Божко С. 3. В степах: Роман

Розділ дев’ятий ЛЮБІ БОЛЯЧЕ

Генріх Едуардович Найман цілу годину вже втретє перечитує лист від Аполлона Михайловича. Йому він страшенно не подобається. Та й відки це повелося? Жи¬ве десь собі панич за кордоном, творить міжнародну по¬літику, і раптом — бух! —цілий агроном. Генріх Едуар¬дович бере робочу книгу й підраховує. На весну 1904 ро¬ку посіву передбачається: 300 десятин ячменю, 100 де¬
210

сятин білоколосої пшениці, 100 десятин вівса, 70 десятин сіяних трав, 300 десятин чорного пару і 300 десятин уже посіяно озимини. Все прекрасно. Все одне до одного при¬пасоване. А тут тобі маєш — лист! І це категоричне: «Ввесь засівний лан розбити надвоє: білоколосу пшени¬цю та овес. Крім цих культур, нічого не сіяти. Варто бу¬ло б іще з осені замість пшениці посіяти жито — житній хліб найбільше споживають в армії. Але дарма — по лазаретах багато буде ранених, а туди й пшениця піде. Мені, як дипломатові, незручно вести листування, а то¬му даю адресу. На цю адресу й напишіть до самарської фірми поставщиків хліба на Далекий Схід. Умовтеся за ціну, і їм можна буде все запродати».
— Гм! Легко сказати, 870 десятин ярової культури. А що ж буде в жнива? Ну, з вівсом то сяк-так справи¬мось, а як сипне пшениця? — І знову хмурить чоло Ген¬ріх Едуардович, перечитуючи вчетверте листа від моло¬дого графа з-за кордону. Далі обома руками б’є себе по колінах і підводиться.— Ах, що буде, те й буде! Я не ви¬нен… Гаразд. Це на один рік, а далі? Та це ж руйнація пілої системи! Невже війна буде кілька років? Та хай буде так, як пише граф.
— До вас можна зайти?
— Прошу. Коли ви вже звикнете заходити, не питаю¬чись? Це ж не спальня, а робочий кабінет.
Люба зашарілась і закусила нижню губу.
— З якого це часу ви, Генріху Едуардовичу, стали та¬кий цинік? Здається, я не даю вам на це ніякого права.
— Ну, годі, годі! — говорить Найман.— Ви, взагалі, ні¬кому ніяких прав не даєте. Як же ваша школа? Все сіє¬те «разумное, доброе, вечное»? Ото ж я бачу, що біля монопольки дедалі більше п’яниць валяється. Ех, діти, діти!
— Генріху Едуардовичу, я до вас у маленькій справі.
— А що саме?
— Бачте, одна людина…
— Роду?
— Ну, хай чоловічого — яка різниця…
— На зріст високий, блондин?
— А хоч би й високий, хоч би й блондин, то що?..
— Нічого, нічого,— сміється Генріх Едуардович.— Чо¬го тому поповичу від мене треба?
— Кость Калістратович безробітний і прохав запитати,
211

чи немає в вас якоїсь технічної конторської роботи для нього?
— Гм… Робота є — в мене ж конторника немає. А він що — з «вічних студентів»?
— Чого ви такі колючі? А хоч би й вічний студент. Та ж вігі не проситься за агронома, а просто собі роботу, конторську,— хвилюється Люба.
■— Ну, вже розумію. Так скажіть своєму лицареві, що коли він кине оті дурниці із школами та сільськими схо¬дами, то стане в мене за конторника.
— Ви це говорите серйозно? — запитує Люба.— Бо я так і перекажу.
— Цілком серйозно. Так і переказуйте.
Люба повертається йти. Береться за ручку дверей, а тоді нерішуче:
— У вас можна ще одне запитати, Генріху Едуардо- вичу?
— А що там іще?
Люба вся червоніє, і на очі навертаються сльози.
-— Ну, ну, кажіть. Чого ж ви спинились? Я вас слухаю.
— Ет! Та що там говорити! — І Люба причинила за собою двері.
«Що за знак? — думає собі Генріх Едуардович.— Ма¬єш іще один сюрприз. Це дегенероване дворянство зов¬сім сьогодні збожеволіло. Чого доброго ще Любов Іва¬нівна захочуть ультиматум поставити… Цікаво, чого їй від мене треба?»
Генріх устає з-за столу й виходить із кабінету. В по¬коях тихо. Пройшов до Уляниної кімнати, але її немає,— певно, десь по господарству нишпорить. Хотів уже йти назад. Але круто повернувся й пішов до Любиної кім¬нати.
— Увійдіть,— стиха відповіла Люба Іванівна на ле¬генький стук Генріха.
Люба лежить на канапі, затуливши обличчя книжкою, і не підводиться. Генріх мовчки увійшов і, не питаючи дозволу, сів. Та й чого він має питатися. Що це за по¬рядок? Якась безпритульна дівчинка, уламок миршавого дворянського роду, почне ще вказувати йому, управи¬телеві багатого маєтку, і давати лекції хорошого тону.
— Я вас слухаю,— після короткої мовчанки говорить Генріх Едуардович.— Кажіть-но, що маєте?..
Люба відхиляє книжку і червоними від сліз очима дивиться в стелю.
212

— Я не знаю, що говорити. Я не бачу нікого винного. Але вона була така хороша, така чесна й добра жінка, а тепер…
— Що тепер?.. А тепер нечесна? А тепер, скажете, розкрадає господарське майно?
— Ах, ні, не те, зовсім не те, Генріху Едуардовичу. Я не про господарство кажу. Ну, а де ж таки водиться, щоб жінка била коровника, конюха. Вчора воловиків хлопець вибіг заплаканий із сараю.
— А ви питали, чого той воловиків хлопець був у са¬раї?.. Вам байдуже, що в білої водовозової кобили з хво¬ста через того хлопця одна ріпиця залишилася.
— Навіщо мені ваша біла кобила? — кривиться Люба.
— Отой ваш нещасний хлоп’яга висмикав увесь хвіст та й одніс сільським хлопцям за махорку… І коли вже ви покинете свою філантропію? Ідіть уже на село та чи¬тайте в «Домі трезвості» лекції,— насмішкувато додав Генріх Едуардович.
Люба підвелася і сіла на канапі.
— Чого ви глузуєте? Як вам не соромно? Джентль¬мен! Мені це господарство таке саме рідне, як і вам. А то поїду до тітки і не побачите більш.— І Люба при¬мхливо кривить губи.
«А що їй? — думає Генріх Едуардович.— Візьме здуру й поїде в Москву, розляпає своїм тіткам, а ті дядь¬кам — і пиши пропало».
— Ну, не сердьтесь. Чого ж ви, як дитина? Я жар¬тую,— і Генріх Едуардович бере Любу за руку.
Люба опускає вії, а рука в Генріха Едуардовича така сильна й тепла. Це ж цими руками він бере щоночі за дужий стан Уляну. Люба мовчить, і тільки груди почи¬нають часто здійматися. А перед очима — Уляна, така рожева й соковита. Сьогодні увійшла,— ще Люба спа¬ла,— і так просто, немов хвалилась про яку дрібницю:
— А знаєте, панночко, вже минув місяць, а в мене немає цвіту.
Любу обдало жаром і ось півдня трясе, як у лихо’ манці.
Уляна завагітніла. Вона родить від цього здорового та дужого німця дитину. Це буде щось надзвичайне. Уляна така пишна з смолистим волоссям, а він білявий. У неї чорні, як терен, очі, а в нього сині.
Перебігає це по худенькому тілові, б’є у скронях, коле в серце, а рука Генріха Едуардовича все дужче
213

тисне Любині руки. По гарячих щоках щось ще тепліше покотилось вниз, і Люба чує, як Найман важко сідає поруч.
— Ви плачете? — чує Люба і піднімає вії. Тоді саме перед її очима нахиляється рожеве обличчя Генріха:
— Ну чого ж вам? Що вам боляче? Не плачте. Я вас образив? Не гнівайтесь,— говорить лагідно-ласкаво Най¬ман.
Люба немічно хилиться в бік Генріха Едуардовича.
— Я нікуди не поїду,— шепоче вона ледве чутно вогкими устами.— Мені й тут добре. Ви обоє хороші. Ви такий дужий і гарний господар. Ви такі й батьком будете? Ви любитимете свою дитину?
Генріх Едуардович раптом устає:
— Яку дитину? Про що ви говорите?
Тоді Люба падає на канапу, нахиляється вниз, ховає лице, і тільки сухенькі плечі часто здригаються. Най¬ман дивиться поверх Люби у вікно і мовчки кусає губу. Ага. Так! Ця дівчинка втручається навіть у його інтимні справи. Бач, відки ця філантропія й турботи про воло- вичиного хлопця. А чому б їй і не цікавитись: вона ж жінка, і напевно чує, як кожної ночі відхиляються двері Генріхової опочивальні і як цокає замок у дверях Уля- ниної. Найманові стає боляче за цю убогу дворянку, що, вибита з колії свого стану, примушена тратити літа отут, у степах, і турбуватись про хлопчика якоїсь воло- вички. Очі Генріха Едуардовича опускаються вниз, на мить зупиняються на розкуйовдженій зачісці Любові Іванівни. Вона вже не плаче, а тільки дрібненько часто дихає.
— Ну, не плачте,— і Генріх сідає знову коло Люби. Дужа рука торкається її лівого плеча і мимоволі обер¬тає заплакане лице догори.
— Вам боляче, що я буду батьком? А чому б мені й не бути? Я ж жива людина. Я працюю день і ніч у чужому господарстві. Хтось десь сидить і через за¬кордонні банки дістає гроші, а мені не можна дозволити собі те, що не забороняється навіть моєму воловикові, на що має право і Свирид, і прикажчик Петро. Це ж так звичайно.
— Ні, не звичайно,— говорить Люба й дивиться в сте¬лю.— Це не так просто, як вам здається. Уляна вам не рівня. Вона була така хороша, поки не знала вас.
214

А тепер це якась звірюка. Ви зламали її чисту, святу натуру.
— Що я зламав? Вона ж не була дівчиною. Хіба те, що я, фактичний володар цього маєтку, став жити з жінкою вашого батькового чабана, що зробив із простої сільської молодиці господиню цілого маєтку?
— Ви з чесної і хорошої жінки зробили звіра. Ви збу¬дили в ній…
— Ах, облиште! Нічого я в ній не збудив. Вона була вже чабанова жінка.
У двері хтось постукав.
— Хто там? — підвівся Найман.
— Пан Смердинський хоче бачити Генріха Едуар- довича,— почувся голос покоївки.
Із-за Червоної гори виглянуло сонце. Уляна вийшла на веранду і крізь віти ще голих дерев дивилась, як воно спочатку вузенькою скибкою, а далі й усім своїм колом викотилось із-за шпиля. Віти на бузку зарясніли бруньками, що ось-ось розів’ються. Уляна потягла паль¬цями по віточці, розтерла в жменях бруньки і прихи¬лилась лицем до долонь. Розім’яті бруньки пахнуть зеленню. Уляна довго втягає ці пахощі в повні груди, іще раз тисне в обох жменях пом’яті зелені пелюсточки і поволі бере одну по одній на язик. Вони гіркі. А Уляні хочеться кислого.
— Так, так. Це на молоде. Казати чи не казати Ген¬ріхові Едуардовичу? — І Уляна схиляється на поруччя веранди. Так. Вона йому скаже. Та й що ж тут дивного? Він мусить це й сам знати. Але що потім? Уляна тре чоло, проводить рукою по гарячій щоці і мацає за пух¬кий кінчик вуха. А лице їй іще дужче зашарілося. Він, Генріх Едуардович, цілуючи розкішну Уляну, дуже часто цілує ласкаво, дрібненько оцей кінчик вуха і зве його іноді «ведмежим вушком». Воно й справді вкрито невеличким пушком, немов листя степової трави, що зветься «ведмеже вушко».
По той бік будинку зарипів на чорному дворі жура¬вель — це воловичка тягне воду. Ах, ця огидна баба! Вона кожного дня сичить гадюкою й плює вслід, де проходить молода економка. І дуже часто, доглядаючи господарство і стикаючись із воловичкою, Уляна бачить, які злі вогники миготять у її насмішкувато-примруже- них очах, хоч сама вона й низенько їй уклоняється.
215

— Бігай, бігай,— говорить цей вогник Уляні.— Не одна думала господарювати, та пішла під Чорний дуб.
Так щодня. Та спочатку лише воловичка, а потім і Свиридова Ониська, а далі й куховарка на чорній кухні запитала:
— Чи правда, Сергіївно, що кажуть люди?..— і не доказала.
Але Уляні й цього досить. Вона знає, що правда. Знають це всі, та мовчать. А це Уляну ще дужче сердить. Хай би говорили. Хай би глузували та вголос. Але ж ні. Вони балакають нишком і на чорній кухні, і в корівнику, і в казармі. Тільки баба Марина, стара пташниця, говорить щиру правду. А що скаже вона сьогодні?..
Уляна раптом сходить по веранді вниз, обходить на¬вколо будинку й іде аж у найдальший куток двору, на пташарню.
Баба Марина вже посипала курам, гусям та індикам і порається біля грубки із своїм мідяним чайником.
— Сідайте, Сергіївно. Спасибі, що не цураєтесь ста¬рої. Що гарненького маєте сказати?
Уляна мовчки сідає на стілець і дивиться прямо в ласкаві очі баби Марини. А вони сховалися під колись чорними, а тепер сивими бровами, світяться материн¬ською ласкою, і та ласка, як промені, розходиться по її дрібних зморшках навколо очей. І все лице у баби Марини стає тепле й привітне.
Так. Сьогодні Уляна їй скаже. Але чи гарною здасться їй ця новина? Гарна чи погана, а казати треба. Може, якби жива ще була покійна Улянина мати, Уляна сьо¬годні поїхала б до неї в Зачепилівку і попросила б по¬ради. Та рідної неньки немає…
— Я, бабусю, не знаю,— говорить Уляна. І голос її, до того рівний і спокійний, дрижить.— Не знаю, бабу¬сю, чи гарна ця новина, чи погана, та нема де дітись. Мушу похвалитись.
Баба Марина підводиться від низенької грубки і скла¬дає руки на животі.
— Кажіть, Сергіївно, будемо слухати.
— Я завагітніла,— коротко говорить Уляна і мне в руках фартух.— Що мені, бабусю, робити? Я боюся, що пан…
— Не прожене, голубонько, тебе. Не бійся. Це не Іван Петрович. Любить він тебе, серденько…
216

■— А ви звідки знаєте, бабусю?
— Ой, не питай, голубонько. Чи хто інший, а я вже тих панів знаю краще, ніж сама себе. Не такий наш пан, щоб людей губити.
— Але ж він і не одружиться зі мною. А що люди казатимуть? Та мені життя не дадуть. Усі тюкатимуть. А що буде з дитиною? Кожне взиватиме байстрям.
— А пан про це знає? Що він каже?
— Ні. Пан не знає.
— А до того ти йому нічого не казала? Вже ж ви щось говорили з ним про це? Що він тоді казав? Уже ж мав він якісь думки?
— Яв нього не питала. Але мені здається, що пан справді хороший,— говорить Уляна і надійно зводить очі на стелю.— Я ж його, бабусю, так любила! Він мені подобався здавна. Ще коли я була на чабарні, а він до нас заїздив, так я й душі не чула. А потім і в покоях, як зустрінусь, бувало, так у мене тіло й мліє. Він мене ніколи не дурив. А те, що я робила, мені здається, так і повинно бути. І тому, що він мені вірить, що до¬ручив мені ключі від усього майна, я йому ще дужче вірила,— до сьогодні мені було все однаково. Але ж… економка — не жінка.
Баба Марина нахиляється і втирається своїм фарту¬хом, а потім підходить до Уляни й сідає поруч.
— Бачиш, голубочко, я й сама добре знаю, що пан на тобі не ожениться, що найде собі десь іншу жінку — багату, з великим приданим, може, й цілий маєток із жінкою собі залучить. Ото ж і не думай і не гадай, щоб бути йому жінкою. А про дитину ти йому скажи. Розкажи все. А потім і дивись. Мені здається, що тебе пан любить і, навіть коли ожениться, любитиме.
— Хіба любитиме? — перебиває Уляна.— А що ж скаже тоді його жінка?
— Ех, дитино моя, бог знає, яка в нього жінка буде. А я знаю, яка була жінка в Івана Петровича…— зітхну¬ла баба Марина і замовкла.
— Ну, кажіть же, кажіть! — заохочувала Уляна.
— Давно це, серце, було. Я була молода та гарна, ще молодша за тебе була. Іван Петрович, хай царствує, ще був молодий парубок і жив у свого батька. Приїздив він до нього із столиці, а я була в покоях. Батько покій¬ного пана дуже любив і хотів його вчити, та Іван Пет¬рович не захотів і після столичної служби оселився
217

дома. Хутір їхній від міста далеко, молодому паничеві сумно, ось і почав він із дівчатами жартувати. То ту за¬чепить, то іншу, а мене все якось обходить. Я спочатку боялась, а потім аж сердитися стала: думаю, невже я гірша за інших дівчат? І одного разу я його сама за¬чепила… Боже, який він замолоду був хороший!.. Заче¬пила на свою голову та й стала так, як оце ти зараз. А старий пан оженив Івана Петровича на убогій дво-рянці.
— То була мати Любові Іванівни? — перебила Уляиа.
— Так, так. Точнісінько така, як Люба. Така й ху¬денька і, боже, добра душа була. Так я, коли зайшла, та й призналася молодій пані. Я так боялася, думала — проженуть. А вона тільки гірко посміхнулася, поклика¬ла Івана Петровича та похитала головою. Не знаю вже, що вони там балакали, бо мені сказали вийти з кім¬нати, але Іван Петрович із того часу мені наперекір і слова не сказав. А скільки він після того дівчат із розуму звів!..
— Але ж наш пан іще не жонатий. Та тоді не такі й порядки були. Хіба тоді така челядь була, як тепер?
— Так і я ж не така була, як ти. Я була кріпачка. А ти ж хазяйська дочка й економка. Ти ж у нас госпо¬диня всього маєтку. І що тобі до того, що казатиме дурна воловичка чи ще якась приблуда з панської еко¬номії? Тільки скажи, голубко, панові. А тоді приходь до мене.
— Гаразд, бабусю, я йому скажу.
Тільки протряхне земля і на полі жайворонок задзве¬нить, по шляхах від вузлових станцій у степи сунуть заробітчани. Ідуть парами, невеличкими гуртками і ве¬ликими ватагами. Місять босими посинілими від холоду ногами ще не нагріту весняним сонцем землю. Жене їх з далекої півночі, з убогого заходу недоля та злидні. Дехто наймається «по звичці», декого віддають у найми ЕСІЄЮ громадою за невигілачені податки, а дехто йде з дому, бо зайві руки у своєму господарстві. А всі вони вкупі на весну збираються по пристанях великих річок, по таких вокзалах, як Лозова, Знам’янка, Новоукраїнка, Бірзула, по станицях Донщини та Кубані, по таких се¬лах, як от Барвінкове, Каховка та інші. Це — ринки продажу-найму заробітчанської сили. Зазнають заро¬бітчани лиха, доки доберуться до цих розподільників
218

наймитських рук. Попроїдають у дорозі гроші, набе¬руться нужі по вагонах та пароплавах і на місце при¬будуть знесилені й хворі.
За ватажків — старі та бувалі заробітчани, що не раз кидали рідне село та йшли в степи, що не один раз сходили Херсонщину і Таврію, Катеринославщину і Донщину та Бессарабію. Ці бувалі дядьки знають на¬пам’ять, де відбуваються ярмарки на тройцю, на весня¬ного Миколу, теплого Олексу та інші весняні свята. І туди — на ярмаркові майдани, де продається різний крам, коні та рогата худоба, несуть свої руки і заробіт¬чани.
Ярмарок у Геренаші буває двічі на рік: на маковія та на благовіщення. Цієї весни, як і завжди, на герена- шівському майдані — величезний ярмарок. Тільки не багато купують весною ярмаркові люди різного краму. Не виїздить на ярмарок уся округа, щоб, продавши хліб, накупити одежі та взуття, набрати на сорочки та штани чи подбати про придане для молодих дочок, як восени. Весною зовсім інші думки та міркування хлібо¬робські. Кожен поспішає перед сівбою придбати тягло, сяку-таку шкапину, дехто зерна на посів. Ось чому благовіщенський ярмарок найбільше сповнений худо¬бою. Вигодувавши коней та бичків, стягають їх селяни з усієї округи до Геренаша, а інші на третій день роз¬водять їх відти по своїх господарствах, щоб через тиж- день-два упрягти в сівбу.
На самому кінці майдану, аж там, де він виходить у чисте поле, довгі дощані землянки — бараки. Кілька тому років по степовій Україні пройшла холера. В оцих бараках, спеціально на той час збудованих, конали щодня десятки й сотні людей, і, мабуть, тому, що кожна дошка з бараку нагадувала про десятки й сотні смертей, цих бараків і досі не розтягли на паливо. Тепер по них цілий рік кубляться собаки, а безпритульні чужинці — «босяки» та розпутні жінки справляють любов по бруд¬них закутках. А на благовіщення бараки сповнюються заробітчанами. Вони приходять сюди ще за тиждень до ярмарку, сновигають по базару, розпитують про па¬нів, про економії; на благовіщення кожен поспішає за¬продатись якомусь з прикажчиків.
— Або давай наймати, або ходім відци,— говорить Свирид Петрові, Наймановому прикажчикові.— Дуже вже огидно дивитись.— Свирид спльовує набік.
219

— Дивись, який пан! — говорить Петро, скоса погля¬даючи на Свирида.— Треба ж добре оглянути. Бо ж нам цього року потрібні не якісь лайдаки. А то набереш чорти батька зна чого, а вони в жнива ноги на плечі та й бувай здоров.
— Та то так,— каже Свирид і так само скоса позирає на Петра.
«Та й брешеш ти, Петре,— думає Свирид.— Не про господарство ти дбаєш. Ходиш ти, як шкідливий кіт по¬між глечиками, та придивляєшся, в якому гурті кращі дівчата та молодиці. Бо якби добре дбав про господар¬ство, то не послав би Генріх Едуардович і мене з тобою».
— Ходім до того бараку. Бач, он купа дівчат сидить.— І Петро рушив, поминаючи купу людності заробітчан¬ської, до останнього бараку.
— Драстуйте!
— Здоровенькі були, коли не жартуєте,— відповідає худорлява, смагла дівчина.
— Грієтесь, дівчата?
— Та треба ж хоч самим погрітись, коли ніхто не погріє,— обзивається літня вже жінка.— Оце ж ходите коло бараків, узяли б і поставили півпляшки.
— Отакої! — сміється Петро.— Ради великого посту?
— Так і видно, що поститеся. Тим то ви й червонієте, як калина,— виблискує низкою білих зубів смуглява дівчина.— Чого ж дивитесь? Наймайте абощо. Бо вже й так усі манатки попроїдали.
— А багато ж вас? — питає Свирид.
— Та скільки бачите — всі ваші.
Швидко навколо покупців посходилися заробітчани від інших гуртків, і почався торг.
— Нам би багато дівчат і не треба,— шепоче Свирид на вухо Петрові.— Нам на жнива треба хлопців. Пшениця зразу як поспіє, то снопов’язок не стане, до¬ведеться наймати лобогрійки. Отоді й треба скидаль- щиків.
— Так, так,— хитає головою Петро.— Та скільки вас є?
— Та нас двадцять п’ять чоловіка.
— Не чоловіків, а дівчат,— перебиває Свирид.
— А дівчата не люди?
— Отже, й не люди,— сміється Петро.— Нам би чо¬ловіків, душ із тридцять треба.
— Так ось я побіжу гукну,— кинулась бігти чорнява.
220

!— А хто там є? — перепинив їй дорогу нагайкою Петро.
Дівчина зашарілась.
— Та… наші земляки — глухівські.
— Глухівські? — здригнувся Свирид.— Ану, ходім.— І вкупі з чорнявою рушив понад бараками.
— Хто ж із вас старший? — спитала чорнява.
— А тобі нащо?
— Отой,— і вона показала через плече на Петра.— Він хто: прикажчик ти отаман?
— Що, до вподоби?
— Нічого собі — гарненький,— жартувала дівчина.— А торік ми були отут недалеко в пана, так у нього прикажчика не було, а управляли два сини — і боже ж, падлючні! Так ми оце приїхали знову сюди. Дівчата кажуть: ходімо просто в якономію, а я нізащо в світі!
— Та це ж до кого в якономію, чи не до Карачуна часом? — перебив Свирид.
— Ось і наші хлопці,— показала чорнява на гурт людей, що сиділи під бараком проти сонця. Дехто ку¬рив, дехто, вивернувши сорочку, трусив нужу, а один лежав, прикритий лахміттям, схиливши голову на тор¬бину. Зачувши Маринин голос, він відкрив очі й про¬мимрив:
— А-а. Це Марина… Чого ж ти забарилась?
Чорнява сіла біля нього.
— Уставай. Ось привела вам хазяїна — найматись будете.
— А що, він хворий? — нахилився Свирид і раптом здригнувсь: — Це ти, Явдокиме?
Явдоким підвівся й хотів щось говорити, але знову впав на торбину. Чорні від гарячки уста, вивітрені під весняним сонцем, ледве прошепотіли:
— Во-ди дай-те, води…
Хтось із гурту подав коробку з-під консервів, і Явдо¬ким жадібно прихилився до неї.
— Оце, як бачите…— щебетала Марина,— од Черкас до Катеринослава не хватило грошей і Явдоким їхав зайцем. У Катеринославі на пристані перевіряли квит¬ки, так він, бідолага, кинувся з помосту уплав — і оце, як бачите.
— Так що ж, ваш гурт великий? — спитав Свирид.— Усі чернігівці?
221

— Ні, не всі. Є й полтавці,— обізвавсь чорнявий дядь¬ко.— Є з Засулля, з Сінчі, є лохвиччани, всіх чоловіка біля сорока буде.
— От і добре.
— А по чім даєте? — спитав дядько.
— По чім люди, по тім і ми. Менше не дамо.
— Ну що, сторгувався? — промовив Петро, підходячи до гурту.— Дівчата вже є. А ці як?
— Та й ці наймаються.
— А хто з вас старший?
Бородатий дядько підвівся й відійшов із Петром.
— Ще за ціну не зійдуться,— бовкнув хтось із гур¬ту.— Вже б не торгувався. Скільки дають, стільки й бери, не загибати ж тут у цім свинюшнику.
Свирид підійшов до Петра.
— Про що ви тут торгуєтесь?
— Та ось,— показав пужалном на чорну бороду Пет¬ро.— Прошу на четвертину, так не дає.
— Яку четвертину? — і Свирид здригнувся. Йому аЖ моторошно зробилось. Моторошно й соромно. Він і за¬був про те, що всі прикажчики беруть хабарі з заробіт¬чанських ватажків. Але що ж його робити? Петро ж прикажчик, а він тільки його помічник, або «гавкун», як каже воловичка. Невже ж і він, Свирид, що лиш“ три роки тому перестав сновигати по заробітках, бра¬тиме хабаря?
— Так даєш чи ні? — впівголоса напосідає Петро на чорну бороду.
— Боже мій з вами! Та повірте ж, голубчику, що не можу. Радий би дати, та нема. Бачте ж, он земляк хворий під бараком. Витратився зовсім у дорозі.
— А чому вам зараз? Можна й опісля,— за нами не зайдеться.
— Ну, як хочете,— ворушив плечима Петро.— Найме¬мо інших. Ходім, Свириде!
— Постій, Петре.
•— А що?
— Та так же не можна. Люди ж свої.
— Ну, то й поцілуйся, коли вони тобі рідні. А я піду пошукаю інших. Тільки постережи, щоб хто не на¬йняв,— стиха додав він Свиридові.
Свирид постояв і подивився услід прикажчикові. Далі повернувся до земляків. Хворий так само лежав під лахміттям і ворушив губами, а інші обступили чорно¬
222

бородого. Дехто розмотував на ногах онучі і витягав мідяки, щоб скинутись на могорич прикажчикові.
— Здоров, Свириде! — почулося раптом з ярмарко¬вого гармидеру. Свирид оглянувся. Там стояв Пигуля та ще дехто з рогачівців.— Наймаєш чи родичів шу¬каєш? — питавсь Пигуля.
— Та й те і те.— І Свирид підійшов до рогачівців.
— Наймайте, наймайте,— загадково посміхається Пи-гуля.— Чули, що збираєтесь багато пшениці сіяти. Запа¬сайтеся своїми людьми. Оренди ж не даєте, так на сусід не покладайтесь.
— А ви що робите?
— Та оце коненят купую. Може, весною що зароблю на шахті. Та дорогі, кат його батька зна.
— Стривайте, Петре Якимовичу,— почав стиха Сви¬рид.— Ви мені трояка не позичили б? До зарізу треба три карбованці.
— Чого ж — можна.— І Пигуля вийняв гаманця.—- Ось є вкупі п’ятьорка.
Свирид подякував, а Пигуля зник на тічку.
— Ідіть, дядьку, сюди,— махнув Свирид чорноборо¬дому. Той підійшов.— У вас, здається, немає на могорич?
— Та немає ж.
— Так нате вам та візьміть уже четвертину, тільки щоб про це ніхто не знав… бо он уже він іде.
— Ну, так не передумали? Бо дівчат я вже заби¬раю,— ляскаючи нагайкою по халявах, говорив Петро.
— Та й ми теж згодні,— моргнувши густою бровою на Петра, відказав чорнобородий.
— Ну, так і збирайтесь.
Усі заворушились, зв’язуючи клунки та згукуючи тих, що порозходились.
— А це у вас хворий? Що ж ви з ним робитимете?
— Та вже доведеться якось перевезти із собою.— І дядько переступив з ноги на ногу.— У вас же якась підвода є?
— Е-е-е! Так не годиться. А що ж нам скаже хазяїн!
— А як же по-вашому? Кидати людину серед май¬дану? Зробіть уже таку ласку — візьміть його на свою підводу. Могорич за нами.— І дядько сунув Петрові золоту п’ятірку.
— Ну, та нехай, де наше не пропадало.

Категорія: Божко С. 3. В степах: Роман

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.