Едуардовича, почала: — А, знаєте, я люблю соціалістів. За темперамент. Я багато чула гарних промов німців, французів та емігрантів- роеіян—і всі такі запальні. Але, на жаль, вони фразе¬ри й утопісти… Ви не вірите, бо ви самі соціаліст. Я най¬дужче не люблю соціалістів Заходу. Приміром — ви. Ну який ви соціаліст, коли замість руйнувати капіталі¬стичну систему, ви ЇЇ зміцнюєте.
— Вибачте, але звідки вам відомо, що я — соціаліст? Я просто собі людина, обиватель.
— А от і не обиватель. Бо справжній обиватель про себе цього не скаже. А у вас соціалістичні переконання помітно навіть по рухах і у погляді це світиться.
— Я на вас іще так мало дивився,— спробував звести Найман балачку на інше.
— Е, ні. Ви не перебивайте! Дайте вже говорити мені. Приміром, якби ви не були соціалістом, чому б вам ди¬вуватись із того, що я тут, а маєток на Катеринослав¬щині? Або,— кому яке діло, хто моя мати? Адже мій батько — намісник Кавказу. А земля не материна, а батькова.
183

Найман здивовано дивився: до чого, мовляв, уся ця сповідь?
— Але я теж соціалістка,— продовжувала Віра Пав¬лівна,— і здійснятиму соціалізм на практиці. Шкода, що я не мужчина і не була в свойому маєтку. Я навіть зна¬йомих там не маю. Але коли б я знайшла тверду люди¬ну, я послала б на свою землю за управителя. Я б дове¬ла отим руським степовим зубрам і всім слов’янофілам і западникам руський соціалізм. Там же край, пане Наймане! Там якась вугляна Мексіка!
— «Руська Бельгія»,— перебив Найман.
— Ну й дорога,— крекче на передку візник.— Коні, пане, не йдуть — хай відпочинуть!
Візник устає і старанно пужалном одкидає з коліс багнюку.
«Оце тобі й Мексіка, і «Руська Бельгія»,— киває голо¬вою Густав Едуардович, поглядаючи на колеса фаетона і назад на їхній слід на шляху. А не так давно з яким захопленням і радощами та рожевими надіями летів він сюди, коли сповістив його брат про продаж цілини гра¬фа Шаботинського. їхав оцим самим шляхом теплої осені. А він, шлях, набитий, як камінь. Чітко одбивала пара Генріхових гнідих у темних яблуках, і широкий степ ніби сам котився й падав під ноги хороброму під-приємцеві. Очі сягали далеко небосхилу, а в голові ска¬кали проценти… Німеччина дає від щорічного добутку вугілля-чистого, перемитого вугілля — 97 %, а Росія ледве до 20 % сягає. Який жах! Яке дикунство!..
Очі бігали по степу, але він не перекраяний річкою і не блищав озерами. Сухий, як камінь… А де ж вода?..
Видача вугілля на поверхню в Росії квола. Вентиля¬ція, світло й цямрювання нікчемні… Ага! Ну це ще ні¬чого. Але де ж ліс? А навколо степ, без єдиного деревця.
— Ну, нічого,— вирішив тоді Густав.— Поборемось… Я ж не знав, що, крім дикої степової стихії, доведеться боротись із дикунами-поміщиками, дикунською помі¬щицькою державою.
Як сон, промайнули перші дні захоплення й рожевих мрій. Перші два роки існування копальні Найманової пройшли під знаком кризи не лише у вугляній, а й у металургійній промисловості на півдні Росії. Металоза- води скоротили споживання вугілля, залізниці — пере¬віз. Воно росло купами біля естакад і горіло. А в Най¬
184

мана пішли катастрофи. Замість сортованого вугілля, в нього такий самий, як і в дрібних вуглепромисловців Донбасу. Про електропередачу та видачу вугілля з ко¬пальні немає й згадки. Перевозять кіньми, як і всюди. А замість бетонового цямрювання — ліс, та й лісу ді¬стати нелегко в цих пампасах. А доставка на залізницю? Хурщики недорогі. Але ціна мінлива. Зимою одна, лі¬том інша. А такої погоди, як сьогодні, зовсім ніде не дістати. Правда, останнього року з хурщиками укладено угоду. Але що то за хурщики! Рогачівські глитаї, що, як чиряки, виросли навколо копальні, розводячи по де- сятеро-п’ятнадцятеро коней та заробляючи на доставці вугілля. І всі вони — і глитаї, хижі дрібні буржуа з Ро- гачівки, і сусід самодур — пан Карачун, і навіть рідний брат Генріх Едуардович — озброїлися проти Густава. Та й правда, яке діло Генріхові до того, що не устатко¬вана як слід копальня Густава Едуардовича. Він — аг¬рарій і виконує волю свого патрона, молодого графа Ша- ботинського.
І зачароване коло разом з великим земським оподат-куванням щодня і щомісяця обгортає в щось холодне й неприємне, як оця зимова мжичка, Густава Едуардовича Наймана.
— Оце тобі й «Руська Бельгія»!
Містечко Геренаш росло, як печериця після дощу. Ще й діди пам’ятають, як на тому місці, де воно розта¬шоване, біла тирса вилискувала на сонці і вівці паслися. А тепер — це вже місто. Та як же буйно воно росло! На¬вколо проривали вугляні копальні, і банкротувало старе панство з дикими полями. Пани або божеволіли, або (які ще змалечку були дурні) просто вмирали. А на їх¬нє місце приходив концентрований, інтернаціоналізова-ний, без лиця і родового герба акційний капітал. І лише раз на рік десь у залах Парижа, Брюсселя, Шальруа чи Уклю на докладах директорів копалень акційних това¬риств, як у кінофільмі, миготіли прізвища, одноманітні й сухі, всіх тих закордонних Барб’є, Бургуєнів, Камб’є, Косерів, Еврарів, Ловіків, Орців, Морелів тощо.
А по степах, по хліборобських нивах, їздили нові гос¬подарі — культурні хлібороби. Ті й інші щорік дужче завантажували колись степову станцію хлібними зсипи- щами та вугільними дворищами. Курів степ копальня¬ми, сходились і з’їздились юрби безробітної людності, а пунктом їхнього розподілу була станція Геренаш. І коли
185

маси робочої людності розпорошились по копальнях, коли вони увірвалися в підземні товщі степу, тоді тут і там погнало могили сіро-червоної породи та чорно-си- нього вугілля. Станція стала місцем розподілу і робочої сили, і вугілля, і хліба. Майдан навколо обсіли крамниці. Крамниці й будинки ремісників та містечкового купе¬цтва. Закуріли димарі двох величезних парових млинів, а зібране з околишніх сіл та економій зерно перемелюва¬лось на борошно й ішло на копальні та дальше — заво¬ди Донбасу. Туди ж таки щонеділі йшло шитво й узут- тя, закуплене робочою людністю на великому базарі мі¬стечка Геренаш. І як зріст гірничих підприємств та еко¬номій мірявся накладними станції Геренаш, так і базар міряв добробут масового споживача своїми товарами.
Ще років сорок тому містечко зароїлося різним чужо- стороннім людом. Містечком звуть його через традицію. А насправді, Геренаш — місто. Містечко — гніздо обива¬телів, з їхньою рутиною й консерватизмом. У звичайно¬му містечку кожен мешканець міг перерахувати на пальцях батьків, дідів і прадідів свого сусіди. Все дав¬нє, непорушне й тихе, як болото.
У Геренаші зовсім не те. Сюди пливла людність із різ¬них кінців Росії й навіть з-за кордону. Ніхто нікого не знав. Усі один одному чужі. Спочатку і не люди, а їхні гроші пливли до Геренаша. Прибували вони в особі під¬рядчика, купували план, будували оселі. А вже потім приїздили господарі: дрібні крамарі, ремісники-кустарі, закупники хліба, агенти далеких комерційних фірм, з філіями-конторами.
Так було перших два десятки років, доки злива стих¬ла і всі потреби околишньої людності задовольнялися в міру їхньої грошовитості.
Тоді почала творитися містечкова громадськість. Тво¬рилася, як і вся суспільність степової промислової Укра¬їни, перекраяна суперечностями станового поділу. До цього нікому не відомі пройдисвіти-купці тепер згурту¬валися в своє коло, що відрізнялося від реміснгасів-ку- старів. Інший світ являла чиновницько-бюрократична верхівка залізничної адміністрації та службовці най¬ближчих копалень, що чимдалі більше спромагалися будувати власні будиночки у Геренаші.
Потяглися до Геренаша й багатії-хлібороби, вкладаю¬чи в будівлі чималі грошики. Хоч самі старі й дожива¬ли віків по хуторах, та про дітей дбали. Через кілька-

надцять років у Геренаші збудовано прогімназію й ре¬альну школу. Отож і тягнуться молоді паростки сте¬пових багатіїв, пристосовуючись до нових обставин. Тільки діди тепер розповідають, як орали дерев’яними плугами та ралами, жали серпами (хоч і наймані були женці), віяли на токах, по могилах навпроти вітру лопатами. Понагортають, бувало, ворохи, як гори, а тоді лопатами на горбочку підкидають, а вітер одвіває.
Та це вже сива давнина. Крикнули вздовж степів па¬ротяги, розвозячи по економіях парові молотарки. Загули вони від зорі до зорі, не вгаваючи, і тепер чути далеко-далеко, як за горами та крутими балками ревом реве ненажерливий звір, ковтаючи сніп за снопом, а про¬ковтнувши, невгамовно стогне густим басом:
— У-у-о-о! А-а-а-ай! Да-вай!
Заворушились тоді степовики-багатії, биті не однієї осені на зсипищах коло геренашівського вокзалу чисто¬сортним зерном великих економій. І потяглися тоді ба- гатіївські сини та онуки до шкіл уму-розуму набирати¬ся. І що далі зростало містечко Геренаш, то більше но¬вих і нових господарів з’являлося на його містечковому обрії. Окремі особи, купки чи цілі кола в гонитві за гріш¬ми приїздили, осідали й вели глуху, часом зовні непо¬мітну, боротьбу за краще життя, за гроші, за громадське становище в містечку Геренаш.
Коли їхати ясної погоди до містечка, то його помітно дуже здалека, а надто як заїхати з заходу, катеринослав¬ськими рівнинами. Ще ген-ген з далечини видко хмар¬ки чорного й білого диму. Білий швидко підлітає й тане, а чорний курить із височезних димарів парових млинів, здіймається вгору і маревом-килимом летить над містеч¬ком. Закучерявиться темно-сивим руном на фоні небес¬ної блакиті і так собі спокійно й висить. Вабить незнайо¬мого подорожнього, і тому здається (містечка ще не вид¬ко), що до Геренаша недалеко.
Такого непривітного сірого дня, як сьогодні, Густав Едуардович не бачив ні диму, ні високих млинових бу¬дівель. Лише несподіваний крик паротяга перервав його нудотне чекання.
— Геренаш? — радісно й ніби з острахом запитав Найман.
Радісно, бо за чотири години подорожі змерз, знудився і жадав теплого затишку; з острахом, бо за марудними
187

спогадами про минуле не зважив як слід практичних за¬ходів на сьогодні і не накреслив планів на майбутнє. Оце ж і їде він, щоб здати все піклування про добробут своєї копальні відомому на всю округу присяжному по¬віреному Юрію Петровичу ІПеїну.
Шеїн — божок Геренаша і його околиць. Ні однієї до¬рученої йому справи не програвав. Дехто натякав про якісь зв’язки, що нібито має Юрій Петрович у колах по¬віту чи навіть губернії. Другі ці успіхи вважали наслід¬ком блискучого ораторського хисту, а жіноча половина геренашівської суспільності покладала все на зовнішні риси вродливого тридцятип’ятилітнього Юрія Петровича. Справді бо, хіба ж хоч одна з них не милувалася струн¬кою, елегантно одягненою постаттю, пишними, чорними вусами й глибокими синіми очима? А яке щастя розмов¬ляти й слухати чулу інтонацію його голосу!
На ганку власного будинку Юрій Петрович сам зуст¬рів Наймана. А будинок Юрія Петровича так само не¬звичайний. Сховався в садку серед подвір’я, одноповер¬ховий, але на високому фундаменті сірого каменю. По¬двір’я огороджено високим парканом, із колючим дро¬том поверх. І хоч який ласкавий присяжний повірений, але небагато геренашівців знали, що твориться за висо¬ким парканом Юрія Петровича.
Найман був рідкий гість Геренаша, а в Шеїна зовсім не був. Дорогі килими, м’які меблі в кабінеті та в віталь¬ні, смачний обід і дорогий сервіз немало здивували Гу¬става Едуардовича. Син убогого батька, молодий про¬мисловець і тепер у степах серед робітничої шахтарської маси був пуританцем. Немало здивувало Наймана й те, що вся хатня прислуга були чоловіки. Офіціант, як у ресторані, холодно подавав і приймав, ніби по давно ви¬робленому розкладу, їжу й напитки, і все це так делі-катно й мовчки, без зайвого руху, посмішки.
В кабінеті Найман не витерпів:
— А скажіть, Юрію Петровичу, чому то ваша мила господа не має під своїм дахом представниці прекрас¬ного полу?
— Просто кажучи — чому я нежонатий?
— Ні, трохи не так. Я сам нежонатий, але мати гос¬поду і не мати в ній жінки…
— Ви мені вибачте, але… може б, ми про це тим часом не говорили.

— Вибачте, Юрію Петровичу…— зніяковів Густав.— Знаєте: з дороги, і ваше вино… Тоді давайте по-ділово¬му.— І Найман почав викладати все, що скоїлось за ос¬танній рік у них із Генріхом. Трохи сп’янілі очі його горіли й мінилися то нещадним огнем до землевласника графа, то теплим жалем за надмірно витраченими гріш¬ми. Говорив про свої проекти й думки, про намір твори¬ти промислову революцію в степах, удосконалювати вугляну промисловість і таке інше. А коли дійшов до «промислового секрету», спинився. Але спинився так невміло, що повірений незадоволено підганяв:
— Ну, ну, продовжуйте.
А в очах у Юрія Петровича гостра цікавість до Найма- нових болів.
-— Усе,— спокійно закінчив цей.— Я приїхав до вас, щоб доручити Еам судову справу з братом і попрохати у вас, як у юриста, поради. Є ж щось у російських зако¬нах, що хоч трохи обмежує сваволю наших ленд-лордів, чи немає? Невже мужі російської держави не розуміють, що такий спосіб господарювати нічого, крім руйнації гірничої промисловості й заморожування ініціативи, не дає?
Густав змовк і, одкинувшись у м’якому фотелі, звів очі на овальну мініатюрну фотографію, що висіла над Шеїним.
А цей сидів суворий. Нахиливши трохи голову, він міцно довгими, як у музиканта, пальцями обхопив ко¬ліна і дивився кудись у куток кабінету.
Шеїн радий. Він тепер побачив справжнього одного з тих, що налітають і розкрадають його велику вітчизну. І хто знає, може, в Шеїна дух по-європейському освіче¬ного інтелігента й ліберала боровся з тінями його пред¬ків, старих московських бояр, а потім збанкрутованих дворян — стовпів російського царату. Може, його ру¬ський патріотизм виривався на поверхню, щоб крикну¬ти цьому німецькому культуртрегеру одкоша. А може, розуміючи закон світової концентрації та інтернаціона¬лізації капіталу, він карав себе, що даремно несе свою молодість на службу недозрілому руському суспільству.
А може, Юрій Петрович обмірковує свою чорну ро¬боту, плануючи якнайтонше виконувати свою справжню місію в цій «Руській Бельгії». Але про це ще рано, місія таємна. А тим часом Юрія Петровича Шеїна всі знають як ліберала, як проводиря місцевої ліберальної суспіль-
189

носгі. Це ж до нього звертаються в усіх випадках утис¬ків і гніту російської сатрапії. Це ж про нього йде слава в усіх колах і містечка Геренаша, і гірничопромислових кіл, по вбогих хатах і багатих економіях. Це ж до нього й сьогодні приїхав шукати порятунку й цей колишній німецький есдек і молодий промисловець півдня Росії Густав Едуардович. А що есдек, про це Юрій Петрович довідався ще до того, як Найманова нога ступила на те¬рен містечка Геренаш.
Та цього ні Густав Едуардович, ні хто інший у Гере- наші не знає і не знатиме. А зараз Шеїн мусить бути такий, який він здається для багатьох, і поміж двох бра¬тів він стане за слабшого.
— Ви питаєте про гірниче законодавство в Росії? Друже мій! Вам, німцеві, тяжко зрозуміти трагедію ру¬ської душі. Нас охоплює сором, коли доводиться стика¬тися з людьми такої культурної нації, як німецька.
Найман зосереджено стежив за повіреним, а оксами¬тові очі Шеїна набирали колючого холоду. Видно було, що зміст промови не зовсім пасував до справжнього по¬чуття. Цього якраз повірений боявся і, щоб переконати Наймана в щирості, зменшив пафос в голосі, а наліг на зміст промови. Дивлячись трохи вбік, він стиха говорив.
— Ви думаєте, що ми, поступова руська інтелігенція, не знаємо про ту одвічну боротьбу, що точиться між ву¬гляними промисловцями й нашими землевласниками- дворянами за надра землі? Знаємо добре. В цій справі передо мною повстає образ великого царя Петра І. Він єдиний кинув розумне слово у виданому наказі Берг-ко- легії: «Благословение божие не должно оставаться втуне под землею». Цей європеєць в Азії перший дозволив усім, хто винайде вугляні чи рудні поклади, вільно їх розробляти. І це цілком правильно. Так принаймні сто-їть справа в усіх культурних державах.
«Але ж у нього ерудиція!» — думав Найман, дивля¬чись на Шеїна. А Шеїн говорив далі і ще дужче дивував Наймана.
О, Шеїн знає, куди його посилали з Петербурга вісім тому років. Він знає, які вузли скарг доведеться розв’я¬зувати йому на півдні Росії. Він розповів Найманові всю проблему «гірничої свободи». Шеїн знає й про те, що першою європейською державою, яка ще 1810 року Е статті 552 Кодексу загальних цивільних законів упо¬

рядкувала цю тяжбу, була Франція, що суть цього за¬кону в зменшенні поміщицьких прав на земельні надра, у відокремленні прав на земельні надра, у відокрем¬ленні прав на надра від права на землю. Шєїн іще дужче дивує Густава; він навіть йому, німцеві, роз¬повідає про німецький закон 1865 року, що після нього всі надра землі належать державі і всяк, хто бажає й має змогу розробляти, може й не питати згоди земле-власника. Ще більша воля в Америці. І все це знає при¬сяжний повірений — Юрій Петрович Шеїн…
— Пробачте,— перебив Найман невпинну зливу Шеї- нової компетенції.— Але хіба ж в Росії немає аніякі¬сінького обмеження землевласницької сваволі над зе¬мельними надрами?
— А так, що й нема,— напівіронічно розвів руками Шеїн.— Єдиним документом була петровська «Берг- привілегія», видана 10 грудня 1719 року. Та цей закон був лише 60 років. А вже маніфест Катерини II, що вона дала дворянству 28 червня 1782 року, надає права власності не лише на земну поверхню, але й на земельні надра. І до сьогоднішнього дня в нас керуються тими законами.
— Виходить, справа зовсім безнадійна? — спитав після всього Густав.— Та невже ж я тому, що десь за кордоном є пан Шаботинський, примушений буду при¬пинити копальню? Самі ж подумайте: позиваюсь із рід¬ним братом. Це можливо лише в дикунській Росії.
— Кажете: безнадійна? Е, ні — стривайте! — 3 тими словами Шеїн схопився й кинувся до своєї теки.— Є пер¬спективи, пане Наймане,— промовив він, не відриваю¬чись від теки.— 3 вашого стану є вихід.
Із цими словами Шеїн підійшов до карти Н-ського по¬віту, що висіла над головою в Густава. Густав підвівся й собі.
— Умгу-у,— говорив поволі Шеїн, водячи олівцем по карті.— Виходить, ваша копальня стоїть у південно- східному куті володінь Шаботинського.— Так-так. Зі сходу у вас земля рогачівців — так же?
— Так,— стиха відповідає Найман, не відводячи очей від Шеїнового олівця.
— З двох боків — заходу й півночі — земля Шаботин¬ського. А хто це в нас із півдня?
— Земля пана Карачуна.
— Годі. Все ясно.— І Шеїн сів у крісло.
191

Густав дивився, як зацікавлений учень на вчителя.
— Тепер ваша справа обернулася так, що доведеться нам обом попрацювати. Треба обкрутити трьох осіб, а одному це не так легко,— говорить повірений.
— Кого ж саме?
— Вашого брата беру я на себе. Тут доведеться їхати до Катеринослава в Гірниче управління Півдня Росії, од¬ночасно подавши скаргу до ради з’їзду гірничих про¬мисловців. А на те пішло, то доведеться і в Петербург, і в бюро уповноважених звернутися у Харків. Вам на¬лежить у формі дружньої бесіди довідатися в інженера Діберса про напрям і місце синкліналі * ваших вугляних шарів. У вас спад шару йде на південь — адже ж так?
— Ви справді гірничий інженер,— дивується Густав Едуардович.— Але при чому тут синкліналі?
— Я пам’ятаю, років сім тому інженер Діберс хотів у Карачуна купити ділянку землі і десь копав шурф. Та Карачун йому не продавав, а поміж гірничопромис¬ловцями ходили чутки, що синкліналь найміцнішої верстви проходить Осауловою балкою. Коли так, то вам буде вигідно обкрутити справжню господиню Карачу- нової землі і, якщо справа з братом не вигорить, просто перенести все устаткування на землю Віри Павлівни.
— Віри Павлівни? — і Найман насторожився.— Це ім’я мені щось знайоме. А при чому тут Віра Павлівна?
— Ага! Це ви ще не знаєте? Тут панові Карачунові маленький сюрприз. Ота земля, що він до цього часу посідав, насправді не його земля, а оцієї ж Віри Павлівни Татіоні.
— Та-ті-о-ні? — тер чоло Густав Едуардович.— Ах, та який же я недогадливий. Я ж із нею вже знайомий.— І Найман розповів Шеїнові про похорони графа Шабо- тинського.
— Прекрасно! Прекрасно! — потер руки Юрій Петро¬вич.— Ні, нам таки сьогодні щастить. А подивіться-но сюди.— І Шеїн подав Густаву візитну картку інженера Діберса із запрошенням прибути до нього на вечірку.— Підемо вкупі?.. От і добре!..
* Синкліналь — місце, де шар чи низка шарів вгинається і творить вибалок в протилежність шаровим горбам — ан¬тикліналям. На синкліналях шари переважно товщі.
(У :і примітки в тексті належать автору).
192

Габріель Луї Діберс, він таки й Гаврило Лукич,— ди¬ректор копалень анонімного товариства «Західнодонець¬ке вугілля» і володар багатьох акцій не лише в цім то¬варистві, а і в багатьох інших. Здавна живучи в Росії, він устиг збагнути всі тонкощі азіатського державного апарату, увібрав у себе, мов губка, всі звичаї руського бюрократичного суспільства. І коли треба, Габріель Луї находив спільну мову і з урядником гірничної поліції, і з округовим маркшейдером, і з гірничим інженером,
і навіть із самим начальником Гірничого управління Пів¬дня Росії. І першим завданням Габріель Луї поставив зв’язатись і обрости цією суспільністю. Це — коли він прибув сюди двадцять тому років, як директор анонім¬ного товариства. Хто був справжній господар анонімного товариства «Західнодонецьке вугілля», мало хто знав. Саме правління його перебувало десь за кордоном: хто казав — у Парижі, хто — в Брюсселі, а хто — іще в яко¬мусь містечку чи то біля Парижа, чи біля Брюсселя. За сучасного способу володіння акціями, коли право на володіння частиною степової України ходить по закор¬донних біржах, як право на володіння паризькою кокот¬кою, знати самих господарів тяжко. Всіх акціонерів не знає й Луї Діберс. Перші роки, коли він сам їздив із до¬повідями на з’їзди акціонерів, іще сяк-так пам’ятав, а тепер із доповідями їздить молодий гірничий інженер Еміль де Ріддер. Туди їде з величезними шпаргалами — технічними планами, комерційними звітами та кошто¬рисами. Усе це за місяць перед зборами акціонерів, що відбуваються щороку лише в першу п’ятницю місяця лютого, старанно перевіряє сам Діберс. Тоді молодий Еміль виїздить за кордон, а через тижнів два привозить звідти нове призначення й уповноваження від ради ак¬ційного товариства старому Діберсові. Чим далі, це пе¬реходило в звичай, але старий директор щороку після кожного приїзду Еміля, після нового свого уповноважен¬ня, скликав околишню суспільність і святкував своє при¬значення буйною вечіркою.
На вечірках можна було бачити всіх. Господинями були дві доньки Діберсові Луїза та Кеті.
Луїза лише вчора повернулася з Катеринослава.
— Після твого свята, тату,— говорить після обіду смаглява Луїза,— я поїду до тітки, адже ти казав, що там весело можна провести час. А на півдні Франції,
7 С. Божко
193

мабуть, так гарно. Ти дивись, якого гарного альбома мені прислала тітка.
— Гаразд! Гаразд, доню! —ласкаво погоджується ста¬рий Луї і перебирає кучеряве волосся смаглявої Луїзи. Та на думці в старого не те. Що йому південна Фран¬ція, коли кращі роки він положив отут під Геренашем. Старий Луї ворушить сивими бровами. А що скаже Еміль? Недарма ж Діберс покохав і ВИЕЧИВ цього без¬рідного хлопця. Недарма ж Еміль рік у рік старанно працює над планами, робить підземні виміри, ризикуючи іноді своїм життям. Адже ж Луїза сама плакала й годи¬ну була непритомна, коли Еміль де Ріддер був по той бік обвалу в північному крилі 3-ї копальні.
— Луїзо, ти б щось допомогла мені,— входячи до їдальні, говорить Кеті.
Кеті більш подібна до англійки. Вона добра господиня Діберсового дому і коло її інтересів обмежується хатні¬ми справами, доглядом за кухнею та подвір’ям. Кеті її звуть лише Луїза, Діберс та Еміль. Крім них, іноді хтось із гостей до неї так озветься. А всі інші: і покоївка, і сто¬рожиха та сторож, і конюх та двірник на подвір’ї, і кон¬торники з нижчого поверху — звуть просто Катерина Гаврилівна. А бухгалтер Діберсової контори, що ось уже другий рік старанно впадає за директорською донькою, Катерину Гаврилівну зве просто Катя. Та це мало хто чує.
— Гаразд. Я піду,— говорить Луїза і кішечкою треть¬ся коло старого Діберса. Луїза хоче спитати про щось, та Діберс знає й сам. Він поволі засовує жилаву з рудим волоссям руку в бокову кишеню і розгортає перед Луїзою.
— «Все гаразд. їду»,— ворушить червоними губами Луїза, перечитуючи телеграму Еміля де Ріддера з Вар¬шави.— А коли ти одержав? Чому ти мені не показав раніше?
— А тобі не байдуже? Я чекав, доки ти виїдеш до тіт¬ки,— говорить старий Луї і жартівливо обіймає доньку.
— Ах, я й забула, мене ж кликала Кеті,— і, зашарів- шись, Луїза біжить од батька на кухню.
Габріель Луї дивиться на годинник. Рівно дванадцять, А кур’єрський прибуває о другій. Габріель Луї іде в ка¬бінет і проглядає візитні картки з Відповіддю. Тут на столі директора всі, хто користується авторитетом у Ге- ренаші, на кого може опертися Діберс, набуваючи чим¬
194

далі більшої пошани всіх кіл геренашівського суспіль¬ства. Вони мають сьогодні прибути на його свято. Дирек¬тор сідає в крісло й переглядає.
Ага! Пан Бубликов та пан Дев’ятка з жінками при¬будуть. Завтра про Діберсове призначення заговорять у прогімназії й реальній школі. Так, хай говорять. Хай знають усі, що і завтра і через рік директором’копалень акційного товариства «Західнодонецьке вугілля» буде Габріель Луї Діберс. Начальник станції Жезлов. Лікар Нежданов. Лікар Соколов. Викладач руської мови Ізум- рудов… Це все добре. Але хто ж із сусід-гірничопромис- ловців? Ага! Інженер копалень Блошкевича Лук’янів. О-о! Це зовсім інша річ! Усі попередні нічого не мають до копалень акційного товариства «Західнодонецьке ву-гілля». Всі вони, звичайно, будуть пити, їсти, говорити тости, славословити Габріеля Луї як мецената й догля¬дача добробуту в обох школах геренашівських. Та й більш нічого. А інженер Лук’янів — зовсім інша одини¬ця. Він поінформує про наслідки XXVIII з’їзду гірничо¬промисловців. Але чом його немає? Його ж запрошено на 12 годин. Ростовський потяг прибуває о дванадцятій.
— Інженер Лук’янів.
— Просіть.— І Діберс швидко схоплюється з крісла.— Заходьте, заходьте,— звертається він до високої постаті Лук’яніва.— Я вже боявся, що ви не приїдете,— радо стискує руку.— Я вас так давно бачив! Сідайте, прошу.
Інженер Лук’янів сідає і, як завжди, просить дозволу закурити.
— Прошу, прошу. Шкода, що Еміль забарився. Він обіцяв мені привезти добрих сигар. Що ж у вас нового, розповідайте. Бо ми в цім закутку мало про що поін¬формовані.
Лук’янів крізь дим хитро посміхається. «І бреше ж ловко старий лис». Лук’янів добре знає хитру вдачу Діберсову. Ще в жовтні минулого року, коли на XXVII з’їзді гірничопромисловці Півдня Росії порушили спра¬ву про поширення пасажирських станцій Синельниково, Кривий Ріг, Юр’ївка та Алмазна, Діберс пророкував не¬вдачу. Нікому іншому, як Габріелеві Луї Діберсу хтось одкриває портфель начальника управління і він наперед знає всі думки гірничного департаменту.
— Та що ж, справа безнадійна. Був оце я в Катерино¬славі, в канцелярії начальника гірничого управління. Дали довідку, що поширити вокзали не можна. Вам,
7*
195

певно, відомо про роботу комісії Шухтана. Міністерство фінансів там надіслало цілу калькуляцію. Скаржаться, що на 36 632 верстви Південних залізниць щороку витра¬чається 60 мільйонів карбованців. А проти минулого на майбутній рік додали: на прокладку нових колій — 681 000 крб., на розвиток станцій — 790 000 та на поліп¬шення перевозки — 164 000.
— Так. Так. От і господарюй,— зворушливо хитає го¬ловою Діберс.— Податки давай, а вугілля спровадити не¬має по чому. Ми минулого місяця відмовили в клопотан¬ні про тарифи. А все це через вас.
— От тобі й раз! А при чому тут я?
— Знаємо, знаємо вас, радикалів,— посміхається Ді¬берс.— Але як я подивлюсь, то доведеться й мені на ста¬рість стати бомбістом. Це ж глум. Тільки в дикунській Росії за такої депресії у вугляній та металургійній про¬мисловості можуть накладати такі тарифи. А як у вас із червневим законом про нещасні випадки та компенса¬цію? Робітники не галасують?
— Усе байдуже. Але, на мою думку, дарма пани гір-ничопромисловці плазують перед урядом. Ви ж поглянь¬те, в якому ми безглуздому становищі. Ми нищили ро¬бочу силу, допускали пожежі й катастрофи, аж доки уряд, — легко сказати, царський уряд! — оступився за робітництво. Виходить: за наше жито та нас побито,— розводив руками Лук’янів.
— Годі, годі, Вікторе Костянтиновичу. Мене своїми радикальними аргументами не переконаєте. Добре за кордоном. Там спертися на робітництво можна. Було б наше робітництво таке, як за кордоном,—зовсім інша справа. А тут,— і Габріель Діберс махнув рукою.
— Але ж і пожежами та обвалами робітників не пере-виховаєте.
— Ах, які ви діти! Ну, гаразд. Припустимо: ми опер¬лися на російських робітників. Але де ж форма впливу робітника на царат? Парламенту немає, магістратів в цій пустелі теж немає. Допусти робітництво до політики — почнеться руйнація промисловості. Робітництво ж вірить цареві більше, ніж нам. Чули, який реванш готують тем¬ні сили? Проти прокламацій соціалістів підкинули про¬кламації, що в усіх непорядках та народнім лихові винні євреї та чужоземці. І робітництво вірить. А попи в церк¬ві! А дурний обиватель буржуа на базарі! І маєте—в усіх руських непорядках ми ж і винні. Наш робітник —
196

дикун і хам. Він як хижий ззір ще дивиться в ліс, на
село.
І Діберс хитає лисою головою.
— Нічого, панове радикали, з вашої пропаганди не вийде. Не піде ж ваш забойщик просто в міністерство шляхів до Мясоєдова-Іванова і не доведе з цифрами в руках, що його добробут залежить від високих тарифів, які міністерство шляхів накладає на перевоз вугілля. Немає парламенту, через це й усякому демократизмові капут.
— Пан Шеїн і пан Найман,— сповістила покоївка.
— Проси… Пан Найман? До нас? — Діберс звів очі на Лук’яніва. От іще унікум, що заводить парламент на копальні. Восени поприходили до мене старі підрядчи¬ки. Люди, можна сказати, з багаторічним досвідом. А він повиганяв їх із копальні. Чого доброго, ще професійну спілку заснує на свою голову. А ось і Роберт Оуен! — підвівся Діберс назустріч Найманові й Шеїну.— А ми про вас говоримо. Як там на вашій фаланзі? Скоро роз¬пустите?
— Навпаки, — сміється Шеїн. — Густав Едуардович лише збирається воювати. Брат проти брата йде.
— А що? Мабуть, про ренту?
— Так! — кинув Густав, сідаючи.
Смеркало.
— Юрію Петровичу пакет,— подала покоївка в двері.
Діберс звелів засвітити світло. Шеїн відкрив пакет.
Всі зосередились на постаті повіреного. Чом так хму¬ряться його брови? Ага! Певно, програна справа. Шеїн перечитує листа і кладе в бокову кишеню. В кабінеті тихо.
— Пан де Ріддер,— чути за дверима покоївку.
— Вибачте, панове, я зараз.— І Діберс поспішив на¬зустріч.
— Ось і наш дорогий Еміль. Пан Найман не знайо¬мий, прошу познайомитись. Це пан де Ріддер, а це — Язон із Німеччини. Я тобі вже оповідав про нього: вели¬кий утопіст, що в нашій дикунській Колхіді намагався знайти золоте руно,— рекомендує жартівливо Діберс Наймана.— А чого це Юрій Петрович притих? — звер¬нувся Діберс до Шеїна.
За ним на Шеїна подивилися й усі присутні. Шеїн, ніби прокинувшись, хитнув головою:
— Так, Росія почала війну з Японією.
197

У кімнаті знову затихло. І тільки де Ріддер у тон Шеї- на промовив:
— За кордоном про це знали ще тиждень тому.
Тоді Шеїн підвівся, хитнув головою і зовсім іншим то¬ном, трохи схвильовано й не поспішаючись, відповів:
— За кордоном французи лише знають, а руським доведеться воювати. А це, панове, не те саме. Вій¬на — це жертви, смерті і всеросійська драма,— продов¬жував Шеїн, обводячи присутніх своїми великими очи¬ма.— І нам, як прогресивній суспільності, далеко не бай¬дуже про наслідки від війни. Завтра про це знатиме вся Росія. Довідається й заворушиться всеросійський обива¬тель. І що буде після війни, ще не відомо.
— Після війни ми матимемо конституцію,— підвів¬шись промовив Лук’янів.
— І буйний розвиток вугляної промисловості,— додав де Ріддер.
— Війна ніколи не підносила народного господарст¬ва,— промовив Найман.— Хіба в Росії? Бо тут усе нав¬паки виходить.
— Правду кажете, навпаки,— ствердив Діберс.— Які ви, панове, слабодухі. Війна ж не під Геренашем…
— У тому й усе лихо,— перебив Шеїн.— Як ми будемо воювати на Далекому Сході?..
— Ах, діти, діти,— посміхається Діберс.— Вас ля¬кають військові витрати та смерті? Яка ж війна була без смертей? А перекладіть ви, пане Наймане, мову війни мовою цифр вашої бухгалтерії. Війна далеко,— потрібна залізниця, потрібні й рейки, вагони, паротяги, потрібне вугілля на ту залізницю й на ті заводи, що мусять по¬стачати вагони й паротяги. Потрібно вугілля на заводи військові… А скільки ешелонів піде в далекий світ? А скільки вагонів зіпсується на прогоні Челябінськ — Порт-Артур! А скільки тонн вугілля витратить уся Схід¬на залізниця та наші заводи на Півдні Росії! Це ж поезія цифр!.. Я — за війну.

Категорія: Божко С. 3. В степах: Роман

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.