Божко С. 3. В степах: Роман

Розділ двадцять перший «ГАВКУН»

Петро Руденко — поважна постать в економії Найма¬на. Прикажчик — постійний помічник Наймана в управ¬лінні економією. Не те — Свирид Караватий. Він по¬мічник помічника, прикажчик сезону, отаман, «гавкун», як кажуть по других економіях. В косовицю, в жнива та молотьбу — прикажчик, а восени, зимою та весною — звичайний робітник. Працює в кузні, де також працює Б цей період і машиніст од молотарки. Тут же, при куз¬ні, й млин на рухачеві від молотарки. Тому, крім коваль-ської роботи, Свирид Караватий доглядає і за млином. Опріч свого помолу, сюди іноді привозять молоти око¬лишні селяни та хуторяни. Це коли треба дерти, а вітру немає, й рогачівські вітряки, як лелеки на одній нозі, стоять за селом, дрімаючи.
Отаманування, кузня та млин одірвали Свирида від решти робітників, і він лише деколи загляне до робіт¬ничої касарні. Та все ж про життя-буття касарневе Сви¬рид усе знає. Ще з самого благовіщення, коли наймали на Геренаші строкових, заватажив Свирид з Кононом І’натовичем Супонею. Цей як побачив, що Караватий позичив йому гроші на хабар прикажчикові Петрові, так одразу й заприятелював з ним. З прикажчиком Супоня ніколи в приятельські балачки не вступить, а з Свиридом ладен хоч без кінця-краю гуторити. Як не¬діля, свято, чи дощ випаде й роботи немає, так одразу Конон Гнатович до Свирида.
В інших економіях таких, як Свирид, не люблять ще дужче, ніж прикажчиків. Інакше їх як «гавкунами» й не кличуть. Але в економії Шаботинського хай би хто спробував лише так сказати на Свирида,— накликав би
339

на себе великий гнів з боку Конона Гнатовича. Так полюбив одвічний наймит Супоня Свирида Караватого. Та й цей же шанував свого приятеля.
— Чого б я з ним злигався? Що він тобі, родич, брат чи сват? — дивувалася молода Свиридова Ониська.
За рік вона так звикла працювати на білій кухні, що до строкових та поденних її зовсім не тягло. Колись порепані та побиті об грудки Онисьчині ноги тепер що¬дня взуті в шльори, зробились білі, як у пані. А з-під вузької куцої спідниці виблискували, як поліровані, ви¬точені литки. Коли вона, через подвір’я йдучи, прохо¬дила повз кухню, то в нового машиніста, поляка Дим- бовського, й молот з рук випадав. Коли не було поблизу Свирида, коваль перегукувався з Ониською словами. Тоді після кожного разу він говорив собі під вуса:
— Бардзо моцна баба…
Навесні Ониська почала сама вітатися до Яська, і ду¬же сердито було їй, чому Свирид не закличе Яська на обід чи вечерю. Натомість він щоденно ватажить з цим старим бовдуром Супонею. Конон Гнатович і сам знав про неприязнь Ониськи до нього. Навіть більше, він знав, що Ониська «скесить на Яська». Хоч Свиридові й не говорив нічого, та хіба тільки це знав Конон Гна¬тович. Він на власні очі бачив, як одного ранку до льоху слідом за Ониською поліз і прикажчик Петро й виліз звідти, підсмикуючи штани та обчищаючи з колін пісок, через доброї півгодини. Саме возили на пар гній із за¬гону, і Конон Гнатович, чекаючи, поки повернеться порожня каруца, мав час доглянути. Але про це не ви¬тримав і таки заїкнувся та розповів Свиридові цими днями. Той нічого не відповів, тільки ще частіше став запрохувати Супоню на чарку.
Сьогодні перед вечерею зустрів і наказав неодмінно прибути. Конон Гнатович відмовлявся:
— Якось не дуже зручно, та як бува ще прикажчик застане. Скаже: вкрали щось з економії та й пропива¬ють. Цієї неділі Явдоким Чорний купив Гаївні у Гере- наші на базарі хустку. За свої гроші купив, а прикажчик довідався і сьогодні сказав, що розщитає Явдокима. «Коли це було в якономії,— гримав на Явдокима,— щоб наймити одне одному гостинці возили! До строку да¬леко, а ти вже хустки купуєш?» І пустив чутку, що Явдоким нібито одніс та продав рогачівцям косу од нової лобогрійки. А оце виїздив увечері наймати заче-
340

пилівців на жнива, так казав: «Не я й буду, коли завтра не розщитаю тебе, сукиного сина».
— Хай ще попробує! Явдоким добрий скидальник, на жнива пригодиться. Та до того, Явдоким не такий уже й безпорадний, щоб дав себе зобидити. А ти таки, Ко- ноне Гнатовичу, надійди. Жінка щось гаряченького гі вечерю зготує та й по чарці буде,— запрохував Кара- ватий.
— Ну, добре,— згодився тоді Супоня.
Після вечері з шашлями Супоня з касарні пішов просто на пташню до Свирида. Не доходячи, він почув з хати жваву балачку у Караватих. Конон Гнатович дуже цікавився інтимним життям околишніх людей. Йому, як нікому іншому, завжди відомо, хто з ким ночує, яка жінка кому, з ким і де саме зраджує свого чоловіка. Недарма ж його, крім Ониськи, не люблять усі жінки економії, слабі на втори. Дуже шанує Ко- нона Гнатовича тридцятилітня товста Секлетина, кухо¬варка з чорної кухні. І то лиш тому, що сама з Коно- ном Гнатовичем зраджує свого чоловіка, конюха «апа¬ратної стайні».
В економії живучи, треба бути кам’яному, щоб не зраджувати. Ще восени, зимою чи ранньою весною можна додержувати вірності. А з травня й до жовтня, коли з усіх кінців світу до економії сходяться здорові молоді особи, про вірність і не питай. Тоді протягом кількох місяців на полі, на луках і коло машини день і ніч буяє така любов, що Конон ГнатовиЧ все це по¬криває прислів’ям:
— Бик реве й корова реве, а хто кого любить, сам чорт не розбере.
Отож, вбираючи в себе всі чутки й брехні, сповідаючи й благословляючи на «любов» не лише чоловіків та па¬рубків, але й дівчат та жінок, цікавий Супоня спинив¬ся підслухати й сварку у Караватих.
У хаті світилось, і видно було, як Ониська, ширяючи в піч рогачем, оберталась до Свирида й глухо бубоніла виправдовуючись. А Свирид докоряв:
— І сорому тобі немає!.. Не любиш мене, то хоч пе¬ред людьми не ганьби. Я тебе взяв, як путню. З стро- кової, що й досі б хвости волам крутила, перевів на іншу роботу, й ходиш тепер в чисті та добрі. Чого тоб: ще од мене треба? У жнива на сонці не пектимешся, в
341

молотьбу під полову не підеш, як інші жінки. А ти отак шануєшся ще й мене ганьбиш перед людьми!
— А ти мене не ганьбиш? — витягаючи з печі рогача, розправилась Ониська.— Он уже люди кажуть, що я щось роблю, щоб дітей не було. А Петро Панасович ка¬же…— І Ониська, уткнувши в білий попередник лице, заплакала, тремтячи проти світла з печі круглими пле¬чима.
Супоня зовсім близько підійшов до вікна й бачив, як при згадці прикажчика Свирид змінився на виду. Ониська підійшла до лавки й, не одриваючи фартуха, сіла, схилившись на коліна. Тепер вона сиділа боком, і Супоні було видно, як од плачу тремтіли повні груди у молодої Караватихи.
— Що ж він каже? — глухо, як з льоху, перепитав Свирид.
— Він… він…— видушуючи крізь сльози кожне сло¬во, намагалась говорити Ониська,— він казав що я.., за-ра-а-ражена.— 3 останніми словами Ониська вся за¬тряслася, ще глибше вкутуючись у фартух.
Свирид схопився і тряс Ониську за плечі.
— Де? Коли? Кому це він казав?.. Ну, кажи ж швидше.
— Покоївка… Манька Ли-и-марева хвалилася. Каже, збирається Петро Панасович похвалитися якономці, щоб із кухні прогнала, бо, каже, страшно після мене їсти-и.— Ониська, що була підвела голову, знов окунула її в бі¬лий фартух. Свирид трохи помовчав і одійшов насеред хати.
— А звідки ж це він узяв? Хто йому про це сказав? Ну та годі, не плач. Може, то Манька набрехала.
— Ні, не брехала. Він з тиждень тому спустився до мене в льох і приставав, щоб я була його. Обіщав же¬нитися, коли я тебе покину. Я не давалась, так він мене вхопив за спідницю. Я сказала, що закричу «рятуйте» й прибіжать із загону строкові, так він і од став. «Не да¬ла,— каже,— не дуже й хотілось. Велике цабе, «гавку- нова» жінка. Коли б ти,— каже,— була справна жінка, у тебе б уже дитина була»… А що ж я винна, коли не¬має? — і Ониська знову залилася слізьми.
«Трапляється ж таке лихо людям,— подумав, стоячи з боку вікна в тіні, Супоня.— Одному як з ковша сип- ляться,— чорт їм і рад,— а тут хоч би про людське око найшлося…»
342

Та думку Конона Гнатовича перебили чиїсь сміливі кроки за пташнею. А коли Супоня навшпиньки перебіг і сів за найбільшою кліткою, до вікна підійшов і по¬стукав прикажчик. Двері одчинились, і Петро пройшов до хати, Супоня знову підбіг до вікна. Його серце ві¬щувало недобре. На те й вийшло.
— Що,— ткнув нагаєм прикажчик на Ониську, не здіймаючи кашкета,— хіба пан вам уже поза мною пе¬реказав?
— А що ж він мав переказувати? — не здіймаючи очей на прикажчика, перепитав Свирид. Ониська, опус¬тивши руки, з пухлими губами й очима, повними сліз, дивилась насторожено на прикажчикові вуса. А той на¬хилив голову й, випнувши, як бугай, червоний карк, почав, ткнувши, як до цього, нагаєм на Ониську:
— Вона — заражена. Завтра вам обом рощот. Так що ти зранку можеш на жнива не виїздити. На твоє місце буде Супоня. З нього тоже непоганий «гавкун» вийде.
— А хто знає, що вона заражена? — смикаючи себе за комір сорочки, спитав Свирид.— Це ще треба доказати.
— Раз кажу, значить знаю,— бовкнув, уже взявшись за ручку дверей, прикажчик.
— Брешеш ти! — і Свирид схопив прикажчика за рукав.
Той обернувся і замахнувся нагаєм, але в той саме час Ониська з тріском опустила йому на голову рогача. Прикажчик звірем кинувся і потяг Ониську через Сви- рида арапником так, що та скрутилася. Караватий, вхо¬пивши прикажчика попід руки, намагався звалити, а той (здоровий же, як бугай), одпихаючи Свирида, влу¬чав Ониську ще раз.
Супоня, тремтячи від злості, кинувся до дверей, але йому дорогу перегородила Секлетина.
— Кононе, голубчику, не втручайся, хай їм лихая година…
— Геть, шлюхо, біжи швидше гукай Явдокима, бо живим не вернуся!
За хвилину вся касарня товпилася до Свирида в хату. Петро стояв у куті й одним ударом одкидав Супоню та Свирида. Вся челядь набилася до сіней і, не сміючи втручатись, тільки підводила того чи другого. Та раптом вікно брязнуло і до хати вскочив з косогоном*
* Частина жниварки,— залізний прут з головкою,— кілогра¬мів в 2—2,5 вагою.
343

в руках Чорний Явдоким. Швидко одштовхнувши лік¬тями обох, він замахнувся і хряснув прикажчика в пе¬ренісся. Той з ревом повалився додолу.
— Тікайте, черкеси! — заверещав хтось надворі.
Та тікати ніхто й не збирався, опріч кількох боязких дівчат, всі строкові й поденні збилися до Свиридової хати, а черкеси верхи з голими шаблюками готові були рубати першого, хто вискочив би з їхнього кола.
— Явдоким утік…
— Явдокима вже немає,— шепотіли в юрбі наймити.
— Хазяїна пропустіть! — гукали ззаду.
Протискуючись, до хати увійшов Генріх Едуардо-
вич. Стало моторошно й тихо. Найман окинув усіх очи¬ма, потім нагнувся до Петра й, не підіймаючи, спитав:
— Хто ж це?
І спершу неясно було, про що спитав господар: чи «хто вдарив», чи «хто лежить заюшений кров’ю». Бо тяжко було в знайомій постаті пізнати дорідного, завжди червоного й здорового прикажчика. У відповідь сопли носами. Тоді Найман обернувся до Свирида.
— У твоїй хаті вчинено злочинство, значить…
— Я вдарив! — І Супоня впився своїми гвіздочками у зблідле господарське лице.
— Ой! — гукнув хтось з гущі. Але Супоня так гостро у той бік глянув, що по хаті знову, крім носового хро¬піння, нічого не було чути.
— Забрати цих обох! — показуючи черкесам на Ка- раватого та Супоню, наказав Найман. А потім до Ми¬коли Тополі: — А Петра Панасовича мерщій одвези до лікаря!
Коли підійшли черкеси, щоб брати, Конон Гнатович мерщій оглянув усіх та:
— Коли хто хоч слово до цього додасть — кишки випущу.— І пішов за Свиридом з хати.

Категорія: Божко С. 3. В степах: Роман

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.