Божко С. 3. В степах: Роман

Розділ десятий ШИНКАРЕВІ ТУРБОТИ

Данило Іванович молиться богу. А коли Свиненко молиться, тоді в його хаті панує повна тиша. Навіть єдина Свиненкова дочка не бринькає на гітару. Та все ж Данило Іванович не може помолитися як слід. Не може спокійно класти поклони рогачівський титар у власній хаті, коли ось поруч із його хатою, в школі, роєм гудуть дядьки. Лікар Соколов якраз під Юрія захотів читати лекцію про шкоду від горілки. І відки така напасть, Данило Іванович і сам не знає. Щосвята торгувалось дуже добре. А на такі свята, як св. Юрія, коли святять царину, Данилові Івановичу найдужче везло. Тоді ко¬жен, пройшовшися по степу, втішений добрими сходами хлібів, марив про врожай, молив про це бога і з ра¬дості пив. Не вчора це заведено і не сьогодні йому має бути кінець. Так ні ж. Треба отому лікареві якраз сьо¬годні ввечері повчати народ. І йдуть же дурні, думає собі Данило Іванович, позираючи після кожного покло¬ну у вікно.
Вклоняється рогачівський монопольщик перед святим мирлікійським чудотворцем. А надворі дзвін так тоскно раз у раз:
— Дзень… дзень…
— Хоч би вже дзвонив, сукин син, веселіше! — І Да¬нило Іванович кидає молитись.
Вийшов на ганок.
Недалеко від Свиненкового будинку Васьків Семен старанно закопує сішки: завтра буде громадський обід. А чому це горілки не беруть? Невже таки посвятять царину без горілки? Навіть Пигуля, що завжди такого свята скликає в себе бесіду, і той не взяв.
Ага-ага, Пигуля! Тепер Данилові Івановичу все ясно. Це ж він, окаянна душа, мутить народ. Недарма ж він його бачить часто з учителькою та лікарем. Бач, до чого додумався!
— Семене! Семене! — гукає на Васькового Семена,
— Га-а?
— А йди сюди!
— Чого? — питається Семен і з лопатою на плечах підходить до Данила Івановича.— Нащо ви кликали?
— Сідай трохи спочинь. Чи ж староста хоч на пів¬пляшки дасть за сішки?
224

— Я тепер у «трезвость» поступив. Не п’ю. Тепер і староста не з таких. Обіщали Петро Якимович завтра пивом напоїти.
— Кажеш, пивом? А де ж він того пива набере?
— Як де? Аж дев’ять бочок привіз Зільберовський. Завтра цілими відрами роздаватимуть.
—- Як? Пиво? — схопився Данило Іванович,-— Отаке свято і пиво?
— Еге ж, пиво. Казав лікар, що пиво корисніше. Німці, каже, п’ють щодня. Тим-то й гладкі всі.
— І завтра ніхто горілки не питиме?
— А так, що й не питиме. Кажу ж вам, що Петро Якимович пива привезли… Більше нічого не скажете? Бо треба кінчати, вже скоро смеркне.— І Васьків Семен кладе на плече лопатку й іде до сішок.
— Так, так,— бубонить собі Данило Іванович.— Оце так обрали старосту! І до чого народ дурний пішов. Самі ж, вражі сини, торік побили Пигулю в трахтирі, а тепер на старосту обрали. А все — ті гроші та отой Зільберовський Яшка. Це його вража робота. Пигуля б ніколи до такого не додумався. А то, бач, не вмер Да¬нило, так болячка задавила — хай люди не купують у мене горілки, а купують у Яшки пиво. А на шахті, мабуть, і не проповідують.
— Ехе-хе,— зітхає Данило Іванович і йде скаржитись до отця Калістрата.
Надворі сутеніє.
Іще Данило Іванович не дійшов до хвіртки Смердин- ського, як вона рипнула, потім загавкав попів Лапко і почувся голос о. Калістрата:
— А, Петре Якимовичу! Пожалуйте, пожалуйте.
— Пигуля? — стукнуло в голову Данилові Іванови¬чу.— Чого ж це він до попа та ще й так пізно? Ну, ні¬чого. Хай побалакають. А я й на лавці посиджу.— І Да¬нило Іванович тихенько сів під самими ворітьми на лавці.
— Може б, ми присіли тут, у палісаднику,— говорить на подвір’ї о. Калістрат,— бо там у мене і Горпина, і Кость прийшов з економії.
— Можна й тут,— відповідає Пигуля.— Що ж новень¬кого Кость розповідає? Не питали, дозволить завтра пройти по межі?
— Де там! Не дозволя. Каже: то було за Рудана, коли була цілина, а тепер ніяк не можна. Пшениця скоро
8 С. Божко
225

стрілки пускатиме, а ви всі громадою як пройдете, так збитків багато буде.
— Шкода, шкода! — бідкається Пигуля.— Тоді як же ми повернемося на обід? Ну, туди, то прийдемо понад княгиненою межею, а назад, коли все село не йтиме вкупі, а розтягнеться вузькою доріжкою, то це аж до самого вечора будуть іти. І з обідом не вправля¬ться.
— Так, так. Це дуже незручно,— хитає головою Смер- динський.
— А знаєте, отче Калістрате, що я думаю?
— А що?
Данила Івановича аж кольнуло. Він знає добре цього Пигулю. Вже кілька років у Рогачівці йде невпинна, хоч малопомітна, боротьба між гоїм, старим рогачів- ським господарем, та оцим полигачем, Пигулею. Спо¬чатку змагались за старшинство, переміг Свиненко. «Отепер,— думав собі,— відіб’ю охоту в цього пройди¬світа». Так де тобі! Не пройшло й року, як сама гро¬мада обрала його на старосту. Та що там громада, навіть отут, на майдані, Пигуля в більшій пошані, ніж сам старшина Данило Іванович Свиненко. Проходять повз Свиненка — хто вклониться, а хто й одвернеться, ніби не помічає, а до Пигулі через три вулиці шапку знімають. Не те що прості собі люди, а й учителі парафіяльної школи, і лікар Соколов, і попів син Кость — усі йому вклоняються, ручкаються. Та де там Кость, коли ось уже й сам піп по той бік паркану з ним гомонить. У Да¬нила Івановича стискається серце, і він пильно прислу¬хається, що ж скаже Пигуля.
— Коли таке,— чути Пигулин голос із-за паркану,—< що нам не можна за день обійти степу й вернутись на обід у Рогачівку, то чи не краще, отче Калістрате, влаш¬тувати нам обід на цілині Густава Едуардовича?
— Як же так? Адже обід варять завжди на майдані біля церкви.
— То дарма. Можна звечора туди все перевезти, по- вкопувати-сішки і зранку почати варити. А коли збе¬руться коло церкви, щоб із молебнем на царину йти, попередити всіх, щоб туди виїздили. Я туди вивезу пива, а вам можна буде дійти там-таки недалеко до корчми Зільберовського і влаштувати гарний обід. До речі, Яків Борисович уже розпорядився рачків сві-женьких піймати. Та там же, геть-далі від людських
226

очей, на другому поверсі одну-дві й білоголових при¬душимо.
— Так, так,— стверджує Смердинський.— А чи не буде це, Петре Якимовичу, трохи незручно перед гро¬мадою?
— Громада, отче, за це сваритися не буде. Зате ми цьому німцеві носа втремо. Яків Борисович хвалився, іцо Густав Едуардович із Генріхом не ладять. От ми й налякаємо, коли він побачить, що все село, і навіть його пастир, у великій пошані в його брата.
— А ви ж не знаєте, може, й не дозволить Густав Едуардович на його цілині влаштовувати обід.
— Про це не турбуйтеся, о. Калістрате,— ще тихше говорить Пигуля.— Я скажу тільки слово Якову Бори¬совичу, і до завтра все буде налагоджено.
— Ну, добре,— говорить Смердинський.— Коли все буде гаразд — я згоден.
— Про це вже не турбуйтесь. Я тільки боюся за стар¬шину, що він скаже.
— Та він обіцяв до мене зайти. Ви зачекайте, він на¬дійде. Ну, тепер можна й у хату. Ходімте, прополощемо трохи животи чайком.
Іще раз загавкав Лапко, і піп та Пигуля увійшли до хати.
— Уже й піп його,— сумно хитає головою Данило Іванович.— Ну, гаразд. Данило Іванович стерпить і це. Але надалі вже не дасть у свою кашу плювати.
З цим Данило Іванович підводиться й заходить до попівського двору.
Лікар Соколов скінчив лекцію про шкоду від горілки. Соколов прекрасно розуміє, що це не лише паліатив, а цілковита нісенітниця читати отут на майдані, де поруч із школою пишається з давніх давен монополька, а за рогом у провулку трактир, а на кожному кутку своя шинкарка, що перепродує ту горілку і вдень і вно¬чі. Лікар Соколов у наслідки своєї антигорілчаної про¬паганди зовсім не вірить. Та справа не в тім, не в горіл¬ці. Головне те, що отут, у школі, без земського началь-ника, без старшини, що торгує горілкою, без урядника та двох стражників, що напевно зараз її десь п’ють, Соколов має змогу скликати більш як половину села. Це ж ЦІЛИЙ сход. І сход скликаний не тільки для того, щоб раз піднести руку та гукнути: «згода» чи «незгода».
8*
227

Ці люди сходяться тут для того, щоб слухати його, лікаря Соколова, запільного соціал-демократа. А він, розповідаючи про шкоду від горілки, не забуває згадати і про уряд царський, що ту горілку поширює, і про злидні селянські, що, крім горілки, ще виникають через безземелля, тяжкі податки, японську війну. Розповідає все це Соколов, а дядьки слухають. Дивляться на нього. А ось один раптом:
— А скажіть, цар тим, що на гапону пішли, землю роздаватиме?
Лікар Соколов знає, що такі питання досить небез¬печні і про них уголос говорити не можна. Але справа не в його відповіді. Головне в тому, що це питання сказано вголос, що те, про що міркує якийсь Карпо, Сидір або Микола, ідучи за плугом, тепер стає питанням усього загалу. А відповідь дасть чергова прокламація, що її дедалі частіше можна побачити в Рогачівці і на Наймановій копальні.
— Скажіть,— підводиться другий,— завтра горілку питимуть люди чи не питимуть?
Іззаду хтось засміявся.
— А коли ж воно таке було, щоб царину святили та й горілку не пили?
— А то і не питимуть,— переконує скептика лікар.— Натомість староста купив дев’ять бочок пива.
— Як? То нам і купувати не доведеться? Оце добре! Колись тільки бувало громадська бугаятина, а тепер і випивка громадська. От життя настало!
— Хто зна ще, де ми обідатимемо. Зустрічав я оце, ідучи сюди, Петра Якимовича, так казав, що пан не дозволить з молебнем пройти по межі.
— А може, й дозволить, ти ж іще не знаєш.
— Та староста обіщав сюди надійти.
— А ось і староста.
Пигуля увійшов до школи і протовпився до лі¬каря.
— Так я своє скінчив,— промовив лікар до присут¬ніх.— Ось іще Петро Якимович має щось сказати.
— Я оце прийшов додому, а потім думаю: дай зайду, перекажу громаді через вас: завтра обід буде не на майдані, а по той бік царини на цілині, коло шахти. Ото й перекажіть там сусідам, щоб, хто хоче обідати, їхав туди з підводою, там можна й коні попасти, і нехай візьмуть із собою різний посуд тощо.
228

— Та нащо там посуд? У корчмі у Зільберовського стане посуду! — гукнув хтось іззаду.
— Так то вже після буде. Хто не добере пивом, то дійде в корчму.
— Та якось уже буде,— перебивае Пигуля.— А тепер можна розходитися.
Уся громада вирушила із школи. Лікар підійшов до Василевської та Люби, що сиділи збоку. Люба хвилю¬валась.
— Так не можна. Це цілковите безглуздя. Тут зма¬гаємось, щоб не споювати людей, а вони під саму корчму поведуть громаду на обід. Це — злочинство. І чому ви не протестуєте? — напосідає вона на Соколова.
— Ах, дитино! Ну, яка ви дитина! Це ж вийде так чудесно! Ми підведемо селян до робітників. Там неод¬мінно вийде конфлікт. Шахтарі не підуть у шахту — і маєте страйк. Чорт його бери, що це перечить моїй протигорілчаній пропаганді. Але ж зате в нас буде по¬літичний ефект.
— Але ж не можна, товаришу, бути таким доктри¬нером. Це ж небезпечно. Зчиниться бійка. Хтось може накласти головою.
— Ні, це справді щось ке теє,— устряє до розмови Кость.— Це дуже небезпечна гра.
— Голубчики мої, чого ви від мене хочете? — виправ¬дується лікар.— Це ж не моя справа. Ну, йдіть до ста¬рости, доводьте. Я свою місію виконав. Лекцію прочи¬тав — і баста.— І Соколов сміється, поглядаючи на Ва- силевську. Та йому співчуває і скоса поглядає на Костя та Любу. Справді, вони погані товариші. Тільки Васи- левська знає про щирість намірів лікаря Соколова. Він не такий злий, як думає Люба. Василевська не раз бачила, як складається текст прокламації, як пильно та уважно доктор Соколов її перевіряє, щоб вона була якнайпростіша, якнайзрозуміліша трудящим, щоб її не тлумачили, як дикий поклик до вбивства.
Зібралися в кімнаті Василевської. Дід Архип — шкіль¬ний сторож — сидить на ганку надворі й стежить, щоб ніхто не підходив. Дід Архип у конспірацію не посвя¬чений, він просто береже школу.
— Отже, без всяких сентиментів,— напівголоса го¬ворить доктор Соколов.— Я пропоную: товаришка Лю¬ба і товариш Кость мусять за всяку ціну завтра ж
229

приавести до страйку економію. Рецептів до цього не нав’язую.
— Але немає ніяких підстав,— опирається Кость Смердинський.— Робоча пора: наймити возять гній з чорного двору, деякі перебукарюватимуть пар, а решта садитиме кукурудзу. Як же ти їх збереш? Як органі¬зуєш?
— Як? А дуже просто. Завтра Юрія? Та-ак! Царину святитимуть. А ви знаєте, що то є святити царину для нашої хліборобської людності?
— Але ж Генріх Едуардович ніколи святкувати й зби¬ратися не дозволить.
— Ха-ха-ха! Цікаво! Це дуже характеризує соціалі¬ста. Та коли ми робимо дозволене? Та хіба вся наша діяльність не є недозволена? Точка! Більш не балакати. Вам треба вивести робітників з економії на цілину Густава Едуардовича — і годі. А зараз, поки ще не пізно, ідіть, може, дещо зробите.
Кость і Люба вийшли. Соколов подивився їм услід.
— Теж бомбисти! Фразери! А як діло зробити, так і не можуть. О, я знаю, ти, голубе, зміг би кинути бомбу під самого царя. Як же, це так помпезно! Про це заго¬ворили б усі. Верещали б твої прихильниці. Прикла¬дала б примочки до голови твоя мамаша. А преса місти¬ла б портрети відомого «злочинця». Ні, ти, голубчику, спробуй отут зробити, без ефектів, без приголомшення міського обивателя…
Василевська мовчки вислухує гнівне обурення Соко¬лова. Вона знає, що це обурення небезпідставне, бо він має на це право, на ньому тягар усієї конспірації.
— Сволочі вони, Ганнусю, от що! — закінчує доктор зливу лайки.— Обоє вони прикуті до того управителя німця. Та якби тільки вони, а то багато таких, як вони, є. Мені, Ганнусю, здається, що справжніми революціо¬нерами з інтелігенції будуть тільки такі, як ми з тобою, що живуть серед народу, що не загнуздані в колісницю капіталістичного інтересу. Візьмімо всіх наших. Ну от, приміром, ‘інженер Лук’янів. Як він буде справжнім есдеком, коли на його відповідальності цілі копальні капіталіста Блошкевича. Він не може йти проти Блош- кевича, бо це значить іти проти себе. Вся його істота, ввесь інтерес поринає в ті копальні. І мені здається, що вони всі відійдуть від нас. А всі ті соціалістичні фрази є лише данина часові.
230

— Ти дуже песимістично ставишся, Марку. Не можна ж усіх на один аршин міряти,— говорить Ганна Петрів¬на.— Хай інженер Лук’янів — буржуа. Але це ж окре¬мий поодинокий тип. А за твоєю теорією, вся технічна інтелігенція — зрадники. Ну от візьми, приміром, штей¬гера Найманової копальні. Він буржуа? Ні. А він так само любить свою копальню, як і інженер Лук’янів. Коли б ти знав, з якою любов’ю він розповідав мені про роботу, про свої плани. Він такий, Марку, наївний. Протягом цілих двох годин описував мені плани підзем¬них робіт, вираховував добуток вугілля. А як він лю¬бить своїх шахтарів! Він знає їх кожного на ім’я, відки хто родом, хто в кого лишився вдома…
— Стривай, стривай,— схопився Соколов.— А ми ж не попередили Руденка про наш план. Коли ж так, то він через свою наївність стане нам на перешкоді.
— А як же попередити? Вже пізно,— і Василевська відчинила вікно.— Як гарно надворі! А знаєш, Марку, що? Коло Пигулиного двору вулиця і там напевно є шах¬тарі. От і передамо йому.
— Це не зовсім безпечно, але в мене є деякі знайомі. Того тижня приходило до мене кілька душ на перев’яз¬ку. Ти знаєш, нема лиха без добра. Виходить якась ідіотська пропорція: що більше на Наймановій копальні поранених, то ширше коло моєї діяльності серед робіт¬ничої маси. Чудесний є народ. Учора один забойщик був. Здоровенний парубійко! Прийшов перев’язати руку. Я перев’язав. Він вийшов, а потім назад. «Я,— каже,— й забув. Тут іще на спині трохи подряпало». Подивився я, а там між п’ятим та шостим ребром дірка, хоч три пальці заклади, і сорочка всохла. Одчайдушний народ!
Коли лист до Руденка був готовий, Соколов і Василев¬ська вийшли із школи і попрямували вподовж вулиці.
Робітниче селище росло повільно, не поспішаючись. Спочатку, крім надшахтових будівель, було лише кіль¬ка великих будівель: контора, Найманів будинок, довга стайня кінського двору, а недалечко біля них корчма Зільберовського. Робітничі бараки, довгі викопані у землі нори, були зовсім непомітні. За останні роки стали рости окремі невеличкі будиночки. Густав Еду- ардович, дбаючи про основний кадр старих, бувалих шахтарів, що мають родини і всією родиною працюють на копальні, побудував для них спеціально окремі сі¬
231

мейні приміщення. Але таких було небагато. Це пере¬важно той десяток «робочої аристократії» з Наймано- вої копальні, що без них копальня не працювала б. Інші шахтарі живуть по землянках. Деякі живуть рік- два, а деякі й по п’ять років, та що довше працювали на шахті робітники, що більше могли придбати грошей і краще одягтися, то більша в них ставала потреба на краще приміщення. Серед таких обставин уся копальня поділилася на кілька шарів. Найчистіше ходили та най¬краще їли з них конторники та десятники з своїми ро-динами. Ці всі жили по окремих будинках. Після них були нежонаті забійники, що вміли зберігати копійку, не пропивали та не програвали в карти. Брудніше хо¬дили й гірше їли (хоч копійку й зберігали) ті шахтарі, що приходили сюди на тимчасову роботу, заробити гро¬шенят та послати їх на своє господарство. Таких було найбільше. Найгірше виглядали ті, що з’являлись на копальню лише на зиму. Перебудуть зиму в холодних казармах-землянках, відроблять по кільканадцять уп-ряжок, а як настає весна, так — до річки. Там аж до пізньої осені пропадають: ловлять собі рибу та варять юшку і лежать понад берегом. Мовляв, хоч спина гола, так своя воля.
У кінці селища від Рогачівки чимдалі дужче ширився базар. Щодня на світанку сюди сунули вози з різним зіллям та городиною — капустою, буряками, цибулею, морквою, петрушкою тощо. На зігнутих коромислах несли кошики з глечиками молока, сметани, ринками масла, сиру. І ще до сходу сонця починався жвавий торг.
На величенькому майданчику продавців ставало щодня більше, ніж покупців. Тільки в неділю після суботньої получки увесь шахтарський загал міг купу¬вати за гроші різний базарний крам. Тоді ж виходили и артільні куховарки, щоб запастися на цілий тиждень. А буденних днів виходили на базар купувати лише ро¬дини з робітничого селища. Та як би там не було, а ба¬зар біля Найманової копальні щорік більшав.
Зріст цього ринку зле позначався на корчмі Зільбе- рсвського. Як тільки з’явилася копальня, корчма Зіль- беровського була ледве не єдиним харчовим пунктом. І більшу частину свого заробітку кожен шахтар відно¬сив туди. Тепер заходили після получки лише випити. Харчувалися всі або в сім’ях, або по артілях, а в корчмі серед будня щодня мокли тільки безпросвітні п’яниці.
232

Яшка ЗільЄеровський добре розуміє, в чім справа, і завжди, коли їде з села до своєї корчми, косо позирає па копальневий базар. Пробував Яків Борисович уже кілька разів натякати Густавові Едуардовичу, щоб якось цей базар до рук прибрати, але Найманові ке до цього. Він вислухував Зільберовського, хитав головою і кінець- кінцем щиро признавався, що він нічого не зрозумів, і Яшка їхав ні з чим. Та раптом засяяло Яшці Зільбе- ровському сонце: Густав Едуардович десь роздобув уп-равителя контори до своєї копальні — хлопця жвавого, доброго комерсанта, що (признався Яшці) претендував навіть на комерційного директора в Наймановому під¬приємстві.
— Ну, з цим можна буде полагодити,— вирішив Зіль- беровський після першої ж зустрічі з Віталієм Карпо¬вичем Сукачовим, комерційним директором ЬІаймано- ЕОГО підприємства.
Злагода поміж Сукачовим та Зільберовським поча¬лася з того, що директор став за постійного безплатного покупця в Зільберовського. Уже три місяці Сукачов «намагається» віддати Зільберовському борг, але Яшка й слухати не хоче.
— Що ви? Що ви? Бог із вами! Та хіба ж за такою людиною зайдеться! Беріть коли хочете і що хочете.
Так само каже й своякиня Зільберовського, красуня Роза, що господарює в корчмі й на заїздному дворі Зіль¬беровського.
Ця чутка прийшла й до Наймана. Але він не був зди¬вований, бо ще повірений Юрій Петрович Шеїн, коли рекомендував Сукачова, казав:
— Це такий парняга, що пірне й сухим з води вилізе. Він прекрасний комерсант, але й великий шахрай. За себе будьте певні. Вас не займе. А за решту ви не від¬повідаєте.
Ото ж Густав Едуардович не дивувався й з відомо¬стей про заборгованість Сукачова в Зільберовського. Шахрай — так шахрай. А в його господарському хисті Густав Едуардович переконався відразу.
Наймана здивувало, як уміло Сукачов поділив усю купу експлуатаційних видатків на окремі категорії. Він вирахував у найдрібніших частинах видатки на один пуд. До цього часу в Наймана виробнича собівар¬тість пуда вугілля була 8,5 копійок, і ця цифра абсо¬лютна. А Сукачов виявив, що на кожний пуд припадає
233

вартість інтелігентної праці — 0,43 копійки, робочої сили — 3,03 копійки, а ремонт та матеріали — цілих 3,5 копійки.
— Ви ж погляньте, на що ви найбільше витрачаєтесь,— говорить Сукачов Найманові.— Тимчасом як в інших господарів ремонт дорівнює якійсь п’ятій частині від усіх видатків, у вас на це йде біля половини. Тут щось не так. Вам треба неодмінно вибрати стовпи вугілля на розкритому найближчому полі і загасити всі подовжні й печі, бо ремонт самих лише подовжень вам стане дорожче, ніж те вугілля, що ви колись будете його виби¬рати. Коли ви вирішили почати вибір аж із найдаль¬шого кінця поля, то нащо вам було прокладати подовжні й бремсберги там, де ви не розробляєте? А до того ж у вас занадто великі витрати на робочу силу. Чому у вас більшість робітників працює від контори, а не від підрядчиків. Це ж чисте марнотратство. А через це й видатки на контору. То ви маєте справу з двома- трьома підрядчиками, з ними й розраховуєтесь. А як вони там розподіляють поміж окремих робітників своєї артілі — не ваша справа!
— А я, навпаки, попроганяв своїх підрядчиків. Зате ж у мене спокій, ніяких страйків або непорозумінь із конторою.
— Зате у вас непорозуміння в прибутках. Та ви зна¬єте, що акційне товариство «Західнодонецьке вугілля» торік дістало прибутку 300 %? А у вас що? Подивіться, навіть 120 % немає. Це тоді, як норма виробу у вас далеко більша. Добре, що ви маєте землю в свого брата. А якби він повернув справу так, як роблять усі наші землевласники, що б ви робили? Він же на ваш прибуток не зважатиме, а враховуватиме добуте вугілля. Що ви тоді робитимете? — напосідає Сукачов на Густа¬ва Едуардовича. Він підсовує Найманові кошториси, шелестить аркушами бухгалтерських книжок і сипле та й сипле цифрами. Густавові Едуардовичу важніє
і олова. Його гнітить ця злива бухгалтерської компе¬тенції Сукачова.
— Годі. Я з вами цілком погоджуюсь і всі ваші ви¬сновки приймаю. Скорочуйте видатки, заводьте підряд¬чиків, здешевлюйте контору, тільки дайте мені жити! — проситься Густав Едуардович, підходить до вікна й від¬чиняє його.
234

У кімнату вривається весняний вечір, стогін шахти й верещання вагонеток на капрі та естакаді. Густав Едуардович дивиться в двір.
— Легко вам оперувати сухими цифрами,— не по¬вертаючись говорить він до Сукачова.— А от спробуйте з живими людьми. Завтра якесь свято, і хто знає, чи не зап’ють.
— Бач, я іі забув! Є маленька справа.
— А що саме?
— Рогачівці просять дозволу влаштувати на нашій цілині завтра обід. Вони святитимуть царину.
— А ви що на це скажете? — не повертаючись, запи¬тує Густав.
— Я гадаю — можна. Вони нам не пошкодять, а при¬хилити їх цим на свій бік — річ незайва.
— І користі мало…— кидає од вікна Найман.
— Та як же мало? По-перше, земля їхня поруч із нашою, і хто зна, що там під їхніми нивками лежить.
— Ага! Так, так!
— А до того ж це — ваші майбутні шахтарі.
— Ну, ці нароблять,— сумнівається Густав Едуардо¬вич.
— От бачите,— підхоплює Сукачов,— ви знову про своє. Це ж вам не Німеччина, і робітника, ізольованого від села, ви не знайдете. Це не лише тому, що в нас усі робітники в паспортах пишуться «селяни», але й через те, що вони справді органічно зв’язані з селом. Ви думаєте, ці шахтарі довго вам тут працюватимуть? Ото ж частина ще місяць тому пішла, а з решти біль¬шість неодмінно кине вас перед жнивами. От тут і треба мати під рукою свіжий кадр.
— А в нас і тут навпаки. Я ніяк не приймав тих, що поблизу.
— Шкода, шкода. Ви тільки припустіть, а потім за вас сам бог робитиме. Навіть у жнива чи молотьбу випаде дощ — і вся Рогачівка буде у вас. Ваша копаль¬ня стане для них близькою і рідною, навіть більше — коли б вашій копальні загрожувала небезпека, то село відстояло б її…
Довго ще говорив Сукачов Густавові ЕдуардоЕичу, але юй уже не слухав. У вухах дзвеніло лише останнє: «Село відстояло б». А що якби справді, якби поширити цю копальню, що є, в бік рогачівського поля. Дядькам байдуже, чи риється в них хто під землею чи ні. Врожай
235

від того не поменшає. А Густавові — широке поле під¬земних розробок. Треба лише краще полагодити з ними. А випадок дуже слушний.
— Гаразд,— погоджується Найман.— Тепер ідіть собі, я відпочину. Перекажіть тільки рогачівцям, що я до¬зволяю влаштовувати їм обід і навіть ставлю їм мого- рича. Видайте на це певну суму.

Категорія: Божко С. 3. В степах: Роман

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.