Божко С. 3. В степах: Роман

Розділ тридцять четвертий «ЛІКСЕЙ ХАРТОНИЧ ПРАЦЮЄ…»

Було роботи молодому вахмістру Лещову в цьому районі два місяці тому! Цілий день з коня не вставав. Треба ж було за одну добу сотнею козаків одшмагати шахтарів, наймитів і селян. Мабуть, не так на Далекому Сході старалися донці, як отут в глибокому тилу ка розлогих ланах західного Донбасу. Начальник сотні князь Уточкін тільки хабарі брав (о, Лещов його добре знає). Доставалось і йому «на табачок», але то дурне. Тоді припадало, що крізь пальці протече. А рука у князя Уточкіна туга! Недарма ж він, оселившись не¬давно у Геренаші, вже має гарний будинок, виїзд, собак, срібну рушницю. А дружина, що втекла од батька без нічого, вже розпускає шовкові сукні, як пава. Не з неба це все падає. Недарма і Лещов, попрацювавши отут нагаєм, тепер сів на гарне місцечко — урядником на найманівському підприємстві.
Добру школу має колишній вахмістр, а тепер урядник Олексій Харитонович. Та Олексій він пишеться, а ви¬мовляють всі Ліксей Хартонич. А шпиги повідомляли,, що робітники між собою і так не звуть. Величають Олексія Харитоновича Лещова, статного, молодого, бра¬вого козака просто Ліксашею.
Небезпечний народ!
Лещов зачинився в кімнаті, розгорнув теку таємних наказів і з трудом перечитує довгі інструкції жандарм¬ського ротмістра — князя Уточкіна…
— «Немедленно принимать решительные меры… не останавливаясь перед… употреблять огнестрельное ору¬жие»,— бубонить ледве чутно Лещов.— «Избегать необ¬ходимости вооруженного столкновения, наперёд нала¬див секретную информацию со всех бараков, забоев, трактира и всех мест скопления рабочей массы… С этой целью рекомендуется вменить в обязанность информа¬тора наталкивать массу на насущные, животрепещущие разговоры о текущих событиях, войне, забастовках
434

и прочее». Фу-у!..— і Лещов, позіхаючи, випрямився на стільці.— Ну й робота! І чорт мене штовхнув заїк¬нуться… Добре у сотні. їси, п’єш, з дівчатами любов кру¬тиш… Куди викликали — свиснув на хлопців: одшма- гали нагаями, набили морди — і кінець… А тут: «Натал¬кивай на животрепещущий вопрос…» На чорта їх наштовхувати? Тут горлянку треба заткнуть, вони й самі всюди галасують… Степанов… Степанов, сукин син!..
За дверима брязнули остроги, і Степанов влетів.
— Слухаю… Чого зволите?
— Лакуза приходив?
— Так, приходив.
— Ну, як? Що чути в шахті?
— Зараз нічого, у шахті не працюють — воскресний день.
— Дурак, без тебе знаю, що сьогодні неділя. А вчора що було?
— Так, що Лакуза нічого не говорив. Скаржився, що штейгер до забою не пускає, ввесь час тримає на корін¬ній плитовим, а там, говорить, тільки й чути, як коно¬гони матюкаються та коней барками б’ють.
— А Мищенко приходив?
— Приходив і казав, що ще зайде.
— Чор-ти…— процідив крізь зуби Лещов.— А тих старих десятників уже з шахти забрали?
— Вони вже не десятники. Зав’ялов кріпить брем¬сберг, а Сидоров — на капрі.
— Ну, іди… А увечері у корчмі хто сьогодні вартує?
— Калмиков…
— Це хто, з нових? їм і довірять не можна. Чорт їх зна, що за народ!..
— За цього будьте певні, Ліксей Хартонич, це з своїх, з Геренаша.
— Калмиков… Калмиков… Ага, стривай, стривай…— і Лещов порився у паперах. Витяг папірець.— Єсть та¬кий. Прекрасно, можеш іти…
Ретельно працює Олексій Харитонович на копальні. Налагодив добру сітку шпиків-інформаторів. Та все ж великого успіху не має. Не заткнути ж йому рота пів¬тори сотні постійних шахтарів найманівської копальні, що здорово обурилися з приходом нових партій, з заве¬денням, як і по інших копальнях, артільного способу
435

з підрядчиками-«дядями», з грабіжництвом та ошуку¬ванням…
А тут ще брак житла. Біля двохсот чоловік нового люду переповнили бараки. Підрядчики захопили кращі квартири для сімейних. Багатьох викинули зовсім на вулицю. Сімей за півсотні вже переселилися в Рога- чівку.
— Ну чого тобі, дурочка, в селі ж краще,— говорить Микола Михайлович Шурі.— Там людей більше, там інтелігентне коло ширше. Облюбуємо гарну кватиру коло церкви. Що мені далеко ходити, то нічого. А тобі ж буде весело…
Шура перебирає кінець хустки і мовчить. Думає Шура:
«Ну й хитрий ти, папаша. Дивись, як говорить, ніби нічого він не знає, й не відає…»
А Микола Михайлович вже хитрує. Він говорить просто. Але краще б він того доньці й не говорив…
— Що не буде часто одвідувати Кирило Панасович? Ну що ж,— воля його, набиватися не будемо. Ми тоже собі ціну знаємо…
— Воно якби слухали матері,— озивається від плити Марія Іванівна,— то можна було б їхати у Горлівку або на Чунишине, а то…
— Хто вас тримає, їдьте! — різко відповідає матері Шура.
— Дурне ти, Машо, говориш… Нікуди ми не поїдемо.
— І що тебе тут тримає? Годі, заробив подяки. Про¬робив п’ять літ, вирили гуртом шахту, вивели німця в люди, а тепер знову іди на капр. Як же: «виборний од робочих», «забастовщик». І подоба воно старістю?..
— Годі!.. Замовкни, стара. Не подобається — іди в ма- дами. Підрядчиків хватить. Не переробилася, сидячи за спиною…
— Та перестаньте хоч гризтися,— благає їх Шура і одходить до стіни, стає посередині між батьком і ма¬тір’ю. Серце Шурине крається. Вона вже бачить, як у матері труситься нижня губа, а великі сірі очі роб¬ляться вогкими. Шкода Шурі матері, не дають же бід¬ній жінці тепер проходу на вулиці… І що то за жінки такі, сусідки! Самих таке ж лихо трапило, до самих повпихали по три, по чотири квартиранти, та їм що?.. Вони ще й раді. Хіба ж з них хто любить так свого
438

чоловіка, як її мати батька? Та й старенька матуся, чи подобає їй вислухувати залицяння нових зайд — шахтарів?
Шура непомітно втирає сльози і дивиться на батька. А він, стукаючи пальцями по столі, дивиться на вікно, що заплакане від осіннього густого, дрібного дощу, і ку¬сає сивого вуса.
Хороший у Шури батько. Йому ж теж боляче. І як він ходитиме чотири верстви по негоді з Рогачівки? А поді¬тися нема де.
А у вікно моросить осіння мжичка, густа та сіра… Здається, що дощ перемішаний з багнюкою вулиці. Чи то розбавляється сажа та вугілля на стіні над вік¬ном, що по шибках такі чорні, брудні патьоки?..
— Калмиков уже обідав? — обертається Сидоров до старої.
— Ні. Та він, певно, не прийде. Казав, у Рогачівку піде, чи що.
— Бреше… Бреше, сукин син! Сидить, певно, у корчмі. До Наумки Шура ходила?
— Ходила. Наумка дуже боїться. Каже: «Далі в борг давати не можу. Спитайте у Рози Мусіївни». А Роза чогось сердита. Та мені й незручно до неї звертатись про твої борги.
— Так, так,— говорить Микола Михайлович, тараба¬нячи по столі.— А на скільки ти там, стара, набрала?..
— Та набрала… Вже й брати нічого. М’ясо таке во¬нюче та тверде, що ось кипить, кипить і ніяк не зва¬риться. І що той базарчик їм перешкоджав? Бувало, щодня свіженьке, хоч, коли мало, й переплатиш, так зате ж м’ясо як м’ясо. А тепер якась дохлятина… А сто¬ловники ще й вередують. Ще ці два нічого, а Кал¬миков…
— Годі… Насточортіло все це… Квітченко не прихо¬див учора?
— Що ти, папочко, по такому дощу як же він з Рога¬чівки прийде?
— Мусив би прийти.
— До нього їздив Кирило Панасович з одним чоло¬віком,— додала Шура.
— З чужим?
— Та хто його знає. Вже смеркало,— я вийшла за каютку,— а вони їхали тачанкою. Кирила Панасовича пізнала, а той у кобеняці…
437

— Ой, матінко моя,— спохватилася Марія Іванівна.— Спасибі, що оце нагадала. Тут же десь тобі записка…
— Од кого?—і Сидоров схопився…— Де ж вона?
Марія Іванівна полізла у запічок.
— Щось таке страшне, що я аж у коробку з-під сір¬ників заховала,— клопоталась вона, витягаючи з-під ганчір’я сірникову коробку.
— Ти божевільна! Хіба ж можна такі речі в сірни¬кову коробку? Та ж столовники курящі. Хтось міг би зразу найти…
— А от бачиш і не найшов. На. Охо-хо-хо!.. І що ти, старий, думаєш?..
— Нічого не розберу. Погода ще така дурна, нічого не видно. Почитай бо, Шуро, що тут пишеться. А ти б, стара, внесла вугілля, чи що…
Марія Іванівна ще раз зітхнула і благаюче подиви¬лась на Шуру.
— Не буде добра,— кинула вона, виходячи з хати.
«Сьогодні о сьомій годині у Квітченка «весілля».
Приходь. Приїхав Арсон. Має поінформувати.
Не запізнюйся».
— А хто підписався?
— Підпису немає, але почерк його. Ти підеш у Рога- чівку?
— Так, піду. Треба поспішати. Як буде Калмиков пи¬тать, скажи — не знаю, де.
— І кватиру наймеш?..
Сидоров надів шапку і став серед хати.
— Наймеш, папочко, у Рогачівці кватиру? — пере¬питала.
Микола Михайлович підійшов, взяв Шуру за підбо¬ріддя і довго дивився.
— Так, буду питати кватиру.
— Не треба, папочко, побудемо ще тут. Може, краще буде. Може, таки він…
— Що «він»? Не буду ж я йому набиватись, благати: «Бери мою дочку». За ним самим стежить Цапок. Хіба я тобі ворог? Хіба я не хотів би тобі щастя? У Рогачівці, дочурко, краще, а тут… Ти ж бачиш,— почав зовсім тихо Микола Михайлович,— як усюди нишпорять шпики, як за кожним із нас стежать…
— Ой, цей Калмиков!.. Він, папочко, прислухається до кожного слова.
438

— От бачиш. Тісно тут, дочурісо. Не можна працю¬вати. А любов?.. Що ж, я сам колись любив. Знаю… А кватиру треба шукати… Так я піду.
— Папочко, а він на весіллі буде? Може, і я б з тобою пішла?..
— Що ти, що ти! По такій негоді — три верстви? А потім ти ж панночка, тобі там і товариства не буде. Посидь краще дома. Та бережіться Калмикова!
— Аз Розою можна? Ми приїдемо її кіньми.
— Ні, цього, мабуть, не вийде. Так наглядай же тут,— і Микола Михайлович зачинив двері.
А Наумка все не виходив. Наумка виправдовувався:
— Я ж так не можу. Не можу ж я за нього відпо¬відати, Розо Мусіївно. Він нічого мені не каже, книжок не показує, а що запише — так нічого не розбереш. Хіба ж я винен, що він не всі гроші повертає?
— М’ясо ти переважуєш, коли віддаєш.
— Так, переважую. Але хіба ж його можна перевірити. У нього замість гир — шматки породи. Кажу: «Ви б, Степане Федоровичу, хоч би каміння доброго набивали, порода ж обсипається». А він завжди п’яний і матю¬кається. Тепер ось унизу Васька Зуб приніс м’ясо пере¬важити, а там замість трьох з половиною і трьох фун¬тів немає… А я винен?.. Може, він дома надрізав,— не¬сміливо ніби запитує Наумка.
— Що ти, Наумка, я Зуба добре знаю, він людина чесна. Він цього ніколи не зробить.
— А я винен? — знову запитує Наумка і кліпає ри¬жими віями.
Розі Наумки шкода. Так, він не винен, цей хлопчисько. Він акуратно все дощенту записує. Наумчина бухгал¬терія точна, як в аптеці…
— А Васька Зуб теж не винен,— говорить вона ку¬дись у куток.— Васька Зуб їсти хоче, він гроші пла¬тить… Боргу за ним немає?
— Він ще ніколи не заборговувався. Настя завжди бере м’ясо за готівку…
— Ну от бачиш, Наум, а ми їх дуримо… Піди скажи Чмиреві, хай доважить…
— Так він мене, Розо Мусіївно, не послухає. Він каже: «Як будеш втручатися в мою продуктову крам¬ницю — скаржитимуся Якову Борисовичу».
Роза раптом спалахнула.
439

— Ага, так! Так піди скажи, що я звеліла зараз же добавити. Так і скажи: «Веліла Роза Мусіївна негайно одважити».
— Добре,— ворушить плечима Наумка і, зігнувшись, тихо, навшпиньках виходить з Розиної кімнати.
— Він не винен… Наумка не винен. А я винна?..
Так. Роза не винна ні в чому. Не Роза заснувала тут
корчму три роки тому, не Роза будувала двоповерхо¬вий будинок, споювала шахтарів, одраховувала з їхньої получки кожної суботи. Не вона робила «гешефти» з Сукачовим, щоб розігнати базарчик коло копальні і заборонити селянам приносити продукти. У всьому винен Яків. Це ж він, обпікшись на сватанні, спробу¬вавши віддати Розу за молодого Райха, вдарився ще дужче багатіти, щоб дорівнятися його. Третина Райхо- вого майна тільки в думці майнула, пройшла як сон для Зільберовського. Старий Райх ще міцний як дуб, вмирати не збирається. Про Лейбу Роза й слухати не хотіла. Та Якову Борисовичу це не дуже болить. І, може, це, що Роза і надалі залишиться в його господарстві, ще більше надавало вогню і енергії Зільберовському/ Він тепер розгортав широкі плани захоплення донецько¬го заходу, виходив на ширший кін з свого кутка. Він по¬крив всю Рогачівку і дві сусідні волості тенетами своєї торгівлі, кредиту й визиску. Це ж його хижий план ввійти в згоду з Сукачовим та монополізувати поста¬чання робітництва Найманової копальні харчовими продуктами і горілкою.
А Роза — лише технічний виконавець. Роза сама в його руках.
— Як, ти й досі нічого не знаєш? Живеш вкупі з бать¬ком і нічого не знаєш?..— дивувалася Роза.
— А ти знаєш? — запитувала Шура. Шурі так би хотілося по щирості розповісти Розі все, все! І про ті наради, що відбувалися у батька часто, коли приїздили якісь чужі «товариші»; і про те, як Шура їм майже щовечора, довгими зимовими ночами читала й тлума¬чила «Ерфуртську програму», «Комуністичний мані¬фест» та «Павуки і мухи» Вільгельма Лібкнехта, та ба… Роза ж тут на копальні сама «павук», Роза сама ви¬зискує корчмою та крамницею Зільберовського шах¬тарів…
— А що ж ти, Розо, знаєш? — запитала знову Шура.
440

— Я знаю все, і через те, що я знаю, мені ще більш боляче. Коли б він мене не любив, коли б він одру¬жився по любові, я б йому простила або зненавиділа, а так… Кажеш: весілля… Ех, Шурочко, знаю те весілля!.. Він не винен. Він такий гарний і чесний з товаришами…
Шура широко розкрила очі і тихо відступила назад.
— Як? Ти, Розо… І тобі все відомо?..
— Та певно, що відомо. Я навіть знаю, хто ними керуватиме.
— Хіба ти його бачила? Він до тебе вже заходив?
— Хто? Невже він приїхав? Шурочко, дорогесенька… Так тоді я їду. Зараз же скажу запрягати коні… Ану, стривай… Хто ж нас повезе? Корній же в Рогачівці. А Іван, певно, пішов з шахтарями на весілля до Квіт- ченка. У тебе немає кого з хлопців на шахті? Але чекай…
І Роза вибігла з кімнати.
— Катерино, Катерино, йди сюди!— гукнула униз.— Наумко, поклич мені Катерину!
Увійшла Катерина.
— Чого ви хотіли? — і опустила очі.
— Ану, подивися сюди. Чого це ти така зарюмана? Накинь свитину, біжи до Васьки Зуба і спитай, чи не поїхав би він зі мною у Рогачівку? Тільки, щоб там і но¬чувати.
— А як спитає чого?
— Скажеш, гм… Що б ти сказала?..
— На весілля,— підказала Шура.
Катерина похитнулась і взялася за одвірок.
— А може б… Може б, я вас повезла?..
— Ні, не треба. Попроси Ваську Зуба.

Категорія: Божко С. 3. В степах: Роман

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.