Божко С. 3. В степах: Роман

Розділ двадцять сьомий «ПАРИЖСКИЙ ПОРТНОЙ ИВАН ШВОРЕНЬ»

Коли виїздити на базарний майдан у Геренаші з пів¬денно-західного кута, то ліворуч стоять хлібні зсипища, що з них ціла низка об’єднана єдиною вивіскою «Со¬ломон Райх і син». З обох боків довгих рублених комор двері і піддашки з дощаним помостом. Крамниці про¬стягайся з сходу на захід. Приймають зерно у всі ко¬мори через ті двері, що на північ. Південні двері замк¬нені на здоровенні пудові колодки, а на піддашках з південного боку, що од базару, днюють і ночують бо¬сяки. їх там цілі купи. Брудні, обірвані, вони й сплять якось незграбно. Он лежить один, самий крайній, якось навкіс піддашка. І хоч липневий ранок холодний, та той крайній босяк не зігнувся й не дрижить. Він ле¬жить собі голічерева і не ворушиться. Навіть пацюки, що цілими зграями повертаються з базару до своїх нір під коморами й безцеремонно скачуть через сонних бо¬сяків, його не турбують.
Пацюки звикли до босяків, як і ці до них. Та хоч би й не звикли, то час небезпечний для пацюків — з’їздять- ся селяни на базар, а коло возів голодні собаки. Ніколи пацюкам обминати сонних.
Майстер Андрій Кравчина дивиться довго на босяків, пацюків, на дядьківські вози з тітками на них і соба¬ками біля та під возами і тяжко зітхає.
Він уже не один рік працює у кравця, у Івана Ка- линовича, що його будинок стоїть на розі над самісінь¬ким базаром. Над ворітьми вивіска: «Парижский порт¬ной Иван Шворень».
Будинок у Івана Калиновича великий. Давній мешка¬нець Геренаша Іван Калинович. Першим кравцем був у Геренаші змолоду, і знає Івана Калиновича вся окру¬га. Зараз сам на старості літ не шиє, але натомість ціла артіль майстрів і підмайстрів працює під його орудою. Майстерня простора, й сім чоловік кравців з двома ма¬шинами з раннього ранку й до пізньої ночі шиють на широке коло замовців Івана Калиновича. Сам господар хоч і не шиє, але майстерню рідко покидає. Замовлення приймає тільки сам і то в невеличкій вітальні — кім¬натці, що одділяє господареві покої од майстерні. Там він замовця обміряє (метр, що чомусь, як і у всіх крав¬
384

ців, зветься сантиметром, завжди при ньому), похитає головою, що мало, і тільки через півгодини після того, як люб’язно випроводить замовця, матеріал і міра пере¬даються у майстерню. Така конспірація має глибоке коріння у сантиметрі Івана Калиновича. Де й коли він його дістав, не відомо, бо ніколи його ніхто в руках не тримав. Коли ж замовець вийде, клянучи прикажчиків, що «недоміряли», Іван Калинович зачиняє двері, пере¬гортає удвоє сантиметр і, розтягаючи на всю хату, хло¬пає, як хлоп’як рогаткою, та хитро комусь підморгує. Потім бере з одвірка великі кравецькі ножиці, одтинає півметра, а то й цілий метр (в залежності од того, скільки замовець приносить) собі, а решту віддає у майстерню.
Велику практику має він у цьому одтинанні шматків матерії. А коли трапляється, що штани вузькі та тис¬нуть де не треба, Іван Калинович провинність верне на Борухових прикажчиків.
Що більше навколо базарного майданчика та по бруд¬них містечкових провулках чіплялось дощечок різних «ростовських», «одеських» чи «московських» (як напи¬сав Льовка Перчик) кравців — убогих євреїв-кустарів, то більше «фактів» з своєї давнини викопував «па¬ризький» кравець.
Та дарма гадати, що Шворень частував своїх клієнтів лише такими вузькоетнографічними анекдотами. Це він розповідав при нагоді. Та й то в залежності від того, як слухає клієнт. Трапився один випадок, що його Іван Калинович хоч і не розповідав потім нікому, та все ж він добре йому дався узнаки. А до того свідком цього випадку була рідна донька Шворнева Маруся (Іван Ка¬линович, празда, зве її Марі).
Серед багатьох заходів і способів обплутування та приваблювання клієнтів є один, що його вжив Шворень рік тому.
А трапилось це так.
Літнього вечора, коли Іван Калинович, не сподіваю¬чись на клієнтуру, завжди виходив з дому, щоб у ре¬сторані «Орлеанская дева» прохолодитись морозивом, на воротях зустрів якогось суб’єкта.
Той похапцем спитав, чи дома господар, і, не вислу¬хавши як слід Шворня, шмигнув повз нього до господи.
— Певно, щось важне,— вирішив кравець і, замість іти до майстерні, зайшов на другу половину до Марусі.
ІЗ С. Сож к о
385

— Марі,— таємниче звернувся до неї.— Накинь чиї стеньке платтячко та приготуй вітальню.
Через кілька хвилин Шворень обміряв торгового аген¬та царицинської пароплавної компанії і кляв (хоч лег¬ше, як завжди) прикажчиків.
Коли замовець інтелігентний чи гарно зодягнений, тоді Іван Калинович прохав Марусю записувати вимір, а після виміру зникав на хвилинку, залишивши доньку з клієнтом віч-на-віч. Маруся не була потворою, а тому, доки батько повертався, клієнт погоджувався за¬лишитись на склянку чаю і з першого ж разу ставав постійним замовцем у Шворня.
Але як же був здивований «паризький» кравець, коли, повернувшись того пам’ятного дня, не застав ні клієнта, ні матеріалу.
— Де ж він подівся? Це ти знову щось викинула? — почав лаяти Марусю.— Скільки разів тобі треба пояс¬нювати, як себе поводити з людьми! Чорт тебе не візь¬ме аа кілька хвилин. Кокетує — нехай, руку цілує — чорт з ним, хай собі цілує. До чого іншого ніхто не на¬важиться у твоїй господі.
— Не те, папочко, не на мене він розсердився, а на тебе.
— Як на мене? Чому на мене?
— А так. Тільки ти вийшов, а він питає: «Це він завжди так?» Кажу, що «так»? «Євреїв завжди так лає?» — питає, сам посміхається собі під вусом. Кажу: завжди. «Тут, мабуть, є поблизу кравці-євреї?» — пи¬тає. Я вказала на Льову Перчика. «Дякую»,— каже він, а далі бере свій матеріал зі столу та з хати.
Другого дня через підмайстрів Шворень довідався, що його вчорашній клієнт того ж вечора замовив костюм у Перчика, й дуже був незадоволений сам на себе.
— Треба найти балачки й інші. Невже всі мусять слухати мої теревені? — І, засуджуючи себе, він вирі¬шив свою повсякденну програму поновити.
Тут при нагоді трапились дві події, що вплинули на програму бесід кравця Шворня. Перша подія — росій¬сько-японська війна. Вона вивела Івана Калиновича на широку арену світової політики.
Тепер щоранку ПІворень входить до майстерні і гу¬кає:
— Сенька!
386

‘ — Нема, побіг за гудзиками та гапликами.
— Петька!
— Утюг розводить.
— Тьху… Щоб вас чорт забрав! Андрюша, біжи, дєт- ка, на вокзал, купи свіженьку газету та «Огонек».
— А газету яку?
— «Новое время». Скільки разів вам доводиться го¬ворити? Той придуркуватий Сенька чомусь завжди при¬носить «Южный край». Що в ній путнього? То ж таки — петербурзька! — і високий худорлявий Шворень зміс¬товно піднімав догори довгий бурякового кольору па¬лець. В такій позі резонера, з піднятим догори пальцем, тепер можна часто бачити Івана Калиновича. Він сідлає свого довгого, гострого (бурякового ж таки кольору) носа окулярами і вичитує телеграми з Далекого Сходу. За телеграмами йшли кореспонденції «спеціальних» та «власних», військові огляди і т. ін. Слухачів, опріч п’яти майстрів та двох учнів, вистачало: приїжджі та прихожі клієнти, сусіди дрібні крамарі (з православ¬них), ремісники-кустарі. Щоразу чоловіка до двадцяти набиралось. Доки не було Марусі, Іван Калинович сам хоч з трудом вичитував, а прибула з Катеринослава донька, змінила старого. Він тепер лише сидить з за¬писною книжечкою та олівцем осторонь, у куточку, час від часу черкає.
— Це я міста, села та річди записую. А потім ще оті японські генерали, чорт їм тями дасть. І прізвище не запам’ятаєш. Тьху! Щоб ти, сукин син, провалився вку¬пі з твоїми генералами поганими,— бубонить з кутка Шворень. А в книжечку нотує:
« го июля.
Мари читала для соседей и клиентов «Новое вре¬мя». Слушало 17 человек. Говорили следующее:
1. Артем Свистун. Поганый, видно, з Куропатки- на вояка, раз нашых бьють.
2. Яков Метелькин. Наши только языком здесь воюють, а там одна измена.
3. Саша Кривоносое. Наш царь просчитался. Нуж¬но было не Куропаткина посылать, а Скобелева. (Дурак, не знает — Скобелева нету на свете)…»
І отак щодня. Увечері, коли зовсім стемніє, влітку, після одвідин кав’ярні «Орлеанская дева», і зимою, після вечірнього чаю, Шворень ішов через майдан до Юрія Петровича Шеїна.
13і

Близьке знайомство та початок отаких одвідин і скла¬дають другу подію в житті «паризького» кравця.
Сьогодні зранку, ще тільки збирається ранковий базар, Іван Калиновим, одягнувшись по-святковому, виходить з двору й поспішає до Шеїна, де цілком таєм¬но відбудеться нарада таких, яким це недавно став Іван Калинович.
Доки Шворень одягся, базар заворушився великим недільним торгом. Босяки попрокидались. Старші по¬силали молодших на полювання на дядьківських во- :іах. А ті, зважаючи на небезпечність промислу, огина¬лись, чухались, штовхаючи один одного попідбіччю.
Босяки улітку на геренашівськім майдані — звичайне явище. Число їх може зменшуватись до кількох де¬сятків, а часом доходить і за сотню. Це — намул ре¬зервної армії промислового району, що загубив усяку иадію (і охоту) знайти десь притулок чи заробіток. З наступом осені босяки розходяться по околишніх дрібних шахтах заможних господарів — тавричан, що почали, як короста, вкривати донецькі хвилясті степи.
Та доки підуть осінні дощі, босяки купами лежать попід крамницями. В базарні дні вони ситі й п’яні, а в будень підтягають животи і живуть недоїденими пацю¬ками запасами. Тоді обирають делегації і посилають до великих торговців та багатих міщан. Раніш поліція про¬бувала переслідувати геренашівське жебрацтво. Але його упертість і мінливий склад примусили поліцію дивитися на босяків крізь пальці. До того ж не лише на геренашівському майдані, але й по інших станціях та містечках промислового Донбасу такі босяцькі вата¬ги стали за джерело штрейкбрехерів під час забастовок чи будь-яких конфліктів робітників з адміністрацією.
Шворня у Геренаші вважають за багатія, але він ні¬коли не допускає до посилки босяками делегації. Щоне¬ділі, коли базар у повному розгоні, Іван Калинович іде до хлібних зсипищ і видає кожному босякові по п’я¬тачку.
— Хе-хе,— роблено посміхається Шворень,— це вам, хлоп’ята, на табачок… На табачок, хе-хе,— і, роздавши мідяки, Іван Калинович під гучні подяки босяків та репліки здивованого базарного натовпу, йде до церкви або до власної господи.

Категорія: Божко С. 3. В степах: Роман

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.