Божко С. 3. В степах: Роман

Розділ тринадцятий ДИФУЗІЯ

Дуже втомлений штейгер Руденко щойно виліз із копальні і зайшов до свого кабінету. Ледве одсапую- чись од духоти, витирає рукавом брезентового піджака чоло і ще більше розмазує чорний вугляний порох. Далі скидає піджака і, як до цього, брудний падає на стілець. Ні, так далі не можна! Копальня стоїть перед немину¬чою катастрофою. Ще б пак! Штокові кінця не видко, а гасити виробку Найман нізащо не захоче. Ось і сьо¬годні слухає штейгерів звіт і сперечається:
— Це ж повне безглуздя, Кириле Панасовичу! Поки¬нути невикористаним такий цінний поклад, та ще тепер, коли промисловість всієї Росії стоїть перед черговою кризою. Ви, я бачу, зовсім не стежите за пресою. Глянь¬те сюди, що пишуть.
Руденко, розхристаний, байдуже дивиться у відчи¬нене вікно, а Густав Едуардович викладає перед ним купу газет з обведеними олівцем місцями. Це він та Сукачов, перечитуючи, обкреслюють все, що стосуєть¬ся гірничої промисловості. Обведено синім та червоним: червоним — досягнення гірничопромисловців, а синім — зазіхання на її прибутки ворожих груп. Ось двічі обве¬дено синім олівцем акції бакинських нафтовиків, далі
9 С. Божко
257

статті-доповіді петербурзького інженера Вольського, де він лає гірничопромисловців Південної Росії за недба¬лість. Тут же резолюції проти південців двох петер¬бурзьких асоціацій «Товариства гірничих інженерів» та «Товариства допомоги руському торгу й промисло¬вості». За ними «Новое время» з статтею інженера Ізне- ра про паливо для руського флоту та нацьковування морської опінії переходити до вжитку замість вугілля нафти. Цей інженер доводить, що 60 пудів нафти на пароплаві замінять 100 пудів вугілля. А коли в дорозі не вистачить нафти, то на першій-ліпшій вугляній стан¬ції перейти з нафти на вугілля можна за 23 хвилини. Густав Едуардович тягне газету за газетою й тиче на- томленому штейгерові.
— Ось, полюбуйтеся, «Русские ведомости». Бачите, що вони проповідують для чорноморського флоту? Почали, щоб в балтійському флоті завести нафтове опалення, а переходять до чорноморського. Та мало того, ось Російське телеграфне агентство у всіх газетах тру¬бить про нову несподіванку… Так слухайте ж:
«Предполагается соединить Волгу с Доном парал¬лельно железной дороге нефтепроводом, приємная станция которого будет устроена в Царицыне, а станция назначения на Калачевской пристани. С устройством этого нефтепровода, передача неф¬тяных продуктов на Дон будет стоить во много раз дешевле железнодорожной перевозки…»
Ви чуєте, що це означає? Нафтовикам Баку мало Каспія та Волги, вони вламуються в басейн Дону. Перспективи ринку, пане штейгере, далеко не рожеві, а ви ніяк не можете цього зрозуміти. Треба ж вам, друже, знати хоч елементарні явища ринку,— докір¬ливо закінчує Найман.
— Я знаю лише те, що нам не минути катастрофи. Струмина вентиляції не має сили омивати найдальший кут нижнього штреку,— відповідає Руденко й розгор¬тає план розробки.— Ви подивіться. Верхній штрек ми покинули, як тільки дійшли до межі нашого одводу. А весь шток розроблюємо при одному штрекові. Це пе¬речить всім законам і правилам гірничого статуту та, нарешті ж, люди задихаються. Потім того, в штокові поклади вугілля такі непевні, що можливі суфляри *.
* Підземні шпари і порожні камери, іноді заповнені скон¬денсованим газом.
258

Нашарування пішли нерівні. Чого доброго, одіб’ємо купу вугілля і одчинимо газову порожнечу. А тоді…
— Так що ж, по-вашому, мусимо робити? Невже на збитки нам та на глум усім гасити всю копальню?
— Є два виходи: або пробити другий шурф та вста¬новити діагональну вентиляцію…
— Але це ж поза межами одводу,— перебиває На¬ймай.
— Так. Або пройти по штокові верхній штрек і сполу¬чити з теперішніми збійками. Словом, треба, щоб стру¬мина, обмивши забої в штокові, не поверталася по тому самому штрекові, а через збійку передавалася на верх¬ній, тут же коло забою. А так,— і штейгер похитав го¬ловою,— не обійтися без лиха, Густаве Едуардовичу.
— Я, Кириле Панасовичу, добре все розумію, але ж викривати секрет небезпечно. Та ще тепер, коли я 300 карбованців дав хабара помічникові окружного інже¬нера, щоб не ліз в копальню та повірив нашим фіктив¬ним планам. Ми ж на декілька місяців, а то й на цілих півроку забезпечені від втручання гірничої інспектури. Може, ми б ще трохи потерпіли. Скорочуйте зміни, тільки тримайтеся. Ви ж казали, що можна потриматися на дифузії *. Забийте всі хідники на власному полі, скеровуйте все повітря в шток, вже ж при високій деп¬ресії обмін в повітрі відбуватиметься. Навіть коли б по¬вітря зовсім не поверталося, то дві газові речовини, що стоять поруч та ще без перегородки, мусять одна в другу входити. А тим самим копальневий газ розрі¬джуватиметься. Постраждайте ще, а там ліквідуємо конфлікт з братом і найдемо вихід. Бо ж уявіть собі, що ми припинимо вийму вугілля з штоку і візьмемось проходити шурф чи верхній штрек. На це ж потрібно не менше місяця часу. Люди ж залишаться без робота, і всі розійдуться на польові роботи. їх і так у нас три¬має лише добре оплачена упряжка, а так хіба ж без роботи перед самими жнивами вони сидітимуть? Там деякі, казав Сукачов, збираються вже й контору розби¬вати, домагаючись виплати, щоб їхати додому. Я поба¬лакаю ще з Суїсачовим, набавимо заробіток, перетяг¬немо жнива та молотьбу, а потім якось виб’ємося. Невже таки не оминем катастрофи?
* Дифузія — неминуча сумішка двох сусідніх елементів; в даному разі свіжого повітря й копальневого газу.
9*
259

— Воля ваша, Густаве Едуардовичу, я кажу наперед, щоб на мене не нарікали, коли до чого.— I Руденко спирається на обидві руки над столом і замовкає. Густав дивиться у вікно до естакади, де хурщики забирають очищене вугілля на підводи. Чорні, бородаті дядьки і молоді парубки — наймити рогачівських багатіїв —- накидають лопатами, і підвода за підводою од’їжджають на Геренаш. Тут же дівчата коло естакади одбирають породу. Певно, щось веселе говорять, бо сміються і ви¬блискують білими зубами, що на покритих вугіллям обличчях виглядають, як зуби муринів.
— Так я зайду до Сукачова, а ви спочиньте,— піді¬ймаючись з крісла, говорить Найман і йде до дверей. Відхиливши їх, не виходить, трохи вагається і дивить¬ся на похилу штейгерову чуприну. Пальці лівої руки, заховані в ній, не ворушаться нервово, як до цього, а права з олівцем механічно бігає по папері. Густав повертається і крадькома підходить до столу.
— Кириле Панасовичу!
Руденко мовчить.
— Пане Руденко!
Штейгерова права рука перестала ворушитись, а у від¬повідь по кімнаті розляглося гучне хропіння.
Найман заходить за спину і дивиться через плече на розгорнутий штейгером план. Він розроблений майстер¬но, і Густав бачить, як на папері позакреслювані мале¬сенькими рисочками погашені забої, як товстими лінія¬ми од шахти послався на північ капітальний штрек. Поруч нього до певної точки проміжний, а за ним верх¬ній штрек. І проміжна, і штрек верхній не проходять нарівні з капітальним. Цей переходить через нормаль¬ну лінію — пунктир (братова межа) і врізається рогом. Червона стрілка — вентиляційна струмина в куті — розпадається на дрібні, що, зламані, повертаються назад однією синьою. Од цієї йде стрілка на чистий папір, де напівсонна штейгерова рука механічно писала: дифузія… дифузія… дифузія або… Далі олівець не до¬писав і випав з Руденкової руки.
Сукачов улесливо і штучно весело підвівся й роз¬горнув теку.
— Тут свіжа пошта, Густаве Едуардовичу. Щось вам персонально од окружного інженера.
260

Найман на півкроку спиняється.
— Так і написано — «персонально»? Давайте подиви¬мось, що там пишуть,— говорить Найман, бере пакет і повертається до дверей.
— Постривайте! Тут ще лист з печаткою «Маєток Шаботинського ».
Найман чуть не вихоплює листа у Сукачова й швидко йде до свого будинку.
— З якого ж починати? — міркує собі, дивлячись на обидва листи. Лист окружного інженера грубий, а бра¬тів невеличкий. Почав з останнього. Що за знак? Генріх, що ось вже півроку як порвав з ним стосунки, що за¬грожував судом (а може, вже й почав судовий процес), звертається так лагідно і просто, ніби між ними ніякої сварки не було. Запрохує на обід і хоче де про що пора¬дитись. Невже він хоче примиритися? Це було б дуже добре! Густав не вірить своїм очам і вдруге, навіть втретє перечитує коротку писульку. Може, це провока¬ція? Може, Генріх лагідно закликає, щоб підсунути якусь свиню? Всяко може бути. На всякий випадок Густав поїде туди озброєний. Він захопить з собою «Сборник законоположений и правительственных распоряжений, касающихся горного и горнозаводского дела в России». З того часу, як вони посварились, Густав Едуардович добре проштудіював усі параграфи цього збірника. Руські закони за цей час вивчив і теоретично, і ба¬чив їх вживання на практиці. А до того ж Найман вже тричі був свідком, як цей руський закон в мунди-рах статських і тайних радників ламав списи з проноз¬ливими інженерами-капіталістами Південної Росії в Харкові на з’їздах гірничопромисловців. Не один кар¬бованець витягнуто і ним, щоб обійти ті закони в гірни¬чій практиці. Та й взагалі, не один інженер, маркшей¬дер чи технік з гірничого управління набивав собі ки¬шені, перепродуючи параграфи цього закону францу-зьким та бельгійським акціонерам.
Але які не є продажні та безглузді російські закони, та все ж в житті доводиться з ними рахуватись. Бо хоч держава дурна, та, на жаль, руська. І пануюча дворян¬ська каста, вибита з маєтків, люто хапається за пара¬графи та статути. Хоч з капіталів, вкладених у вугіль¬ну промисловість, велика більшість належить францу¬зам та бельгійцям, а руський чиновник все ж владно
261

ось на товстому пакеті великими чорними літерами кладе штамп:
Министерство земледелия и государственных имуществ Горный департамент Горное управление Юга России Окружной инженер Н-ского горного округа.
— Що ж пишуть тут? — Заспокоєний лагідним бра¬товим листом, Густав Едуардович не поспішаючись роз¬різує великий пакет. Звідти висувається кілька паперів з штампом столичних і губерніальних установ, а на першій сторінці угорі:
«На основании постановления Екатеринослав- ского губернского по фабричным и горнозаводским делам присутствия от 27 ноября 1903 года настоя¬щие правила 1 января 1904 года должны быть обязательно вносимы в расчетные книжки рабо¬чих фабрично-заводских горных и горнозаводских предприятий ».
Гм… а зараз уже червень, як же я в книжки його втисну, коли саме гірниче управління не додумалось перемінити розрахункових книжок. Ну й апаратик! —■ покрутив головою Найман і читав далі.
Далі кам’яним шрифтом твердо, переконуюче:
«ПРАВИЛА
О вознаграждении потерпевших вследствие не-счастных случаев рабочих и служащих, а равно членов их семейств в предприятиях фабрично- заводской, горной и горнозаводской промышлен* ности.
(Закон 2 июня 1903 года)».
Найман отетерів. Попервах він похвалив усю руську бюрократичну систему. Справді-бо: маючи залізниці, пошту і телеграф, одержувати закон, виданий рік і 21 день тому,— це рекорд, що його могла досягнути лише руська бюрократія. Але це об’єктивно. А суб’єк¬тивно для Густава Едуардовича цей закон — могила. Хіба не видко, до чого зобов’язує цей закон господаря, що в нього кожної зміни виносять 3—5 чоловік непри¬томними; господаря копальні, де на зіпсутих рейках капітального штреку щозміни буряться вагонетки і ко-

ногони вибивають руки та ноги; де, нарешті, може, в глибинах безладного штоку з’явиться суфляр. А тоді,— в Наймана аж мороз по шкірі пішов,— подме під сот¬ками атмосферного тиснення газ і видушить більше сотні шахтарів. Та добре (для господаря копальні це добре), коли видушить на смерть, а коли наробить ін¬валідів?
В Наймана холодний піт виступає од першого пара¬графа закону, де написано:
«…Владельцы предприятий обязаны вознагра¬ждать на основании настоящих правил рабочих, без различия пола и возраста, за утраты долее, чем на три дня трудоспособности от телесного повре¬ждения, причиненного им работами по производ¬ству предприятия или происшедшего вследствие таковых работ. Если последствием несчастного слу¬чая была смерть рабочего (ст. II), то вознагра¬ждением пользуются члены его семейства, ука¬занные в ст. 12…»
О, суха мова російського бюрократизму! Ти не здібна вимовити, змалювати жалю ані суму тих сотень і тисяч, що нібито в їхніх інтересах видано цього закона. Тобі чужі ті численні скорботи, що ними живе багатотисяч¬ний клас пролетарів. Ти не здібна переказати жалю матерів, жінок і дітей тих, яких щодня виносять не¬притомними з глибоких нір донбасівського підземелля. Але ти, суха і жорстока мова московського приказу XVIII віку, не розумієш і розпуки молодого господаря Густава Едуардовича, що ризикованою, хапливою ро-ботою в крадіжці вугілля може, наробити («не по своїй охоті») калік не сьогодні-завтра.
Найман перечитав весь закон до кінця, і кожен па¬раграф лягав каменем на душу. Під загрозу стає все підприємство! П’ять років промайнуло з того часу, як він один, без найменшої допомоги околишніх вугільних магнатів, розпочав свою копальню. О, тоді ніхто з муд¬рих законодавців не допоміг Густаву Едуардовичу, коли доводилось, як на лови за звіром, посилати підрядчи¬ків, щоб зібрати голтіпак-шахтарів. Найкращі робіт¬ники осідали на старих, більш устаткованих копальнях, з Кайманові діставалась забита злиднями сільська — заробітчанська сировина та п’яний люмпен-пролетаріат, що тиждень робить, а тиждень п’є. Доводилось перепла¬
263

чувать, щоб аж у найглухішому та найдальшому куті західного Донбасу заохотити до сталої роботи мінливий склад робітників. Густав Едуардович у багатьох випад¬ках ішов проти всіх традицій в стосунках гірничої адмі¬ністрації з шахтарями. У нього ніколи не було затримки у платні, його штейгер та десятники не били робіт¬ників, як усюди. А тепер виходить, що руські чинов¬ники і скулодроби беруться захищати робітників перед ним, до того гуманним господарем. Це ті ж поліцаї й чиновники, що вступились за вигнаних грабіжників шахтарського заробітку — трьох підрядчиків. Але що тоді? Дав хабара справникові та урядникові й одку- пивсь, а тепер не те. Тепер § 20 цього закону, що лежить перед Найманом на столі, наказує:
«О всяком несчастном случае, подходящем под действие настоящих правил, лицо, заведывающее предприятием, или владелец оного обязаны давать знать ближайшей полицейской власти… Потерпев¬шие могут требовать извещения полиции… во вся¬ком случае телесного повреждения, хотя бы и не подходящем под действие настоящих правил».
Параграф за параграфом стають перед Густавом і, один одного доповнюючи, зобов’язують вести щодня облік усім пошкодженням шахтарського здоров’я, наги¬нають його під опіку поліцаїв та гірничого інспектор¬ського догляду. Але тепер Найман зрозумів свою ве¬лику помилку щодо руської поліції. Найман знає, що на кожній копальні є своя поліція. Становий пристав Строчановський сидить у кишені директора акційного товариства «Західнодонецьке вугілля» Діберса, а всі копальні акційного товариства тримають у себе чоло¬вік за 15 пішої і кінної поліції. Але коли Найманові запропонував пристав узяти двох поліцаїв, він відмо¬вився, заявивши, що обійдеться в разі потреби уряд¬ником і двома стражниками з села Рогачівки. Навіть тепер, коли на копальні стали з’являтися соціал-де- мократичні прокламації, Найман поспішав ліквідувати все мирно: давав хабара, і здоровенний рогачівський урядник П’ятниця вищим інстанціям рапортував, що «у во вверенном мне районе все спокойно». Найман намагався нізащо не допускати поліцаїв у свої вироб¬ничі справи, а тепер цього обійти ніяк не можна, бо… «…по получении указанного в ст. 20 извещения полиция составляет на месте происшествия про-
264

токол, приглашая к сему лицо, заведующее пред¬приятием, или владельца оного…»
— «На месте происшествия»,— повторив вголос На¬йман.
Це, значить, в копальні, в штокові на території Ген¬ріха Едуардовича. Це, значить, кінець промисловому секретові, а може, й кінець усьому підприємству! А що ж далі? Хто покриє борги, а коли він сам, то хто ж йому кзчтить ділянку власної копальні? А цією ідеєю Густав Едуардович весь час живе, одкладаючи в банк виручені за вугіль гроші.
Думки, одна одної важчі, тиснуть на мозок Густава Едуардовича, свердлять у скронях. Він нервово ходить по кімнаті, твердо ступаючи по підлозі. Далі підходить до шафочки, наливає склянку звичайної горілки і од¬ним духом випиває. Після проходить ще кілька раз по кімнаті й виходить надвір.
Сонце хилиться на захід і ховається за невелику хмарку, розкидаючи із-за неї промені-стовпи, десь да¬леко за узгір’ям. Сокіл, рисистий гнідий першерон, за¬тягнутий повідком, дрібно ступає по вулиці робітни¬чого селища, злегка здіймаючи куряву чепурними ко¬питами. Ноги Сокіл підіймає високо й порох не гребе, як сільська шкапа, а роздмухує, накриваючи його згори копитами. Густав Едуардович, що попервах зовсім не вмів їздити верхи, тепер сидить в сідлі, як справжній кіннотник. Цю позу він додержує й тепер, хоч в голові од випитої склянки горілки трохи й гуде. Та збоку цього непомітно.
А придивляються до Густава Едуардовича всі. Висо¬кий, сухорлявий, завжди виголений і одягнений не по-звичайному, господар копальні впадав усім у вічі, а найдужче жіночій половині робітничого селища. Майже щодня Найман виїздить з селища надвечір у степ. Перед тим як виїздить господар, дітлахи зби¬раються коло стаєнь кінного двору, щоб стежити, як старий конюх чистить, миє і мастить Соколові копита, надіває сідло. А коли коня дід-конюх веде до найманів- ського будинку, тоді дітлахи врозтіч по балаганах та каютках біжать сповістити, що «пан Кустап» виїжджає. Тоді вся дітвора й жінки висипають надвір. У однома¬нітному та нудному побуті селища виїзд господаря ко¬пальні неабияка подія. Вибігають всі: жінка й дві донь¬ки підрядчика Цапка, цирульника Міхеєва, бухгалтера
265

контори, навіть кокетка завідувача контори Муся Сука- чова і та розчиняє вікно, щоб поглянути на господаря копальні. Жінок на копальні небагато, і Густав Едуар- дович на них ніколи не задивляється. їде він і сьогодні, не зводячи очей з гострих вух свого першерона, і треба було лише покотитись під ноги гарячому Соколові з дверей каютки Сидорова невеличкій собачці, щоб Найман оглянувся в той бік, звідки виглянуло дві по¬статі, і одна з них кинулась за собачкою. Кінь сперва сполохано поточився вбік, а коли кудлата собачка за¬бігла наперед, він не рушив з місця, а почав задку¬вати, Збоку вже збігалась цікава дітвора, ще дужче висовувалися з дверей і вікон жіночі постаті, а все це сердило Густава Едуардовича. Найман підібрав корот¬ко повід і сердито вдарив закаблуками в круті пружні боки першерона. Кінь рвонув вперед, але, затягнутий, став на задні ноги. Тоді саме жіноча постать, що ви-бігла з каюти Сидорова, одкинула собачку і, аж підпли¬гуючи вгору, смикнула першерона за повід вниз. Збен¬тежений Густав Едуардович глянув і собі вниз. Перед ним стояло молоде дівча. На високі груди спадало дві кучерявих чорних коси, чорні очі лагідно посміха¬лися.
— Так упасти можна! — промовила вона і блиснула, посміхаючись, білими зубами.
— А якби вас кінь надавив? — сказав Найман і зди¬вувався, чому саме сказав «вас», а не «тебе»?
На копальні так звикли говорити на «ти», а тим більше молодим підліткам та дівчатам, що працюють на одборці породи. Дівча пустило з рук повід і повер¬талося йти.
— А підождіть. Ви ж чия будете? Миколи Михай¬ловича донька?
— Так, донька.
— А де ви були, що я вас до цього часу не бачив? — і аж тепер Густав Едуардович зауважив, що дівча зодягнене по-міському, а не так, як ті, що породу одби- рають.
— В Ростові вчилася,— відповіла дівчина й почер¬воніла.
Ще раз оглянувши її з ніг до голови, Найман вдарив коня і швидкою риссю закурів на Рогачівку.
На півдорозі збавив ходу і поїхав кроком. їхав межею панської та рогачівської земель. Праворуч рябіли шир¬
266

ші й вужчі клаптики — ниви рогачівських господарів. Хліб на нивах різний: жито межувало з вівсом, поруч пшениці — низьке зелене просо, а весь рогачівський степ з пиріями, осотом та вівсюгами, з багатьма меж- никами-обніжками був схожий на старий дядьківський кобеняк. Все поле в обніжках. Ще де ниви ширші, а оралося «всклад», їх не так помітно, а там, де ме¬жують ниви-смужечки і оралося «врозгін», обніжки підіймалися високими горбами. Здавалось, вся оранка вузеньких смужечок полягала в тому, щоб заганяти зорану плугом землю-ріллю на межники, залишивши свою вузеньку ниву довгим жолобком. А в жолобках хіба де-не-де зустрінеш гарний хліб, а то все переважно трави: густий, колись зелений, а тепер уже сивий вів¬сюг, кучерявий темно-зелений курай, лозистий моло¬чай, високий, як дерево, жовтий буркун, кукіль з роже¬вим квітом, жовта свиріпка, дика морковка, тягучий горошок, а по житах, як кручені паничі по тичках, повилась біла березка. Не треба вже говорити про осот, що чорними плямами вкриває рогачівський степ. А ви¬сокі будяки та коров’яки цілими деревами здіймаються над рогачівськими нивами.
«І до чого народ некультурний!» — подумав Густав Едуардович і одвернувся.
Ліворуч цілим морем колосилася пшениця економії Шаботинського. Поле широке і рівне: ні обніжка, ні вибалочка; навіть ярочки, розмиті весняною водою, могилки, що колись по цілині були,— все це, розоране навесні, рівно розволочене, тепер згубило свій рельєф і втопло в високій, густій, колосистій пшениці. Після пшениці почався не менш густий овес і тягся до самого маєтку. Навколо пахло майбутніми жнивами. Це по¬мітно й по пшениці, що біліла вже колосками, і по тому, як шелестів сивий овес. Навіть засушений хліб на ро¬гачівських нивах просив через тиждень коси.
На полі тихо, не видно ні душі. Тільки ген-ген аж по той бік рогачівських чотирьох стовпів червоніли у ви¬соких соняшниках хустки полільниць та біліли сорочки полільників. Десь ще далі на толоці лунали голоси чередників.
Густавові Едуардовичу подобалась ця самотність. Правду кажучи, навколо нього й суспільності великої не почувалось. Він самотній і на своїй копальні. Вже п’ятий рік його житейське коло щороку, щомісяця
267

й щодня починалося й закінчувалося на копальні. Тільки інколи, бувало, принесе пошта звістки од старих батьків з Німеччини. Та й то в перші роки. Вже третій рік, як не стало матері, а півроку назад і батько вмер. Густав Едуардович висів, як у повітрі. Особистого жит¬тя не було ніякого. Щоденні турботи про копальню та жах перед тим, що викриють промисловий секрет, тяжать ось уже більше півроку, стають Густаву Едуар- довичу надто тяжкими. Іноді вночі, а особливо весня¬ними та літніми ночами, йому не спиться, хочеться, щоб хтось тепло і ніжно підійшов, узяв його черству, заклопотану господарськими турботами голову, м’яко, як колись малого мати, поцілував у чоло. Тоді б, зда¬валося, було б легше, а так… Ну що з того, що йому за жінку править його молода служниця, що інколи він їздить у Геренаш, робить офіційні візити Діберсові з його доньками. Все це натягнуто, нещиро, а простого, безпосереднього і теплого слова Густав Едуардович ні¬коли не чув. Уже частина шахтарів, що осіла на його копальні, почала женитись на рогачівських дівчатах, уже дехто має по двоє дітей, а в Сидорова бач яка вже красуня — дочка. Але чого він про неї ніколи не чув? Правда, інколи він сам був свідком, як старий Микола Михайлович, отримуючи гроші в конторі, тут же одкла- дав кілька карбованців і прохав конторника переслати для доньки, що десь вчилася.
— Гм,— муркнув собі під ніс Густав Едуардович,— а дівчина, здається, нічого. Як видно, хоробра!
Із-за сивого вівса забілів кам’яний мур маєтку Шабо- тинського, а з-за зелені дерев зачервонів дах панського будинку. Найман смикнув коня і, забувши про все, летів зустрітися з братом, якого не бачив уже ось пів¬року.
— А завтра, напевно, буде дощ,— виходячи після вечері на веранду, сказав Генріх Едуардович до Густа¬ва.— Сідай тут, відпочинеш. У вас там і вночі сморід.
Обоє сіли. Ні Густава, ні Генріха в пітьмі не видко.
— Так ото я так і рішив,— продовжував незакінчену бесіду Генріх Едуардович.— Немає нам за що свари¬тись. Іноді так вийдеш, як оце зараз на веранду, сядеш і подумаєш: за що б’єшся? Хтось десь собі роз’їздить поза кордонами, справляє гульбища і не турбується про господарство, а ти надривайсь.
268

— А чого тобі надриватися? — ледве чутно говорить Густав.— Чи воно твоє?
— Так не можу ж я, друже, інакше. Ну ось оцей сад. Що тут було, коли я приїхав? Старі корчаги, бур’яни, а зараз подивися що?
— Зараз я нічого не бачу, хоч око виколи, мені навіть і тебе не видко,— жартує Густав.
— То завтра побачиш, я тобі покажу. Того року ти ж був не раз у мене. Я ще позаторік щепив яблука, груші та вишні. На цей рік уже сподіваюся врожаю. Люблю я, брате, господарювати. Я так звик до рослинності, що кожного дня помічав, як набухали, цвіли і зараз обі¬цяють вродити мої овочі. «Білий налив» прекрасний буде. Тут в серпні, коли приїдеш, найрізноманітніші фрукти. Ти ж уяви — молоденька яблунька, а на ній величезний білий налив. Червона циганка, зелений ландсберзький ранет або корсельські прозорі яблука, що так і світять.
— Скільки там у тебе того саду, що ти так багато говориш?
— Ого! Так у мене що не яблуня, то й новий сорт. Так і «молдаванська циганка», пам’ятаєш, я тобі з Ге- ренаша завозив, червона, як кров! А ранет Баумана, а сніжний кальвіль! А які в мене прекрасні груші! Я попервах думав, що не родитимуть, але нічого,— хороші. Отак би розбити сад десятин на десяток-пів- тора і пачкуй цілими вагонами на Північ. Але… ну його до чорта?
— Що, господар не дозволяє?
— У тому то й лихо. Коли їхав сюди, він мені гаран¬тував повну ініціативу, а тепер знаєш, до чого прийшло? Заборонив сіяти цього року трави, робити чорний пар, а все поле звелів засіяти пшеницею та вівсом. Збирався на обороні батьківщини капітали нажити. Подумав би сам, дурна голова: невже на Далекий Схід не вистачило б хліба з Сибіру, Саратовської чи Самарської губерень? Зустрів за кордоном якогось шахрая і зробив угоду, що якась фіктивна (а я в цьому певний) самарська фірма зобов’яжеться наш хліб забрати на постачання армії. Тепер оце сьогодні одержав листа, що ніякої фірми не існує і щоб я реалізував усе зернове на місце¬вих ринках. Реалізувати то я реалізую, але, по-перше, на якого чорта руйнувати систему, а потім, чим ти рап¬том будеш косити,’ коли яких-небудь п’ятсот десятин
269

пшениці виспіє на один день і почне сипатись? В мене, правда, є снопов’язалки, лобогрійки, є люди, але все це розраховувалося не для таких великих ділянок і не для такої раптової культури, як пшениця… Тяжко з цими дурними руськими дворянами! Отож я поміркував і вирішив судової справи з тобою не розпочинати. Та й справді. Чого за якогось дегенерата топити рідного брата?
■— Рідного? — ніби здивовано перепитав Густав.
— А ти сумніваєшся? А хто ж у мене є рідніший, крім тебе? Пам’ятаєш? Ти ж мене ще змалечку катав у Петербурзі по бульвару.
Генріх посовувася з кріслом ближче до Густава, і цей почув, як братова рука м’яко лягла йому на плече. Потім м’які пальці так ніжно стали перебирати волосся. Густав заплющив очі і мовчки слухав, що говорив Генріх. А той чимдалі тихше почав:
— Ти знаєш, Густаве, що я вирішив: як подивлюся я, то мені у Шаботинського довго господарювати не доведеться. У мене не хватить терпіння й нервів тур¬буватися за чуже майно. За ці п’ять років я зберіг дещо з грошей. Купить би оце десятин з п’ятсот земель¬ки та почати своє господарство. Так якби де поблизу, щоб доки що не одриватися од маєтку Шаботинського і своє підтримувати. Я не встиг познайомитись, а ти, кажеш, уже знайомий з нашою сусідкою…
— Татіоні? — перепитав Густав.
— Так, так. От коли б ти мені допоміг, щоб я в неї одчепив кусок землі, добре це було б. Я гадаю, що й тобі б краще було. Я б обробляв землю, а ти б під тією землею вів гірничі розробки, і не гризлися б ми, і допо¬магали б одне одному. Бо ж ми дуже одинокі. Скільки я не намагався зв’язатись з місцевими поміщиками — але нічого не виходить. Це якісь божевільні виродки. Отут є придуркуватий сусід у мене. Сам член управи, але нічого, крім свого дворянства, знати не хоче. Маєток зруйнований. Бур’яни по степу. По всіх банках боргів, а він надіне картуз з кокардою і ганяє полохливу че¬лядь. Коли б мені земля, я б їм доказав.
— А Шаботинського землі тобі не шкода кидати?
— А що мені з нею? Нехай шукає собі господарів.
Обоє замовкли і думали кожен про своє.
У Густава двоїлась думка. Здавалось, Генріх піде на все. Розповісти б йому тепер про шток, взяти дозвіл
270

викопати шурф на землі Шаботинського, встановити діагональну вентиляцію і почати певно, без загроз ка¬тастрофи, але гірнича інспектура — вона ж побачить шурф поза межами одводу і може бути неприємність Генріхові. Але ні. Шурфу робити не треба. Густав ось зараз розповість суть справи, і Генріх дозволить йому розробляти шток ширше, він проведе на землю Шабо¬тинського всі три штреки і буде виймати вугілля, вста¬новивши вентиляції через верхній штрек. Видавати чи не видавати секрет?
— Та що ти, Густаве, про мої міркування скажеш? — перебив думку Генріх.
Густав помовчав, а потім ще тихше, ніж Генріх, почав:
— У мене, брате, тут свої міркування.— І розповів Генріхові про шток, про свою скруту з штоком.
— Справа це, Густаве, небезпечна, але, коли вже йдемо на союз, то я згоден. Тільки ніяких контрактів, ніяких формальних папірців. Роби на свою волю. Я буду казати, що я нічого не знав, і коли що — то винним буде лише гірничий догляд. Справді-бо: яке мені діло, що робиться в тебе в копальні? На це є гірниче управ¬ління, окружний інженер, його помічник,— хай вони тебе контролюють. Зумієш потримати секрет перед гірничим управлінням — довбай вугілля скільки ти хочеш. Але умова: земельку у Віри Павлівни мені забезпеч.
— Гаразд. Я постараюсь. Але заживем же ми, Ген¬ріху!
— А ти знаєш, Густаве, що я думаю? Як ти мені розповів про діагональну вентиляцію, то чи не можна б тобі одкрити шурфа на рогачівській землі? Твій же верхній штрек проходить майже коло межі. Продов¬баймо ни рогачівській землі шахту, і матимеш пре¬красну вентиляцію.
— То добре було б, але ж рогачівська земля надільна. Доведеться мати справу з усією громадою.
— Чому з усією? Ти ж чув, що 8 січня цього року видано закон про допомогу селянам переходити на хутірське господарство. Там же в тебе Свиненко й Пи- гуля вугілля возять. Зговорись з ними, хай хтось з них сяде на вирізаній землі хутором, і з ними можеш влаштувати справу.
271

— А ти, Генріху, голова! Тобі б батьком бути.— І Гус¬тав жартівливо обняв Генріха.
— Батьком? — ледве чутно повторив Генріх.— А може, я вже батько?
Уляна ще спала, як Генріх зайшов до ЇЇ кімнати. Бона злякано розплющила очі, а він, причинивши двері, підійшов до ліжка.
— Що гарненьке снилося? — спитав лагідно.
Уляна боляче посміхнулася. Він ще сміє жартувати! Що їй має снитися, коли ось уже три місяці, як вона ходе сама не своя. Ще коли довідалась про свою вагіт¬ність, вона невпевнено спитала у нього:
— Що з цього буде?
Генріх тоді сидів за якимись кошторисами. Увесь почервонів, ще дужче нагнувся над столом і ледве чутно відповів:
— Побачимо…
Уляна більше в нього нічого не питала. Як і до цього, вона щоночі приймала його, ще дужче горнулася до нього мовчазного, але гарячого та дужого. Кохала й пестила ласкою, що зберігала, живучи з чабаном, інколи несміливо, ледве чутно питала, чи любить він її, та самого головного вона в нього не питала: що буде я нею та їхнім сином? Уляна хотіла і вірила, що то буде син, а не дочка.
Сьогодні Генріх заговорив про це сам. Щиро та ла¬гідно посміхаючись, підійшов і спитав, чи в неї ніщо не болить, чи не бажається їжі якої незвичайної. Уляну це дивувало й тішило. А він сів біля неї на ліжку
і, як колись на чабарні, лагідно розчісував пальцями її буйну косу. Вона сама собі не вірила: невже таки все буде добре; невже він її не вигонить, як виганяють усі своїх наймичок у такому стані?.. Рука так м’яко і ніжно перебирала волосся, що Уляна заплющила очі і лежала, як уві сні.
А снилось їй, що син їхній великий і дужий, як Ген¬ріх Едуардович, він не служить у панів, а сам добрий господар; він сам веде економію, та не панську, як Ген¬ріх, а свою власну. А Уляна доглядає і його економію, як Шаботинського. О, вона тоді докаже всім, хто смі¬ється з неї зараз! Вона ні за холодну воду не брати¬меться, тільки ходитиме та вказуватиме, що робить. У неї і корови будуть вчасно подоєні, і молоко перегоне
272

на сепараторі, і масло сколочене цілими підводами піде на Геренаш, на базар. А скільки в неї буде птиці!
Під ласками Генріха Уляна забувається і не чує його розмов. Вона не помічає, що то не сон, а сам Генріх Едуардович розповідає їй про свої плани. Він заведе найкращі хлібні культури, розведе породисту добірну худобу, збудує гарний будинок над ставом, а навколо буде величезний сад. Він житиме з свого господарства не для себе, а для їхнього сина, що буде розумний і красунь. Генріх оддасть його до школи не в Катерино¬слав і не в Москву чи Петербург, а в Берлін. Він зна-тиме найновіші досягнення світової культури і житиме десь у великому місті, в славному товаристві. Тільки вони, Генріх і Уляна, житимуть в маєтку, у степу.
— А не одурите? — ледве чутно ворушить сокови¬тими червоними устами зачарована Уляна.— Я ж про¬ста мужичка, а ви пан.— І розкрила очі.
Генріх схилився над її обличчям, і великі сірі очі, до того холодні й сухі, тепер заволокла вогкість.
О, ні! Генріх її не одурить. Він сам не з великих панів. Не дворянин же він, та й нащо йому дворянство? До міста він не повернеться, служити не збирається. Його укохана мрія — мати свій великий багатий маєток, а це все добувається не шляхетністю, а грішми.
А гроші добувати й Уляна вміє! Вона за ці роки перебування в економії показала себе найліпшою госпо¬динею. Вона вже читає сільськогосподарську літера- туру, проводить нові досягнення в птахівництві та мо¬лочарстві. Вона тричі на день ганяє доїльниць до корів, а в робочій книзі щодня нотується, скільки яка корова дає удою, скільки вершків виходить з удоєного молока. А Генріх цього не знає? Вона зараз йому покаже. Уляна, як спала в одній сорочці, схоплюється з ліжка, бере свою робочу книгу («І коли вона цього досягла?» — дивується Генріх) і показує: з 21-го по 25 травня Зірку доїла Воловичка. Удою було 18 фунтів щодня, а вершки давали жиру 4 %. Після зміни доїльниці з 27 травня по 2 червня та ж корова давала 19 фунтів молока, а жиру в вершках 4,5 %. В їхній майбутній економії усе дворове господарство Уляна вестиме сама. Вона возитиме на Геренаш і сама продаватиме масло, сир, яйця, сама продаватиме курей, качок, гусей, індиків.
Генріх бере її, садовить на коліна і сміється, обгор¬таючи за стан:
273

— Дурненька ти! Та коли ми матимемо власну еко¬номію, ми в Геренаш і не поткнемося. До нас будуть приїздити купувати все аж з Німеччини, ми заснуємо молочну ферму і всі молочні продукти переробляти¬мемо для закордону. Так само худобу, свиней і птахів продаватимемо за кордон. Торгові агенти нам і гроші будуть рахувати. І гроші будуть наші в банках Німеч¬чини зберігатися.
Генріх розповів їй, як перераховані чужими руками гроші після всіх їхніх операцій ростимуть в тисячі, десятки тисяч (а може, й мільйони?!), як вони збудують на вокзалі у Геренаші газогенераторний млин, а пере¬мелене борошно продаватимуть в Німеччину. Що їм Росія! Росія темна, неосвічена країна, в Росії страйки та бунти.
Довго ще розповідав Генріх Едуардович, а Уляна, обвивши голими пухкими руками його дужу червону шию, горнулася до грудей і слухала, як рівно, без пере¬боїв б’ється його дуже серце:
— Так-так, так-так, так-так…
Так, так. Він говорить правду, він її не одурить.
— А як же ми житимемо, ви… ти ж не нашої віри? Хто ж нас звінчає?
Генріх почервонів, нахмурив чоло і змовчав, а далі підійшов ближче, обняв її за стан, повернув до ліжка
і, показуючи пальцем на зім’яту постіль, відповів:
— Дурненька ти. Ми вже давно звінчані.
— А все ж було б…
— Що, ти мені не віриш? — і Найман докірливо по¬хитав головою.
Уляні зробилось соромно і сердито на саму себе: і як після всього, що сказав сьогодні Генріх, вона могла таке подумати? Вона знову припала до Генріха, міцно обвила руками і, впившись устами і не одриваючись од його уст, прошепотіла:
— Вірю, мій хороший, мій дужий, вірю…
Цей день дався взнаки дворовим челядницям еконо¬мії Шаботинського. Уляна вийшла з хором і з високо піднесеною головою пішла на пташню. Баба Марина зустріла її, як завжди, із сльозами на очах і вже при¬готувалась устромити свій сухорлявий, гострий носик в кінець брудного попередника. Зневірилася баба Ма¬рина за три місяці і щодня жалібно примовляла:
274

— Може, таки господь його врозумить, та не прогоне тебе, моя голубонько.
Це коли заходила Уляна до баби Марини одвести душу. Зібралася сьогодні баба-пташниця сплакнути за Уляниною долею. Та бадьорий вигляд і спокійна хода та впевнені рухи свідчили про щось нове. А коли Уляна сіла та розповіла про все, що говорив їй Найман у по¬коях, баба Марина вже не брала кінця попередника в руки. Зморшки коло очей весело сміялися, а вона за кожним словом Уляни похитувала головою, низенько вклоняючись.
— Так, Сергіївно, так. А я ж вам казала. Чуло моє серце, що він, голубчик, не такий, як всі пани, що не пустить попідтинню. Ви ж тоді, голубонько, не забудьте й мене стару. Бо я оце рік-два ще походю коло курей, а там хто мене бездітну догляне? — І аж тепер баба Марина взяла фартух у руки. І взяла не кінчик у праву руку, щоб обгорнути свого худенького носика, а взяла його в обидві руки і втирала сльози. Тепер уже роз¬важала бабу Марину Уляна. Чого бабі Марині плакати? Уляна ніколи не забуде про стару пташницю, бо ж вона була їй розрадою одна в тяжкому лихові, а всі ті… Ну тепер же Уляна їм покаже! Вона докаже всій отій наволочі челядинській, хто вона така, чи панська полю¬бовниця, чи справжня господиня цього маєтку!
— Докажи їм, докажи, голубонько,— промовляла баба-пташниця.— Бо до чого люд розпутний повівся! Вони ж, всі твої вороги, услід плювали.
Та Уляна сама знала, що робити. З птичні вона пішла на чорну кухню, гримнула на молоду куховарку. Чого гримнула, Уляна й сама не знала: так, щоб надалі боялася. Куховарка щось відповіла, тоді Уляна піді¬йшла і вирвала з рук сито:
— Так оце ти сяка-така на це сито борошно сієш отим ледацюгам? Де те, що я тобі дала?
— Так воно ж, Сергіївно, дуже рідке, туди й остюки ячменю сипляться.
— Ос-тю-ки? Бач, які пани, трясця вашій матері! А що б вони дома їли перед жнивами, як не ячники? Та чи й ячники були б? А тут, дивись, остюки їм колять! Сій мені зараз же на те сито, що я звеліла. Це тільки про свято та на галушки тримай. Ос-тю-ки. Дивись!
Куховарка здвигнула плечима, дістала з кілка старе сито, висипала з коробки борошно та почала сіяти.
275

Крізь сито посипалось крупноподерте борошно, шматоч¬ки дерті, а коли кінчила сіяти, то на дні сита між ос¬тюками, висунувшись наполовину, стриміли шашлі *.
— От бачите, чим годуєте? — Куховарка витягла од¬ного шашлюка і показала Уляні.
— Невеликі пани, трясця їх не візьме! — Одвернув¬шись од куховарки, Уляна пішла до порога, далі вер¬нулась і взяла нове сито в руки.— Понесу на білу кух¬ню, а то ти справді їх розбалуєш.— І як увійшла з ви¬соко піднесеною головою, так і вийшла.

Категорія: Божко С. 3. В степах: Роман

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.