Божко С. 3. В степах: Роман

Розділ двадцять дев’ятий КОНКУРЕНТИ

Голови молільників ніби вітром повернуло ліворуч. Це — чоловічі, бо по давньому звичаю чоловіки у ро- гачівській церкві стають з правого боку, а жінки — з лівого. Отож, коли пройшов через усю церкву й став на правому клиросі Віталій Павлович Сукачов, по чо¬ловічій половині рогачівців пройшов легенький шелест.
395

Ще б не говорити рогачівським хазяїнам після його приходу! Це ж він тепер відає доставкою вугілля на вокзал; він же наймав на цілий рік партії візників. Після молотьби кому не буде охоти заробити трояка чи п’ятишницю на хазяйські витрати.
Та це було легко попервах. А тепер злегка у візники й не дотовпишся. Захопили все багатії, посправляли коней по п’ять пар (а то й більше), і ніяк простому собі господареві хоч одну підводу довезти на Геренаш.
Попервах возили Свиненки з сватами та кумами. Возили аж до останнього року. Та ось у жнива, перед самим кінцем контракту, почав збирати навколо себе партію Пигуля. Хто знає, кому тепер буде віддана віль- юта. А Сукачов все частіше почав навідуватись до Ро- гачівки. З місяць тому гуляв у Свиненка на іменинах, а тієї неділі щось з півдня гостив у Зільберовського. А вже там і без Пигулі не обійшлося.
Людність зацікавлено стежила за постаттю комерцій¬ного директора Найманової копальні. В залежності од того, до кого Сукачов останніми днями заїздив, у того /Фугого дня бесіда й гульбище та могоричі.
Отож і сьогодні пильно стежила рогачівська громада, до кого вклониться Сукачов, чи хто до нього перший підійде у церкві.
І трапиться ж саме так, що коли Віталій Павлович, рівно тримаючи голову, проходив до клироса, Свинен- ко, як титар, рахував зібрані на тарілку під час обходу з дзвінком гроші. Там тих і грошей,— мідяки,— більше п’ятака ніхто не кидав, але Данило Іванович за давньою своєю крамарсько-монопольницькою звичкою любив кожній полушці дати лад.
Для нього з усієї обідні, з усіх священних таїнств служби божої найурочистіше — рахувати гроші. Коли одсуне шухляду своєї свічково-торгової крамнички і перед очима замиготять гривеники, п’ятнадцятки, два¬дцятки (а тим паче полтиники та карбованці), Сви- ненко вже нічого не бачить і не чує. Часом траплялось, що люди й з церкви повиходять, а Данило Іванович закохано перераховує свою виручку. Тоді вже отець Калістрат або дяк Василь Коноплянка одривають його, будять Свиненка од зачаровання своєю скарбницею. Це найгірше, бо й Смердинський, і Коноплянка накла¬дали на виручку (на срібну частину) свої длані, й тита¬рева частина дуже зменшувалась. Звідси до звичайного
396

захоплення грошовим рахунком прилучається щоразу небезпека підпасти під попівський контроль.
В отакому саме п’яно-гарячковому захопленні був Данило Іванович, коли проходив через церкву Сукачов, і, розуміється, він його приходу не зауважив.
Коли ж тверда Кисілева рука, розгорнувши купу ста¬реньких бабусь, що, як божі коровки, обліпили огорожу титаревої крамнички, лягла на Свиненкове плече, цей аж тоді підвів голову.
— Що там таке? — огризнувся він з високої контор¬ки, перехиляючись до Кисіля.
— Приїхав… Він уже на клиросі,— пошепки говорив Кисіль і показував чубатою головою до вівтаря.
— Та невже? — Свиненко закам’янів.
На правому клиросі, коло самого вівтаря, поруч з похилою головою остриженого йоржиком Сукачова виблискувала під буряковим променем (кольорові шиб¬ки) намащена оливою голова Пигулі.
Кілька душ один за другим товпилися поставити свічки великомученикові Пантелеймонові. Він якраз припадає проти Сукачової спини, і всі, хто ліпить свіч¬ку, завжди довго тримають на вогні, щоб підслухати балачку Сукачова та Пигулі. Доки Данило Іванович роздивлявся, навколо конторки збилось так багато по¬купців свічок (кому не цікаво підслухати?) і так ретель-но напосідали, що дарма було й пробувати вирватись Свиненкові. Добре, що хор ревнув:
«По-о-бе-е-ды благо-верно-му на-ше-му императору Николаю Але-ксан-дрови-чу…»
Людська маса рушила з церкви, і покупці відстали. Та все ж доки Данило Іванович порахував гроші, то Сукачов і Пигуля вийшли вже за огорожу й як корова язиком обох злизала.
— Ой і люди ж, і до чого ви нечволоди! — напосідав Свиненко на Кисіля та Кавуна по виході з церкви.— Ну, як же це можна? Отаку людину прогавити? Ой, бити вас, бити треба!..
— Та що ж ти його за поли будеш ловити? А тут ще той Пигуля: як шевська смола прилип на клиросі та й не відстає. Так і пішов за ним з церкви…
— А де ж вони ділись хоч тут?
— Де ж таки, як не у Зільберовського… Це вони там, напевно там,— ствердив сумно Кисіль.
— Що ж робити? — несміливо перепитав Кавун…
397

— Що? Продавати коні та гризти онучі, коли підряд на доставку вугілля візьме Пигуля з своїми прихвос- нями. От що робити. А зараз ідіть до тих,— показав Свиненко на гурт рогачівців коло крамниці Зільберов- ського.— Чого то вони там мух ловлять? — і сердитий Данило Іванович простував до свого подвір’я.
За добре спорудженим обідом у затишній вітальні Зільберовського сидять, опріч самого господаря, Пигу¬ля й герой сьогоднішнього дня — Сукачов. Двері щільно позачинені, і хоч у домі, опріч своїх та наймички, ніко¬го нема, розмова ведеться впівголоса. Це не можна назвати й розмовою, бо говорить сам Сукачов, а решта мовчки слухають. Замість язиків у цих двох говорять очі й рухи.
— Ви знаєте, як можна на цьому заробити? Ви бе¬рете гарантію і вже од себе складаєте угоду. Треба лише наймати якнайбільше людності. Щоб більшість ваших хазяїнів втягувалася у наше господарювання. Наша мета зробити копальню рідною для більшості,— говорить Сукачов.
— Постривайте… Тут у нас, здається, не вийде по- вашому. Як же ми можемо зібрати більшість, коли у більшості зовсім немає чим возити? Ще по доброму шляху та більшість може поїхати, а у негоду куди ж більшість з своїми шкапами вийде? Тут треба підби¬рати господарів з доброю худобою. Та таких, щоб у не¬году міг запрягти й четверика. Ось кого треба,— закін¬чив своє зауваження Пигуля.
— Це так, але нам би треба затягти до свого корита більшість Рогачівки, зв’язати її, так би мовити…
— Так це дуже просто,— перебив Зільберовський.— Треба лише вам з осені й до весни брати їх на роботу, і більшість ваша.
— Еге-еге,— підхопив Пигуля.— Отоді матимете вірну більшість.
— Так то воно так, але нам рогачівці потрібні зовсім не для роботи. На роботу у нас гулящих рук всюди вистачить. Нам треба більшість зацікавити для іншої мети.
— Якої саме? — в один голос перепитали Яшка та Пигуля.
— Нам швидко доведеться поширювати свої виробки й потрібна буде земля… Власне, не земля, а підземелля.
398

Треба буде так підготувати весь рогачівський люд, щоб одного доброго дня викупити через громадську ухвалу ті надра. На цьому ваша громада тільки виграє. Ви ж подумайте: дядьки собі орють, сіють та жнивують на полі, як і до цього, а їм з землі, крім хліба, ще й гроші родитимуть. Прямо дурні гроші…
Зільберовський не витримує. Він кілька разів нава¬жувався перервати Сукачова і на його природній паузі таки встряє з своїми міркуваннями. Пигуля насторожу¬ється й пильно вислухує. Ще б пак, Яків Борисович — голова.
— Нащо вам увесь люд? Коли хто робив путнього з громадою? Ви можете й тут мати гешефт з двома- трьома господарями.
— Як же так? Громадська земля…
— «Громадська земля»… Та хто цьому повірить? Правда, у рогачівців земля надільна, але хто не знає, що всі наділи в руках двадцяти-тридцяти добрих госпо¬дарів. Правда, вони порозкидані, але ж є закон про вихід на хутори…
— Ви, Якове Борисовичу,— ума палата! — як не ви¬гукнув Пигуля.— Це ж так просто: зібрати коло себе гурт дебелих господарів для доставки вугілля. А там приручити так, що всі з охотою вийдуть на Осаулову балку на хутори. І зручно, і вигідно і все, як полага- ється. Ви мудрий, як змій…
— А може, й справді воно так краще? Так тоді під¬бирайте компанію і приїздіть до нас. Складемо контрак¬та, поїдемо на Геренаш до нотаріуса, затвердимо, а там повагом приручимо ваших хуторян та одіб’ємо наділи під нове селище. Тільки, панове, доки що це, опріч вас,— велика таємниця для всіх…
— О-о! Про це вже не турбуйтеся! Тайну буде додер¬жано,— запевнив Зільберовський, виходячи на веран¬ду провести гостей.
— Бо ж довідається Свинєнко,— підхопив Пигуля.
— А Кисіль?
— А Кавун?
— Га?..— гукнув Кавун із східців ганку.
Всі так і закам’яніли на дверях. А Кисіль та Кавун, ніби знічев’я, сидять у холодочку, колупаючи ціпками поміж дощок східці, і продовжують перервану бесіду.
Аж тепер Яків Борисович зауважив, що вікно на ве¬ранду не тривало причинене.
399

Одійшла чумацька Україна з довгими широкими шляхами по цілинному степу у сиве минуле. Одревли круторогі, одскрипіли вози, і не чути довгої-довгої чу¬мацької пісні в степах… Скрипучі вози замінила дзвін¬ка, кована залізом бричка, блискуча, лакована,— що колеса аж очі вбирають, як їде,— тачанка. А воли по* лові й сірі, круторогі й гулі замінили коні: баский, що вилискує на сонці крутими стегнами кінь багатія та бідняцька сухоребра шкапа.
Ми не знаємо, про що говорили на вулиці чумаки (та й чи доводилося їм часто на тій вулиці бувати за довгими подорожами). Більшість чумацького віку про¬ходила в степу на битих шляхах. Чумак і воли, воли і чумак та довга чумацька пісня, туга за милою, надія вторгувати грошей дзбан, покрити борг шинкарці та лихвареві і аж тоді вдатися до милої.
Не те на селі тепер. Милий і мила працюють на полі. Милий і мила орють, сіють, жнивують і молотять, на¬сипають закроми та везуть хурами на вокзал чи на зси- пкще до Зільберовського. І багатіють, і убожіють отут, на селі. Гріш, гульова копійка вже не йде довгим Чу¬мацьким шляхом у чумака за пазухою чи за онучею у постолі. Гріш увірвався в село, перекраяв його до того одноманітне життя і почав переливатися з кишень убо¬гих в тугі гамани багатіїв. І що швидше той гріш кру¬тився по людях, то глибшу межу краяв між багатими та вбогими.
Багатіють по-різному. Одні тихо, крадькома, як зло¬дії, складають копійку до копійки, карбованець до кар¬бованця. І що більше зберігається у такого багатія грошей, то хитріше й злодійкуватіше він дивиться на людей. А коли цей новий «дзбан» (що в останні роки за¬губив «дз» і набув «к» — вірніше, коли став «банк») пе¬ренісся до міста і почав авансувати багатіїв на купівлю, тоді ці тихі та сумирні крадькома, навшпиньках підхо-дять і одразу тільки: клац зубами — і є наділ землі, клац другий раз — і є левада, подвір’я, комора чи клуня. І батьки, й сини у таких тихі та лагідні. І батьки, й сини щонеділі мажуть оливою чуприну і поважно простують до церкви.
Та не ті лагідні та смирні героями сьогоднішнього дня у Рогачівці. Із зростом найманівської копальні, з ростом крамниці Зільберовського та корчми Свиненка лице
400

рогачівського багатія змінилося. Це багатій, що крутить ке лише своєю, а й чужою копійкою, що не обмежується базаром у Рогачівці, а сягає і в Геренаш, і в Юзівку, і в Слов’янськ та Бахмут, що, коли треба, сягає в Кате¬ринослав, Ростов і Маріуполь. Здіймаючись вгору і про¬валюючись на грошових спекуляціях, цей багатій три¬має село під моральним впливом. Хоч часом у нього і грошова скрута, хоч часом його плани наближаються до провалу, але він цього на людях не покаже. Одіжжю, новою хатою під бляхою з пофарбованими віконницями і такими ж ворітьми, новою бричкою, тачанкою та кінь¬ми, як змії, він щоразу, щодня і щогодини каже сусідам, кричить, гукає на всю округу, що він багач, що в нього всього досить і що довго ще боротися його ворогам-ли- ходіям, доки він зубожіє.
Особливо кіньми. Восени, коли хурують, возять сотні й тисячі пудів хліба на Геренаш, коли туди ж прова¬дять сотні підвід чорного вугілля найманівської копаль¬ні, а звідти ліс та залізо; влітку, коли возять гарби, молотять, жнивують чи сіно косять — всюди добрими кіньми багатій свідчить про свої статки-маєтки.
Колись оддавали дівчат за кізяки та старі ожереди соломи — перші ознаки заможності. Тепер дівки на від¬данні залицяються на коні.
«Ой, кумасю, що то за люди! — вихваляє мати моло¬дої.— Там, що хазяйство, що подвір’я, а коні — як змії!..»
Змії-коні — мірка рогачівського баварія; змії-коні — гордощі і запорука молодого парубка на вулиці. Темни¬ми вечорами улітку, довгої ночі зимою балачка на ву¬лиці про коні.
Та і як же про них не говорити, коли коні склали гроші і багатство не одного господаря теперішньої Рогачівки. 1 розводять їх тепер багатії до цілого десятка, і • •
Од річки поза селом, де стоять, як лелеки, млини — вигін на толоку. І в останні роки це майдан для герцю рогачівських багатіїв. У молотьбу хай з неба ллє дощ, падає крига, а господар коней у суботу після обіду не натомить. Він їх,— пару найкращих коней,— і в неді¬лю нікуди не погонить. Це — до обіду. Зате після обіду коням робота. Як тільки сонце на заході, коло річки гармидер, крик… Це хазяйські сини купають гнідих, вороних, сірих чи буланих (переважно жеребців) коней. Купають недовго. Два-три рази заводять на глибину,
401

щоб лише освіжити, щоб в’юнова вода причепурила, пригладила шерсть. Щоб та шерсть блищала, і є кінь —- як яблуко!
Через півгодини вже всі коні коло Коверзеного млина. Іржуть, рвуться, становляться цапки, викохані жереб¬ці рогачівських багатіїв. Не одному юнакові загрожує смерть.
Та нічого. Це кілька хвилин.
Але ось на млин виходить староста, і всі вирівнюють¬ся, сідають на коні. Ще трохи голосного іржання же¬реб’ячого, і всі готуються. Натовп з усього села, най¬мити з економій і шахтарі з шахти напружено чекають, доки Пигуля махне хусткою. Тоді дзвінко лопотять по вигону шляхом до княгининого кінські копита; тоді,, прориваючи куряву, летять зміями жеребці рогачів¬ських господарів, а хлопці — хазяйські сини і найми¬ти — б’ють нагаями, путами по крутих стегнах напру¬жених коней, лягають до самої гриви і лише час од часу оглядаються набоки. Хто ж перший оббіжить вигін на¬вколо млинів? Чий жеребець принесе своєму господареві насолоду і втіху?
Добрі коні у Яшки Зільберовського. Оце вже справ¬жні змії! Тієї неділі наймита Корнія так подавили, що сьогодні він нізащо не виїде на вигін.
Роза стоїть на ганку і бачить, як Яків Борисович тор¬гується з Квітченком. І Роза мліє… Вона звикла до ро¬гачівських перегонів. Розі й хотілося б, щоб на цьому Вороному орлом пролетів Борис і випередив гордовитих чваньків — хазяйських синів рогачівських. Але Роза боїться. Бо ще сьогодні вранці, коли вони, покинувши Корнія на копальні, виїхали з Борисом до Рогачівки, ці коні мало не рознесли тачанки. Тільки виїхали на шпиль, Борис попустив віжки. Тачанку кидало з боку на бік, і здавалось: ось-ось вони опиняться під копи¬цями на рогачівському або під високими копами на Наймановому полі. Коні в милі, загризаючи одне дру¬гого, летіли шляхом, а Борис весело гукав і сміявся. Хоч страшно було, але, може, так і краще? Бо коли б Роза насмілилася так міцно і рідно обняти й пригорну¬тися до цього дужого шахтаря? А може, тому Борис не стримував коні, щоб Роза сильніше до нього горнулась; щоб нарешті правою дужою рукою шарпнути назад коні, а лівою охопити перелякану Розу і з веселим сміхом міцно поцілувати її в уста?
402

Але то ж у полі. Там ніхто не бачить. А тут за що Роза має ризикувати? Але вона не зійде з ганку, не По¬радить Борисові, що вже сідає на Вороного, встати. Ось уже й так сестра — Лія — збоку стежить, як пиль¬но Роза дивиться на молодого Квітченка і як швидко підіймаються її груди від частого подиху. А коли Квіт- ченко майнув верхи до річки, Роза з Яковом Борисо¬вичем та Лією виїхали й собі до млина.
Коло млина до тачанки підійшов Пигуля. Всі господарі розбилися на два табори. Коні — не лише покажчики рогачівських господарських угруповань. Сьогодні хуст¬кою махне не староста, а сам Віталій Павлович Сука- чов — директор найманівської копальні. На днях будуть складати угоду з тією чи другою партією про доставку у Геренаш вугілля, і багато означатиме, чиї коні вигра¬ють у перегонах.
Димаренків Рижий, з білою гривою жеребець,— пра¬пор конкурентів Пигулі — Зільберовського. І що це за кінь! Він не кричить, не ірже, як миршаві жеребчики пересічних господарів рогачівських. Високий, стрункий, з шиєю, як у лебедя, він рівно тримає голову, поста¬вивши наперед гострі вуха. Коли б вітер не розвівав його довгого білого густого хвоста, здавалося б, що це не кінь, а монумент.
Але ось Віталій Павлович на ганку Коверзеного мли¬на. Ось парубки верхи на конях. Махнув Сукачов хуст¬кою — і коні рвонули!..
Голови всіх раптово повернулись до княгининого. За курявою не видно нічого. Тільки лопотіли копита та вигукували вершники. Далі нічого не стало чути, лише клубки пороху за млинами показували, як той або інший вершник випереджав чи відставав від конку¬рентів. Кілька хвилин переповнений майдан мовчав і дивився насупроти. Вершники вже повернули сюди. Ось передніх два сховалися у вибалку, щоб за мент вихопитися коло самих глядачів. Заревла половина на¬товпу — прибічників Димаренка — Свиненка, коли біла грива замайоріла попереду. Та раптом через високий горбик вискочив Вороний Зільберовського. їздець, вид¬но, затягнув повідця, і кінь став цапки. Натовп завмер… Та ось кінь уже припав до землі. Десять, п’ятнадцять, двадцять стрибків, і як змитий потом Вороний, опере¬дивши натягнутого як струна Димаренкового Рижого, спинився проти Сукачова.
403

Перегони закінчилися. Переможець Зільберовський та його прибічники.
Борис, як п’яний, підвів втомленого, засапаного же¬ребця до тачанки.
Яків Борисович витяг з бокової кишені гаман і дав Борисові червоного папірця.
— Молодець. От хлоп’яга!
Все село, а найдужче дівки та молодиці, дивилися на Бориса.
Роза, бліда, червоними вустами ледве чутно проше¬потіла:
— Я не сподівалась, що ти будеш живий… Я так боялася…— І замовкла. Бо Зільберовський, швидко по¬клавши гаманця за пазуху, пильно, допитливо поди¬вився на своякиню. Далі глянув на Бориса, зміряв його постать, перевів очі на Розу і лагідно посміхнувся.
— Одвезеш сьогодні її назад, а там коні здаси Кор- нієві.

Категорія: Божко С. 3. В степах: Роман

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.