Божко С. 3. В степах: Роман

Розділ двадцять п’ятий СОЦІАЛІСТ ЧИ БУРЖУА

Коли всі «пампушники» зібралися коло контори і одержали гроші, Сидоров похмуро підійшов до Будяка і взяв за рукав.
— Ви ж той… Коли ще вдаритесь на заробітки, так не забувайте нас. Приїздіть, робота якась буде.
Всі оточили Миколу Михайловича і почували себе ніяково. Недавно ще вони кричали, здіймаючи галас на всю копальню, а довжелезний, як хлудина, Кочер- женко тепер зняв шапку і голову похнюпив.
— Не гнівайтеся, Миколо Михайловичу, що я тоді те, як його, чуть вас не шмагнув желонгою… Я тоді був п’яний, вибачте… П’яний же…
— … Та ще й дурний,— бовкнув хтось збоку.
Ще хтось хотів голосно засміятись, але, не зустрі- нувши в серйозних обличчях інших посмішки, обірвав¬ся і змовк.
367

— Куди ж ви на ніч? — промовив уже до всіх Си¬доров,—До Геренаша ж далеко, заночували б уже в нас.
— Е, так тепер же яка пора! Треба поспішати.
— «Хліб сипеться», скажете? — посміхнувся Сидоров.
І всі «пампушники» ніяково посміхнулись.
Далі почали прощатися. Вчорашні ще вороги, що ледь не побилися за копальню,— одні намагаючись зруйнувати машини, а другі — їх захищаючи,— сьогодні чуло тиснули один одному руки. Проводили всім сели¬щем аж за балку. Хто не був заборгований, забіг ще до Зільберовського, взяв півкварти і, надпивши, пере¬давав другому.
Сонце хилилося на захід. Третій і останній день страйку на найманівській копальні кінчався. А коли більша половина з торбинками за плечима зникла за шпилем, решта понуро йшла до барака та каюток, роз¬мовляючи та вгадуючи, що буде далі. Були наївні, що казали «нічого не буде»; інші заперечували, що ха¬зяїн їм страйку не простить; що рано чи пізно, а госпо¬дар це їм згадає. Але й ті, й другі говорили неголосно, і чим ближче доходили до копальні, то голоси стихали. Коли порівнялися з будинком господаря, Густав Едуар- дович та Сукачов стояли на ганку і, поглядаючи на шахтарів, щось розмовляли.
Сукачов, кивнувши вслід шахтарям, продовжував перервану розмову.
— А я вам, Густаве Едуардовичу, кажу, як досвідче¬ний в цих справах, переходьте на артільний спосіб. Ди¬віться, ми три дні проваландалися, щоб спровадити тих «хліборобів» на жнива. А ці скористалися з нагоди і собі застрайкували. З артільним способом легше. Там ви нічого не знаєте, контора розраховується лише з ар¬тільниками, їм тільки тюкни, так битком наб’ється до нас.
— Гаразд. Хай це так,— погоджувався Найман.— А що ж ми робитимемо з нашими десятниками? Ска¬жемо, Сидоров, Зав’ялов, Рубан. Це ж старі наші ро¬бітники. Якось же незручно їх тепер повертати на зви¬чайних забійників, кріпильників чи табельників.
— Ой ви, Густаве Едуардовичу, зовсім не ділова лю¬дина! В нашій справі немає «зручно» і «незручно». В на¬шій справі є робота і доцільність цієї роботи. Дивись,
368

велике цабе — три шахтарі, старі! А як вони насміли¬лися страйкувати? Та це лише ви могли їх одстояти. А чим ви запевнені, що через тиждень-два або й через місяць вони знову не застрайкують? Ви ж, коли хоче¬те поставити копальню як слід, то в першу чергу му¬сите прокласти колію од Геренаша до копальні. Хай не ви, хай це зробить залізнична компанія, але ж для того, щоб ваш вугіль по цій колії їхав, треба де слід підмазати, а ця підмазочка нам, пане, обійдеться тро¬хи більше, ніж підмазка жандармському ротмістрові. Тут пахне тисячами. Легко сказати, вісімнадцять вер¬стов колії. Правда, в цьому зацікавлений і ваш брат, його зерно теж котитиметься з цієї станції. Та що ска¬же наша сусідка, коли їй заїкнуться про станцію на її землі? Коли зважити це все,— продовжував далі Су- качов,— тоді од наших обіцянок останеться один пшик. Самі подумайте, за якого біса збудуємо їм кам’яні з підмурками балагани та каюти? А лікарня, а добра вода, а друга шахта для вентиляції? — перебираючи по пальцях, напосідав Сукачов на Густава Едуардовича.— Ви ж казали, що тепер другу шахту можна будувати на землі вашого брата. Це дуже добре, але проходка пустої породи та устаткування вгорить нам в копієчку.
— Перестаньте, Віталію Павловичу, малювати цю песимістичну картину! — одмахується Найман.— До чого ви все це ведете?
— До чого? До того, що зараз же треба переходити на артілі. Нам лише гукнути Цапка, а він все це обла¬годить. Тому довго не треба: на два дні окунеться і приволоче вам цілі партії нового люду. А ви: «Старі шахтарі!..» Дивись, яке цабе! Що вам з ними дітей хрестити? Годі того, що й так збитків тисячі на три є. В штокові обвали, шляхи побучилися; треба піддирать бремсберги. Тут ремонту тижнів на два буде. Я б,— трохи тихше, з присвистом у голосі почав Сукачов,—- на вашому місці, повиганяв би їх, сукиних синів, всіх з копальні. Потім, я не знаю, якої ви думки про штей¬гера?.. Мені здається, що в нашому страйкові його участь помітна. Кажуть, що за два дні, доки ми з вами були в Геренаші, він ні разу не пробував одмовлятя людей од страйку. Закопавсь в свойому кабінеті і не виходив. План якийсь креслив…
— Пла-а-а-ан!? — протяг тривожно Густав Едуардо- вич.— Який же це міг би бути план? А, до речі, здається,
369

то він іде. Так ви, Віталію Павловичу, сходіть до Цапка і хай завтра ж їде на Геренаш. Там на майдані люду лежить безробітного немало. Та зрештою можна куди й інде поїхати, аби були свіжі люди.
Сукачов вклонився і пішов з ганку до Цапкової кают- ки.
— Доброго здоров’я,— відповів на штейгерове при¬вітання Найман.— Заходьте.
А коли зайшли до хати, Найман після короткої мов¬чанки став проти штейгера, що сидів біля вікна, за¬клав обидві руки в кишені і, підіймаючись на носках своїх черевиків, почав:
— Слухайте, Кириле Панасовичу. До цього часу у нас були дружні відносини. Моя копальня була вашою ко¬пальнею, інтереси її були вашими інтересами…
«До чого це він все?» — подумав, не подаючи зовніш¬нього виду, Руденко.
А Найман продовжував:
— Кілька років спільного життя переконали мене, що ви — чесна людина і не дозволите собі од мене з чимсь критися. А тепер…
— А тепер що? — підняв на господаря очі Руденко.
— Скажіть правду: який ви план розробляли, коли не було нас на копальні?
— План нашої розробки. Я деталізував його, доба¬вивши…
— Що добавивши? — насторожився Найман.
— За вашими словами, як «чесна людина», я доба¬вив те, що фактично ми з вами розробляємо.
— Себто?
— Себто — шток.
Кілька хвилин обоє мовчали. У відчинене вікно ос¬танній раз лягли проміння західного сонця. А потім воно зникло за зачепилівським узгір’ям і тільки роже¬ві порошинки, рештки тих сонячних променів, блукали по стіні з портретом батька Густава Едуардовича.
— Нащо ж ви його добавили? — ледве чутно спитав Найман.— Хто у вас про це питав?
— Підземними роботами керую я,— твердо відповів Руденко.— І начальник гірничої округи про це може спитати не сьогодні-завтра. Я дальше не можу зберіга¬ти промислового секрета для того, щоб…
І Руденко не договорив.
370

— Для чого, для чого? — допитувався Найман.— Чому ви мовчите? Говоріть все!
— Я нічого більше не скажу. Досить того, що я ска¬зав.
— Одне слово, ви можете сьогодні цей план одіслати начальникові гірничого управління і я піду під суд як браконьєр?
— Я плану нікуди не хочу одсилати. Я тримаю його про всякий випадок…
— Так мушу вас запевнити, пане Руденко, що коли я берусь щось робити, то я передбачаю різні випадки, і ви можете не турбуватись. А коли ви хочете мене втягти в судовий процес, то в мене так само є деякі дані.
З хвилину знову мовчали. Потім Найман заговорив
далі.
— Вам знайомий Павло Охрімович Дмитренко? — спитав він.
— Так, знайомий. Це мій колишній колега. Ми разом вчились в штейгерській школі.
— Так-так. Що ж вас усіх в штейгерській школі вчили організовувати страйки? — лукаво знову запитав Найман.
— Страйки, пане, організовувати вчить саме життя!
— Саме життя,— ледве чутно повторив Найман.
Надворі зовсім стемніло. Густав Едуардович звелів
подати вечерю і запросив Руденка. Після пари чарок Найман, щиро кладучи на штейгерове плече руку, ди¬вився йому прямо у вічі і говорив:
— Будьте ж ви другом. Зрозумійте, що я у цьому не винен. Життя! Його колесо нівечить і мене так, як всіх цих шахтарів. Тільки їх давить груба матеріаль¬на сила — обвали, забурені вагончики та інше, а те, що тисне з усіх боків мене, їм не зрозуміло. Ось сьогод¬нішній приїзд козаків. Хіба я їх прохав, щоб вони пе- реполосували всю копальню?
— Але ж ви їх викликали? — перебив Руденко.
— Гм,— зам’явся Найман.— Кликать то я кликав, але для чого? Я кликав, щоб зберегти копальні; щоб збе¬регти те саме, над чим працювали й ви, і ваші помічни¬ки, десятники, та, нарешті, і вони самі надривались у тій же копальні.
— А що за це мали? — питав Руденко.
Він бачив, що Найман напідпитку, говорить з ним
371

зовсім запанібрата; що Найман його навіть боїться; що новий план повис над Найманом ще більше, ніж до цього крадіжка вугілля з землі Генріха Едуардовича тяжіла над штейгером.
— Кажете, «що мали»? А що мають інші шахтарі у других господарів? Та що, нарешті, маю я? Подивіть¬ся,— і Найман показав на свою кімнату.— У мене не хороми. У мене, опріч однієї куховарки, що править у мене за жону, нікого немає. Та, нарешті… Нарешті, коли казати вам правду… Ах, та що з вами говорити. Документи за мене скажуть.
З цими словами ІІайман одчинив шухляду свого сто¬лу і обережно витяг, розмотуючи перев’язаний стрічкою пакуночок. Звідти вийняв картку.
— Бачите, що це таке? Оце картка члена спілки со-ціалістичної організації. Я ж сам,— ви чуєте,— сам я — той, кого сьогодні і ви, і всі робітники мають за буржуа, капіталіста, експлуататора, сам я був чотири роки чле¬ном соціалістичного об’єднання у Німеччині. Ви ж зро¬зумійте мій жах. Мене тисне вся ситуація, ні вам, ні робітництву не відома. Я б з охотою покинув всю спра¬ву і повернувся назад, але я не можу. На мені багато боргів. Я буду банкротом. Коли б я був справжній бур¬жуа, великий капіталіст, було б не так тяжко. А так же я піду під суд. Мене судитиме той же російський бюро¬крат, чиновник і держиморда, що сьогодні бив моє ро¬бітництво на моїй копальні. Ви думаєте, я не бачу, звідки віяв вітер під час страйку? Без соціалістів темне робітництво ніколи не зуміло б скласти писану пети¬цію. Та де там! Воно не зуміло б навіть систематизува¬ти своїх вимог. Правду кажучи, то мені страйк наш дуже до вподоби. Це мені, як колишньому соціалістові. Але я ж і господар. А як господар, я надалі таких жар¬тів не дозволю. Я буду вживати всіх засобів боротьби, а руйнувати свого добра не дозволю. Чуєте, не дозво¬лю! — кричав Густав до штейгера через стіл з таким виглядом, ніби штейгер делегат страйкарів чи машино- борців.
— Я й не збираюсь руйнувати копальню,— посміх¬нувся Руденко.— Я сам…
— Що ви сам? Ви, розуміється, не руйнували, але щоб ви стояли далеко од страйку… В крайньому разі їм співчували. Дозвольте вам не повірити, пане штей¬гере… Але кінець усьому. Затямте лише собі, що я со¬
372

ціаліст в минулому, а зараз я — капіталіст, буржуа, і прошу мене за такого й вважати. Надалі жартувати я не дозволю. А тепер будемо спати, пане штейгере. Спать, спать…— Найман сп’яніло схилився на стіл.

Категорія: Божко С. 3. В степах: Роман

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.