Божко С. 3. В степах: Роман

Розділ дев’ятнадцятий «ДАВНІ ЗНАЙОМІ»

Штейгер, як дикий звір у неволі, тільки й знає, що міряє з кутка в куток свій кабінет. Кільканадцять рач він, як автомат, перебігав правою рукою свої металеві гудзики, розстібуючи їх, щоб знову через кілька хви¬лин почати протилежну операцію. Різниця була лише та, що застібати він починав згори, а розстібав завжди знизу. І так щоразу, через десять-п’ятнадцять хвилин. До кабінету ніхто не заходив, та це йому сьогодні бай¬дуже. Він на своєму місці, а що робота на копальні припинилася,— не його в тім вина. Не через технічні умови праці (а вони ж на його копальні надто тяжкі), а через розрахунки Сукачова. «Хай тепер цілуються вони з Густавом Едуардовичем та висьорбують кашу, що самі заварили».
З цими словами Руденко береться за найвищий гуд¬зик і застібається. Кроки меншають, і ноги не так чіт¬ко одбивають закаблуками черевик по підлозі. Ось ще раз-два проміряє штейгер кабінет і сяде за стіл, від¬почине.
«Чорт з ними, буду чекати волі господаря. Вже ж не сьогодні-завтра повернеться він з Геренаша,— думає собі.— Повернеться, розуміється, повернеться… Але чи сам? А якщо з ним приїде помічник окружного інже¬нера? А коли цей звірить план з фактичною виробкою, хто тоді відповідатиме?»
З цими думками рука автоматично хапається за ниж¬чий гудзик, і вмить поли піджака розлітаються на обидва боки. Закаблуки чітко вистукують по підлозі, а очі мимоволі зупиняються на старому плані виробки.
За вікном, на подвір’ї, купчаться шахтарі. Він їм ска¬зав, що Сукачов ще звечора поїхав у Геренаш за гріш¬ми, і страйкарі не йдуть до нього. Одні порозходилися
11 С. Божко
321

по бараках та поза бараками в холодки спати, другі дують в очко та «железку», треті налагодили манатки та сидять, понадівавши на плечі тлумки. Бо, чого доб¬рого, ще хтось вкраде та оддасть Зільберовському за своє.
Дивиться на них штейгер, і жаль стискає серце. Справді-бо, що чекає цих замордованих підземною ро¬ботою людей? Чого доброго вони діждуться з Герена- ша? Це, що вони зараз роблять, є страйк, а за страйк відомо як платять. Штейгер пригадав свої поневірян¬ня в перші роки шахтарства, коли доводилось ходити вкупі з іншими цілими ватагами од однієї копальні до другої. Це було років з п’ять тому, коли він ще був не Кирило Панасович, а звичайним Кирилом. Руденко за¬мріявся, обіпершись об лутку плечем, заплющив натом¬лено очі, а в думці потекли картина за картиною з його минулих пригод.
Замріявся Кирило, а перед очима весь змарнілий, за-мордований роботою та катуванням царських сатрапів робітничий Донбас…
Потяг став, і, коли вони, купа безробітних, висипали на перон, було оповіщено, що на прохорівських копаль¬нях забастовка.
Частина заробітчан одразу:
— Не треба йти, бо коли б що не вийшло.
— Чому? — закричали другі.— Ходімте, нас не за¬чеплять.
— А справді,— піддали новаки, що цілих два тижні шукали роботи,— ходім на шахти, тепер, коли ті страй¬кують, тільки й заробити можна…
— Куди «заробити»? Ні одного чоловіка не пущу! —• кричить Кирило на дверях.— Зривати страйк? Позбав¬ляти людей заробітку?
Але що робити з сірим несвідомим натовпом ще вчо¬рашніх селян, а завтрашніх шахтарів.
Голод і жадоба до швидкого заробітку кинула всю юрбу з вокзалу до копалень. Не повертати ж їм на зи¬му додому.
— Е-х, будь що буде,— і Кирило пішов слідом за юр¬бою.
Темна ніч минала, і надворі розвиднялося. Коли роз¬виднилось зовсім, всі побачили, що копальні навколо оточені кінними пікетами донських козаків.
322

— Стій, що за зброд суне? — гукнув вусатий кіннот¬ник в синій одежі, широких штанях з червоними лам¬пасами.
А хтось спереду:
— Свої, на копальню нам треба, туди, де страйкують…
— А-а-а, вам страйкувати!? — закричав молодий ко¬зачий вахмістр. Засвистів, і зграя кіннотників, оточивши натовп виснажених заробітчан, погнала, як худобу, на майдан до контори копальні.
А тут стояв галас і стогін.
Десятки козацьких нагаїв свистали над оголеними ро¬бітничими тілами. А вони, розіп’яті ниць на землі, одні плакали й просились, а другі, встромивши пальці своїх рук, притиснутих козацькими колінами до жорсткої жу¬желиці копальневого подвір’я, у землю, голосно гнали «в печонки», «селезьонки», а чиєї матері, мабуть, і самі гаразд не знали…
Виладнали по два й свіжих заробітчан і, не вважаю¬чи на пояснення та благання, почали шмагати нагаями.
Лунко кричали свіжі селянські голоси, не страчені порохом підземних нор донбасівських копалень.
Кирила не одчухрали цілком випадково.
Коли кати, перебивши всіх, роздягали останніх двана¬дцять чоловіка й Кирила з ними, із-за рогу конторського будинку на майдан виїхав на баскому коні в блискучо¬му одязі та зброї козацький отаман.
— Атаману — смир-р-р-р-р-но,— і стрункий вахмістр на ще стрункішому вороному коні підлетів до ота¬мана, оточеного персональною охороною та офіце¬рами.
Всі завмерли. Навіть руки катів з нагаями захолону¬ли в повітрі.
— Здорово, ор-лы! — гримнув на весь майдан отаман.
— Здра-жела, ваше р-р-р-о-д-дие! — затріщало на будівлях прохорівської копальні.
— Кого порете? — трохи тихше спитав.
— Свежую партию, прибывшую с вокзала,— рапорту¬вав вахмістр.
— Напрасно… Прекратить порку,— буркнув отаман. Потім круто повернув коня й під’їхав до катованих.
— А вы не смейте роптать! Выпороли — это ничего. Это вам, сук-к-иным сынам, наперед зачтется!..
Руденко не побачив, як до контори під’їхала тачан¬ка, як зо всіх кінців сунула цікава маса шахтарів,

323

сподіваючись на виплату грошей. Він тільки здригнувся, коли на дверях почувся надломлений з перепою голос справника:
— Здра-стє! — Не чекаючи на штейгерову відповідь, той же голос спитав: — Святкуєте?
— Не по моїй волі,— спохватився Руденко і запросив справника сісти. Той сів і, ніби граючись олівцем, став занотовувати щось у книжці. Записавши ім’я і прізвище господаря шахти, час її заснування і кількість робітни¬ків, причини страйку, він раптом уперся очима в Ру- денкове перенісся і стиха, лагідненько спитав:
— Чи не були б ви стільки ласкавим повідомити па- ру-дві чоловік, що, на вашу думку, є найбільш небез¬печним елементом на копальні. Це вже я питаю не офі¬ціально, а, так би мовити, в порядку приватної ініціа¬тиви.
Руденко мовчав,
— Не знаєте таких? Шкода, шкода. А вам це знати краще, ніж мені. Ну що ж, не знаєте — нічого не зро¬биш. А тепер, будьте ласкаві, покажіть, куди б краще вийти, щоб не попадатись на очі цим розбишакам.—- Справник показав рукою на шахтарів, що великим на¬тиском скупчились коло контори.
Дивлячись поверх усіх і ні на кого зокрема, справ¬ник вийшов з контори і, тримаючи голову, як найкош- товніший посуд з дорогим напоєм, пройшов до тачанки. Натовп недавніх бунтівників, за чверть години ладних зруйнувати капітальну надшахтну будівлю і розбити вщент підіймальну машину, тепер завмер. Кожен по¬одинці й усі вкупі намагалися глянути у справникові очі. Але той ішов з піднятою головою і дивився просто перед себе. О, справник Кишко знає, як себе в такому разі тримати! Ворухне він очима ліворуч, з правого боку подумають, що побоявся глянути у вічі, подивить¬ся праворуч,— така ж думка з лівого боку. А коли б він опустив очі додолу, просто перед собою,— ввесь натовп гукнув би (коли не вголос, то в думці):
«Ага, ага! Боїшся нас!»
Психологію наелектризованого люду Кишко знав добре. Він тріумфально пройшов, сів на тачанку й, ки¬внувши головою,— ніби той, кому він вклонявся, сидів на візниковій спині,— загув з двору.
324

Приголомшений натовп стояв мовчки, аж доки та¬чанка, поминувши корчму Зільберовського, сховалася за бугром. Лише тоді зітхнула вся шахтарська маса. Зітхнула гучно, й вихор матюків знявся в повітря. Одразу розібрати нічого не можна було. Вся громада з маси голів, повернених лицем на південь, куди поїхав справник, раптом закаламутилася. Всі один до одного кричали, смикали за рукава, за подоли сорочок та під-жаків, збивалися у гуртки по п’ять-десять чоловіка й знову кричали, щось один одному доказуючи.
Було чути:
— Чого він поїхав?
— Чого він не відповів? — гукали до когось одні.
— А ти його затримував?
— А ти в нього щось питав? — відповідали другі.
І знову каламутились купи шахтарів, не маючи на кому зігнати злість. Раптом на подвір’ї залунали го¬лоси:
— До капра! Всі до капра!
На естакаді стояв Дмитренко й дивився, як шахтарі купами й поодинці сунули до нього. Всі з піднятими об¬личчями, мовчки, з німим здивуванням чекали, що ска¬же цей не відомий їм чоловік. А коли всі втихли, Дмит¬ренко почав говорити. На знервовану добовим безробіт¬тям та колотнечею масу його промова лилася, як стру¬мінь води на гарячкову голову. Всі уважно слухали й дивувалися, як цей невідомий, що вони лише вперше тут бачать, знає всі їхні болячки. Навіть ті, що, крім рощоту та домівки, нічого й слухати не хотіли,— зараз ущухли. Справді, які вони були чудні з своїми вимо¬гами. Страйкувати, так усім страйкувати. Що з того, що вони покинуть шахти й поїдуть додому? На їхнє місце поприходять нові, такі ж, як і вони, й погиба- тимуть, як і вони, в холодних вогких бараках, питимуть смердючу воду, не матимуть лікарської допомоги. Не вони — так інші, такі ж самі, полізуть знову до копаль¬ні, задихатимуться в душних забоЯх і матимуть низь¬кий заробіток.
Вогнем печуть Дмитренкові слова, що закликають усіх до єдності, до подачі господареві копальні писаних вимог — петиції й од тих вимог не поступатись ні на крок.
Коли закінчив Дмитренко, внизу на перекинутому боком вагончикові всі підходили й підписували
325

петицію. Та коло капра стояло кілька чоловіка й не підходили.
— А ви чого ж не хочете підписатись? — напосідали на них інші.
— Та хто зна, ми ще почекаємо,— попробував було одмовитись Мищенко Мусій.
— А-а, вам одмовлятися?!
— Ви ще будете чекати! — гукнули з усіх боків.
— А ми ж то, по-вашому, дурні виходить, що під- писали?!
— Та ходім уже й ми поставимо хрестики,— штовх¬нув Мищенка Будяк.
Коли підписалися усі, Дмитренко порадив обрати п’ять чоловіка виборних.
— Ці будуть одстоювати ваші домагання перед госпо¬дарем, і затямте собі, що вибрані вами люди є тепер для вас ваша робоча влада, їх мусить кожен слухатися. На роботу ніхто не йдіть, доки не скажуть про це ваші виборні. Так само не пускайте до шахти нікого й стійте один за одного горою,— закінчив він з естакади.
Довго ще гомоніли шахтарі, очікуючи, доки повер¬неться з Геренаша Сукачов. А його все не було. Увечері і вночі на копальні було тихо, як ніколи. Виборні ого¬лосили Зільберовському бойкот, і найбільші п’янички сьогодні ходили тверезими. Зате були п’яними й ті, хто ніколи не пив. Всіх п’янила небувала на найманівській копальні атмосфера страйку; всі жили з хвилини на хвилину чеканням господаря та Сукачова, і лише десь глибоко у кожного виникало запитання: «А що ж буде далі?»
Коли зовсім смеркло, од копальні, майже одночасно, заторохтіло дві підводи: одна на південь — до Герена¬ша, а друга на захід — на Зачепилівку.
Шурі не спиться… За день стільки вражень, стільки після всього думок, що ніяк не засне молода донька Миколи Михайловича. Чути їй, як за ширмою в дру¬гому куті каютки цілу ніч хлипає мати, шепочучи щось тихо батькові. Од чогось одмовляє, просить щось по¬кинути, не встрявати.
— Мамуся хитрує,— шепоче в нічну темряву Шура,—- і не називає того, від чого відмовляє батька. Чудна ма¬ти! Вона не каже батькові: «Не страйкуй, покинь страй¬
326

ковий комітет» (а папаша ж голова страйкового коміте¬ту), а все це вкупі називає «воно».
— І нащо воно тобі потрібне! Чи тобі воно найдужче болить? Чи тобі більше заплатять, ніж людям? — ше¬поче мати й тихенько схлипує.
Батько чмихає, як і завжди, носом і мовчить. Тільки час од часу, коли тихий материн плач переходить в го¬лосні вигуки, батько зупиняє:
— Не плач, Машо, не плач… Ну, ша… Не буди дочур¬ку, хай дитина спить.
— Хороший мій батько, ой який хороший! Він і те¬пер турбується про мене. Так, нібито мама ввесь час навмисне хоче мене розбудити, а він оберігає мій сон. «Ди-ти-на»,— нечутно злітає з Шуриних уст.— Добрий татусь мене вважає ще за дитину, а я…— Шура затуляє руками лице і, хоч в темряві червневої ночі й так ні¬чого не видно, вона зажмурює очі, щоб згадати штейге¬ра. Вона ж його цілий день сьогодні не бачила. Батько хвалився, що дуже змарнів і не виходить із свого ка¬бінету. Все креслить якийсь новий план. Та Шура рада з того, що хоч трохи йому допомогла. Батько давав їй перерисовувати з його записної книжки ескізи якихось секретних забоїв. А чого вони секретні, не сказав. На¬казав лише мовчати. Ці ескізи, казав, потрібні Кирилові Панасовичу для якогось нового плану, що він потай од господаря креслить у себе в кабінеті. Кому потрібне його сидіння цілий день узаперті, коли я так хотіла його бачити на естакаді, хотіла, щоб він горів сам і палив жагучою промовою шахтарів, як той Дмитренко. А цей, хоч і гарно промовляв, але він Шурі не дуже до впо¬доби: якийсь надто непривітний і до всіх ставиться од¬наково. Чи дивиться на чоловіка, чи жінку,— все одно. І оком не моргне. Суворий якийсь Дмитренко. Руденко до всіх привітний, а до Шури так лагідно посмі¬хався…
Шура щільніше горнеться до подушки, й уже їй зда¬ється, що то не мати стиха благає батька покинутії «щось», а Кирило Панасович до неї промовляє ла¬гідно та мило… Вії обважніли, тут раптом до Кирила Панасовича вже щебече Женя Шибаєва. Цокотить та ко¬кетує, як у Ростові з князем Уточкіним. Та Шура не боїться Шибаєвої. їй навіть смішно: чого це мільйонер- ші забажалося кокетувати з штейгером, у якого в по¬служному спискові написано «селянин»?..
327

Далі звідки не візьмись князь Петро Михайлович і, як у Ростові, ще здалека улесливо вітається до Шури. Потім князівська постать наближається й росте… Ось вона вже така широка, що й у двері не потовпиться, і не гтрунка, а розпливчата, хитається, як чорне баговиння й оплутує Шуру з ніг до голови. Вона виривається, б’ється, щоб звільнитися, а князева постать налягає та міцніше тисне Шуру в своїх обіймах…
— Вставай, Шурочко! Вставай, моя дитинко, та по¬дивись, що навколо робиться. Ой, боже ж мій, що ж воно буде! — кидалася перелякана мати од Шури до вікна.
Дівчина з ліжка кинулася й собі, але одскочила. По¬над самими вікнами по копальневому селищі з оголе¬ними шаблюками літали козаки й били нагаями, хто на очі попадався. Вся копальня переповнена галасом, кри¬ком, тупотом кінських ніг і козацьким:
— Р-р-р-а-зай-дись!
— Р-р-р-а-зай-дись!
Густава Едуардовича трясло, як у пропасниці. Сні¬данок, що подала йому Пріся, стояв непочатим. Князь Уточкін, навпаки, їв дуже смачно і тільки дивувався та співчутливо промовляв до Густава Едуардовича:
— Шкода, шкода, що не їсте. Вам же сьогодні ще стільки турбот!
— Я надто здивований турботами ваших козаків,—• не витримав-таки Найман.— Коли я прохав допомоги чи сотню, то лише для впливу морального. Я зовсім не уявляв, що ви мені влаштуєте таку екзекуцію.
— Ха-ха-ха! — дзвінко зареготав князь.— Мораль. Ха-ха-ха! — беручись обома руками за стіл, ніби боя¬чись упасти, реготав і далі Уточкін.
«Чого він, ідіот, зубоскалить?» — думає Найман.
А князь втерся після сміху та знову до Густава:
— Так, кажете, мораль? Ну, як хочете про мене ду¬майте, але я ніколи не сподівався од справжньої діло¬вої людини чути таку розмову. Коли вже хочете, то ми і є моральний вплив. Тільки це для руської моралі. У нас навіть є термін спеціальний: «прописати мораль». Коли це робоче бидло не слухається доброго слова, коли воно починає навіть страйкувати, тоді звертають¬ся до нас і ми «прописуємо». І, затямте собі, допомагає
328

краще всього. Так-таки, любісінько переполощимо доб¬ру половину нагаями, і, дивись,— робляться як шовко¬ві! Запевняю, що тепер тільки слово промовите, одразу послухаються. А потім у вас на копальні немає нікого з поліції. Жах один! — дивувався князь.— Мати цілі сотні робітників і ні одного поліцая, ганьба на всю Ро¬сію. Це ж вам не Німеччина. Може, там ви орудували моральним впливом. А у нас мораль дуже проста: про¬винивсь — у морду, не слухає — в морду, бунтувати по¬чинає — нагаєм. Ось так!
«Ідіот! Сатрап! Держиморда! — кричало щось всере¬дині у Наймана, а друге тільки питало: — А може, й ні? Може, він прав? Може, так і треба?»
— Уявіть собі…— Князь запалив цигарку і пустив цілу низку димових кілець.— Так, уявіть собі, любий пане, що замість полякати нагаями ви скликали їх до контори просто і запропонували почати роботу. Запев¬няю вас, що ні одна душа не послухала б. А тепер вони будуть тихесенькими.— І князь знов викотив з рота низку димових кілець.
Найман мовчки стояв коло вікна і дивився вздовж провулка до контори. Козаки після наказу свого на¬чальника,— князя Уточкіна,— вже з чверть години пе¬рестали гасати по провулках. Кілька вершників стояло на однаковому віддаленні вздовж вулиці, а решта ви¬їхала за селище на цілину і полягала. Коні паслись коло своїх господарів, а ці з нагаями в руках лежали готові по наказу переполосувати півсвіта. До контори сунули від бараків сімейних кают купи шахтарів. Одні йшли понуро, мовчали, а другі, жестикулюючи та один одно¬го в чомусь переконуючи. Он уже зібралось їх багато, купчаться біля конторських дверей. Гармидеру не чути, все тихо і лагідно. Може, що й гомонять, до найманів- ського будинку не долітає.
— О, бачите,— перехиляючись у друге вікно, гово¬рить князь.— Я ж казав, після нашого впливу вони по¬м’якшають. Бачте, скільки зібралось, аж страх. О-о, ди¬віться, вже штейгер та Сукачов вийшли… їм подають якийсь папір. Петиція! Б’юсь об заклад, що то петиція для вас. Ах, собачі сини,— виходив сам із себе князь,—• уже й петицію написали. Ну і народ повівся! Я ж їм, сукиним синам, пропишу, я розмалюю нагаями. Бач, до якого нахабства дійшли!
329

Та Найман його не слухав. Він дивився просто вздовж провулка і нічого не бачив. Очі, широкі від здивування, так і застигли, тоді як в мозкові воскресли давні карти¬ни його юнацтва. Це ж те, що вже Найман раз пережи¬вав. Копальні Шлезку, і збори, і поліцаї-кіннотники. Умлівав і тоді Густав Едуардович, трясло його такого ж ранку. На такому ж грунті йшла боротьба. Тільки тоді він підбурював, агітував проти промисловців, а тепер сам промисловець, а підбурюють проти нього самого. Якраз так він, відбуваючи практику, ніс петицію — до¬магання німецьких робітників, як от зараз штейгер Руденко несе йому листа од його шахтарів. А Руденко несе його не як звичайний папірець. Його рука як взяла аркушик, так зігнутою на рівні грудей і захолонула. Штейгер не махає тією рукою, ані випростує, звісивши донизу. Несе, як ад’ютант урочистого рапорта.
— Давайте сюди,— перехилився Найман у вікно і» доки штейгер обходить сінці та передню, в очах Найма- нових рябіють пункти, написані тому добу в квартирі Сидорова.— Та-а-к! — протяг Найман, дивлячись у про¬стір через штейгерову голову.
Князь перечитав петицію і, перегорнувши учетверо, попрохав собі.
— Ні, це хай у мене,— і Найман заховав петицію до шухляди.
— Немає ніякого сумніву, що це робота соціал-демо¬кратів. Дозволите зробити трус у провідців? — І Уточ- кін подав розгорнуту свою книжку, де на одній з сторі¬нок поряд стояло:
Сидоров +
Будяк — Зав’ялов +
Квітченко +
Лакуза —
Агітатор — виїхав.
«Тепер ясно,— думав Найман.— Передо мною — страйковий комітет, обраний самими шахтарями. Ко¬пальня ціла, машини не поруйновані. Передо мною — організований соціалістичний робітничий рух».
Найман подивився на Уточкіна, що, обіпершись на шаблюку, стояв у класичній позі аристократичного чваньковитого держиморди. «Стовпи державності!» — одригнулось у Густава Едуардовича давнім соціал-де¬мократом.
330

-— Ви, Кириле Панасовичу, йдіть і перекажіть, що я зараз буду.— А повертаючись до Уточкіна, промовив: — Тепер нічого не треба робити. Я справлюсь з ними сам.
— Але ж передо мною факт зв’язку з політичними. Я мушу доповісти про наслідки роботи,— не погоджу¬вався князь.— Навіщо ж було гнати цілу сотню коза¬ків? Не думайте, що я можу заспокоїтися лише вашим «моральним впливом». Чи не так, пане Сукачов? — запитав князь у комерційного директора, що як з-під землі виріс на порозі з олівцем в руках. Олівець він весь час крутив чотирма пальцями обох рук.
— Про що йде балачка, ваша ясновельможність? — улесливо запитав Сукачов і так само крутив олівець обома руками. А коли князь пояснив, Сукачов підійшов і поклав руку з олівцем на стіл.— Воно по закону, то ви маєте заарештувати всіх, але в наших інтересах буде краще, коли ви здасте всі турботи на господаря,— заговорив Сукачов. А перед Густава Едуардовича та¬рілкою на білій скатертині вивів: «Хабаря — 200».
Найман, діставши чекову книжку, писав у ній, про¬мовляючи:
— Я дуже перепрошую та дякую вашій ясновель¬можності за турботи. А оце,— протягаючи чек, додав Найман,— вашим молодцям на тютюнець.
Задзеленчав телефон, і Густав Едуардович взяв труб¬ку. Уточкін глянув на чек і весело сунув його в бокову кишеню.
— Тут, тут. У мене,— гукнув у телефон Найман.— Передаю трубку. З вами говоритиме ад’ютант началь¬ника губерніального жандармського управління,— про¬мовив Найман і передав трубку князеві.
— Слухаю!.. Слухаю!..— витягуючись, як до рапор¬ту, гукає Уточкін.— Я! Я! Уточкін, жандармський рот¬містр Н-ського повіту. Так. Так. Як? Як? Рогачівку? Гаразд. В економії Наймана? Так… Так… Добре. А кого накажете арештувати? Господар звелить? Гаразд. Щас¬ливі будьте…— дзенькнувши острогами, гукнув востан¬нє князь і повісив трубку.— Ви мені пробачте,— звер¬нувся потім до Наймана,— але я одержав наказа ви¬їхати далі.— І, глянувши на карту Н-ського повіту на стіні, провів з півдня од Геренаша до Рогачівки.— Од вас це далеко?
— П’ять верстов,— відповів Сукачов.— Вспієш ще й там переполосувати,— додав він вже тихше, коли князь
331

був за дверима. А цей свиснув, і вздовж провулка од одного до другого вершника залунало:
— По конях!
— По конях!
Рівно одбиваючи копитами, сотня прилетіла до Най- манового будинку і виладналась в колону.
— Давай рушати, Лещов! — кинув князь вахміст¬ру.— Пісню з ноги!
— Ір-р-р-р-а-а-а! — заверещав вахмістр.— Ша-го-о-
о-м,— високо почав, а-а-а-р-ш-ш,— спустив зовсім
низько кавалерійську команду.
Дело было под Полтавой,
Дело славное, друзья-а-а…—
високо почав хтось з середини колони.
Мы дралися там со шведом Под знаме-о-о-на-ми Петра-а-а-а,— підхопила сотня.
— Азі-ати!— і Найман плюнув через підлокітник.— Читали? — простягаючи петицію, запитав у Сукачова.
— Так.
— Гроші є на виплату?
— Є. А як борги Зільберовському?
— Борги? Йому борги! Перекажіть, хай подякує, що зовсім не рознесли корчму. А надалі нам доведеться якось обходитись без нього. Одчинимо крамниці од контори абощо…
— Як же з надбавкою за упряжку, що пишуть тут?
— Піднімемо на три місяці, а восени буде видно…
— Так можна і сказати? — виходячи з хати, запитав Сукачов.
Найман потягся, аж спина затріщала, і широко по¬зіхнув.
— Все, що написано сьогодні, маємо задовольнити. Так і перекажіть, доки що. Ой, як я втомився,— закін¬чив Найман, падаючи на канапу.

Категорія: Божко С. 3. В степах: Роман

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.