Божко С. 3. В степах: Роман

Розділ двадцять четвертий ЯК У МАНЬЧЖУРІЇ

Коли князь та Густав Едуардович поїхали в еконо¬мію, Свиненко, переляканий всіма подіями і спантели¬чений своєю непоінформованістю, підійшов до Пигулі:
— Ти, Петре Явдокимовичу, не знаєш, що це воно буде?
— А хто зна, куди воно хилиться,— відповів той.
Прибіг оце мій малий із степу, каже, що там по всьому степу плач та ревище, аж сумно слухати. Козаки кого не попадуть, чухрають нагаями і гонять з худобою та косарками на панський лан. Там уже на якономиче- ському полі люду видимо-невидимо!
— А може б, нам, братухо, піднятись на дзвіницю та
подивиться? Я гукну сторожа, хай одчине двері. А до
речі, де ж це наш урядник та стражник, що не видно?
— Та хто знає? Вони з самого ранку десь виїхали. Певно, на копальню поїхали. Там же забастовка.
Обидва пішли до сторожки, а звідти, коли сторож відчинив велику ковану залізну браму, тяжко сопучи, рогачівські тузи полізли на дзвіницю. Було вже за південь. День ясний, і весь рогачівський степ видно як на долоні. Лише де-не-де маячила підвода-дві з косар- кою, а за ними їхало два-три вершники. Решта вже була на панському полі. Видно було більше сотні жни¬варок і метушилися сотні людності. Велика карта
пшеничний лан ПІаботинського — після кожної жнивар¬ки ставав вужчим.
Свиненко і Пигуля довго вдивлялись на південь. Хоч ніхто один одному нічого не казав, та вони порозумі¬лися й мовчки. У того і в другого — напруження і гост¬рий погляд на панський лан.
— А воно нічого й дивиться! — посміхнувся Пигу¬ля.— Бач, скільки людності ворушиться, як комашні Не довелося на панщині робити, так тепер побачив! Кажуть, що тоді так само було.
ірохи не так, не повертаючи голови, глухо про¬мовив Свиненко,— Я сам не робив, але добре пам’ятаю Хіба б тоді такий лан швидко зжали? А тепер як тане Тоді хоч би вигнав утричі більше, так отакий лан се¬рпами цілий місяць клювали б. А тепер ба як виблиску¬ють крила проти сонця! — І Свиненко тяжко зітхнув —
362

А в мене ж косарочка цього року куплена! Виїздив мій Дмитро, так я так наказував, щоб беріг та доглядав. В мене ж там хліб, як золото, але трохи берізка по¬п’ялась. А скидають же наймити — що йому болить? Поштрикає, окаянна душа, поличку, од того не вбере¬жеш. Не дивитимешся ж назад,— турбувався далі Сви- ненко.— Четвертаки мої пішли оце вперше на роботу. Хоч би коней спромігся вдержати, а не то що назад оглядатися.
— Чи то ж то мої вже жнуть на панщині? — придив¬лявся Пигуля.— Казав малий, хлопці так посварилися з козаками, що коли б і не побили. В мене ж сам Савко гарячий. Каже, козаки слово, а він їм двоє. Козак до його з нагаєм, а він вхопив вила та каже: «Не лізь, бо заколю!»
— Ой, що то молоде та дурне,— зітхнув Свиненко.— Отам і мій Дмитро коли б чого не наговорив. Вони обоє звикли на вулиці верховодити. Урядник же, спасибі йому, все прощав: чи сосну наллють, чи вікна поб’ють, то він інших хоть «козинячою ніжкою» * обшмагає, а нашим нічого.
— Та воно ж, Даниле Івановичу, що не кажіть, а син¬ки старшини та старости,— і Пигуля задоволено посміх¬нувся.— А де ж це ваші жнуть? Туди до копальні чи на княгининому. Мої поїхали на княгинине.
— О, так це ж вони вкупі! Там же ваш ланок неда¬леко од мого, на балочці.
— Та, здається, коли б поверталися повз село, то хтось забіг би. Хоч воно, як козаки гнали, то й повер¬таться ніяк. Оці ще нам нивки! І пайки нічого, чима¬ленькі, а все ж коли б воно вкупі, то було б краще. А то одна там, друга в другому кінці степу, та й тягай¬ся з возами: замість того щоб косити, тільки знаєш перевозиться.
— А так, так,— повторив сусіда.— Є, а гляньте, то, здається, до вас хтось поїхав.
Обоє подивилися з дзвіниці до Свиненкового двору. Там зняли когось з воза і понесли у двір.
— Ой, лишенько! — спохватився Свиненко.— Що ж це робиться? Дивись, мабуть, парубка забили.
І обоє покинули дзвіницю, спускаючись вниз.
* Нагайка.
363

Назбігалося чимало дітвори і сусідок. Дітвора, під¬німаючи по черзі одне одного, заглядала в вікна, а до¬рослі протовпилися до двору та в сіни.
Молодий Свиненко лежав серед хати, і кров стікала йому з розрубаної щоки на шию. Цідилася кров і крізь сорочку.
— Ой боже мій, що ж це воно буде! Ой царице не¬бесна, до чого ж ми дожились! — впала коло сина Сви- ненчиха.
Дочка нічого не промовляла, тільки голосила, при¬кладаючи до розрубаної щоки білу вату та обмиваючи запеклу кров на шиї. Через другу щоку так само ле¬жала синя попруга, хоч кров не текла.
Свиненко, розпихаючи цікавих сусідок, мовчки уві¬йшов з Пигулею і став коло порога.
Дмитро підвів тяжкі вії, подивився пильно на бать¬ка і боляче посміхнувся.
— За що ж це тебе так? — глухо простогнав Данило Іванович.
— За «спасибі»,— ледве чутно прошептав Дмитро. І очі знов заплющились.
— Дмитро Данилович не хотіли їхати на панський лан,— пояснив наймит, входячи до хати.— Козаки лая¬лися та наказували їхать, а вони не вставали з сидуш- ки. Тоді один козак шмагнув їх по плечах. Козаки їдуть рядом та кричать: «Виїзди на край», а вони не заїж¬джають і кажуть мені скидати. Та нам що! Що хазяїн каже, те й роби. Тоді другий козак вдарив нагаєм по лівій щоці Дмитра Даниловича. Так вони як схоплять¬ся з сидушки, ‘як вихоплять у мене вила, та хотіли ко-зака, а прокололи коневі бік. Тоді козаки як посхвачу- ються з коней та як стрельнуть раз-другий угору, ми врозтіч, а вони Дмитра Даниловича схопили і ну міси¬ти. Коли б не врядник та стражник, так і досі б били. Ті підбігли, завернувши з шляху, і сказали, що Дмитро син старшини. Та було вже пізно. От бачте, що зроби¬ли,— закінчив наймит, вказуючи на Свиненкового сина.
— А де коні та друга косарка?
— Погнали на панщину. Там і ваших,— обернувся наймит до Пигулі,— погнали. Ваші побачили, що з Дмит¬ром Даниловичем роблять, так уже й не сперечалися. Одкинули мовчки косу та й поїхали прямо на яконо- мичеське.
364

— Ну, чого ви товпитесь? — огризнувся Свиненко на цікавих сусідок.— Гетьте всі з двору! Щоб мені ні душі не було! Дивись, диво яке найшли!
— Та хіба ми що! — виправдувались цікаві.— Хіба ж це по нашій вині? Може, там десь і наших козаки пере¬били? — додавали вони, виходячи з хати.
— Куди там нашим, коли вже й дуків почали шма¬гати!
Високі ворота Свиненкові зачинилися, а коло воріт на майдані зібралася ціла купа жінок. Щодалі розмови голоснішали, та не чулося в них ані обурення проти козаків, ані співчуття до побитого сина старшини.
— Так йому й треба! — вигукували одні.— Тільки наших і бить? Хай ще Свиненка одшмагають.
— Годі верховодити на вулиці. Ото його господь по¬карав. Він думав даром йому минеться знущання над бідними? А то врядник за могоричі ще й по голівці гладив.
— Господь бачить, господь все бачить,— шептала ба¬ба Докія, витираючи сльози кінцем хустки.— Ото його за мого старого покарано. Ото їм наші борги та наділи боком виходять…
А в хаті лікар Соколов робив операцію. Він попро¬мивав рани, порозтирав злегка синяки та пухирі і вже мив руки, коли Пигуля підійшов до нього в кухні.
— Чули новину? — пошепки спитав він.— Кажуть, Любов Іванівна та Кость Калістратович десь утекли. Забрали, кажуть, усі гроші з контори і тільки слід про¬холонув.
— Та невже? — здивувався Соколов.— Та й чого ж це вони?
— Я вам увечері скажу, бо тут незручно.
— Та ніхто не почує — кажіть зараз,— витираючи руки прохав Соколов.
Пигуля причинив двері, що крізь них вривалося на кухню Свиненчишине та доччине голосіння, похапцем зашепотів до Соколова:
— Сиджу я у зборчицькій, підраховую із зборчим гро¬ші і чую, як Найман з офіцером розмовляє. Найман каже, ніби якісь листи найшов до Любові Іванівни, коли вона виїхала. Далі щось радив князеві не квапи¬тись, а той одно слово: «Переарештую усіх, доки не порозбігалися».
365

— Кого ж це всіх? — перепитав Соколов, надіваючи бриля.— Ви чули, про кого говорили?
— Та гаразд почути не можна було. Чув тільки, що згадували вас з дружиною. Так що ви там той… Бере¬жіться. Тільки ж, як що, так, ради бога, не кажіть, що я вам хвалився…
— Гаразд-гаразд, я змовчу. Спасибі, що сказали,— заспокоїв Соколов Пигулю і швидко пішов додому.
Василевська позачиняла вікна і, поставивши діда Ар¬хипа на дверях, похапцем склала до купи літературу, газети та різні папірці.
— Чого ти з ним вовтузишся? Мерщій пали це лах¬міття, бо на ніч чекай арешту.— І лікар впав на ка¬напу.— Ху-у… Ну й жара, Галино, пішла! Навколо все, як уві сні. Свиненкового сина козаки одшмагали так, що ледве живого привезли. Оце повертався я з копаль¬ні, так на панському полі все село. Косять, аж тріщить! Козаки розсипалися по всьому степу. їдеш і очам своїм не віриш. Справді бо. Це ж, Галино, ціла поезія,— про-довжував він, запихаючи в грубку та підпалюючи сірником нелегальщину. А коли в грубці пакунок за пакунком горіла література та різне листування, ста¬ранно зібране вже кілька годин тому Ганною Петрівною, Соколов ходив по кімнаті і з пафосом продовжував: — Збоку подивишся — просто поезія! На Цибулиній мо¬гилі вершники, на Червоній, на Корчмовій і по шпилях ген-ген, як лелеки, стоять з піками донці. Прямо не во-лость, а якась Маньчжурія окупована. І як я не пій¬мався ще з цією літературою Дмитренковою? Ти ж уяви собі,— картинка: їдемо на тачанці з справником. Я сказав, що в валізці медикаменти, а червона обкла¬динка «Ерфуртської програми» висувається та й вису¬вається. Добре, що коні хороші, швидко на копальню прибігли. Там здав Сидорову, хай що хоче, те й робе. Та що там наша література! — махнув рукою Соко¬лов.— Оце в нас лежали книжки, а чи хоч одна душа їх перечитала? Ніхто й пальцем не ворухнув. А поди¬вись, що на полі робиться? А на копальні? Страйкують, а їх шмагають нагаями. Це тобі в тисячу раз краще за різні програми чи іншу революційну белетристику.
Огонь одразу поїв невеличку бібліотечку Соколова та Василевської вкупі з листами од «братів», «сестри¬чок», «мамаш» та «батьків». До школи ніхто не під’-
366

і:-)див, тільки по той бік майдану, коло Свиненкового двору, все купчилися жінки, злісно перешіптуючись та вигукуючи на адресу Свиненкового сина «доброзичли¬ві» побажання.
— Стривай,— схопився Соколов.— А гектограф? Він же в лікарні у льоху лежить. А воно якось і надвір виходити боязко. Та, чорт його бери, піду!
І Соколов вже взявся за ручку дверей.
— Кажеш, гектограф? — спохватилась Ганна Петрів¬на.— Я й забула тобі сказати. Коли ти поїхав на ко¬пальню, так Костя приходив увечері і забрав до маєтку.
— Як же ти дозволила? Отим паскудним есерів¬ським покидькам наше добро? Та щоб я дозволив своїм гектографом їм користуватись? — вигукнув лікар, ви¬махуючи руками.
У двері постукало.
— Оце тобі й гості.— І Ганна Петрівна зблідла.— Піти відчинить?
— Наївна дитина, а де ж подінешся?
В двері знову постукали. А коли одчинили, до кім¬нати зайшли князь Уточкін, кілька козаків і стражник з урядником.

Категорія: Божко С. 3. В степах: Роман

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.