Божко С. 3. В степах: Роман

Розділ дванадцятий НА ОБОРОНУ ВІТЧИЗНИ

Щодня, як тільки зійшов сніг і стала парувати земля, вихід на роботу зменшувавсь. Штейгер напосідав на десятників, десятники лаялися із своїми підручними, але нічого не помагало. Навіть робітники, що звикли до шахтарської роботи влітку, і ті щоразу, виходячи на зміну, неохоче чвалали до нарядної і, слухаючи накази десятника, розгублено дивилися в вікна, як ішла весна. А коли поруч із копальнею почалася сівба, а шматок цілини зазеленів зеленим килимом, тоді кожна партія перед спуском у шахту була понура, як гурт волів коло бойні.
Найман щодня виходив на наряд, а після наряду ви¬питував у штейгера про наслідки роботи в штоку. Тепер працюють уже в три зміни. Працювали по 7 годин кож¬на. А толку мало. Що більше хвилювався Густав Едуар- дович, намагаючись якнайшвидше закінчити шток, то дужче весняне сонце бентежило робітників. З місяць тому частина покинула й поїхала сіяти, а друга не до¬тягне до жнив. Це знає Густав Едуардович, і йому хочеться якнайдужче налягти, щоб управитися з штоком.
А робітники дедалі стають вередливіші. Неперемож¬ний хід сонця щодалі бентежить працівників землі, а вони чують подих із її грудей і рвуться додому. Поча¬лися непорозуміння, і дивно: зимою мерзли в холодних
246

бараках, нічого не вимагали, а тепер будуй їм нові по¬мешкання! Так само з водою: кілька років уже пили, а тепер, кажуть, тхне сіркою, вимагають нового коло¬дязя.
Лікарні так само не було. Час від часу виїздив із Рогачівки доктор Соколов і оглядав дітвору, хворих жінок та чоловіків. В окремих випадках, коли, примі¬ром, хтось поранить собі ногу чи руку або придушить його в забої, то легкопоранені йшли до Рогачівки пішки, а тяжкопоранених або везли туди, або привозили лі¬каря на копальню. Нікому й у голову не приходило вимагати лікарні на самій копальні.
А весною почались балачки і про колодязь, і про лі¬карню, і про нові житла. Густав Едуардович хвилю¬ється. Та як же й не хвилюватись! Постійний ремонт, витрати на цямриння в штоку, що ввесь час руйнується, ремонт будівель та інші витрати весною дуже позна¬чились на бюджеті. Та це ще нічого, Найман з усім цим ще справився б, якби не найголовніше: Густав Едуардо¬вич іще й досі не певний, його чи не його та земля, де він відкрив копальню.
Шеїн старанно ознайомився з усім і запевняв, що раз угоду на оренду землі складено на десять років, а про¬тесту протягом установленого законом терміну не пода¬но, раз виділ землі під копальню затвердили і Гірниче управління Півдня Росії і гірничий департамент, зна¬чить, справа Генріхова пропала. Та коли це й так, то все ж до кінця угоди лише п’ять років. Чи варто ж на п’ять років будувати лікарню, капітальні помешкання робітникам і т. д.? Протягом п’яти років у Густава Едуардовича є думка зібрати щозмога більший капітал. Нехай це буде хижацьке господарювання, нехай він порушує закони про те, як правильно розробляти вугіл¬ля, нехай потерплять робітники, поки Густав Едуардо- ЕИЧ у колодочки вб’ється.
— Ні, я не можу. Ніяк не можна,— говорить Найман Руденкові.— Змарнувати такий день — це злочинство. Я ніколи не дозволю ніякого свята. Хай собі селяни свят¬кують. А що нашим робітникам до рогачівського свята?
— Але ж, Густаве Едуардовичу, це небезпечна гра. Ви подивіться, скільки їх уже зібралось за бараками та виглядає рогачівців з охрестами. Я запевняю вас, що всі переп’ються й на зміну не вийдуть. Так зробіть же краще ви самі це свято, і робітництво буде вдячне.
247

— Нізащо! Нізащо! Годі. Я вже й так багато роблю: артільників повиганяв, і тепер більшість працює від контори, завів семигодинні упряжки.
— В штоку зовсім не можна працювати,— перебив Руденко.
— Ні, пане штейгере. Годі! Зараз почитайте наряд.
Руденко вагається. Він розуміє Густава Едуардовича.
Але з другого боку,— записка від Марка в боковій ки¬шені аж пече й нагадує про страйк. Послати в копаль¬ню цю зміну він може, але хто ж, натомившись та брудний, піде до рогачівців, хто ж читатиме проклама¬ції, що їх уже сьогодні принесли Руденкові від Соко¬лова. А в прокламаціях усе — і вимога збудувати лікар¬ню та нові балагани, і вимога на добру воду. Навіть,— це вже Марко від себе додав,— про санітарний стан на копальні.
— Гаразд,— говорить штейгер.— Я піду, але за на¬слідки не ручусь. Якщо вийде п’ятдесят процентів, то й добре.— Штейгер круто повертається і виходить від Наймана.
П’ятдесят відсотків. Серед буденного дня п’ятдесят відсотків вийдуть на роботу! Що ж робити? Штрафу¬вати? Даремно. Цим справи не полагодиш. П’ятдесят відсотків будуть пити. А напившись, лаятимуть та кля¬стимуть свою долю, й роботу, і Густава Едуардовича. Ну що ж, хай кленуть. Але яке мають право вони, цей всеросійський зброд, що більшість із них заробляє лише на те, щоб прожити, ставити інші вимоги? Нащо їм капітальні балагани, коли на жнива більшість із них помандрує додому, та навряд чи й повернуться? А під¬рядчиків немає. Доведеться знову кланятись Цапкові, щоб їхав десь збирав, або збільшити заробітки та пере¬манити від Діберса, як це він і робив кожного літа… Але ж і Діберс лисиця, іще тому три місяці допитувався про стан копальні в Густава Едуардовича. О, Найман знає, чого цікавиться Діберс! Він боїться, що Найман поширить розробітки на південь та почне прибирати до рук землю Віри Павлівни.
Задзвонив телефон. Густав Едуардович напружено слухає, і дедалі очі стають йому ширші. Ага, говорить Луїза Діберсова. Вона приїде сюди. ІЦо ж, дуже добре. Але з нею приїде й батько. Батько цікавиться його спра¬вами.
248

Гаразд, він ждатиме. Густавов і Едуардовичу дуже приємно, що пан директор великого акційного товари¬ства цікавиться його справами.
Найман кладе трубку телефону і нервово ходить по кабінеті. Гм, так, так. Діберс приїде до нього. Чого доб¬рого, ще захоче спуститися в копальню. Та й спуститься. Густавові незручно ж буде не задовольнити прохання акційного товариства «Західнодонецьке вугілля».
Телефон знову задзвонив. Хто ж це? Юрій Петрович Шеїн. Що? Треба влаштувати мітинг? Патріотичну ма¬ніфестацію? Яка дурниця! Кому? Для кого це потрібної Ага, організувати громадську опінію ради оборони віт¬чизни.
— Гаразд. Я визнаю, що така маніфестація потрібна, але чому ж серед буденного дня? І перед ким маніфе¬стувати? Відривати людей від роботи і йти в степ. Може б, одклали до неділі? — кричить Густав Едуардович у телефонну трубку. А очі ще більше здивовані. Що? Рогачівці на землі Густава Едуардовича справляють молебень. І Шеїн про це вже знає! Дивно, дивно. Ну, коли так, то Густав Едуардович згоджується.
Це навіть прекрасно, виходячи із свого будинку й по¬зираючи на сонце, говорить собі Густав Едуардович. Не буде роботи, Діберс братиме участь у маніфестації і не полізе в копальню. Чорт його бери, хай пропаде дві зміни робочого дня, але зате він не викриє проми¬слового секрету в Наймана. Треба тільки поспішати, бо гудок прогув уже із чверть години і штейгер може послати зміну.
За бараками дедалі більшає робітників. Всі стають навшпиньки й дивляться в бік рогачівської межі. Під¬літки вже встигли збігати туди й сповістити, що рога¬чівці йдуть. А вони справді наближаються. Ось із-за зеленого жита замайоріли корогви. Блищать на них китиці та галуни, а вони, злегка коливаючись, ніби випливають на зелених хвилях. За корогвами із зелені виринають людські голови, й урочисто вся громада пливе до цілини. За бараки висунуло все селище. Поміж робітниками вештається дітвора, маячать де-не-де по¬статі жінок, і всі поволі йдуть назустріч рогачівцям. Та раптом уся шахтарська маса зупинилась. Голоси рогачівської півчої, що ледве чутно доносяться на ко¬пальню, перериває високим густим голосом гудок.
249

— На наряд!
— На наряд! — глухо пройшло по натовпу.
— Який там наряд? Хто на нього піде ради свята? — гудуть одні.
— Людям свято, а нам чорт роботи надав,— бубонять інші.
А гудок гуде та й гуде. Довго, протяжно і загрозливо. Його могутній голос, його владний заклик повертає навіть тих, що вже далеко зайшли на цілину.
Кілька хвилин — і більшість шахтарської людності з покірливо похиленими головами іде до контори, не маючи сили протестувати проти довгого й могутнього поклику копальневого гудка.
Через кілька хвилин після гудка Руденко вийшов із контори і зустрівся з Сидоровим. Той таємниче йому підморгнув і сказав:
— Павлуша приїхав. Велів зараз забігти. Він у тій самій маленькій кімнатці, на другім поверсі.
— Та коли ж його забігати, зараз наряд! Ти теж іди туди…
— Так ото ж я піду, скажи, що там кому робити, а сам зайди до нього. Казав, невідкладна справа.
— Ну, йди. Я зараз повернуся.— І Руденко швидко попростував до корчми Зільберовського.
. Павло Дмитренко приїхав із Луганська. Час від часу він наїздить сюди як представник від царицинської фір¬ми пароплавства купувати вугілля на Наймановій ко¬пальні. Але це його офіційне лице. Вугілля він таки купує, хоч тут купувати йому й не так уже вигідно, бо на сході Донбасу його можна купити значно дешев¬ше, ніж у Наймана. Тут він уже був кілька разів. І до цього чомусь ніхто не дивувався, що візити «агента царицинської фірми» припадали якраз на той час, як лікар Соколов оглядав робітників. Так само ніхто не помітив, що вже двічі рівно через півтора тижня по тому, як від’їздить Дмитренко, на копальні з’являлися прокламації соціал-демократів. До цього часу ніхто такої закономірності не помічав.
Коло самої корчми Зільберовського до штейгера при¬вітався Борис Квітчєнко, що поспішав на наряд.
— Ану, почекай,— зупинив його штейгер.— Ти зараз на наряд?
— На наряд. Трохи спізнився.— І Квітчєнко винувато поглянув синіми очима на штейгера.
250

— Нічого. Погуляй хвилинку в корчмі, а я зараз вийду.— І штейгер побіг східцями нагору.
— Кажи швиденько, чого приїхав і що нове, бо за¬раз у мене наряд,— підганяв штейгер Дмитренка.
— Та справа, здається, ясна. По-перше, ви мусили виготувати Першотравневі прокламації, а по-друге, я приїхав вас попередити про вашу неминучу невдачу.
— Невдачу? — і Руденко зблід.— Як, невже нас зра¬дили? Хто б же це міг?
— Вас іще зовсім не викрито, але це може буде, Хто у вас є на копальні новий із службовців?
— У нас нових?..— Руденко потер чоло…— Бухгал¬тер або, як його зве Зільберовський, комерційний дирек¬тор копальні, Сукачов.
— Отож мені з тим Сукачовим зараз доведеться вести комерцію, і що він мене засипле — це факт. За мною підуть нитки, так стережіться, щоб вони не дійшли до вашого клубочка.
— Я щось не дуже розумію тебе. Кажи швидше та ясніше. Про які це нитки та клубочки ти кажеш.— І Руденко, як хлопчик, винувато кліпав очима.
— Отже, коротко,— вже зовсім тихо почав Дмитрен- ко.— Та сідай, чого ти стовбичиш? Що, вже злякавсь? Ех ви, конспіратори!
Руденкові трусились коліна. Він не раз бачив, як «ви¬ймали» на копальнях «злочинний елемент», як часом гнали гуртами заарештованих і провадили на Бахмут. А часом поодинокі особи зникали зовсім таємно, і ніхто не знав, де вони поділися і що з ними сталося. По спині в штейгера бігали мурашки, і тільки Дмитренків спо¬кій урівноважує переляканого. А цей говорить так просто, ніби йому зовсім байдуже, чи «виймуть», чи не «виймуть» його з Найманової копальні.
— Я тут примушений буду сидіти днів зо три. Там у нас величезні труси, шукатимуть запільних друка¬рень і гектографів. Отже, я маю приїхати 28 квітня. Ти мусиш завжди держати наготові пару коней, щоб уночі мене одвезти на Геренаш, потім нікому ні слова не говорити, якщо мене заарештують і почнеться слід¬ство. А що ви думаєте про Перше травня?
— Ми збиралися робити масовку, але навряд щоб хто пішов. У нас же ані лісу поблизу, ані якого іншого схо¬вища. Кругом голий степ. Єдина Осавулова балка тепер кишить людом, садять картоплі та баштани рогачівці.
251

У двері хтось постукав.
— Хто там? — І Руденко швидко розкрив портфеля, розкидаючи по столі папери з штампом царицинської пароплавної фірми.
— Кирило Панасович тут? — почувся голос Сидорова.
— Заходь,— радісно впустив Сидорова Руденко.—• А ми вже зовсім злякались.
— Наряд одмінено, сьогодні не робимо.
— Чому? Хто звелів? — підвів плечі штейгер.
— Сам господар наказав оголосити всім збиратися, буде молебень.
— Що за знак! Та ж сьогодні молебень у рогачівців. Там і царину святять.
— Отуди ж і ми підемо.
— Сідай, Миколо Михайловичу,— показав Дмитренко на стільця. А коли Сидоров сів, Дмитренко причинив двері і вже зовсім тихо почав: — Ну, а тепер, хлопці, швиденько, бо виходить, що події нас випереджають. На сьогодні ж ми готувались улаштувати страйк, а раз таке, то страйкувати не треба, а використаємо лише на- ходу. Першотравневі прокламації розкидати сьогодні під час молебня, стежити, щоб не виникло бійки між шахтарями та рогачівцями. Шкода, що з економії ні¬кого не буде. Скільки разів я вже казав тому Соколову облишити отих миршавих дворянок та поповичів, чорт із ними. А тепер — гайда на роботу.
— Стривай,— вернувся вже з дверей Руденко.— А Миколу Михайловича ти попередив? Якщо в разі тебе відци «виймуть», так щоб він…
— Що він? Миколі Михайловичу це не вперше. Я тільки дивуюсь, як досі його самого не «вийняли»!
Копальня й робітниче селище метушились. Ніколи ще не було такої події, як сьогодні. Де ж пак: молебень біля самісінької копальні, і стільки люду. До обіду не¬величкий шматок цілини хвилювався морем непокри¬тих чуприн, барвистих хусток, спідниць. Чорні, сині та рябі чумарки змішалися з сатиновими святковими со¬рочками шахтарів, а все це вкупі ворушилось, гуло. Калузький діалект переплутався з слобожанським, по¬вільну мову степовика перебивала швидка говірка гре¬ків, татар. Навіть китайці попадалися серед різнобарв¬ної шахтарської юрби. Але раптом натовп затихає. Усі голови повертаються до Найманової копальні, і все море
252

людності розходиться на два боки, а посередині немов шлях.
Від копальні до цілини рухається ціла процесія. Двоє дітей, дівчаток, одягнені в біленькі платтячка, несуть вінок. За ними — два робітники з величезним портре¬том Миколи II, а за портретом Найман, Діберс, пові¬рений Шеїн, пристав Строчановський, кілька жінок і чоловіків — артистів із Народного геренашівського дому. Діти ступають дрібненько, а вся процесія тихо й спокійно посувається далі, прямо до аналоя, де стоїть серед півчої та рогачівських господарів о. Калістрат. Усі завмерли, чоловіки скидають шапки і побожно хре¬стяться, старі кланяються мало не до землі. Навіть діт¬вора, що нишпорила поміж ногами в старших та вере¬щала, зараз притихла.
Недалеко від аналоя стоять школярі, а поперед них Ганна Петрівна Василевська і вчитель Саєнко. Саєнко керує дитячим хором, стукає по великому пальцю лівої руки і тулить до зубів ручку камертона. Обличчя йому заклопотане, очі тривожно бігають по дітворі, і він що¬разу поглядає на о. Калістрата, чекаючи знаку.
Василевська нахиляє голову і нервово мне в руках хусточку. По той бік майданчика, що утворився біля аналоя, стоїть лікар Соколов і, переступаючи з ноги на ногу, гне в руках паличку. Василевська боязко під¬німає очі від Маркових рук, їй соромно зустрітися очима, але їй цікаво, що в нього зараз в очах? Що ближ¬че посувається процесія, то дужче гнеться паличка в руках Соколова. Ось Василевська підводить очі вище, і з-під вій уже їй видно манишку Соколова і край під¬боріддя. Воно не дрижить. Губи міцно стулені, але кін¬чики м’яких русявих вус злегка тремтять. Василевська знає, що це значить, а тому й боїться поглянути у вічі. Та цікаво, що там, у Маркових очах: чи свідомість свого власного безсилля в змаганні з царатом, чи зневага до оцих сотень покірливих рабів царя й капіталу, що без шапок похилили голови перед розмальованим рудобо¬родим кумиром в аксельбантах і офіцерських еполетах, чи зневага до цієї купки лицемерів, франко-бельгій- сько-німецького капіталу, що серед підлиз-конторників побожно виступають за портретом руського царя? Нарешті Ганна Петрівна наважилась, піднесла очі вище І похитнулась назад.
Соколов дивиться просто на неї, а в очах стільки
253

ніжності. Вони ніби звогчені сльозою. Василевській так хочеться підійти до Марка, взяти його голову в свої руки і сказати так тихо, ледве чутно:
— Бідний мій товаришу, який же ти наївний роман¬тик, іцо гориш сам і палиш іншого заради абстрактної ідеї! Що їм усім, що заради них ти довгими зимовими вечорами перечитуєш, побожно розрізаючи запільні брошури, що ради їхнього добробуту ти працюєш ноча¬ми в холоднім льоху своєї лікарні і до десятого поту качаєш валком по стеклографі, готуючи прокламації?
Василевська почуває, як щось поволі ніби шнуром стягує їй горло і стає тяжко дихати, а з-під грудей щось лоскотно підкочується, б’є в лице, і в очах ніби туман. Невже вона заплаче? Якусь мить вона нічого перед собою не бачить і кладе хустку на вогкі очі, але в цю ж мить дитячий хор разом із півчою дзвінко вдарили:
Славься, славься, наш русский царь.
Господом данный нам царь-государь.
А коли Василевська відняла від очей хустку, навколо всі впали ниць. Вона аж злякалась: ставати чи не ста¬вати й собі навколішки? А де ж Марко? А він уже стоїть на колінах, міцно стиснувши круглу головку кизилової палки. Василевська швидко падає навколіш¬ки і побожно дивиться, як Маркова палка глибше вгру¬зає в зелену цілину. Але ось його заступила процесія. Василевська опускає очі, а перед нею проходить сила людських ніг. Насамперед одягнені в лаковані черевики чоловічі, за ними шелестять довгі спідниці дам, а по¬тім пішли ноги простих людей у чоботях, вичищених і брудних, у личаках і зовсім босі.
Хор замовк, і з шелестом та побожним шепотом уся людська маса підводиться на ноги. О. Калістрат почи¬нає молебень.
Кілька разів о. Калістрат вигукував над похиленою юрбою. Кілька разів півча ревла «подай, господи», «тебе, господи». А коли після гучного «многия лета» батюшка починає казання, всі знову стають навколішки, а над усіма лунає його урочистий голос:
— Велика хмара насунула із сходу на православну руську землю. Маленька азіатська державка, бундюч¬но вихваляючись своєю культурою, запозиченою в;д Європи, по-злодійському напала на нашу мирну дер-
254

жаву. Уже кілька місяців, як ллється кров хоробрих вояків руського царя, захищаючи вітчизну та свого богохранимого монарха. Добре серце нашого государя обливається кров’ю за своїх підданих, а велику вітчиз¬ну, як шашіль, точить диявол сходу…
Гучно лунає голос о. Калістрата. По натовпу прохо¬дить хвиля тяжких зітхань, сопуть носами, втирають сльози і низько припадають матері, благаючи бога до¬помогти воякам на Далекому Сході. Навіть сонце, що високо піднеслося і до цього ясно сяло з синього неба, сховалося за хмарку.
А о. Калістрат усе говорить, закликаючи православ¬них допомогти вітчизні. І чують православні з уст
о. Калістрата, як уся руська земля обурилася проти злого вчинку диявола східного; як понесли православні свої офіри на захист вітчизни; як даровано на війну від дворянських кас сотні тисяч карбованців; як пе¬тербурзькі та московські купці викидали по півмільйо- на на руських солдатиків; як фабрикант Терещенко подарував десять тисяч пудів цукру, а французька фір¬ма п’ятсот пляшок шампанського: як професор Русанов збирає гроші на тютюнець, а селяни на ст. Ртищево зно¬сили бублики, хліб, яйця, пироги, сорочки, рушники, панчохи та рукавиці; як варшавські солдатики урізали собі пайок на допомогу своїм братам на сході…
‘— Сколихнулася руська земля,— вигукує після всьо¬го о. Калістрат,— допомагаймо ж, православні, і ми, бо не зубожіє рука того, хто дає. Все православне руське воїнство і його проводар — православний руський цар — скаже своє найвище «спасибі».
Коли закінчив о. Калістрат, усі заворушились. Пигу- ля стає на найближчого воза, душ із вісім парубків підкочують бричку до о. Калістрата, а Свиненко вигу¬кує:
— Жертвуйте, православні, жертвуйте! — І дзвонить у церковного дзвоника.
Старшина вигукує, а староста Пигуля приймає усе, що подавали, і складає у бричку.
— Гаврило Лукич Діберс жертвує на війну півтора¬ста карбованців! Густав Едуардович Найман — п’ятде¬сят карбованців! — вигукував Свиненко.
А люди товпляться навколо, вивертають калитки та гаманці і передають через руки мідяки й срібні мо¬нети, що купою ростуть у новому возі.
255

Раптом усі притихли. Розпихаючи натовп, до воза прямує кучерявий Яшка Зільберовський. Свиненко перестає вигукувати, закам’янів. Йому перекосило рота
і, здається, ось-ось він плигне з воза і розірве цього сміливого рогачівського торговця. Пигуля кричить лю¬дям, і люди розступаються. О. Калістрат смикає свою сиву бороду, а Яшка наближається до воза і подає Пигулі пачку асигнації!.
— Яків Борисович Зільберовський жертвує на війну двісті карбованців! — вигукує замість Свиненка Пигуля.
По натовпі пройшло.
— Двісті карбованців!
— Двісті пожертвував!?
— Яшка пожертвував?!
Шелест переходить у гомін, навколо воза купчиться усе більше люду, а Пигуля, піднявши вгору праву руку, вимахує над усіма пачкою кредиток і кричить:
— Жертвуйте, православні, жертвуйте!
Іще ніколи ніхто з рогачівців ке пам’ятає такого гуль¬бища, як сьогодні. Вже смеркало, а додому ще ніхто не збирався йти. В усіх трьох величезних шатрах ревом ревли п’яні голоси, а за шатрами грали музики, шахтарські гармошки конкурували з сільськими скрип¬ками та бубнами.
Пиво, що його привіз Зільберовський, уже давно по¬випивали, і вчорашні слухачі лекції лікаря Соколова цілими кухлями дудлили горілку. А її підносили та й підносили з невичерпного джерела — корчми Зільбе- ровського.
Стемніло вже зовсім, і рештки п’яної юрби посунули До корчми.
З жінок залишились тільки «сестрички». П’яні, по¬хитуючись, вони йшли серед не менш п’яних шахтарів. Біла Хрйстина спідниця була вся в плямах від брудних рук шахтарні. З інших жінок тільки «хазяйки» поїхали додому. А решта, п’яні, розлізлися по цілині, і довго ще у вечірній темряві чулися зойки й крики, співи й регіт, перемішуючись із дванадцятиповерховими шах¬тарськими матюками.
Лампа злегка кліпає, а самовар кілька раз востаннє жалібно-тоненько пропищав і замовк.
— Ні, це щось фатальне. Ми б’ємося головою об мур,— і Василевська немічно опускається на ліжко.
256

Лікар Соколов стоїть коло відчиненого вікна, а Дмит- рснко допиває вже третю склянку.
— Оце ви вже й голови похилили? Шкода, шкода! А все слабодухі народники, незагартовані товариші, не бачили ще справжньої роботи.
— Ні, становище неважне, ти таки мусиш погодитися, що сьогоднішній намір не вдався. Справді-бо: хотіли влаштувати страйк, а вийшла патріотична маніфеста¬ція. Де ж тут масові виступи пролетаріату, де колони страйкарів, що пішли б, як комунари, на барикади?!
— Покиньте, товариші, розмови про бучні, крикливі маніфестації! Чорну буденну роботу проробіть. Ви ду¬маєте, з сьогоднішнього молебня не можна справжньо¬му соціалістові скористатися? На завтра всюди будуть розмови про молебень. Ото ж сьогодні не поспимо і роз¬кидаймо писані пояснення. Я зараз накидаю коротенькі тези до прокламації.

Категорія: Божко С. 3. В степах: Роман

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.