Божко С. 3. В степах: Роман

Розділ двадцятий ЛИСТ

У відчинене вікно до кімнати Любові Іванівни сунув густий морок ночі. Як дуже швидко промайнув цей день. То, бувало, нудиться-нудиться, ховається од спе-
332

ки в алеях темного парку, і кінця не було дневі літньо¬му пекучому. Книжку візьме читати,— падає з рук. Ляже відпочити,— кожен найменший рух чи дзижчан¬ня мухи нервує, і очі сухі з легкими віями не стуля¬ються. Літній день, як вік, довгий.
А сьогоднішній день був короткий. Не вспіла Люба обійти чорне подвір’я, зайти на чорну кухню, зазирну¬ти в казарму, як і півдня не стало. До півдня ходила в Рогачівку. Скаржилась доктору Соколову на Костю Смердинського, що не береться організувати страйк серед наймитів в економії. Соколов і Василевська по¬радили провести страйк їй самій. І хоч ця порада була якоюсь сухою, навіть жорстокою, Люба погодилась. Вона на злість цьому поповичеві Смердинському взя¬лася провести страйк. Хай знає, що вона не жалюгідна боягузка. Хоч, коли б не Любина пиха, Кость би їй до¬поміг. Неспроста ж він зустрічав її з вибачливою, м’я¬кою посмішкою у паркові й питав, чи вона ще й досі не змінила гнів на милість за його сніданковий жарт. Люба згорда зиркнула на Костю і мовчки пройшла, нічого не відповівши. Та й що йому відповідати? Добре, коли він до справи поставиться серйозно, а коли висміє так, як за сніданком. Та ще мало того,— а як підеться на невдачу, розповість про Любині наміри Генріху Едуардовичу, і з страйку нічого не вийде. Може, не вийде й так, але вони нічого не знатимуть і не глузу¬ватимуть так, як до цього: бомбистка, мовляв, наша.
Думка організувати страйк серед наймитів своєї еко¬номії для Люби здається смішною і наївною. Та все ж вона спробує. Люба вже цілу годину сидить над лис¬том і ніяк не закінчить. Після кожного рядка вона знову й знову перечитує його, а потім дописує дрібнень¬кими, як мак, літерами, переливаючи його кров’ю роз¬пачу й безпорадності.
Зітхнула. Потерла чоло. І перебігла очима:
«Ріто!
Я тобі пишу не часто. Не гнівайся. Не було про що писати. День на день, як крапля води, похожі: нудота, байдужість до всього і брак будь-якої пер¬спективи. Я лише сьогодні взялась написати тобі довгого-довгого (може, й останнього) листа. І пишу саме тобі, бо ти більше за всіх маєш права на мою сповідь. Конкретно,— я з цього дня входжу до
333

ваших лав. Ха-ха! Смішно якось: до ваших лав… Куди мені до вас, що граєте на широкій сцені жит¬тя і політики? Та й хай уже буде так, як написано. Я стаю активною діячкою революції. Смієшся? Не віриш. Так знай, що це так. О, мені далеко до Перовської, Кибальчича, Фігнер. Сьогодні мені до¬ручено чорну роботу: організувати страйк у на¬шому маєтку. Бачу, Ріточко, твоє рожеве од сміху лице, підняті брови, але так. Так, я —ор-га-ні-за- тор страйку. Чуєш, організатор!
Смійся, Ріточко, голосно, бо я сама сміюсь і плачу. Ну й справді: який з мене організатор? Я ж не маю ніякісінького досвіду. Оце увечері розігналася було до наймитів у касарню і втекла назад. Я не можу… У мене немає спільної мови з ними. Вони мене все одно не зрозуміють. Та як я до них піду? Я до них іду розповісти про їхнє горе, а вони повечеряли, співають та танцюють. Я їм іду розповісти, що вони нещасні, а вони у кущах паруються, тихо воркують і гадають, що щасливіших за них немає на світі. У мене, Рі- тонько, опускаються руки, Я не знаю, з чого по¬чати. Виходить, що книжки одно, а діло — зовсім інше. Ось поруч цього листа, на столі, лежать ма¬теріали, що ви надсилали мені, але що з них? Як я їм розповім про комісії Ігнатьєва, Валуєва, чи зрозуміють вони, що їхні руки вже тридцять років тому зв’язані царським законодавством; що неволя їхня не лише воля одного пана, а всіх па¬нів вкупі з царем на чолі.
Тяжко мені, Ріточко, але я до них все-таки піду. Не піду зараз, не піду сьогодні,— вони п’яні від цієї тьмяної червневої ночі,— але завтра піду. Піду до них на поле, де вони виїдуть жати, й скажу все, все. Хай мене не зрозуміють сьогодні, але завтра буде по-моєму. Я добре знаю, що мене за¬арештують, буде суд, але що ж я от того гублю. Своє життя? Його в мене, Рітонько, немає. Це не життя, «загнивання на пні», як казав наш небіж- чик-садівник Карно. Та хіба я жила? Мені, Рі¬тонько, й жити немає з ким: навколо дичавина, дичавина…
Отож благослови мене, моя «мамо», як у гім¬назії благословляла на любовну конспірацію. Па-
334

м’ятаєш,— ще маленькими? Дивно, як роки про¬майнули…
Завтра йду до наймитів, а там… Ех, Ріто! Була не була…
А які в нас ночі! Піду погуляю в паркові (може, востаннє). Цілую, цілую, цілую. Люба 25 червня 1904 року.
Маєток Шаботинського».
Діставши конверт, Люба вмочила перо й чітко виве¬ла: «С.-Петербург». Раптом їй почулось, ніби хто за¬шарудів на веранді. Поклала перо й виглянула у вікно. Після ясної лампи ніч була ще чорнішою, і нічого не було видко. Повітря в саду таке чорне та густе, ніби засмоктувало в себе білу Любину постать. Набравши його повні груди, повернулась, опустила штору й, на-півзаплющивши очі, пішла до дверей.
А коли грюкнули за Любою зачинені знадвору двері веранди, до кімнати тихо зайшов Генріх Едуардович. Підійшов до столу. Швидко перебіг листа, покрутив з усіх боків і посміхнувся злою посмішкою. Далі почер¬вонів, взяв із столу в обидві руки Любину фотографію і пильно глянув у вічі. Звідти дивилось тендітне ді- ЕОЧЄ лице, ніби благаючи очима:
— Пане, не тисніть так, мені ж боляче!..
— Де-ге-не-рат-ка! — ледве чутно загарчав Найман і твердо поставив фотографію на стіл. Аж стукнув ма¬сивною рамкою. Потім лагідненько розгладив на столі листа, положив зверх нього конверт і, так само тихо, як і зайшов, вийшов з Любиної кімнати.
Коли до касарні зібралися усі наймити, куховарка поналивала у вагани кандьору. Хоч як усі були натом- лені, сиділи мовчки й не вечеряли, чекаючи на «благо¬словення» Коиона Гнатовича. Це не було законом ані давнім звичаєм у маєтку графа Шаботинського. Пове¬лося це з весни, коли з Геренаша прибула нова партія заробітчан на чолі з старим бувалим наймитом, літнім уже, чорнобородим Кононом Гнатовичем Супонею. Це давній ватажок чернігівців і полтавців, що пройшов огонь, і воду, і мідні труби. Він краще за всяку біржу знав: куди навесні податися на заробітки, де коли найдорожче платять, де проїхати «зайцем», а де й пішки
335

пройти од станції однієї колії до станції на другій, щоб не давати гака,— зберегти натруджену копійку.
Кажуть, що він був у різних кінцях Росії, навіть у Китаї та Маньчжурії одбував службу років з десять тому. А Ростов, Одесу, Київ чи Новоросійськ знає як свої п’ять пальців. Бачив усього на світі, вештаючись змолоду по заробітках, і з охотою усім про свої при¬годи розповідав. Гарно розповідав Конон Гнатович. Ро¬зуміється, не з наймитським хистом ловити Конона Гнатовича на брехні. Та цього ніхто не збирався й ро¬бити. Його завжди залюбки слухали, навіть не замис¬люючись, правду каже Конон Гнатович чи бреше. Трап¬лялись скептики, що вступали в суперечки, але під натиском юрби замовкали.
—• Хай бреше, аби в лад.— Ось рецензія наймитсько¬го загалу.
Коли пололи кукурудзу, всяк гонобив займати ря¬док поруч з Кононом Гнатовичем, щоб слухати цього говіркого дядька. А коли взяти під увагу, що, крім роз¬мови, Супоня міг ще добре гризтися з прикажчиками та отаманами * і ніколи нікого з них не боявся, то Ко¬нон Гнатович був усюди незамінною людиною.
Шаноба до нього,— попервах жартівлива,— зростала до справжньої пошани. Цьому сприяла ще й зовнішність Супоні: чорна борода, кремезний і гострі, як гвіздочки, очі. Він ніколи не зводить персональних рахунків. За нього з неслухняними та непоштивими другі ведуть розправу.
— Куди то вже ти, чортова мацапура, сьорбаєш без благословення! — потяг ось зараз ложкою по лобі мо¬лодого свинаря Явдоким Чорний.— Не діждешся, чи що?
— Та доки ж його чекати? Як воно вихолоняє і в ніс полить, аж свербить,— чухаючи кінець кирпатого носа,, виправдовувався свинар.
— А ти одійди та висякайся, щоб не свербіло, а то завів там, як у свининці, та й «свер-би-и-ить»…
Всі сиділи коло столу й чекали, доки прийде Супоня. Чепурніші з дівчат вже повмйвалися і товпилися коло дзеркала, вмазаного в стіну.
— Ви хоч би його обмили після мух,— бовкнув во¬довоз з подзьобаним та до того ж ще й коноплястим об- личчям.
* Помічник прикажчика, «гавкун», сезонний доглядач коло наймитів.
336

— А ти, мабуть, змалку тільки в таке й заглядав! — гукнула, одходячи в»ід дзеркала, Гаївна.— Бач, який красунь вийшов, як кіб’яче яйце.
— Його бабка забула обмити, як ще тільки він на світ вилазив,— додав з другого кінця касарні хлоп’я¬чий голос.
По касарні покотився регіт.
— Конон Гнатович прийшов,— гукнув хтось із сіней, і всі швидко посідали коло ваганів з кандьором, за¬бравши ложки й шматки чорного житняка.
•— Не свиня с… і не собака с… отець Конон благо¬словить,— жартівливо, поклавши хреста на себе і на всю компанію, і напівурочисто говорить Супоня, увіхо- дячи до касарні.
— Амінь! — дружно в один голос гукають наймити.— І починається вечеря. Гучно сьорбають із здоровенних в товстими держалами дерев’яних ложок, сопуть і під- шмаркують носами, хто молодший. А через кілька хвилин з усіх кінців чути:
— Ану, добавте ще для виздоровлення!
— Давай, Секлетино, хоч цього, коли кращого немає.
— Та чорт його бери! Як той казав: «Хоч клоччя та вовна, аби кишка повна».
Доки Секлетина,— куховарка чорної кухні,— наливає, серед вечірників іде розмова. Дехто на поясницю жа¬ліється (сіно возили цілий день), дехто з дівчатами перегукується.
Нечипір, молодий свинар, старанно ліпить модель свого кнура, що («бодай йому він, сукиному синові, здох») залізе щодня в очерет, і не виженеш його звідти. Сви¬нар так захопився своєю творчістю, що забув і їсти. Коли ж у касарні знову затихло (налягали на другі вагани), Нечипір раптом як гукне:
— Дивись!.. У хлібові черви!
— Де?
— Які черви?
— То шашлі, а не черви,— загукали з усіх боків і потяглись до свинаря.
— Ой, матінко, і в мене черви,— заверещала Марина.
— Та придивіться, вони в кожного є! — резонно про¬тяг рябий водовоз.
— Ану, подайте каганця,— гукнув Супоня.— Зараз перевіримо…
337

Невеличку лампу із склом, мутним од мушиних слі¬дів, зняли з стіни, й по черзі підносив кожен свій шма¬ток, розламуючи. Тільки де в кого обійшлося без шаш- лів, зате в інших було й по два. Всі зосереджено ви¬колупували нігтями й витягали жовтих з кістлявими кільцями шашлів та сопли носами. Якась таємнича урочистість опанувала всіма.
— Годі,— перервав тишу Конон Гнатович. Всі тяжко зітхнули, а вередливіші з дівчат стиха спльовували по кутках.— Отака-о ловись перед жнивами,— продовжу¬вав далі Супоня і встромив свої очі-гвіздочки в товсту куховарку. Та ніяково ворушила плечима.— Як же його жнивувати з червами?
— Зібрати всіх та Секлетині на ніч під спідницю позаганяти,— гукнув Явдоким.— Куди дивилась, як бо¬рошно сіяла?
— А я винувата? Прийшла економка й одібрала гус¬те сито. Хіба ж крізь таке сито не пролізе.— І Секле- тина зняла з кілка сито та передала Супоні.— Дивіть¬ся, яке воно.
Сито пішло по наймитських руках.
— Та й рідке ж! — дивувалися одні.
— Крізь таке сито собаку можна протягти,— обурю¬валися другі.
— Заставити б якономку їсти з-під такого сита, а то бач, як її рознесло,— додавали треті.
— Її розносить не від такого шашля,— бовкнув Явдо¬ким і, смикнувши сусідку за спідницю, пішов надвір.
Обурення стало спадати, й усі понуро виходили з ка- сарні. Тільки молодий свинар, зліпивши з гливкого хліба й свиню, ніяк не міг її підігнати під свого кнура. Та Конон Гнатович стояв серед касарні, наставляючи сито проти лампи. Ніби ще й досі не переконався, що крізь це решето може пролізти шашель. А коли й Не- чипір, зліпивши кнура і урочисто несучи обох, вийшов з касарні, тоді Супоня підійшов до Секлетини. Та стоя¬ла перед ним, опустивши руки на заяложений фартух, і з-під густих, довгих вій поглядала на протерті дірки своєї кохтини на грудях.
Супоня, ніби не помічаючи цієї куховарчиної «сором¬ливості», дивився на її блискуче перенісся і тихо, ледве чутно, але твердо запитав, підносячи сито до самих її повних грудей:
— А ти, Секлетино, не збрехала людям про якономку?.
338

— Хто, я? — вигукнула вона.— Та щоб я з цього міс¬ця не зійшла — правду казала. Це знов таке, як про прикажчика. Що ж я винна, коли він, як прийде на кухню, так і починає лізти.
— Візьми його собі, — подаючи сито, промовив уже спокійніше Супоня і пішов до дверей.
Секлетина взяла, а потім йому вслід стиха:
— Кононе, так сьогодні я тебе чекатиму, приходь…

Категорія: Божко С. 3. В степах: Роман

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.