Божко С. 3. В степах: Роман

Розділ п’ятнадцятий НЕПРИЄМНОСТІ ОТЦЯ КАЛІСТРАТА

— Це, отче Калістрате, нікуди не годиться! У вас щоразу ляпсус за ляпсусом. Куди годиться така поста¬новка? Навесні молебень затіяли з патріотичними по¬жертвами. Перед тим треба було зважити, хто ‘що дає, а то виходить, що Зільберовський дав двісті карбован¬ців. Розумієте, що в народі в інший бік це переломилося: єврей допомагає війні, єврей за царську владу, значить, цар підкуплений.
Отець Калістрат обсмикує свою бурякову рясу, скубе широку бороду і кліпає очима перед справником.
— Вибачте, Зосиме Сидоровичу, але я ж не винен. Хто ж думав, що він дасть, та ще двісті карбованців? Я вважав, що шинкар падкий на копійку і ніколи не пожертвує. А тут така притичина!..
— А чому б йому не дати? Він вже в нас цілий маг¬нат. Крамниця його, зсипка хліба у нього, корчма при копальні, де день у день цілі сотні п’яні в його руках. І дав. А потім виходить, що він у вас всім кредитом володіє. Як же: більша половина селян йому заборго¬вана. Це, отче Калістрате, нікуди не годиться.
— Чи я ж тут винен, що ж я мусив робити? — І отець Калістрат благаюче зводить очі на справника. А той ходить по хаті, дзенькаючи острогами, поскрипує но¬вими блискучими чобітьми і заглядає в другу кімнату, де одягається попівна.
Отець Калістрат зовсім не сподівався такого раннього приїзду справника, а потім, здається, нічого такого й не
287

трапилося. Чого приїхав, не говорить, а наліг в одну душу на отця Калістрата і хоч плач.
— Ви,— спиняючись проти Смердинського, почав справник,— не забувайте того, що наші часи дуже не¬безпечні. Ми на селі мусимо найти благонадійних людей, щоб на них було можна опертися, щоб уші ваші сягали в найдальші кутки села. От є у вас, приміром, «Дом трезвости». А заходите ви в нього? Буваєте між людом? Чуєте, чим живе і дише ваша паства, отче Калістрате? Нічого ви не знаєте! А там соціалістична пропаганда; там вчать, як землю од панів одібрати, там розпові-дають, що на Дальнім Востоці наших б’ють, що війна нікому користі не дає. От що там робиться. І це під самим носом у вас, преосвященний отче!
Отець Калістрат совається на стільці і хоче перебити зливу справникових обвинувачень. Справді, чим же винен отець Калістрат, що жандармське управління не давало ніяких вказівок? Скажіть слово, і отець Калі¬страт до ваших послуг. За вказівками він буде робити все що завгодно, а так — боїться. Та й небезпечно ж: може преосвященний сан згубити в народі. Вже й так дехто по селі подейкує, що коли б не піп, то Свиненко не був би старшиною в Рогачівці. А почне мішатися в мирські справи, буде часто одвідувати «Дом трезво¬сти», засиплять різними запитаннями про оренду, про землю, про війну. Що їм скаже отець Калістрат, коли ось уже півроку, а війна не закінчується, а господар¬ства тих, що пішли на Дальній Восток руйнуються; а німець — господар маєтку Шаботинського — орендні не збавляє, а щороку набавляє. Отець Калістрат тут не винен…
— Я ваших обставин добре не знаю і повідомляю лише загальну лінію департаменту тайної поліції, а ви пристосовуйтесь, як вам завгодно. Ви, як я бачу, зовсім заледащіли. Ще 11 квітня була широкостороння інфор¬мація в газетах про заснування істинно руського союзу робітників в Петербурзі. До речі, запишіть адресу прав¬ління: Виборзька сторона, Оренбурзька, № 23. Зв’яжіть¬ся з ними, візьміть статут і щоб мені через місяць на копальні пана Наймана осередок товариства був засно¬ваний! А на селі вашому — у «Доме трезвости»? Тут, при охоті, можна що хоч робити. А ви не використо¬вуєте. Виховуйте істинно руський елемент, виховуйте, бо в противному разі…
288

Довго б ще повчав справник отця Калістрата, коли -5 хтось не постукав у двері, питаючи дозволу увійти.
— Зайдіть! — гукнув Зосим Сидорович і повернувся на закаблучках до порога. Там, витягнувшись в струну, стояв високий бравий рогачівський урядник Андріян Давидович П’ятниця.
— Маю честь доложити…
— Годі, годі. Знаю я, про що будемо докладувать. Хати горять, люди б’ються, непорядки, забастовки по¬ширюються, а ти куди дивишся, стара собако?!
— Винуват. Але то виходить як би не по моїй вині.
— Не по твоїй? А кому ж довірено доглядати по¬рядку у всій волості? Хабарі тільки тобі брати, стара собако!
— Винуват, ваше скоблородіє,— прикладав до каш¬кета руку П’ятниця.— Уво всьом винуват.
— Ото то бо воно й є. А зараз пошли стражника верхи, хай покличе старшину.
Урядник зник. Справник Кишко ще кілька раз міряс попівську кімнату вздовж і впоперек і кожного разу косо позирає, проходячи повз бокові двері, що ведуть до другої кімнати.
— Ти б, матушко, чай поставила,— гукає Смердин- ський до попаді.
За попівським столом сидять: отець Калістрат, справ¬ник, урядник і рогачівський старшина Іван Данилович Свиненко. На столі на тоненькі голоси виграє самовар, карафка настоєчки щохвилини нахиляється з попади- них рук до чарок гостей.
— Будьмо ж здорові! — рипить підпитим голосом отець Калістрат.— Такі гості несподівані, що не вспів ні карасиків піймати, ні рачків. Ну та вже звиняйте, Зосиме Сидоровичу. В другий раз воно інакше буде,
— Та нічого, нічого,— говорить, покручуючи чорного вуса, справник.— Воно, як я подивлюся (а дивився Зо¬сим Сидорович на попівну), то воно доведеться ще сюди заглянути. А оце і все ваше сімейство? Я ж чув, що в вас ще син десь є.
Рука попаді затрусилася, і вона, наливаючи стар¬шині, хлюпнула через край.
— С-є, син же тепер не в нас,— посміхаючись до справника, відповіла.— Він же тепер в якономії. Пішов на легкий хліб.
10 С. Божко
289

— А-а-а. Що ж він там робить?
— Конторником.
— Так-так. Це добре. Найшов хлопець притулок. А то зайде в голову чорти батька зна що. А все це через безділля. Нічого робить молодим людям, то й вигадують… Ну, будьмо… А може, баришня що-небудь випили б з нами?
—’Та де там їй пить,— вступилась попадя.— Вона у нас зовсім нічого не п’є.
— Хіба не п’є? — перепитав справник і, злегка по¬хитуючись, підійшов до Горпини.
Вона перетирала склянки, і високі груди щоразу здіймалися, коли по її тілові швидко пробігав гострий погляд справника.
Ще тільки він заходив по кімнаті (а вона спала), по дзвонові острог і по твердому крокові Горпина пізнала цього офіцера. Він приїздив перші дні після того, як приїхав Костя. Тоді Горпина боялася його. Дивився такими безсоромними очима, що в неї мороз перебігав поза шкірою. А зараз і страшно, і приємно. Переми¬ваючи посуд та розливаючи чай, вона кілька разів на-кинула оком з-під довгих рясних вій на справника. Білий кітель і золоті погони, виголене червоне лице з синюватими смугами попід очима, чорний вус і неве¬личкий шрам на лівій щоці — все це дратувало молоду Горпину. А найбільше її сердила попадя. Ну що їй? Хай би випила Горпина з цим офіцером. І вона таки вип’є! Коли вже сам батько боїться цього гостя, то по¬падя не менш страшна Горпині.
А справник підвівся і, тоненько брязнувши острогами, вклонився.
— Дозвольте вас запросити,— і, показуючи білі зуби з-під чорного вуса, підніс чарку Горпині.
Всі гості покинули їсти і зосередилися на цій парі.
В Горпини помутилося в очах. А справник стояв струнко, як перед старшим, і, граючи очима, улесливо благав:
— Так не прогнівайтеся. Випийте одну.
Горпина ‘глянула на попадю. Її підсліпуваті червоні очі, завжди прижмурені, тепер зробилися великими, рот перекосило, але промовити попадя нічого не могла, бо на коліні у неї лежала рука отця Калістрата, і видно було, як його пальці вгрузли в м’яке попадине тіло. Горпина взяла чарку і, ледве торкаючись справниковои
290

*— За ваше здоров’я! — миттю перехилила.
Справник на одній не заспокоївся і побажав випити ще одну.
Отець Калістрат молився на дочку. Вона йому була зараз єдиною підпорою на тряскому болоті, що на ньому опинився отець Калістрат. Тайні субсидії жандармсько¬го управління готові були припинитися і отець Калі¬страт пішов би безробітним і ледащом в списках секрет¬них співробітників бахмутської охранки. Але, дивля¬чись, як соловіли од кожної випитої чарки справникові очі, як мінилося лице його од кожного погляду на Гор- пину, шанси отця Калістрата росли. Що дужче хвилю¬валася попадя і зривалася прогнати з хати надто смі¬ливу Горпину, то міцніше лягала попова рука на її ліве стегно (сиділа з правого боку) і все з більшою подякою і пошаною дивився отець Калістрат на свою незаконно- народжену дочку.
Сонце вже піднялося на другий опруг, коли п’яна компанія розходилася. Отець Калістрат наказував Сви- ненкові на ту неділю зібрати всіх господарів до «Дому трезвости», а справник сідав у фаетона і виїздив на копальні. Та, перед тим як сісти, він ще раз забіг до попівської хати і умовився, що ночувати він заїде до отця Калістрата.
І снилося Кирилові Панасовичу…
Навколо дика пустеля. Шелестить біла тирса, ви¬лискує сивою гривою і ніжно, м’яко стелиться під ноги, а він не йде, а пливе по тій тирсі. Кругом ні душі. Білі хвилі ген-ген послалися, куди оком не скинь. Тирса, тирса й тирса. А на могилі далеко ніби туман куриться, і виступають з-за могили на білих конях козаки. І десь далеко-далеко співають. Та тихо, ледве чутно:
Засвистали козаченьки В похід з полуночі,
Заплакала Марусина Свої карі очі,
І йшли та йшли козацькі полки сотнями й тисячами, а коні під кожним білі, списи високі і шаблюки гострі дугою висять біля козацьких струнких постатей. Потім козаки зникли, і приснився чогось його колега по Ли- сичанській штейгерській школі Черепашенко. Та такий
10*
291

маленький-маленький, ледве помітний, з українською книжечкою в руці.
— Ах ти, сукин син,— кричить Кирило Панасович.— Де ж ти цілі роки пропадав?
— У Києві,— каже,— був. А ти як живеш?
Кирилу Панасовичу забилося серце, і хочеться йому розповісти Черєпашенкові про своє життя і не виста¬чає слів, водить він очима, показує руками, веде Чере- пашенка по копальні, по робітничих бараках, показує все, а вимовити не може.
— Гай-гай,— хитає головою Черепашенко,— та ти зовсім згубив козацький хист! — І докірливо покивав головою.— А про «Тараса Бульбу» вже забув? Колись же Остапа грав.
Похитав головою Черепашенко, а Кирило Панасович уже не штейгер найманської копальні, а вільний козак січовий, і не дим шахтарський йому очі виїдає, а порох з гармати смердить і обкутує його буйну голову. Кирило Панасович їде далеко-далеко, і кінь під ним, як під справжнім кошовим Січі Запорозької низової. І не в естради невеличкої, що була в них у штейгерській школі, а на широкому полі скаче його буланий з білою гривою кінь і несе та й несе Кирила Панасовича через степи, через долини і ліси ген-ген до синього моря, їдуть повз села, хутори, а сонце червоне-червоне ко¬титься млиновим колесом понад землею, й вогкість налягає на голову козацьку непокриту. І вже то не сонце, а місяць, і місяць той не котиться по небосхилові, а піднявся високо і світить білим та голубим промінням ночі теплої літньої. І соловейко співає над самим вухом отамана — Кирила Панасовича. А потім звідкись пішли селяни; ішли цілими сотнями й тисячами роз¬дягнені й розбуті.
— На Січ! На Січ! — гукали в один голос. Вклоня¬лися низько йому й проходили цілою хмарою.
А Кирилові Панасовичу і радісно, і страшно робиться. Добре він пам’ятає, що десь на сході у степах стоїть його копальня, кидаючи вгору чорні шмаття вугляного пороху і диму, що десь ганяють вагонетки, довбають вугілля його шахтарі, узуті в личаки і шкіряні чере¬вики — чуні.
Душно робиться Руденкові. Він розстебнув дорогий кунтуш, а піт з його так і валить. Тоді звідкись піді¬йшла,— не підійшла, а хмаркою підпливла,— ніжна
292

хороша дівчина і так лагідно-м’яко положила руку на чоло. Рука тепла, і тіло таке ніжне, як папір цигарковий.
— Встань, козаче. Чого зажурився?
Кирило хоче піднятись, встати на стремена, махнути булавою, та ноги не його. Він хоче вхопити м’яку білу руку, ніжно поцілувати, та руки не здіймаються. А по¬тім зникло все — і степ, і тирса, і козацьке військо, тільки чує він великий стогін. І виходить цей стогін десь з-під землі, а з стогону того чути окремі вигуки:
«Рятуйте! Погибаємо!»
І боїться козак — кошовий отаман Січі Запорозької Кирило Руденко, що то не козацтво плаче на турецьких галерах, а стогнуть його робітники у підземних копаль¬нях.
«Може, дифузія скінчилася? Може, під землею стався вибух?». І кричить штейгер Руденко стволовому Васьці Зубові:
— Пускай мене швидше в копальню! Я не можу тут більше, в мене під землею люди.— А Васька стоїть і сміється. І сміх Васьчин розлягається голосно. Так голосно, що заглушує вереск вагонеток на залізних рейках естакади і стогін підземний копальний. Голова розвалюється, а на плече хтось поклав гарячу розігріту у горні желонгу, і чує Руденко, як та желонга пече йому тіло і грузне глибоко в плече, доходить до самих легенів, а прокинутись не може…
— Ой, пустіть! Годі,— благає Руденко і прокидається.
— Вставайте. Просив папаша, щоб ви до нас ішли.
Шура стояла перед ним, опустивши чорні коси на мо¬лоді груди. Її прислав папаша — Микола Михайлович Сидоров. Просять всі, щоб Кирило Панасович до них зайшов. Вона насилу його найшла та розбудила. Вже сонце заходить, а він спить.
Руденко підводиться і ніяк не розуміє — це сон чи дійсність? Вона, здається, торкалася до його чола, вона навіть за плече його брала. А напевно брала, бо не дарма ж вона витирає руку об чорний хвартушок, а Руденко ще й досі на своєму чолі чує дотики її ніж¬них пальців.
— А хто там у вас? — прокинувшись нарешті, пере¬питує Руденко.— Приїхав хтось, чи що?
— Нікого немає. Папаша тільки що вернувся з шахти
і просить, щоб ви зайшли до нього. Та ще прийшли
293

Зав’ялов і китаєць той, як його.— І дівчина потерла чоло.— Я забула, якось його кумедно звуть.
•— Го,— підказує Руденко.
•—і А так, Го. Такий невеличкий. Кумедний дужо.
— А більш нікого нема? — перепитав Руденко.
— Ні, ще один прийшов. Такий високий, кучеря¬вий.— І дівчина опустила голову, заломивши обома руками кінець фартушка.— Борисом зветься.
— А так, так.
Руденко глянув на годинник.
— Перекажіть батькові, що я зараз зайду до гос¬подаря копальні і прийду.
— Е, там його немає. Він поїхав.
— Куди поїхав?
— Я не знаю. Кудись виїхав. Верхи їхав. Ще наш собачка на коняку гавкав.
— Ну так я піду вмиюся і зайду.
Дівчина вийшла. В кабінеті темніло. Руденко поди¬вився на план: довго дивився і водив пальцем по го¬ловному вентиляційному струмені, а далі махнув рукою і вийшов з кабінету.
За столом їх сиділо п’ятеро. Сполучило їх не похо¬дження. Де ж пак: штейгер Руденко — місцевий, Борис Квітченко — чернігівець, Зав’ялов — рязанець, госпо¬дар кімнати Сидоров — москвич, а китаєць Го — дитя Далекого Сходу. Вони з’єднані п’ятьма роками праці на цій копальні, вони її починали, вони палили перші бурки (Го), вони робили заміри тим виробкам (штей¬гер Руденко) і креслили плани надалі; викачували воду з перших підземних галерей (Зав’ялов); вони вагонетка за вагонеткою перераховували все здобуте вугілля най- манівської копальні (Сидоров). Тепер верхівка найма- нівської копальні. Тільки.
Руденко залишився штейгером, як і до цього, та Бо¬рис Квітченко забійником. Всі ж інші, старі шахтарі найманівської копальні, тепер десятниками. їм дору¬чаються окремі забої з людьми і знаряддям, вони під пильним доглядом штейгера керують підземними роз¬робками. Та все ж половина віку їхнього проходить’ в копальні. Хоч, опріч Квітченка, всі інші не б’ють тяжким кайлом чи гострою желонгою в чорні груди підземних вугляних товщ, зате клопоту їм ще більше, ніж Борисові.
294

Робота небезпечна: щодня того й жди, що станеться вибух або обвал. Вугільний поклад у штокові товстий, але непевний. Ось сьогодні вони випивають, а хто знає, чи не станеться там в підземеллі якого лиха, чи не за¬гинуть найкращі їхні друзі: забійники, одкатчики, крі¬пильники, що пішли на зміну. Ризикована робота стала, і навіть такі старі шахтарі, як Сидоров, ідучи на наряд, прощаються з жінками та дітьми. А повертаються, ніби на світ народжуються…
— Так, живуха неважна пішла. Скажіть просто, Кириле Панасовичу,— обернувся Зав’ялов до Руден- ка,— ви що, людей вирішили виморити? Це ж ціле душогубство. У нас після кожної зміни люди хворі й розбиті.
— А так, так,— підказує Сидоров.
— Я все прекрасно розумію, але ж що будеш робити. Це воля господаря. Я сам — людина найнята,— виправ¬дується Руденко.— Та воно на осінь, може, покращає.
— Якби-то покращало,— вставляє своє слово стара,— а то ж така скрута людям. Там хвалилась куховарка з другого бараку, що люди як неживі приходять з роботи.
— А мордується за що бідний люд! — обізвався Квіт- ченко.— Ось багато хочуть брати рощот та їхати на жнива, і ніяк не одержать грошей. Сукачов боїться ви¬дати на руки гроші, щоб не поїхали, не розплатившись з Зільберовським. Багато є таких, що за місяць наперед заборгувалися, а тепер їхати додому нема з чим.
В каютці зробилося душно, і лампа стала притухати.
— Чого ти вікна не одчиниш, стара? В хаті дихати нема чим.
Шура кинулася до вікна і одчинила обидві половинки.
— Та чи ти ж не знаєш, батьку, що вітру немає і сажу несе.
Сажу справді несло. Ще коли великий вітер, тоді кучерявий дим з верхівки високого копальневого ди¬маря підхоплюється і летить та падає десь у полі за робітничим селищем. А коли вітер кволий, особливо літньої ночі, тоді дим робиться тяжким, падає вниз, лягає між каютками та бараками, і кусочки сажі, як чорні метелики, літають помежи будівель. Вкупі з чор¬ного сажею в каютку увірвався глухий стогін підіймаль¬ної машини і поодинокі голоси з сусідських каюток та бараків. Всі притихли, ніби це все було для них новин¬
295

кою. Але що це за гул? Якийсь гомін з поодинокими викриками наближався до Сидорової каютки. Чути було, як хтось комусь загрожував. Компанія рушила до вікна, куди вже дивилася Шура.
— Що там таке?
— Нічого не розбереш. Ніби зміна йде.
— Яка зміна? Ніякої зміни тепер немає.
Повиходили надвір. Од корчми Зільберовського
вздовж провулочка сунула п’яна ватага. У деяких го¬ріли лампочки, але світло падало лише на половину людського зросту і розібрати облич не можна було. Ступало десятків три ніг в подраних штанях, в лича¬ках і постолах-чунях.
— Ходімо до самого хазяїна. Що це за чортів бать¬ко? — почувся голос.
— Його нема! — відповідає другий.— Ходім до штей¬гера. Він же гоне в шахту, хай він і грошей дає.
— А не дасть, то видавимо! — загарчав перепитий голос.
Процесія зупинилась. Чути було, як радились, куди йти. Із найближчого бараку висувались постаті-тіні, і громада росла. А з її ростом зростав гармидер, окремі голоси загального обурення.
— Не видасть грошей, так ми йому всю копальню рознесем! — кричав перепитий голос.
— Не треба копальні!
— Копальня невинна!
— Давай хазяїна!
— А хто ж винен? Хіба не копальня нас душить кожної зміни, що ротом і носом кров іде, як вилізеш?,
— Мабуть, треба піти,— говорить штейгер Руденко і робить крок вперед.
— Куди ви,— хватає за руку Квітченко.— Та ви знаєте, що вони всі п’яні! Ще вбити можуть. Хто гро¬шей не дає, а ви голову підставлятимете. Давайте краще я піду.
Штейгер вагався. Він знав шахтарські звичаї. Не од¬ного адміністратора-директора, інженера чи штейгера було побито за час його шахтарювання. Але що ж ро¬бити, коли немає господаря. Заспокоїти п’яну юрбу треба, бо вломляться в надшахтну будівлю, можуть зруйнувати машину і наробити бешкету.
— Ні, ви стійте,— радить Сидоров,— краще хай Борис іде. Шуро, винеси йому лампочку.
296

А натовп гомонів, розростався і поволі посувався до Сидорової каюти.
— Іди, тільки обережніше,— повчає Сидоров Бори¬са.— В крайньому разі, як до чого, то й я піду.
— А господи, старий! Куди там ти підеш? Чи воно тобі потрібне? Сиди дома,— радила Сидорову дружина.
— Ходімте краще в хату,— порадив Зав’ялов.— Бу¬демо дивитися у вікно.
— Е, ні-ні. Я так не можу. Слухаймо тут,— хапливо відмовився Руденко.
Квітченко взяв лампу, що засвітила Шура в каютці, і трохи пристояв, поправляючи скло.
— Паливо є? — цілком механічно спитав у Шури, нібито приймав лампочку од лампівника.
— Може, ще скажеш, щоб тобі Шура й подула? — пожартував Сидоров.
Борис посміхнувся, ніяково глянувши на дівчину, а потім кивнув на гурт.
— Там продують.
— А може б, і ти, Борисе, ке йшов, бо, не дай бог, що трапиться,— хвилювалася Марія Іванівна.
— Нічого. Та все одно вони сюди підійдуть. Бачите, скільки люду зібралось.
— Станьте сюди у тінь,— ледве чутно шепнула штей¬герові Шура і злегка торкнулась Руденкової руки. Той у пітьмі намацав її своєю і, обхопивши трошки, сти¬снув, але в тінь одійшов. Під світлом, що падало з кают- ки, залишилися Сидоров та Зав’ялов і стежили за Бо¬рисом, що спокійною ходою, помахуючи лампочкою, ніби йдучи на наряд, прямував до гурту злегка. Ось лам¬почка вже близько до натовпу, ось змішався світ Бори- сової лампочки з іншим, його постать потонула в тінях од інших шахтарських постатей. А звідти летіли голоси обурення і загроз.
— Хазяїна дайте, хазяїна! Ходімте до хазяїна!
— Нащо тобі хазяїн? Тут все Сукачов! Цей полигач шинкаря затримує гроші!
— Ходімте гуртом, так оддасть!
— Та що там до їх ходить? Ходім прямо на копальню. Спинимо машину, тоді виплатять.
— На копальню! На копальню!
І натовп рушив по вулиці, наближаючись до Сидорова та Зав’ялова.
297

— Біжи мерщій, хай зачинять надшахтну будівлю,— штовхнув Сидоров Зав’ялова, а сам повернувсь до вік¬на.— Кириле Панасовичу, я раджу вам сховатися, а ти, Шуро, подай мені другу лампу.
— Де ж там та лампочка? Борис же пішов з нею. Іди в хату,— виглянула стара.
— То не твоє діло. Замовч. Отам, дочурко, за коменом висить.
В хаті захвилювалися, і коли після кількох спроб Шура дрижачими руками засвітила та подала Сидо¬рову лампу, натовп уже був зовсім близько. Микола Михайлович, спокійно розставивши ноги, стояв і чекав. А насупроти з гомоном сунув шахтарський натовп. То не гурт мовчазних, забитих людей ішов на зміну, щоб мовчки сісти в кліть і спуститись на роботу. То йшла шахтарська каламуть з вигуками і загрозами, триповерховими матюками на адресу Зільберовського, Сукачова і навіть штейгера. Що два-три кроки натовп спинявся. Видно було, як всередині всієї гущі кричали, вимахуючи руками, поодинокі особи, заперечуючи один одному. А коли підійшли ближче, то стало зовсім ви¬разно помічатися дві групи. В кроках десяти од Сидо¬рова всі спинились і навіть стихли. Говорило двоє, роз¬махуючи руками і розкидаючи тіні од лампочок по брудних постатях шахтарських. Прихильники того або другого заходили на боки, а між двома групами утво¬рилась ніби вуличка.
— Ми довше чекати не можем,— репетував Будяк.— Доки терпіти глум? Грошей не видають, а той грабіж¬ник чортів (показав рукою на шинок) понаписував у себе там, що брали, а чого й не брали. Дома хліб через тиждень буде сипатись.
— Так-так!
— їм нічого. У їх діти на зиму їсти не попросять,—- гукали з правого боку через низенького Будяка голо¬си.— Хай дають гроші, то будем їхати!
— Та чого вас чорт мордує серед ночі? Заждіть до завтрього. Завтра буде господар, гуртом підемо.
— Годі завтраками годувать. Нам вже два тижні кажуть — «завтра» та «завтра». Ходім до Сукачова., Витягнемо з хати, так видасть.
— Тобі добре ждать до завтрього! Ти тут цілий вік сидітимеш, а нам додому треба,— розмахуючи лампоч¬кою, кричав Будяк.— Хай сьогодні ж видає.
298

— Та хто ж вам серед ночі видаватиме? — перекону¬вав Квітченко.— Завтра вдень, як прийдете вранці на наряд, скажете, що не підете на зміну, може, й ви¬дасть.
— Знаємо, знаємо, до чого ти призведеш! — гукали із-за Будяка.— А вранці знов погоните на наряд. Ходім прямо до Сукачова!
— К чорту до Сукачова! Його вже десь і слід прохо¬лонув. Прямуй, братці, до шахти. Спиняй машину; доки гроші не дадуть, не пустимо робить.
— А ви знаєте, що це означає спинити машину? — кричить Квітченко.— Тоді ж перестане робить вентиля¬ція, подушаться люди. Що ви, бога в животі не маєте?
— А вони мають? Чорт їх бери!
— Як, «чорт їх бери»! — виступив високий чолов’яга із-за Квітченка.— Хто тут шкабарчить «чорт їх бери»? Там же люди в забої є. Та тільки спинити вентиляцію — зразу видушить газ до одного чоловіка.
— А чого ЕОНИ грошей не дають? Хай дають гроші!
— Гроші!
— Гроші хай видадуть! — покотилося по натовпу.
— Хай видають гроші! — одгукнулось по бараках.
І відтиснули та й сунули в чорній млі чорні обуглені
постаті.
«Дивись,— міркує собі Сидоров,— вони, сукини сини, всі не пішли на роботу. Коли ж це вони збалакались?»
А виходило так: купка коло Квітченка не зростала, а коло Будяка розросталася все більше. Селюки, що вже ось тиждень рвуться додому, але, не одержуючи грошей, не можуть виїхати. Але їх ніяк не загониш і в копальню. Вони з кожним днем, з кожним опругом, приглядаючись, як жовтіють навколо копальні рогачів- ські ниви та лани Шаботинського, з нетерплячкою че-кають видачі грошей, щоб майнути на Геренаш, а звід¬ти залізницею на домівку. Найбільшим аргументом того, що вони покинуть копальню, є один на устах у всіх:
— Хліб висипеться!
Отож збираються і зараз, виходячи, як чорні змов¬ники, вони несуть на устах і вимогу, і протест — це благання і загрозу до адміністрації.
— Хліб сипеться. Хліб… хліб… і хліб…
Сидорова починає трусити. Він гнівно обурений. Він, що ось уже два десятки минуло, як поневіряється на
299

копальнях, ніколи не робив прогулу, а тут майже тре¬тина робітників не пішла на роботу через отой хліб. Справді, яке діло справжньому шахтареві до хліба’.’ Його робота — вугілля, його вимога — гроші. Гроші і житло, а хліб справжній шахтар купить, коли тих грошей не проп’є. І як вони сміють, ці пампушники, ще зазіхати на копальню і розбивати машину? Хто їм дав право перешкоджати роботі в копальні? Справді, для того щоб одрядити на жнива третину, дві третини постійних шахтарів мусять кидати роботу. Сидоров поволі і твердою ходою підходить до гурту.
— Хто тут кричить? Чого вам, хлопці, треба?
— Рощот! Давайте рощот!
— Та що ви!? Перепилися всі? Який же рощот уночі?
— Та що там довго балакать,— гвалтували із-за бу¬дівель.— Валяй, хлопці, спиняй машину!
Натовп схитнувся і поволі сунув по провулку до надшахтної будівлі та капра.
— Стійте! Куди вас чорт пре? Що ви, збожеволіли?
— Рушай! Рушай, хлопці!
— Куди рушай! — гукав гучним голосом Сидоров.— Я нікого не пущу. Ви ж подушите своїх товаришів. Зупиніться!
Натовп став. Одіпхнувши миршавого Будяка, з гурту виступив височезний дебелий чолов’яга і, як темна скеля, насунувся на Миколу Михайловича.
— Ти чого не пускаєш? — глухо, ніби з глибокої шах¬ти, дихаючи на Сидорова горілчаними пахощами, почав він.— Тобі нічого. Ти вже маєш хату, жінку й дітей та сидиш, а в мене дома діти пухнуть з голоду. Іди з доро¬ги. бо як шмагону желонгою,— висока постать з під¬несеною догори рукою стояла, як високий капар, і ки¬дала од себе та піднятої желонги тіні по натовпу.
— Я не одійду,— твердо сказав Сидоров,— і копальні руйнувати не дозволю. За ніч не вмрете.
— Одійди з дороги, кажу,— нахилявся височезний чолов’яга.
Він уже, видко, кілька день не ходив на роботу, і, за¬мість драного піджака, на ньому була чиста чумарка і навіть сорочка вишита виглядала з-за коміра.
— Так підеш чи ні?
Квітченко, розпихаючи ліктями сусід, протиснувся до високого.
— Ти на кого руку піднімаєш?
300

Цей одступився. Тоді Борис нахилився до Миколи Михайловича і щось прошепотів.
— Я вам кажу,— звернувся він знову до хлопців,— що пождіть до завтра. Завтра зранку не підете на наряд, а зберетесь коло контори гуртом. Може, таки видадуть гроші.
Натовп на мить спинився. Всі слухали, як Квітченко умовляв збентежений люд, і ніхто не помітив, куди зник Микола Михайлович. А Квітченко говорив, бла¬гаючи доказував, що спиняти машину не треба; що там десь глибоко в забоях їхні ж товариші; що в товаришів такі ж жінки і діти десь дома; що ті діти так само, як і їхні, хочуть їсти.
— Різниця тільки та,— доводив натовпові Квітчен¬ко,— що ви йдете сьогодні з копальні, а вони завтра, чи через рік або два повернуть.
— Годі! —заверещав Будяк.— Годі! Годі!
Микита слухав Бориса до останніх слів. Він погоджу¬вався зо всім: і з тим, що копальню не треба псувати, і з тим, що завтра можна іти до Сукачова за виплатою; він навіть ще б одну добу сидів на шахті, коли б Борис не казав останніх слів. Коли ж Борис вимовив «ми теж повернемось», у Микити в голові замакітрилось. В одну мить він уявив себе в своїй хаті перед від’їздом на шахти; з пітьми, з маси шахтарських зах<урених вугіл¬лям облич, йому випливло рожеве, дорідне лице його Одарки і великі карі очі засмучені… Тільки не за ним — її чоловіком, Микитою Будяком, а за Борисом Квітчен- ком, І ще думка: вокзал, прощання і, мов підкошена, Одарка на шиї у цього ж Бориса Квітченка. Він уже сів у вагон і дивиться в вікно, а Одарка впилася в Бо¬рисові уста і не одривається. Тоді Микита вискочив з вагона, підбіг, схопив її за плечі і одірвав од розчу-леного Бориса.
— Це ж вона радітиме, коли ти повернешся,— про¬шепотів, як у лихоманці, Будяк, а далі ще дужче: — Годі, годі нам говорить! Ходім, хлопці, до шахти!
Борисові слухачі здригнули. Знову гул голосів, ці¬лий ворох викриків і лайки, і вся маса, за винятком невеличкої купки, готова була бігом бігти до капра та машини.
Але тут всі закам’яніли.
Напружену нічну темряву, згвалтовану тишу вдарило чимсь сильним і тяжким. Од капра та од машини пливло
301

щось могутнє і грізне. Воно з непереможною силою сунуло на масу, заливало поверх всіх своєю невпинною безконечною зливою. І та злива без перепону обмивала кожного шахтаря, пронизувала йому суглоби, давила, через вушні перегородки на мозок і то грізно, суворо, то з переливами жаху й тривоги заморожувала актив¬ність бунтарської маси. Відтіля, куди збиралися йти бунтарі, закричало щось невидиме, але добре знано всією масою; закричало те, що з дня в день тяжіло над їхніми виснаженими організмами; що підіймало кож¬ного з нар, будило з міцного сну, примушувало обмоту¬вати ноги, натягати чуні і йти на наряд.
Через голови бунтарів, через приземисті чорні бара¬ки, через димарі каюток далеко у степ густим, могут¬нім протяжним голосом крикнув копальневий гудок. Загув не по-звичайному. Неспокійно, з почуттям своєї волі непереможної. Гув тривожно, насторожено, обри¬ваючись і переходячи з рівного, густого, наказуючого, командного тону на звуки різко-крикливі, що нібито далеко, далеко, аж за балки та могили гукали, благаючи порятунку.
Натовп затих. Слухали побожно, не ступаючи з місця; слухали з увагою так, нібито не чули його ніколи, коли гудок гув сильно, і нібито слухаючи його востаннє, коли гудіння переливалося і переходило в тонкий, жалібний крик-благання не губити зробленого ними ж самими, не бити машини, що їх стільки раз опускала і виймала з глибокої шахти, не руйнувати тих підземних буді¬вель, що їхніми ж руками збудовано…
Вже не гув гудок. Ніхто не говорив, тільки пошепки, смикаючи один одного за рукав, розходились шахтарі по бараках. І лише де-не-де, ніби боячись видати дуже важливу змову, перегукувались ледве чутно:
— До завтрього! До завтрього!..
Селище оповила мла. Десь далеко на сході умирали, переливаючись, наздоганяючи одна одну, хвилі трудо¬вого гулу, що йшов з-під землі найманівської ко¬пальні.
На світлому фоні вікна каютки Сидорова чітко окрес¬лились і впали поперек селищної вулиці дві тіні. Одна Е обтягнутому піджаку і друга — в сукні, вузько пере¬тягнутій в талії. Кілька хвилин вони стояли одна проти другої, а потім жіночі руки піднялись і м’яко лягли на плечі піджака.
302

Після того як потухали огні по бараках та каютках, небо ставало чорнішим і густа молочна темрява тільки ген-ген, там, де завмерли останні звуки копальневого гудка, краялась високими білими стовпами.

Категорія: Божко С. 3. В степах: Роман

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.