Божко С. 3. В степах: Роман

Розділ тридцять п’ятий «НАЙМІВКА»

Рогачівка розпалася на дві половини. Ще до цієї осені вона намагалася зберігати своє давнє лице — великого хліборобського села. Далекі кутки розкидалися понад крученим В’юном, хатки тонули в садках, губилися по низьких левадах, і лише майдан коло церкви притягу¬вав рогачівців під церковний дзвін щонеділі осюди, до волості та до крамниць. Так було споконвіку аж до останнього часу.
А тепер Рогачівка не та.
441

Тільки два кінці її, дві лапи, що простяглися на пів¬нічний схід та на захід вздовж річки кривими вулиця¬ми, тепер шкутильгали до центру. Вулиці, стиснуті за¬гатами та ровами, оповитими колючим барбарисом, глухі. По цих закутках майже ніхто і не ходить. Тільки у неділю хто пройде та в молотьбу проїде гарба й роз¬гонить курей, що кубляться в поросі.
Ці кутки села Рогачівки тихі.
Третя частина простяглася до копальні «Найманівка», що далі стала зватись скорочено — «Наймівка». Про¬стяглася від базарного майдану на південь стовповим шляхом. Не похожа на стару Рогачівку. Тут здавна жили ковалі, бондарі, шевці, кравці, що не вспіли осісти з свого часу коло базарного майдану. А тепер ця части¬на зросла: подвір’я за подвір’ям нарізувалися; хата за хатою будувалися, наближаючись до копальні. По ву¬лиці з’явилися дощечки з написами «Мужской портной», «Починка обуви и заливка галош», «Салон стрижки и бритья» і т. інше. Поруч з вивіскою «Распивочно и на вынос» з’явилась «Покраска полов, заборов, крыш v роспись церковной утвари». Та й хати тут не такі. Вкриті бляхою, на дві половини. В одній господар з сім’єю, а в другій або «починка обуви и заливка га¬лош», або «салон», або шахтарська сім’я кватирує.
Аж три пивних на стовповім шляху. А шинкарок «з-під поли» — майже в кожній хаті.
В другій половині — світлиці великої Коновалової хати гамір і пісні. Не вважаючи на багнюку й дощ, на подвір’ї багато люду, у вікна деруться. Ще б не дра¬тися!.. Там же стільки дівчат, зодягнених чисто, гарно, заплетених в стрічки кольорові…
В хаті прибрано. Попід стінами на лавках рядком дів¬чата, за столом — теж. А на столі квітчають гільце.
— Тихше… тихше… Ось заспівають…
Гамір надворі затихає, а крізь шибки у темну осін¬ню мряку тягнеться сумна, стародавня, традиційно- весільна пісня. До вікна товпляться, мов до причастя. Бо не щодня ж почуєш цю урочисту і сумну пісню. Затихли всі, налягаючи одне на одного (в сіни не про¬товпишся).
— А де ж молода? Де ж Ганна? — чути з гурту.
— Та он в кінці столу, не бачиш? Сидить зажурена…
442

А чого Ганна журилась, так і сама не знала. Жури¬лась по звичаю, бо треба журитися в цю довгу і жалібну пісню. Бо це не по ній співають дівчата, не її тугу ви¬словлює ця складена сотні років тому пісня. Може, свою Наталка, перша Ганнина дружка, а її тільки ім’я згадує в пісні.
— Чи ми ж тобі, Ганнусю, не казали:
Чи ми ж твого та й серденька не втішали?..
Не йди, не йди та й до броду рано по воду Та не слухай тих голубей, що рано гудуть…
Вони ж тебе, молодую, з розуму зведуть,
Од рідного од батенька тебе одведуть,
До свекорка сердитого тебе приведуть…
Тягнеться довга, сумна пісня… Лоскоче Ганні щось і тисне в грудях. Хоч знає вона, що ні до якого «све¬корка» вона не піде, що сидітиме вона в рідного батька, а чоловік до неї сам у прийми пристає. Добре знає Ганна, що за добрим чоловіком-шахтарем їй, може, й на полі не доведеться робити: сидітиме в холодочку, обшиватиме та доглядатиме свого гарного молодого чо¬ловіка…
Та все ж Ганні сумно. Бо не вона, так її вірні подру- женьки-дівчата, що сьогодні оце так сумно співають, квітчаючи гільце, скуштують такої долі. Бо,— хто знає,— за кого віддасться оця вродлива Наталка, стар¬ша дружка, і що її чекає?..
А вона ж так жалібно заводить уже другу, виспівує та віщує свою долю.
Ой там гора кам’янистая,
Там свекруха норовистая.
Вона ж тобі норову покаже,—
Слово скажеш — вона перекаже.
Хату метеш — так перемітає,
Ложки миєш — так перемиває…
Хліба вріжеш — та й косо погляне:
«Ти в нас, доню, іще не робила,—
Таку скибку хліба одломила…»
Увірвалася пісня, а дружки, як айстри осінні після першого морозу, посхилялися…
Сіни одгороджують світлицю од Коновалової хати. У сінях парубки, шахтарі з копальні… Гомін і веселий сміх. Бідові на язик, багаті на приказки шахтарі.
Та перегородили, одрізали шахтарі не лише одну по¬ловину Коновалової хати. Перекраяли вони всю Рога-
443

чівку. Зламали її одноманітне стародавньо-непорушне життя сільське.
Це помітно з балачок на другій половині.
— І чого вони, дурні, отам голосять? — спльовує, за- тягаючись цигаркою, дядько Семен. Васьків Семен жод¬ного випадку не пропускає, щоб не поговорити в гурті: і на весіллі, і на похоронах, і на хрестинах,— всюди він із своїми дотепами і приказками та гострими слівцями. Затягся цигаркою та знову: — Уже воно нашим дівча¬там минулося,— додав він.— Оце я свою Степаниду від¬давав, так і весілля не справляв. Доки ходив Сенька та ночував, я ще сварився та лаяв, а далі плюнув. Іди, кажу, хай ти галасвіта підеш,— може, мадамою будеш…
— Та воно таке тепер пішло,— промовив сусіда Ко¬новалів.— Як співають ті мадами у піснях. У мене ж оце живе одна сім’я. Так як зійдуться дві-три мадами, та й заводять:
А дочь от мамаши убежала В осеннюю темную ночь…
— Да-а! — обізвався хтось од порога.— Мадами, ма¬дами… А живуть не гірше од наших хазяйок… Ми оре¬мо, сіємо, жнивуємо й молотимо, та нічого не маємо. А вона встала сонце під обід, кошик у руку та й май¬нула на базар…
— Там їй вже намололи й напекли…
— Та наші ж хазяйки й печуть, а хто ж?
— Е, не кажіть, хлопці. Зате трапляється таке, що як у кишені немає, то й зуби на полицю клади.
— Та буває…
Увійшов Коновал і привітався до гостей.
— А де ж ваш молодий? Щось ми так його у тебе, сусідо, й не бачили часто. Як же це воно, по-новому: не гуляв, не ночував, та й засватав?
— Та якось воно буде,— відповів за господаря Семен Васьків.— Воно як який чоловік. Один гуляє, любить, божиться і клянеться, а через тиждень, дивися,— і в гречку скаче…
— Е, це не з таких,— запевнив Коновал.— В мене зя¬тьок— людина порядна. Він аби з ким кумпанії не водить. Не гнівайтесь, добрі люди, що я вас попросю, але вийдіть у сінях курити. Бо тут скоро люди будуть чужі, а ви накурили, що й святих не видно.

— Аби вони нас бачили,— пожартував Семен Васьків, підіймаючись з кутка коло порога.
Всі сусіди покурили і знову повходили до хати, а мо¬лодого не було.
— Боже мій, чого ти приїхала по такій негоді? Як коли кличеш, та не хочеш,— дорікала мати Розу.
— Часу, мамочко, немає. Я б до вас щотижня на крилах летіла.
— Та й на ніч! Та як же там домівка?..
— Наумка і без мене упорається. Ліє, а де Яків?
— Та Яків такий же непосидючий, як і ти. Поїхав до маєтку Шаботинського. Нащось Найман викликав.
— Роздягайся, Шуро, тобі ж не первина. Що ти, ніби й не була тут ніколи.
Роздяглися і посідали тихою сімейкою, лагідно й смирно.
— А Яків давно поїхав? Довго він там буде?
— Та, певно, довго, поїхав недавно.
Дівчата переглянулись. Шура посміхнулась, а Роза зітхнула.
«От би отак хоч на годину покликати Арона. Свої ж. Нікому б нічого не сказали. А він же тут ось, через майдан, у лікаря Соколова»,— подумала Роза.
— У хаті так тихо і тепло, ніби не в Рогачівці ми, а на Донській унизу… Тільки Арона немає…— додала ледве чутно і глянула на присутніх.
Мати зітхнула.
— А він тобі нічого не пише? — запитала Лія.— Де то він є?..
— Хоч би раз перед смертю побачити, хоч би голос почути…— І стара Бейля затулила од світла очі рукою.
Роза допитливо подивилась на Шуру. Та без слів її розуміла.
— Роза… А хіба не можна?
— Хто знає!.. Як Яків поставиться до цього?
— Про що ви говорите? — і худенька Лія здригну¬лася.
— Нічого, то ми поміж собою, то ми про своє.
— Ой, дівчата, ви щось ховаєте. Про що вона, Шуро?
— У неї спитайте, я сама не зрозуміла, що вона хо¬тіла сказати…
— Наймичка твоя дома?
■— Ні, одпросилася десь на весілля, чи що. І куди
445

вона під цей дощ потеліпалася на «Наймівку»? Якась і і подруга, чи що, за шахтаря віддається.
— Може, там уже почали? — тихо запитала ІІІурл V Рози.
— Ні, вони ж у Соколова,— і насупилась.— Ліє, дай мені води.
Обидві вийшли на кухню.
— Скажи, Розо, з чим ви од нас криєтеся? Може, боїшся маму вразити? Ти щось про Арона чула? Заареш¬тований чи, може, повіс…
— Цс… Що ти так голосно! Я тобі скажу. Тільки ж, Лієчко, нікому ані слова…
— Нікому нічого… Кажи…
— Арон зараз тут… І сьогодні їде назад. Він тут, у Геренаші, залишиться, але під чужим прізвищем. Його ж у цих краях, опріч нас та Якова, ніхто не знає. Тільки як же з Яковом?..
— А не можна? — заїкнулась Лія.
— Що ти хочеш сказати?..
— Щоб і Яків знав, що Арон тут.
— Я й сама не знаю… Може, їх звести цю ніч? Краще Ь уже одразу все рішити, аніж щодня тремтіти та боя¬тися. Ми зараз підемо, а ти… Тільки боюся я, Лію… Не послухає тебе Яків. Це коли б я йому сказала… Коли він приїде?
— Та хто його знає… Він тепер такий сердитий та заклопотаний, зі мною рідко розмовляє…
— От бачиш… Ну, гаразд. Коли приїде, скажеш йому, що я приїхала по важливій справі до нього. Так і ска¬жеш: «Роза до тебе по власній справі приїхала», а ми зараз ідемо…
— А про Арона не казати?.. Може, хоч мамі сказати, що він живий. Вона так за ним щодня убивається…
— Ні слова, ні півслова!..
— Ну, гаразд,— зітхнула Лія.— Ой, ой, ой… що то воно робиться на білому світі,— промовила вона, вихо¬дячи за Розою з кухні.
— Так одягайся, Шуро, ходім.
— Куда ж ти, Розо? Оце так скучила за матір’ю, В< же мій, боже, що то за дітей діждалася?..— бубоніла стзра Бейля вслід дівчатам.
— Вибачте мені,— говорила Ганна Петрівна до Рози та Шури,— але я вас ніяк не можу туди пустити.
446

— Та чому ж, чому? — обурювалася Роза.— Вони ж наші, ми їхні… Невже ви думаєте, що ми…
— Голубоньки мої, та хто що думає!.. Я охотно вірю і знаю напевно, що ви свої, але справа конспіративна… Той приїжджий навіть на мене сперва поглядав, коли до чого доходило в балачці… А втім, почекайте, я зараз піду запитаю…
Ганна Петрівна пішла по коридору в темний клас, де відбувалася конспіративна нарада.
— От тобі й родичі,— пожартувала Шура.— І бачи¬тись не хочуть…
— Ой, дурненьке ти моє, там і не побачиш нікого. Там же темно, але мені хоч би почути. А може, його по голосу й не впізнаю? Вже ж сім років минуло… Він же, певно, виріс, постаршав, певно, й голос не такий… При¬гадую, коли була малою, не раз і стусанів було од його, тепер я йому вже простила…
— Ще б пак! Ех ти, сама дитина…
— Заходьте,— прошепотіла в кінці коридора Васи- левська.
Коли дівчата зайшли до класу, за темрявою не можна було нічого побачити. Ніби в порожній кімнаті, стиха бубонів голос Сидорова:
— Отож становище у нас зараз на копальні не дуже гарне. Усуваючи старих робітників і вселяючи тих, що прибули, Сукачов тим самим розбиває єдині лави шах¬тарські. Потім, з тих, що прибули, татари зайняли ок¬ремий барак, руські — окремий, а в третьому бараці набилося такої сволоти, що, певно, ніколи роботи й не бачила. Все якась босячня, що тільки й чекає, щоб наць¬кувати руський барак на татарський та понабивати комусь морди.
Декого з наших кращих товаришів зовсім звільнено. Немає ладу на копальні. Може, трохи далі налагодиться робота.
— Мені здається,— обізвався хтось із темряви,— що товариш Сидоров трохи фарби згустив. Ніколи так, як зараз, над робочим класом не стояла примара безробіття. Металургійна і за нею вугільна промисловість вступила в смугу промислової кризи. Дорогою ось мені товариш Руденко розповідав, що їхнє вугілля залежується від браку вагонів. Ще ж їхня копальня у вигідному стано¬вищі. Господар зв’язаний з німцями — власниками ве-ликих млинів, що з патріотичної солідарності забирають
447

у нього вугілля. А промисловість франко-бельгійських та руських підприємств, що зв’язані із споживачами далекого ринку, зовсім стоять перед крахом… Але голов¬не, товариші, не в цьому. Не треба про революцію мірку¬вати, лише виходячи з умов своєї копальні. Революція насувається з усіх боків, з кожного прошарку населен¬ня, а не лише з боку шахтарів. Я вам привіз бро¬шуру «Що робити?». Там один товариш пише таке: щоб усвідомити політично робітництво, с.-демократи мусять іти у всі прошарки людності. Соціал-демократ мусить бути народним трибуном і відгукуватися на всяке на¬сильство і гніт, де б той гніт і над ким не виявився. А всі такі прояви гніту і поліцейської сваволі соціал- демократ мусить зводити до одного: на кожному кроці вказувати на її коріння — царський лад і капіталістичну експлуатацію. Ото, товариші, я знову пропоную такий розподіл ваших сил: група товаришів на чолі з товари¬шем Сидоровим і Руденком — на копальні серед шахта¬рів, т. Соколов та Квітченко — на селі серед селянства та тих шахтарів, що кватирують у Рогачівці. Това¬ришка Василевська — серед інтелігенції та молоді на вечірніх школах, вечірках тощо…
Отож справжній соціал-демократ мусить бути трибу¬ном всіх поневолених. Ми мусимо найти спільну мову із селянством і з ремісниками, і навіть з буржуазією, коли та буржуазія незадоволена царським режимом. У внутрішній вашій роботі працюйте над підвищенням свідомості членів свого гуртка. Ідея, яку подав товариш Руденко,— про недільну школу і на шахті,— прекрасна. На аполітичних вечорах треба нівелювати, виховувати громадськість між робітниками, підносити їх культур¬ний рівень. Питань політичних можна не загострювати, робітництво із ростом культурного рівня само їх буде висувати. Так само прекрасна ідея перенести вашу вечірню політичну школу на село. Тут ви, живучи, можете збирати в себе, і в сусідів, де вас шпиги не мо¬жуть винайти. Гектограф я вам доставлю. Добре збері¬гаючи його од поліції, ви зможете прекрасно обслуго¬вувати листівками робітників, висвітлюючи кожне не-порозуміння в роботі, побуті, невиплаті заробітку і таке інше. А зараз, товариші, будемо кінчати, бо дехто, може, їсти захотів.
У темряві пройшов шелест сміху, почали кашляти і вставати з місць.
Ш

— Товариші, товариші, тихше,— говорив доктор Со¬колов.— Я зараз вийду огляну навколо, та, може, ми ще й повечеряємо у мене. Тим часом заходьте всі до моєї кімнати.
— А ви таки тут? — промовив Микола Михайлович до дівчат, що вийшли попереду й сиділи вже на канапі в кімнаті Ганни Петрівни.— Знайомтеся, товаришу Ар- соне, це моя дочка, а це…
— А це моя сестра, здається. Ну тебе ж і вигнало,— казав той, міцно обіймаючи Розу.
— А тебе, Ароне…
— Пане Арсоне — затям собі, Арона немає.
— Вас теж… пане Арсоне, не впізнати. Дивись, яку бороду запустив! Та й помужнів же ти як! Коли б я не знала голосу наших земляків, я б тебе по голосу ніколи не впізнала у темному класі… О, а де ж це вони є?.. Шуро, де ти?
Шура, скориставши нагоду, тихенько вийшла в кори¬дор до Квітченка та Руденка.
— Не можна, Шуро,— одмовлявся цей.— Не можна ж йому самому приїхати до молодої. Мені також незручно з ним їхати, але шафар, шафар мусить же бути у мо¬лодого!
– — Та невже ти будеш все весілля у нього? Тобі ж треба бути на шахті, а сільське весілля розтягнеться на цілий тиждень…
— Та де там,— заспокоював Квітченко,— ми сьогодні погуляємо і все… Завтра вже я перенесу свої манатки до тестя, і не будемо «журавля водити».
— Чи ж хоч у гості прийдете? — подала голос Роза од дверей.
Всі оглянулись. А Роза прямувала до них.
— І ви… Ви назовсім з копальні підете?
Борис здригнувся, подивився в огонь лампочки, що кліпала на стіні в коридорі, примружив очі й хитнув чубом.
— Так, піду. Але…
— Що «але»,— запитала Шура.— Та почекай, Розо, почекай. Ну йди ж сюди.— І Шура потягла Розу за руку до гурту.— Тут якесь у Бориса «але».
— Я кажу, що кидаю шахту не зовсім і не на¬завжди,— твердо промовив Борис і просто, як тоді, коли
15 С. Божко
449

застав їх з Розою Зільберовський, подивився на Розу,— На копальні у мене ще не кінець…
— От бачиш, Розо, я ж тобі казала…
— Ет, говори собі,— махнула рукою й повернулася йти.
— Ми тут зайві, ходім,— прошепотіла Шура Руден- кові, і обоє вийшли на ганок.
Роза і Борис мовчки стояли один проти одного. Далі Роза підійшла і взяла Бориса за плечі. Той нахилив чоло і тяжко дихав.
— Бідний ти… Тобі теж тяжко?..
— А вам… А тобі, Розо, тяжко?..
— Так, тяжко… Але йди… Ти ще до мене приходи- тимеш?.. Тільки не скоро, хай все переболить.— І Роза зняла руки з плечей так, ніби одривала їх; ніби вони там прикипіли. Далі рвучко взяла Бориса за підборід¬дя і тихо поцілувала в чоло.— Іди… Зараз нема часу. У мене тут брат, а тебе там… Стривай, стривай,— вхо¬пила за рукав Бориса, що повернувся вже йти…
— Чого? — ледве чутно спитав Борис.
— А її… молоду… жінку свою любиш?..
— Ні! — різко обірвав Борис. Міцно стиснув Розині руки вище ліктів і вийшов надвір.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.