Божко С. 3. В степах: Роман

Розділ шістнадцятий ШУБІН БАВИТЬСЯ

Робота увірвалася.
Тільки загув тривожний гудок на-гора, в копальню пішла сигналізація, припинили видачу вугілля, і поча¬лася видача людей.
Після сигналу з усіх забоїв бігли робітники і товпи¬лися коло стовбура. Обидві кліті, перевантажені, бит¬ком набиті шахтарями, раз за разом підіймали людей на-гора. До шахти не спускався ніхто. Тільки через півгодини після сигналу спустився Сидоров і наказав камеронщикам та конюхам не кидати копальні, щоб не залило водою та не загинули під землею коні.
— Дяденьку, голубчику,— молився здоровенний Ва¬вілов до Сидорова,— я піду на-гора, я не залишуся в конюшні сам!..
— На-гора обійдуться й без тебе. Хто ж худобу догля-датиме? Це йдуть люди з забою, а тобі нічого товпи¬тися. Сиди тут. В копальні ж є камеронщик, залишить¬ся газовий десятник і ще дехто.
— Миколо Михайловичу, відпусти на-гора, хай хто інший за мене тут побуде…
— Ти довго будеш базікати? Ступай до коней.— І Си¬доров повернув Вавілова за плечі.
З гулом підходили, цокаючи зубками од кайл у тор¬бинках, забійники далекого штоку.
— Чого це такий сполох?
— Чого викликають на-гора?
Запитували звідусіль.
Сидоров стояв на рейках копальневого подвір’я і чми¬хав носом, дивлячись, як перелякані люди бігли до стовбура.
«Хай ідуть, хай вилазять хоч усі. Аби не загинули під землею, коли страйкарі на-гора зупинять, а то й зовсім зіпсують машину».
Микола Михайлович — старий шахтар. Йому не
303

вперше бути учасником і свідком шахтарських страйків і копальневих катастроф. Він вилізе останнім, аж колі: нікого не буде, опріч двох конюхів та камеронщика коло помпи, що смокче воду з «помийниці».
— Вас ще багато? — запитує Сидоров партію забій¬ників, що перелякано поспішали до кліті.
— Вже немає нікого,— бовкнув передній.
— А вентиляційні двері на бокових хідниках попри¬чиняли? — питає Сидоров.
За гармидером та галасом коло стовбура запитання ніхто не почув. А коли Микола Михайлович підійшов, щоб перепитати вдруге, остання кліть, наповнена людь¬ми, зойкнула і полетіла на-гора.
Друга в той самий час опустилася вниз, але на-гора вже не піднімалась.
— Отакої!..— знизав плечима Сидоров.— А як же мені вибратись. Почекаю, мо’ хто підійде.— Та підходи¬ти ніхто не збирався. Навколо було порожньо. Тільки безперестанний дощ у стовбурі шумів невпинно, що ча¬сом перебивався пирсканням коней у підземних стай- нях-нішах…
Темрява і самотність, небезпека про нагірні под.ї нервували Сидорова. Не дочекавшись нікого, він став сигналізувати на-гора. Відповіді немає… Як?.. Невже тут його залишили на цілу ніч, а може?.. І Микола Михайлович із злістю одкинув страшну думку. Нама¬гався побороти жах, що виходив із темряви і поволі & вогкістю копальневого подвір’я окутував старого шахтаря. Посмикав за сигнальну ручку ще раз. Знову —■ нічого. Тільки рівно та лунко падали водяні шнури на дно копальневого стовбура і водяні бризки густим мок¬рим туманом стояли, виграючи райдугою під шахтар¬кою Сидорова.
Ще раз посмикав за ручку. Почекав хвилину-дві і, махнувши рукою, пішов до стаєнь.
«Перебуду деякий час з конюхами»,— міркував ідучи.
Тільки ступив кілька кроків у темному штрекові, як р. темряви почувся плач. Плакав хтось з мужчин (та й квідки в шахті бути жінці?), і плач той, з довгим каш¬лем, лунко розходився, переливаючись у темних під- вемних закутках.
«Хто б’це міг плакати?» — подумав Сидоров і вжа збирався йти туди, де плакало. Але дзенькнула у стов¬бурі кліть…
304

Коли Сидоров повернув Вавілова за плечі, той не оги-наючись, пішов до стаєнь. Коногони тим часом повипря¬гали коней і поставили в стійла. Коні стоять і шелестять пахучим сіном, хрумтять вівсом. їм нічого. Сигналу на сполох не розуміють, а мовчки, як завжди, поставали в бокових нішах капітального штреку — стайнях і не хвилюються, як люди. Перевіривши, чи у всіх є харч, Вавілов ліг на купу лантухів, з острахом прислухаючись до підземного копальневого шуму.
А він — страшний. Коли йде робота; коли блимають вогники робітників; коли дзвенять і стукають одна об одну вагонетки; коли зойкає стовбур, піднімаючи кліть за кліттю,— тоді шуму не чути. А тепер, щодалі, шум запанував цілком під землею. Вавілов прислухався, як завмирали далекі голоси забійників, як останній раз дзеньком зойкнув стовбур і звуки,— свідки живої лю¬дини під землею,— стихли. Тоді почав свою роботу під-земний шум.
Попервах дуже шуміла в стовбурі вода, а далі Вавілов цього уже не помічав. Звуки, розходячись по підземних галереях, підхоплювали інші і, повертаючись назад, несли до Вавілових ушей тріскання цямриння і гупання шматків обваленої породи.
Так буває завжди, коли немає в копальні людей. Тоді панує підземний шум з різноманітними нюансами. А із усього примітивна фантазія селюка-шахтаря утворила фантастичного «хазяїна шахти Шубіна».
ПІубіна Вавілов ніколи у вічі не бачив, але вірив, що він є в копальні. Вірив, що він існує так, як існує в лісі лісовик, у воді — водяник, а в шахті — «хазяїн-домо- вик». Не вбога фантазія Вавілова створила ці казкові Образи, не він і Шубіна вигадав. Йому,— молодому шах¬тареві,— уяву про «господаря Шубіна» склали ті сотні й тисячі попередників, що десятками років працювали під землею і гинули в оцих норах. Вавілову довелося лише прийняти його існування і боятися.
Вавілов вірив, боявся і зараз боїться. Боїться, бо не знає, в як^му образі Шубін прийде на стайню. Казали, що він туди заходить і цапом, і півнем, і котом. Старий п’янчуга Нюхало,— Найманів конюх,— бачив його на¬віть в образі великого змія. Нібито сидить Нюхало на мішках з вівсом, а Шубін з-під коня Орлика виповзає- виповзає… Здоровенна така гадюка!.. Стала на хвіст і ходить на хвості від одного коня до другого. А потім
305

підійшла до Нюхала та — лясь його по пиці хво¬стом.
Декому з конюхів Шубін являвся в образі підрядчика Цапка. Хвалився один, що в неділю, коли нікого, опріч конюхів, і палкою не загониш до копальні, раптом звід¬кілясь приходить Шубін в образі підрядчика.
Далі й далі повзла низка спогадів про Шубіна у Ва¬вілова в голові. Шум зростав, шахтарки примеркали, і з усіх кінців насувались тіні підземного шуму. Ось над Голубом із-за його кучерявої гриви виглянула чиясь біла борода і трясеться, вишкіривши зуби до Вавілова. Цей наважився і кинув кусок породи. Голуб з острахом підняв голову, і між вуха впав клубок м’якого підзем¬ного моху. Він білий і, заплутавшись в гриві, дрижить, як холодець.
— Та й дурний же я! Уже й злякався,— посміхнувся Вавілов.— Хіба Шубін став би чекати, коли я його по¬родою почну влучати? А може, Шубіна, як казав штей¬гер, зовсім немає. Але чому б йому й не бути? Лісовик же є. Водив він його, коли ще хлоп’ям бігав по гриби. Дочку тітки Мелашки зовсім затяг до болотної трясо¬вини.
А хороша була дівчина у тітки Мелашки, пригадував далі Вавілов, потягаючись на мішках і заплющуючи очі.
Злива образів-спогадів поставала перед ним, і потекли вони навперегони один за другим, один одного зміню¬ючи. Рідне невеличке село в найдальшому куті Н-ського повіту, глухе, тихе. Бігав по ньому без шапки з довгим, білим, як льон, м’яким волоссям, у червоній кумачевій сорочці та синіх вибійчаних штанях хлопчик. Навколо зелено та мило… Батько завжди на заробітках, а мати, огрядна, з налитими кров’ю щоками, пестила сина і од¬давала всі цукерки, що приносив щодня сусіда-крамар.
Бідна мамуся!.. Яка то вона зараз? Вже другий рік, як покинув її Миша з водянкою на ногах. Коли його виряджали, вона плакала гірко, а дядя Мелетій жалю надавав, беручись кулаком під щоку та виводячи:
Отцовский дом покинул я,
Травой он зарастет,
Собачка верная моя Залает у ворот…
Як зараз, у підземному гулі вчувається Вавілову го¬лос дяді Мелетія. І сват Касян ось високо-високо заво¬дить:
306

Не быть мне в том краю родном,
В котором мальчик я рожден,—
Терплю мученья без вины,
Навек я осужден…
«Може, й справді не буду! — запитує себе Вавілов.— Може, не буду і на-гора?.. Хто знає, що там є!.. І нічого не чути. А що коли пожежа? Згорить капар, завалиться, і сидітиме Вавілов тут заживо похованим». Думки, чор¬ніші околишньої темряви, лягають на голову Вавілова, а під карк щось котиться знизу і тепло лескоче. Вогонь шахтарки застрибав, і Вавілов, сховавши голову в по¬рожній лантух, тихо заплакав. І що далі текли сльози, то дужче підпирало з грудей і забивало дух. Хотілось плакати тихо, але не виходило. Щодалі більш набира¬лось журби та смутку. Безпорадність чорна, як ті чис¬ленні пуди породи, що лежать над головою, тисне зо всіх боків, і з глибини грудей у Вавілова вириваються звуки, такі дивні і до цього нечувані. Плач розлігся по корінному штрекові, перегукнувся в копальневому по¬двір’ї, і навіть до всього звиклі, байдужі коні перестали їсти, прислухаючись. їм здавалось, що плакало багато’ і у всіх закутках підземелля.
Раптом од подвір’я задзвеніло і почулись голоси. Гово¬рило ніби двоє, але розмова лунала й розлягалася в під¬земній чорній порожнечі, дарма було щось второпати. Вавілов схопився, зняв з гвіздка лампу і похапцем пі¬шов до стовбура. Голоси, здавалось, стихали, а коли Вавілов доходив до подвір’я, кліть швидко рвонуло до¬гори, і знову все затихло. Навколо — лише тривожний шум.
— Нечиста сила,— промовив ще більше переляканий Вавілов і став. Потім, дико озираючись в околишню темряву, помацки повернув до стайні.
Голуба в станкові не було. Коногон з переляку його не прив’язав. Він поїв овес і, доки Вавілов ходив до стов¬бура, кінь пішов у глибінь розробки.
«Це Шубінова робота»,— вирішив Вавілов і став при-слухатися до далеких Голубових кроків. А вони чим¬далі ставали менш виразними і під кінець зовсім стихли. Потім з глибокого штреку загарчали вагонетки й було чути, як вони, доганяючи одна другу, наближались до стайні. Ні гейкання, ні свисту коногонницького не було чути, а вагонетки верещали все ближче. Перемагаючи жах, Вавілов світив шахтаркою, придивляючись, чи ну
307

блисне лампочка коногона. Та лампочки не було видко, хоч дзвін вагонеток все наближався. Ось вони зовсім близько. Може, Вавілов побачить хоч коня та голову коногона? Він десь заблукав і у нього, певно, потухла лампочка. Але де там! Ні коня, ні коногона не було видко. Натомість прямо на Вавілова поволі котились вагонетка за вагонеткою.
«Шубін!» —як не крикнув переляканий шахтар і ки¬нувся до станка, де стояв, спокійно хрумаючи рештки сіна, Орлик. Припав до коневих грудей і завмер. Ваго¬нетки на мить спинилися, а далі поволі стали котитися. За восьмою вагонеткою, обіпершись кичкою з хомута, спокійно йшов сам Голуб. Поминувши стайню, Голуб наліг грудьми на задню вагонетку, і вони по інерції покотились далі.
Переляканий Вавілов, не одриваючись від Орликових грудей, тремтів, а Голуб стояв хвилину і, спокійно та впевнено повернувшись, зайшов до свого станка.
Вагонетки поверещали й стихли…

Категорія: Божко С. 3. В степах: Роман

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.