Божко С. 3. В степах: Роман

Розділ тридцять третій «ПОСВАТАВ?..»

Три роки тому, як оселилась у корчмі Зільберовського, Роза дуже боялася шахтарів. Чи тому, що подвір’я було не огороджене високим парканом, чи тому, що корчма була в невеликому одноповерховому будинку. Але, як надходив вечір, а з ним до корчми — юрби охочих до випивки, Роза щоразу тремтіла.
Але згодом звикла. Навіть більше. Полюбила Роза цю завжди небезпечну роботу. Не один раз на її очах ви¬пивка закінчувалася бійкою; не одному випускали киш¬ки отут за столиками. Тепер бійок менше. На копальні вже є поліція. Та й робітники тепер менше б’ються. А потім, коли збудували двоповерховий готель, на дру¬гому поверсі хтось ночує з приїжджих: урядовці, зем¬ські статистики, проїжджі крамарі тощо. Шахтарський люд поводить себе чемніше.
Та Розі тепер не обов’язково висиджувати ввесь час за стойкою. Вже півроку у неї прикажчиком геренашів- ського кравця Льовки Перчика син — Наумка. Хлопець сумлінний, щовечора до пізньої ночі сидить, а на ранок здає Розі касу з докладним звітом.
Більше вільного часу у Рози, є коли помріяти. Та й роки такі, що пора замислитись. Чи пожартували мати, чи правду казали, заїздивши одного разу до корчми з батьком, але з дня на день Роза чекає свата з Гере- наша. Кілька разів аж хотіла спитати у Якова, та не наважилась. А він напевне знає про те, бо недарма ж він щоразу, забираючи од Рози виручку, довго ще по¬сидить в її кімнаті, розпитає про життя-буття і ввесь час не зводить з неї очей. Кілька разів здавалось, що ось-ось він скаже про Райха. Це Роза бачить по його лукавій посмішці. Але як навмисне: тільки Роза про це подумає, посмішка зникає, і Яків Борисович насупиться.
424

Перед од’їздом чомусь завжди нагадає про Квітченка і посвариться пальцем.
— Ой, шануйся, Розо, шануйся… Тобі ще люди бу¬дуть…
А людей немає та й нема… І звідки їх ждати? Тоді Роза починає заздрити тим дівчатам і навіть жінкам — «ма- дамам», що на копальні. Як у них все просто і нехитро! Ось на її очах бігають дівчата в коротеньких спідничках, граються в крем’яшки і раптом, дивись: не вспіла на ноги піднятись, вже сидить на купі вугілля, одкидає породу і вкупі з іншими заводить:
Ой побили гармошечку,
Ой побили голоса,
Ой побили мого «болю»,
Оборвали волоса…
Слухає Роза і дивується: звідки у цієї дівчинки, що у неї ледве видно статеві ознаки, так швидко завівся «боля»? А він уже є! А вона ж, хоч і молода, вже ко¬хає, любить. Бо недарма ж вони, оці, що цілими днями перекидають куски породи та вугілля, склали довге, безконечне «Страдания». Одноманітне воно на голос, але скільки варіантів, скільки різних нюансів у ньому!
Ось вони лише познайомилися:
Если б знала, не выймала Свечу из подсвечника,
Если б знала, не любила б Шахтера-насмешника…
Насміявся, як видно, перший, але їй що? Вона ще молода, а хлопців навколо так багато, не буде той,— інший знайдеться.
Я проходчика любила,
А он меня перестал,
Коногона полюбила,—
Он ганяться за мной стал…
Доки гуляє дівчина не одруженою, багато хлопцями вередує, є кому за неї вступитися, ніхто її не образить. Вона під захистом свого милого, недарма ж виспівується:
От рудника до рудника Проведенная межа,
А кто детку поцелует,
Тот покушает ножа…
425

А не шанується хлопець, то сама попросить провчити того «болю». Тоді вже він скаржиться у тому ж таки страданні в піснях:
Меня били, колотили У милашкина крыльца,
Милка вышла, посмотрела,
Так и надо подлеца».
Заслухається Роза пісень шахтарських…
— Є кому образити, є кому й захистити… А тут?..
І тоді смішним здається її життя і її кохання, таке
просте з цим несміливим, сором’язливим, хоч і дужим, Борисом.
У двері несміливо постукали.
— Заходьте,— говорить Роза і хвилюється. Хоч знає, що Борис нічого такого не скаже, щоб потім її розхви¬лювало. Він лише дивиться на неї, він не насмілиться навіть обійняти. Це було лише одного дня, коли воші виїздили з копальні на Рогачівку, і то це вийшло якось ненароком. А потім він сам, коли їхали назад, перепро¬шував, казав, що більше цього не трапиться.
Який він наївний! Невже він не знав, що не з пере¬ляку так рідно до нього Роза тулилась! Що вона рада була цій несподіваній нагоді і, коли б не жах перед смертю, вона б їхала з ним так далеко-далеко!..
І сьогодні це швидко майнуло в голові, тільки посту¬кав Борис за дверима. Але ось він уже перед нею. Стрункий, широкоплечий, в червоній сатиновій сорочці а косою планкою, міцно стискає руку і ніяково посмі¬хається. Та дивиться він сьогодні просто, не опускає довгих стрільчастих вій, а очі сині, як озера. І сьогодні в них щось стале, не мінливо-сором’язливе, як завжди.
— Нате вашу книжечку. Може, щось нове єсть, дайте почитати.
— А що ж вам? Чехова хочете?
— Ні, то не цікаве. Дайте щось про війну абощо. Я люблю, щоб багато смертей, страхіття.
— Невже вам під землею мало страхіття? Мені зда¬ється, що я б умерла там. Я щоразу, як тільки ви йдете на зміну, так боюся…
— А чого вам страшно? Вас же тут на-гора не вб’є.
— А як вас?..
— А вам що? Убили — туди й дорога. Таке вже наше життя шахтарське.
426

— А може, мені шкода було б?
— Хіба шкода? — І Квітченко просто, проникливо дивиться на Розу.
«Та він сьогодні зовсім не подібний на себе. Звідки така сміливість? — думає Роза і пильно дивиться у вічі. Вона рада, що він сьогодні просто, спокійно витримує її погляд.— І з чого б це так сталося?»
— А я сьогодні вам новину хотів сказати…
— Яку?
— Буду женитися…
Роза стояла приголомшена, а Борис продовжував:
— Гарна дівчина найшлася. Живе з краю — в Ро- гачівці, і мені можна буде там жити. На роботу ходити недалеко, бо в нас тепер багато нових прийшло, бараки переповнені. Ще тепер багацько надворі спить, тепло ж, а на осінь дощі, холод…
— Та тільки тому?
— Що «тому»?
— Тільки тому, що жити нема де? І без любові одружитесь?
— Потім полюбимось. Е, та що там любов!..
І Борис знову, якось сміливо і просто довго дивиться у великі чорні Розині очі… Кілька хвилин обоє мовчать. Розі щось перешкоджає дихати. Хочеться говорити і не знає з чого почати. Борис прав. Ну ось у неї любов, але що з тієї любові?..
— Так кажете: «З любові нічого не виходить»?
— А так, не виходить. Та воно само й не вийде. Треба…
— А що треба, Борисе?
— Книжку мені треба дати…
Розі полегшало.
— А я не знала, що ви вмієте так жартувати. Так ви б так і казали, що вам треба книжку. А почав про одру-* ження…
— Ні, цього я ще не починав, тільки думаю.
— А таки думаєте насправді?
— Авжеж. Доки ж байдики бити?..
І знову Розі щось давить груди. І знову мало повітря.
— Товариші радять… Багато б я вам дечого розповів, але боюся…
— Ви такий дужий, сміливий і боїтеся?.. Чого ж вам страшно?..
— Я не боюся нічого. Мені що, але ж товариші…
427

— А до чого ж тут товариші? Які товариші?
— От я й не знаю, чи казати вам, чи не казати? Мені навіть раяли, щоб я до вас звернувся, але я не вмію якось це почати…
— Та що ж це, хто що радив? Та чого ж ви стоїте серед хати? Сідайте…
— Та, мабуть, сяду.
Борис сів і дістав із-за халяви якогось папірця.
— У вас є брат?
Роза здригнулася, а в голові запитання: «Як? Брат? Звідки це Борис про брата?»
— Є? — питаю.
— Є. Тільки я не знаю, де він зараз.
— Ви не знаєте, що він робить?
— Ні.
— А я знаю. А брата свого ви любите?
— Люблю. Ой, який ви чудний,— нещиро жартує Роза,— тільки що казав про свою любов, а тепер про брата. Я зовсім нічого не розумію!..
— Коли б ви вірили в нашого бога,— почав Борис,—• я б попрохав вас заприсягнути, що ви нікому нічого не розкажете. А я вам тоді дещо б сказав.
— І про брата?
— І про брата.
— Кажуть же, Борисе, що бог один. Я й присягнуся тим одним богом.
— А може ж, я в нього не вірю?
«Як, невже оцей наївний хлопець — атеїст? Звід¬ки?» — думає Роза. А далі голосно:
— Не вірите? Гаразд. Я присягнуся тим, що мені най-дорожче. Але, може, воно вам буде зовсім не дороге? Та кажіть же, Борисе, не мучте, мені хоч про брата самого. Це мені найрідніше.
— А може, ваш брат мені рідніше, ніж вам самим? Тоді що?
— Ой, який ви негарний! Ви мене зовсім не любите й не поважаєте. Не можна ж так…
— Е, так вас я люблю по-іншому…
— Як же саме?
Борис зніяковів.
«Ну ось, він знову такий, як і був»,— подумала Роза. Але помилилась.
— А скажіть, Розо, Зільберовський вашого брата любить чи ні?
428

— Ні.
— І де ви знаєте?
— Знаю. Бо він вже давно заборонив з ним листу¬ватись.
— А ви б хотіли?
— Та я ж не знаю його адреси.
— Ну так нате вам листа…
І Борис подав Розі листа.
«Сестро! Пишу і боюся, не за себе, бо я далеко, і адреси моєї ніхто не знає. Я боюся за тебе, коли цей лист не дійде до твоїх рук. Я боюся за това¬ришів, коли з твоїх рук він попаде до наших воро¬гів,— але пишу. Пишу коротко. Вже кілька років, як я нічого про тебе не чув. Лише випадково дові¬дався, де ви живете й що ти робиш. Не заздрю я твоїй роботі, але й не обвинувачую. Живучи на копальні, ти, коли бажаєш і любиш мене, можеш зробити велику допомогу нашій справі. Я прошу і як брат, і як друг. Про все інше тобі розкажуть товариші.
Твій Арон»
— А які ж товариші, про кого він пише?
— Так любите брата чи ні?
— Не мучте, Борисе! Якщо знаєте, так кажіть.
— Так покляніться ж своїм найдорожчим, я повірю.
— А може ж, моє найдорожче вам не дороге?
— А брат дорогий?
— Так.
— Ну оце і є те, що дороге й мені. Так слухайте ж. Женитись мені не треба. І женюся я через товаришів. Нам потрібна власна квартира.
— А брат же? При чому тут мій брат?..
— Та не перебивайте. Я розповім усе. Ваш брат — соціал-демократ…
— Я це знаю давно…
— Губерніальний комітет посилає його в Геренаш, він буде керувати й нашим гуртком. Дмитренко…
— Агент царицинської фірми?..
— Ой, яка ви дитина… Він такий агент, як ваш брат дантист. Так Дмитренко буде на Щербинівці, а браг у Геренаші. Гурток у нас існує вже півтора роки. Доки було вільніше на копальні, а один з товаришів був десятником, ми збиралися в нього на квартирі. А тепер, коли Сидор…
429

— Як? Сидоров, Микола Михайлович… соціал-демо¬крат!? — вигукнула Роза.
— Тихше, причиніть краще двері.
Роза повернула в дверях ключ і сіла близько Квіт- ченка. А той зовсім тихо почав.
— Я помилково… Я не хотів казати прізвища, але воно само вискочило… Тільки ж, Розо…
— ІЦо ви, що ви, мій дорогий! Говоріть. Хай мене на вуглі печуть, я нікому нічого…
— Ти дома? — і в двері постукав Зільберовський.
— Ой, Якове, я ще не зодягнена. Почекай унизу. Я зараз вийду.
— Та одчини, потім у ліжко ляжеш!..
— Не можу, ніяк не можу!..
— Ну гаразд. Швидше виходь.— І Зільберовський за¬скрипів східцями.
— Як же мені тепер вийти?
Обоє мовчали і дивились одне на одного.
Яків Борисович аж до сьогодні не знав, що він ще молодий; що він ще не жив і що сили в нього ще заба¬гато. Сорок два роки Зільберовського пройшли, як один день. Щодня турботи, щодня гонитва за копійкою. Щодня жадоба забагатіти, збільшити своє підприємство. Аж до сьогоднішнього дня, аж до останньої хвилини Яків Борисович не жив для себе. Болі й радощі, насолоди й печалі він лише фіксував в своїй душі турботній, по-хапливій, неспокійній, рвучкій, що знала лише одноз якшвидше, якдужче забагатіти. З самої колиски, з бруд¬них завулків містечкового подільського гето ця думка панувала над Яковом Борисовичем, тоді ще миршавим Яшкою-шкіряником. Аж до сьогоднішнього дня!.. Яшка для себе не жив. А все ж він і жив, турбувався про все; про своє худорляве тіло, напинаючи щоранку брудні, заяложені штани на ноги та на плечі засмальцьованого, подраного на ліктях лапсердака. Турбувався про свою шкапину, худу, як драбина, що шкіра на ній була гірша за шкіру дохлих коней, яку Яшка збирав фірами для бахмутських та ростовських купців по Донеччині. Тур¬бувався про віз, підмазував його, щоб не скрипів, щоб не поламався. А про себе менше всього турбувався Зіль¬беровський. Свого у Яшки нічого не було. Ні життя інтимного, ні радощів, ні веселощів. Він і одружився,
430

лише турбуючись про свою дружину! Як бува вийде за нелюба та житиметься їй негарно.
І тільки сьогодні, отут внизу, у своєму будинку дво-поверховому, на сорок третьому році життя, десь гли¬боко всередині заговорила у Яшки інша людина. Заго¬ворило те, що в других говорить, кричить, нагадує про себе щодня, щохвилини; заговорило те, що примушує інших жити, боротись, любити, ненавидіти, тішитись і вмирати…
Борис Квітчєнко, високо тримаючи голову і насупив¬ши брови під чорним кучерявим чубом, не поспішаючи, сходив униз прямо на Зільберовського. Може, тому, що Квітчєнко йшов згори, а Зільберовський стояв унизу, але, коли він хитнув головою, Якову Борисовичу зда¬лось, що він хитнув не так, як треба було. Квітчєнко привітався не так, як мусить привітатися звичайний собі шахтар, забійник до владаря цього будинку, великої крамниці, та хлібного зсипища в Рогачівці, багатого торговця і, нарешті (оце вже скоро), спадкоємця трети¬ни необмежених багатств старого Райха і опікуна його молодого сина.
Квітчєнко пройшов, а Зільберовський, міцно трима¬ючись за поручні східців, зупинився. Щось глибоко все¬редині сміялось і кричало: «Бідний же ти, бідний, Якове Борисовичу!.. І до чого твої гроші, твої скарби, товари і хлібні зсипища? Звичайний собі забійник, шахтар — багатший за тебе. Ти бачив, як він гордовито пройшов, як він звисока хитнув тобі головою і яка щаслива по¬смішка грала на його вустах? А ти?.. Ввесь вік свій турбувався лише про копійку, про карбованці, сотні й тисячі… В їхнє ім’я ти бігав брудними вулицями містечковими на послугах у сварливих ремісників. .Через них ти зіскакував у калюжі, коли загрузала твоя шкапина, напружувався і аж харчав та випихав воза із шкурами, вонючими шкурами дохлих коней… Гроші привели тебе й сюди, і за гроші ти продаєш тобою ж викохану красуню… Ти будеш її хвалити, будеш наби¬вати ціну на те, що цей шахтар, може, взяв за безцінь. А ти?.. Що ти взяв за свій вік?..»
Аж піт виступив на чолі у Якова Борисовича. Вія, озираючись навколо, спинив погляд на Наумці, що зди¬вовано виглядав із-за стойки, ніби запитуючи: «Чого ж ви стоїте? До Рози вже можна зайти. Той уже вийшов. Йому багато не треба…»
431

Бідний Наумка! Він, переляканий несподіваним при¬їздом самого господаря, ніколи і в думці собі не міг при¬пустити такого сміливого запитання.
— Та ба,— це сказав Яків Борисович сам собі. Це ска¬зав той Зільберовський, який спав, не прокидаючись аж до сьогоднішнього дня; аж доки він не зустрінув спро¬соння цього свіжого, бадьорого забійника з високо під¬нятою головою…
Зільберовський, ніби вириваючись з обіймів невиди¬мого велетня, швидко рушив по східцях. А всередині щось сміялось і єхидно казало: «Ну, йди, іди… Поди¬вись, як твоя пишна молода своякиня, не встаючи з по¬стелі, приймає шахтарів».
Роза сама відчинила двері.
— Ну, ось я вже й готова,— посміхнулась вона, про¬пускаючи Зільберовського до кімнати.— Ну, кажи, чого ти так поспішав?
Та Зільберовський мовчав. Він дивився навколо по кімнаті і ворушив плечима.
— Чого ти дивуєшся? Все на місці, як і було, нічого не змінилось.
«Так вона мене дурила! Вона не спала. Так, не спала, ліжко прибране і сама зодягнена… Але нащо ж було ховатись?»
Зільберовський сів і пильно почав розглядати Розу.
Не раз траплялося, коли в очах Якова Роза ловила ледве помітний вогник, що їй од нього робилось ніяково. Але то хутко: блисне і згасне. А коли не згасне, то Зільбе¬ровський сам його (це Роза помічала) тушив. Він зразу ж повертався вбік, затримував погляд на сторонніх речах, а коли повертав до неї лице, в очах вже того вогника не було. Зате сьогодні в очах у Якова — пожежа. Він впивався гарячими вуглинами в її очі, щоки, перехо¬див на круглу білу шию і безсоромно опускався нижче…
— Чому ти так дивишся? Що з тобою?..
Яків Борисович мовчав. Він сидів рівно на стільці. Рудава м’яка борода ледве помітно кінчиками волосся тремтіла на білій манишці. Рудаве з просіддю волосся, ще досі кучеряве, спадало на чоло, і кінчики так само тремтіли.
— Ти не хворий, Якове? В тебе гарячка? — і Роза спокійно підійшла і поклала руку на чоло.
432

Яків Борисович гарячими руками міцно стиснув Ро¬зину руку і не випускав.
— Що ти? Що ти, Якове?.. У вас дома все гаразд? Може, Лія хвора? Діти здорові? Чи, може, мама?..
— Нічого, нічого… Все байдуже. Кланялись тобі. Про¬хала мати, щоб приїхала,— говорив Яків Борисович, а руками ще дужче тиснув Розину руку.
— Ну пусти, що ж ти тримаєш?..
— А тобі боляче?.. Бідна моя…— І, тримаючи Розину руку в одній, Зільберовський другою погладив од паль¬ців і вверх, підіймаючи рукав.— А яке в тебе золоте ЕОЛОССЯЧКО!..
— Що це за ніжності! — і Роза вирвала руку од Зіль- беровського.
— А ти до ніжностей не звикла? Ніби ти їх і не бачила,— говорив він, не встаючи. Дивився кудись у вік¬но, а голос бринів не то докором сумним, не то злим сарказмом.
— Що це за тон, Якове? Що з тобою сьогодні?
Зільберовський встав, пройшовся по кімнаті і зупи¬нився проти Рози.
— Скажи, той хлоп’яка був у тебе?..
— Який?
«Ніби не розуміє».
— Квітченко од тебе вийшов!
Роза спалахнула, закусила губу і не відповіла.
— Чого ж ти мовчиш? Чого він так рано приходив?.. Чи, може, він тут був ще звечора?..
— Нахаба!..— крикнула Роза і дзвінко ляснула Зіль- беровського в лице.
Той поточився й сів. Роза підійшла до вікна, затулила лице руками і схилилась на підлокітник. Круглі плечі, випинаючись крізь тонку кофтину, здригалися.
«Посватав…»—подумав Зільберовський. Ліва щока палала. А той, другий Яків, що сьогодні лише проки¬нувся, що несамовито рвався по східцях нагору в то кімнату, дико сміявся десь глибоко всередині: «Так тобі й треба! Викохав, випестив, бери ж тепер, що заробив, ти — багатій, ти — купець першої гільдії…»
Роза не підвелася з вікна, коли Зільберовський надів бриля і тихенько, навшпиньках, вийшов з її кімнати…
А коли заскрипіли східці під тяжкою ходою Зільбе- ровського, Роза, заломивши руки, мов п’яна, тиняючись,
433

пройшлась по кімнаті. На стільці лежала забута Квіт- ченком книжка. Постояла, перегорнула кілька сторінок і впала на ліжко…

Категорія: Божко С. 3. В степах: Роман

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.