Божко С. 3. В степах: Роман

Розділ тридцятий «А МИ ДУМАЛИ…»

Не про одних коней іде балачка на рогачівській ву¬лиці цього року. Далека, нікому не відома Маньчжурія, незнана Корея та Японія, тяжкі до вимови міста — Порт-Артур, Тюренчен, Мукден, Вафангоу, Хайчен, Данцяо, чудернацькі для мови селюка прізвища ге¬нералів (Оку, Нодзу, Куроки) японських та німецькі прізвища руських, знівечені, перекручені на різні лади, не сходили з вуст сільських балакунів. Війна спочатку невідома чимдалі набирала популярності та інтересу. Вже хоч би тому, що цього року взимку вирядили опол¬ченців, що чимало пішло у Маньчжурію з кадрових частин, що не одна сім’я довго чекає листа з Далекого Сходу, Рогачівка стежила за перебігом військових по¬дій на фронті. Чекали закінчення війни та її наслідків. Вже з’явилися скептики, які загибель ескадри, поразку на Ялу та коло Вафангоу тлумачили як остаточну пере¬могу японців над руськими.
їм в противагу хтось пускав інші чутки. А чи не най¬більше говорив про неминучу нашу перемогу отець Калістрат кожної неділі у церкві. Він щослужби божої проголошував вождям христолюбивого воїнства здра-
404

віє, забитим — вічну пам’ять, а на «жовтого східного диявола» накликав анафему.
Інші оптимісти пускали версії другого порядку. Гово¬рили, що після закінчення війни цар наділить землею; що цар знищить зрадників — панів та генералів; що зменшить додатки і, взагалі, полегшить долю сільської людності. Все це,— і далекі бойовиська, і наділ зем¬лею,— було лише чутками, думкою, що йшла до од¬ного — як швидше дочекатися кінця війни, як швидше дочекатися царської милості.
Одного ніяк не розуміли селяни. Японія невеличка, японці дикуни, азіати, і чомусь японці наших б’ють.
Отож і точилася неперестанна дискусія щовечора, попід тинами, на дубках, попід крамницями на майда¬ні і вечорами у «Доме трезвости».
Ще не розійшовся натовп на майдані, ще не закінчи¬лись балачки про перегони, як з напівтемної вулиці, що простяглася до копальні, заторохтіла бричка і коло школи, де мешкає Ганна Петрівна Василевська та лі¬кар Соколов, зупинилася. З брички поволі зсунулась військова постать В офіцерському мундирі і, налягаючи на милиці, пошкандибала на одній нозі за шкільну ого¬рожу. Цікаві дітлахи, та й дорослі, сунули до візника, а той, підвісивши на дишло рядно з мішкою коням, охоче відповідав.
— Офіцера раненого привіз з Далекого Сходу. Брат вашої вчительки… Молодий ще панич, та балакучий — страсть… Цілу дорогу гомонів. Розпитував, чи не за¬арештовано його сестру.
— Дивись ти! — переглянулись дядьки.— Вже й там знають.
— Було, було таке…— пояснив один.— Так це міся¬ців з півтора тому. Тепер вона вже повернулась. Тягли її та лікаря аж у Луганськ, а тепер звільнили.
А Пигуля вже пішов до школи. Натовп зібрався і з нетерплячкою чекав, що скаже Петро Якимович, коли повернеться.
— Навіть отець Калістрат сюди йде,— бовкнув хтось спереду. Натовп розступився, щоб зробити дорогу для попа, що й собі пішов до школи.
— Ідіть всі у «Дом трезвости»,— гукнув з ганку Пи¬гуля.— Пан офіцер поп’є чай і прийде розповідати про війну.
405

Вікна в «Доме трезвости» повідчинені і захрясли слу¬хачами. Дехто сидів аж на заборах, дітвора на берестках! попримощувалась. В хаті горів огонь, а пан офіцер, сидячи на кінці столу і злегка хитаючи однією ногою, рівно, але голосно розповідав. Він почав просто, але незвичайно, не так, як про війну писалося в газетах. Почав з того, як їх сам цар благословив у Петербурзі іконою і як їхній полк довго їхав лісами густими, серед великих сибірських снігових заметів, крізь люті морози на Далекий Схід. Розповів, як вони вступили у Маньч¬журію, як перший раз зустрілися з японцями; говорив просто, тільки злегка посміхаючись, коли хтось збоку перебивав чи запитував.
А запитань чимдалі у натовпу виникало багато, їх викликав сам пан офіцер своїм оповіданням. Справ- ді-бо: читали в газетах і говорили, що китайці покло¬няються якомусь драконові. Були навіть такі, які за¬певняли, що у китайців немає душі. А після пана офі¬цера та його оповідання виходить зовсім інше. Виходить, що китайці — люди дуже трудящі, що вони ретельні хлібороби, добре ходять коло своєї землі, сіють пшеницю, просо, кукурудзу, садять городи, а працюють на тих го¬родах ще краще, ніж наші люди. Розводять свиней, корів.
— Тільки молока у них не їдять, вередують,— пояс¬нив офіцер.
— Та воно й ми його не бачимо. Як подоїть стара, поцідить та мерщій на базар, на копальню несе,— пе¬ребив хтось з натовпу.
— А хто тебе заставляє? їв би моню сам,— обізвавсь хтось у вікні.
— Лиха година гоне, думаєш, по добрій волі? Все ж за копійкою женешся…
…— Тільки дуже суворо у них судять…— продовжу¬вав офіцер.— Я бачив, як їхні урядовці знущаються над заарештованими. Ходили ми до їхньої в’язниці!..
— А ми думали тільки в нас таке добро є, а воно в’язниці і в китайців є…
— Не перебивай!..
…— Велике подвір’я огороджене парканом. Навколо клітки, і в них позамикані в’язні. Деякі прив’язані до стовпів, на шиях тяжкі, як наші ярма, колодки, такі ж колодки і на ногах. А в’язням там їсти не дають. Ще в кого є родичі, то принесуть, а то як добрі люди не нагодують, так сидить голодний та зубами клацає.
406

— А в нас — годують?.. Мого малого козаки у жнива захватили вкупі з іншими. Понесла стара пиріжкіа у неділю, так вони пироги поїли, а старій ще нагаїв на плечі дали.
— Православні, не заважайте ж панові офіцерові го-ворити,— підвівся отець Калістрат.— Пан офіцер, може, ще нам розповість, як наші воїни боронять батьків¬щину.
А пан офіцер глянув ласкаво на сестру, перевів очі на лікаря Соколова і продовжував далі.
Натовп ущух, тільки час од часу хтось вголос диву¬вався, коли він розповідав про японську армію. Він уже стояв коло карти і, показуючи олівцем, продовжував.
…— Так Куропаткін отут на Ялу залишив невеликий загін генерала Засулича. Ми сподівалися японців з ін¬шого боку, а вони сюди цілою армією на Ялу як на¬тиснули, так наших як не було. Зараз на суші три япон¬ські армії. Армія перша генерала Куроки стояла отут, кілометрів 80 від Ляояна, друга армія генерала Оку зайшла отут, з лівого боку, перетяла дорогу до Порт- Артура і заперла наших у кріпості, а третя — генерала Кодзу — стояла отут, коло Дагушань. Найтяжче те, що в нас погана одіж,— скаржився офіцер.— Наша шинель така, що як дощ — всю воду вбирає, важить не менше півпуда. Окрім того, часто у ранці нашим солдатам на¬пихають зайвого вантажу, а там гори, нерівно. Дереться солдат по камінню, доки пристане. А чоботи не годяться нікуди. Шкіра суха, немазана, дерев’яні гвіздки розсип- ляться, і світять пальцями та розбивають їх по камінню…
— Та невже у нашого царя немає грошей, щоб чоботи справити?
— А скільки ж даємо!..
— Одного срібла з півпуда знесли навесні, як моле¬бень святили…
— А вони те срібло бачили?.. Воно до їх дійшло?..
А у вікно хтось голосно:
— Розкрадають, сукини сини, по кишенях!..
Отець Калістрат аж бороду посмикав.
— Православні, та не мішайте ж пану офіцеру роз¬повідати дальше.— А далі повернувся до офіцера, що знову посміхався лікареві й кивав головою.
— А все ж таки, яка ваша думка: переможемо ми японців?
Той посміхнувся і обвів цікавий натовп очима.
407

— Гм… бачите, як вам сказати… виходячи з тієї ди¬слокації сил, коли я покинув, виїжджаючи місяць тому з Маньчжурії, а також беручи під увагу наші ресурси й резерви…
— Щось не дуже зрозуміло…— потер чоло Семен Васьків, задираючи голову до офіцера.
А з сіней той же грубий голос:
— Не кажи гоп, доки не перескочиш!..
А з вікна:
— Та як видно, нам з Порт-Артура вже не вискаку¬вать…
— Православні, та заспокойтеся,— благав отець Калі- страт.
Але спокою вже в натовпі не було. Офіцер ще щось плутаною мовою говорив, але всім було ясно, що не така то легка справа перемогти «япошу». Що не такі вже вони дурні, якими намалювали їх руські газети.
А найголовніше, що затямили рогачівці з оповідан¬ня, це те, що й там, на Далекому Сході, такі ж люди; що й там є багаті й бідні; що й там люди не раді війні і що ведеться та війна не за їхнє добро…
— Так отаке-то розказав пан офіцер,— підсумував Васьків Семен присутнім, що залишилися у «Доме трезвости»,— не видно нашому цареві боротися проти японського.
— А ми, дурні, хвалились та вихвалялись, як роз¬починали воювати!..
— Еге…— меланхолійно піддав хтось із вікна.
— А ми думали…
— Ну, ти, брат, і розповів нашим землячкам…— І Со¬колов аж руки од задоволення потер.— Як, Галино, на твою думку: подоба офіцерові таке говорити? Недарма ж вас там і б’ють. А що ж ти гадаєш далі робити? Додому заїздив? Бо ми так і не встигли тебе розпитати.
Василевська, що мовчки милувалася братом, раптом спохватилася:
— Еге, Валю, так ти ж нічого не розказав, як там дідусь, ще скаче?
— Уже перескочив… Дома нема нічого. Хату дядьки розтягли. В садку свині та кози пасуть.
— Ідилія!..— зіронізував Соколов.— Та тепер воно всюди так. Ваш хутір ще дрібний, тут ось у Карачуна ціла економія нанівець зійшла…
408

— Так господиня ж думає шахту закладати. Чим воно все це закінчиться, хотіла б я знати…
Соколов сів на канапу.
— Кажеш, «закінчиться». Ще й не починалося. Ще тільки тепер закручується… А все-таки,— обернувся він до Валентина,— в якій ти галузі хотів би попрацювати? Мабуть, кооперативні ідеали японці вигнали.
— Та я ж нічого не знаю з вашої ситуації. Хто тут у вас, як, що до чого? Подивлюся. Може, й кооперацію заснуємо.
— Навряд. А втім, хто зна! А ситуацію як же тобі зма¬лювати? Ви ж, народники, з нашою оцінкою не пого¬джуєтесь. Я б тобі розповів…
— Ой, Марку, ти знову загризаєшся. Невже ви за два роки й досі не помирились? — і Ганна Петрівна сіла поруч з братом.
— Ну, говори,— обізвався Валентин.— Дебати — по¬тім, я вислухаю з увагою.
— Звелите встать чи сидячи можна? Так наша си¬туація проста. П’ятий рік живемо. Село диференцію¬ється. Я тобі схарактеризую нашого сільського буржуа. Яскраві постаті. Єдиний по своїй соціальній суті гли¬тай набирає різного психологічного офарблення.
— Конкретно.
— О, прикладів вистачить! Візьмемо нашу верхівку. Ось Галина не дасть збрехати. Хоч би Пигуля й Сви- ненко. Останній — типовий реакціонер. В хаті, як у церкві, в сім’ї — деспот. Благообразіє зовні і глупота всередині. А Пигуля — зовсім не те. Він теж багатій, і то швидко капіталізується, гігантськими кроками, але це — ліберал. В гості до нього може зайти звичайний собі дядько, навіть бідний. Випивати, так вся сім’я за¬панібрата, хліб продає і син, і стара, коли дома немає нікого. Передплачує газети, у мене часто буває. Про по¬літику дебатуємо. А головне — з попом не дуже ладить. Цими днями дав йому збірку видавництва «Знание». Перечитав до останнього рядка і каже — «Навряд чи в церкву буду ходити і після ваших книжок». А най¬головніше, браток, що в нас тепер є справжній пролета¬ріат…
— Та я проїздив… Це ти про копальню? Коли вона встигла вирости?
— І на копальні, і в економії. Більше на копальні.
409

— А народ симпатичний є! Правда, багато ще сирого матеріалу. Що ж, сюди добрих майстрів не треба, під землю лізе лише той, кому на землі нема чим дихати, в більшості селюки. Але цими днями прийшла нова партія. Були оце в мене в лікарні. Є й такі, що пра¬цюють на копальні більше десятка років. Непосидячий тільки народ. Багато босячні. Зате ж грунт для агіта¬ції: в бога не вірить, в чорта також. Тижнів зо два тому страйкували на копальнях Блошкевича. Цікаво, як там зашився наш меншовик?..
— А це ж хто такий?
— Та єсть там у нас інженер, соціал-демократом себе зве. Лук’янов. Торік на нараді все про економічні ви¬моги пролетаріату розпинався. А як побили шахтарі вікна — так перший подзвонив у Юзівку за драгунами.
— Не захоплюйся, Марку. Я про місцеву ситу- | ацію. А ти вже в стратегію й тактику заліз.
— Ну, а місцева ж що? Дядьки як дядьки. В царя вже не всі вірять. Чув, що вигукували з сіней та з ві¬кон, коли про війну розповідав? А поживеш, ще не того наслухаєшся. Нестала тільки ця публіка. В «Доме трез¬вости» проповіді попові слухають, а до мене хто зайде, почнеш розмовляти, зі мною погоджується.
— Та не всі,— обірвала Василевська.
— Це ти про Васькового Семена? Так, забув ще про одного персонажа нагадати. Оригінальний чолов’яга! Тіравди все шукає. Слухає всіх, але кожну бесіду чи проповідь неодмінно резюмує. І то постійна поза: обі¬преться на ціпок, слухає, слухає, далі в кінці всього похита головою: «А все-таки правди немає на світі…» Попервах дуже пив, а далі перестав. Читає багато, прав-ди дошукує. Господарство пропив давно. У дворі шгто- риш росте, а він лежить у холодку, читає, а далі ляже на спину й дивиться в небо, коли ніхто не перешкоджає. Іноді запитаєш: «Дядьку Семене, що ви там у небі шу¬каєте?» — «Та виглядаю, може, хоч з неба правда паде на землю». І уяви собі, що він соціаліст. Вийде на межу, прикладе долоні до брів і довго дивиться, як жнивують на ланах Шаботинського. «І куди воно отой хліб іде?
У нас на весну їсти нічого, а хліб цей кудись провадять. Кажуть, що пани теж хліба мало їдять. А хліб же — зо¬лото». А оце недавно прийшов до мене з чудернацьким запитанням: «Чи не можна було б зібрати всіх панів та сказати, щоб землю оддали? Все ж таки вони люди
410

і багато з них християн…» До речі, про християнство. Дуже воно в нас похитнулося за останні роки. Тут вер¬стов тридцять од нас молокани живуть. Доти славили Христа щоріздва та великодня, доки замутили по ін¬ших селах так православних, що вже дехто і в церкву не ходить. Штунда з’явилася. Гниє один із стовпів ро-сійської державності.
— А як же, Валентине, твоє товариство? — обізвалася Ганна Петрівна.— Кооператори твої орудують?
— Аякже, аякже!.. Ого-ого… Там крамниця славиться на всю округу. Та я й тут роздую кадило. От би тільки як-небудь влаштуватися.
— Бач, я й забула,— спохватилася Василевська.— А як же твоя наречена? Де вона, що з нею?
Валентин витер хусткою чоло і ніяково закліпав очима.
— А ти, Галино, правду казала, дурненька вона була, такою й залишилась. Не застав я її дома. Одружилась з якимось телеграфістом чи поштовиком і благоден¬ствує в Ясинуватій…
— Бач, нагадав… Ми тут тобі й наречену маємо.
— Кого? — обізвалася Ганна Петрівна.— Невже Сви- ненкову?
— Та ні, тут є краща неї, сестру Кості, хоч вона йому й не сестра, та…
— Якого Кості? Смердинського? Він і досі вічним студентом?
— Е, браток, так ти нічого не знаєш! Він же в кас цілу революцію учинив. І з ким би ти думаєш? З Любою Рудановою…
— Якого Рудана?
— Та небіжчика ж управителя маєтку Шаботинсько- го. Була тут одна фантазерка, так вони видали в жнива наймитам паспорти, призвели до страйку. Наймитів нагаями випороли, а вони змилися аж у Саратов.
— Та це ще не відомо, де вони,— перервала Василев¬ська.
— Як не відомо? Хіба я тобі не хвалився? На з’їзді у Бахмуті зустрів я Крюкова старого, каже, що в Сара¬тові. Живуть цілком легально. Костя знову десь в еко¬номії влаштувався, а Люба в далекої тітки в маєтку відпочиває. Обіцяв старий до себе перевести. Щось він дуже турбується про них. На осінь, можливо, що й зу¬стрінемося. Бач, слухай, Галино, а чи не влаїнтувати б
411

Валентина в контору до Шаботинського. Там же кон-* торника треба.
— Який ти наївний! З чиєю рекомендацією! Що ж, ти думаєш, після страйку та нашого арешту тебе Най¬ман послухає?
— Героям та захисникам вітчизни рекомендації не потрібно.
— Та воно так,— погодилась Василевська.
— Та мені якби де зачепитися…
— А там теж грунт добрий для роботи. В економії цікавий народ. І таки на злість тобі підкреслю, що і тут гартується справжній пролетаріат. Треба лише пильно придивлятися до людей, а не брати все огулом, як це ви, народники, звикли. От хоч би і в тій економії. Одні приходять на заробітки так собі — робив не робив, пішов додому. Наб’є прикажчик пику — він і зносить на здо¬ров’я. А другий — ні. Заарештували було оце перед молотьбою кілька чоловік проводирів. Так що ти ду¬маєш? Застрайкували і ніхто на молотьбу не вийшов. Доки стояли козаки, скосили хліб, а поїхали — на другий день ні душі коло машини. І мусив Генріх Едуардович телеграфувати самому губернатору, щоб звільнили Явдокима та Супоню. А їм же суд наближався.
— Та й звільнили?
— Звільнили, роблять. А яка повага серед наймит- чан! Навіть на селі, коли проходить Супоня, так дядьки шапки скидають.
— Бачиш, Марку, ти все говориш не те. Я — не бом¬бист, мені б отак усе мирно та лагідно: згуртувати дядь¬ків, порозмовляти…
— Заснувати товариство,— додала Ганна Петрівна.
— А так, так… Я з страйкарями не працював.
— Примусять, браток, примусять… Смердинський теж було запанів, а самі події наштовхнули організувати страйк. А, між іншим, управитель тут досить культур¬на особа. Передплачує газети, стежить за політикою, навіть сам останній час починає творити політику. Оце на з’їзді у земстві таку, брат, промову двигонув, що ой-ой-ой. Тільки дурні ж у нього сусіди — поміщи-ки. Він, нівроку собі, хлопець ще молодий, зв’язався з економкою і ліберальничає, не проганяє, а вона вже сьомий місяць вагітна. Та через це не заїздять сусіди до нього. Одного разу Коротченко (дурак і хам, сам же з мужиків) приїхав і не схотів знайомитися з Уляною.

«Доки ця хамка буде в хоромах,— сказав,— моя нога тут не буде»…
— Чудеса…— протяг Валентин.— А, мабуть, я таки вдамся до цього вашого ліберала, бо сидіти на вашій шиї…
— Що ти, що ти, дурненький,— і Ганна Петрівна ніж¬но обняла брата.— Ти ж моя єдина родина. У нас же дітей нема, хліба-солі вистачить.

Категорія: Божко С. 3. В степах: Роман

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.