Божко С. 3. В степах: Роман

Розділ тридцять шостий БЛОК «ПРОГРЕСИСТІВ»

Генріх Едуардович поморщив чоло і, ніби затуляючи його обома руками, щоб розтерти зморшки, подивився крізь пальці на Уляну. Один момент, але в щілинку між пальцями він побачив велике страхіття. Натягнута на Уляниному животі сукня лише шматком матерії одділяє його од другого живого єства; одділяє другого Наймана, що ось-ось за день-два може з’явитися на світ, подасть голос, сповістить усім, що він живе, дише, росте, і, хто знає, може, буде ще кращим господарем, ніж сам Генріх Едуардович?.. Ах, як Генріхові хотілось би почути цей перший крик свого нащадка, свого май¬бутнього дорогого і, напевно, гарного, міцного сина! Але…
— Повір, моя люба, що не винен я, що інакше не можу… Приїздить граф… Що я йому скажу, коли він побачить тебе в такому стані? Ну, перебудь де-небудь.
450

Не більше півроку — потім я владнаю все. Я буду тебе підтримувати грішми; я щодня буду до тебе заїздити; я весь буду належати тобі і нашому синові… Дай мені лише закінчити справу з Вірою Павлівною. Вона вима¬гає грошей за ту ділянку землі, що я в неї сторгував, а грошей у мене немає. Потім я дістану якось, десь позичу, а без грошей вона ж не одріже мені землі… ІЇГа навіть одріже, треба ж закласти будівлю, дістати реманент… Ах, як це, Уляно, тяжко!.. Ну поїдь у Заче- пилівку, пересидь у батька…
— Я у Зачепилівку не вернусь, і не благай. Я вже знаю, до чого воно йде. Коли б не воно…— і Уляна очі опустила,— я б руки на себе швидше наложила, а те¬пер…
Уляна підійшла до Генріха Едуардовича впритул. М’яко обійняла за шию і міцно притулилася щокою до його похиленої голови. Генріх сидів мовчки, звичним жестом обняв лівою рукою Уляну, злегка пригорнувши до лівого боку грудей. В кабінеті зовсім стемніло. Тільки чути було, як час од часу тяжко зітхала Уляна, ще рідніше пригортаючись до Генріха, та рівно, повагом дихав Генріх…
Але що це? В лівий бік Генріху ніби щось злегка стукнуло… Стукнуло ледве чутно, але сила його, цього стуку, крізь одіж Уляни й Генріха вдарила, ніби елект¬рична іскра в детонатор, і ток цей пішов Генріху в го¬лову…
«Так, так… Це поворухнувся він… Його син… Це він ще раз дав відчути батькові, що він живе, що він не сьогодні-завтра вийде на світ, вийде…»
— Байстрюком!? — промовив Генріх вголос.— Не до¬зволю!.. Годі!..
Уляна одсахнулася.
— Що ти, Генріх? Що з тобою? — перелякано запи¬тала, одходячи далі од Наймана.
— Виродки, дегенерати володіють мною, всім моїм єством, силою і розумом… Розбещений помпадур може задушити мене й мого брата маєтково, але роду Най- манів не знищить, не дозволимо!..— вигукнув зовсім голосно Генріх, грюкнув кулаком по столі і встав.
— Де ти, Улясю? Де ти? Ти злякалась, вибач, моя бідна, це серце. Ну йди ж до мене…
Уляна, мов тінь, випливла з кутка і підійшла до Ген¬ріха. Зняла руки, щоб обняти його знову за голову, але
15*
451

І’енріхова рука раптом упала на стіл, і тишу кабінету порушило голосне, незвичне Уляні, Генріхове ри¬дання…
Вони сиділи один проти одного, через стіл, у кабінеті, ці два представники торгового і аграрного молодого капіталу західного Донбасу.
Яків Борисович чимдалі здивовано розширював очі, вислухуючи Наймана.
— Все розкрадається… Все грабується, пане Зільбе- ровський… Вся ця проклята азіатська держава росла на грабунках. Грабують всі. Хіба не грабіжництвом пояс¬нити і далекосхідну авантюру царя? Хіба не для свого сіятельного кодла вони хотіли заволодіти багатими кон¬цесіями Кореї? Грабують руські князі, грабують дво¬ряни, губернатори й дрібні урядовці; грабують Урал англійці, Донбас — французи та бельгійці, все і всюди грабіжництво, дике й безсоромне…
Зільберовський, знаючи все це і без Наймана, ніколи собі і в думці таких сміливих тверджень не висловлю¬вав. Йому робиться страшно од Найманових слів, але цікавість почути все до кінця примушує його побожно вислухувати ці страшні слова. Якову Борисовичу хо¬четься далі чути цей обвинувальний акт на адресу ро¬сійської держави…
— Так будемо ж грабувати і ми, пане Зільберов¬ський, — несподівано швидко закінчив Найман.
Зільберовський майже занімів.
«Як?.. І він, чесний торговець, що своїм горбом зби¬вав копійки, що умінням поводитися з цією копійкою, карбованцем, сотнею й тисячею нажив добро, він теж грабіжник?..»
— Ха-ха-ха! — засміявся Найман.— Не бійтеся, папе Зільберовський. Перед вами не соціал-демократ, я не зазіхаю на ваше добро. Перед вами ваш союзник — буржуа, тільки без власного капіталу. Я бідний, я майже жебрак. Але я міцний, я жилавий, як добре втягнута коняка…
«До чого така розмова? — дивується Зільберовський.— Але він сьогодні хороший!» У його голосі, в його одвер- тій розмові Зільберовський пізнає себе самого, коли він більше десятка років тому отаке саме говорив таган¬розькому шкіряникові — купцеві Толпигіну, благаючи позичити йому…
452

— У мене лише немає грошей,— почав сумно Най¬ман…— Я благаю вас, пане Зільберовський, благаю, як батька… Я далекий від тієї пихи, од станових гордо¬щів російських поміщиків, дворян, що вмирають під руїнами своїх маєтків, не здіймаючи з голови червоної околки та кокарди… Мені ненадовго… Мені на два роки, доки я поставлю на ноги своє власне господарство. Потім — я ввесь ваш. Хліб з семисот десятин здаватиму лише у ваші зсипища, масло, сир, птахи (а власне гос¬подарство я поставлю краще, ніж у маєтку Шаботин- ського, будьте певні) йтимуть лише до вашої крамни¬ці на копальні… А зараз, Якове Борисовичу…
«Перший раз!.. Перший раз назвав так!» — застрибало й покотилось до серця теплим струмочком у Зільберов- ського. І серце Якова Борисовича розтануло.
— Вам багато?
— Десять тисяч.
Зільберовського спокушав біс гешефтмахера поторгу- ватися. З язика ось-ось зірветься: «Візьміть сім».
Та Найман уже міцно тисне його обидві руки і великі ясні очі його зраділо оповивають всю постать Зільбе¬ровського. Яків Борисович вже гойдається на голубих хвилях веселих Найманових очей.
— Єсть… Згода. Приготуйте вексель на ім’я торго¬вої фірми «Соломон Райх і син». Я вважаю, що вам це байдуже, гроші не пахнуть.
— Дякую, дуже, дуже дякую!..— говорив Найман.— А зараз, мій добрий союзнику, ходімте до вечері.

Уляну кілька раз тягло підійти до дверей і послу¬хати, але кожного разу вона лягала на ліжко і чекала, доки розмова закінчиться сама собою.
Та ось Манька, покоївка, покликала до вечері.
— Вас уже чекають там,— додала вона виходячи.
— А ось і вона,— весело промовив Генріх Едуардо- вич.— Ви, здається, вже знайомі? — звернувся до Зіль¬беровського. А потім знов до Уляни: — Так ось, Улясю, справа вже налагоджена. Пан Зільберовський своєю ласкою позичає нам гроші, а тим часом ти перебудеш у нього на копальні.
— У корчмі?
— Що ви, що ви, Уляно Сергіївно? — затурбувався Зільберовський.— Там же у мене цілий готель! Там ми
453
І

вам таку кімнатку обладнаємо, що житимете не гірше, ніж тут. Мої ж дівчата на кухні страви варитимуть… Не турбуйтеся, все буде гаразд.
Уляна подивилась на Генріха Едуардовича, і той її зрозумів.
— Я буду там часто, я заїздитиму до тебе при першій нагоді. До речі, Якове Борисовичу, лікар там буває часто?
— Будьте певні, будьте певні, лікар туди наїздить щодня.
Почалась вечеря. Генріх Едуардович, як ніколи, був веселий та балакучий. Зільберовський упадав коло Уля- ни, вдесяте запевняючи, що їй у його готелі житиметь- ся, як дома.
— Не треба жахатися чужих людей, Уляно Сергіїв¬но. З цього боку ви вчіться у нас, євреїв. У нас ніколи не було домівки, але при добрих людях можна на світі жить і нам…
— До речі,— зауважив Найман,— читали газети за цю неділю, про Могилів?..
— Це ви про погром? Ой, не згадуйте. Я навіть га¬зети од своєї рідні сховав. У нас ще од квітня не за¬спокоїлись. Мене не було дома, так Лія візьми та вслух і прочитай старій про кишинівський погром. Приїж¬джаю увечері додому, в хату не можу зайти. Вікна по¬затулені подушками, двері на гаках і ломом підперті…
— А за що? За що, я вас питаю? — говорить Генріх Едуардович.— Купка гімназистів, хлопчиськів якихось, як і руські паничики, граються в демократів, а невин¬ний люд страждає. Та я гадаю, що тут,— і Генріх огля¬нувся на зачинені в їдальні двері,— не обійшлося без руки уряду.
— 0, будьте певні, будьте певні… Щодо цього, то я цілком погоджуюся з листівками соціал-демократів та їхніми статтями в газетах.
— А читаєте? — єхидно запитав Найман.
Зільберовський зніяковів.
— Та, доводиться.
— Певно, бундівські?
— Атож.
Помовчали. Налили по чарці. Уляна відмовилась пити.
— Так за що ж вип’ємо? — підняв бокал Найман.— Хіба за соціал-демократів? — і знов оглянувся на двері.
454

— Не жартуйте з такими словами, Генріху Едуардо- вичу…
Випили.
— А що ви думаєте? — втершись, промовив Най¬ман.— Що не кажіть, а хоробрий народ — оті студенти. Плеве — як підкосили!? І зовсім іншим тоном загово¬рила бюрократія. Читали промову Святополка-Мирсь- кого?
— Уявіть собі, що ні,— збрехав Зільберовський, маю¬чи намір змінити небезпечну тему.
— Ай-яй-яй… Я ось тут десь спеціально вирізав,— і Найман пішов до кабінету.— Ось слухайте, що він го¬ворив, вступаючи на посаду міністра:
«Мы не можем избежать прогресса. Если бы мы боро¬лись против него, он все-таки нас окружит и к нам вторгнется. Не предпочитательнее ли принять его и по¬мочь ему осуществиться?..»
Зільберовський уже підвівся і дякував Уляні за ве¬черю.
— Е, так що ж ви, Якове Борисовичу? Я вам про прогрес, а ви вже регресуєте на домівку?..
— Дякую, дуже дякую за гостинність, але пора, пора Дружина десь певно турбується.
Але Зільберовський ще присів.
— Докінчимо ще цю пляшку,— і Генріх налив ще по одній.
— За прогрес? — підняв Зільберовський.
— А хоч би й за прогрес! — і Найман спалахнув.
Не сідаючи, він з піднятим бокалом прийняв урочисту позу.
— А хоч і за прогрес, кажу… Хто для них,— і Генріх глянув на родинні портрети Шаботинських, що висі¬ли на стінах,— прогрес?.. їхні родові герби, порослі бур’янами маєтку? Чи ми — Наймани, Зільберовські,— і хто їх оточує і тисне з насиджених місць?.. За про¬грес!..
— Бідна моя,— говорив Найман, повернувшись зна¬двору, до Уляни.— Питаєш, що таке прогрес? Підожди, поживем — побачиш. Ми ще покажемо їм справжній прогрес!
Червоний од вина чи од злості Генріх посварився кулаком на обвішаного орденами якогось пращура гра¬фів Шаботинських.
455

Зільберовський на вогкому повітрі трохи протвере¬зився і каявся, що так рано покинув Наймана. Його, Найманів, тон припав до серця Якова Борисовича. Скіль¬ки разів уже йому самому хотілось стати отак, в таку міцну позу і посваритися дужим кулаком хоч перед намальованою фізіономією російського сатрапа. Та він ще себе покаже!..
Коні, швидко розкидаючи в темряві грязюку з коліс тачанки, привезли його додому. Хоч газету Яків Бори¬сович і сховав, але сьогодні чомусь знову ворота були на запорі, а крізь віконниці не пробивався світ.
«Не може бути, щоб вони так рано спали!.. Невже Лія найшла газету? — І Яків Борисович аж помацав за кишеньку свого жилета.— Ні, ключ тут».
Сама Лія одчинила ворота і одразу ж їх заперла. По¬тім нагнала Якова Борисовича коло дверей і швидко прошепотіла:
— Корнія в хату не пускай. Скажи, хай іде на ве¬сілля…
«Чому?» — хотілось спитати, але Зільберовський інс¬тинктивно обернувся і так само стиха сказав Корнієві;
— Випрягай коні та йди гуляти. Постукаєш у вікно, як будеш виходити, щоб заперли за тобою ворота…
Привітавшись до Шури та Рози, Зільберовський мер¬щій пройшов до кабінету й помацав шухляду.
«Ні, заперта. Так що ж за знак? Ах, як це сумно!.. Сім’я першого багатія на округу щовечора мусить трем¬тіти і затуляти вікна. За що ж я даю хабарі поліца¬ям?»,— міркував він, роздягаючись.
— Я тобі лампу принесла,— промовила Роза і зачи¬нила за собою двері.
— Скажи, що за таємниця?
Роза сіла і, не збираючись виходити, дивилась якось по-новому на Якова.
— Що трапилось, може, що на базарі небезпечно?
— Заспокойся. Все гаразд. Але я маю з тобою пого¬ворити.
— Щось трапилось на копальні? Чому ти тут о таку пізню пору?..
— І там нічого не трапилось. Але…
— Та що ж, нарешті, говори!..
Роза мовчала, а Зільберовський допитливо дивився на неї.
— Ці двері не замкнені? — показала Роза на спальню.

— Ні.
Роза схопилась і розкрила обидві половини дверей. На порозі стояв високий, худорлявий, з чорною борід¬кою, в окулярах чоловік. Зільберовський поступився назад.
— Хто це?
— Забагатів, так і забув,— і чужинець блиснув низ¬кою білих зубів крізь чорну бороду.
— Я вас не пізнаю.
— Та Арон же, Якове,— тихо пояснила Роза, підво¬дячи цього впритул до Зільберовського.— Ну, приві¬тайтесь, чого ж ви, а ще й родичі…
Вся сім’я і Шура зацікавлено стежила за їхньою по¬лемікою. Напосідав Арон:
— Ми, кажеш, запроданці, зрадники свого народу. А ви, ви хто?.. Нація, нація!.. Немає в мене нації. Я був і в «Бунді», ще гімназистом дописував до «АгЬеіІегйІіт- те», але зараз я порвав навіть з «Бундом»…
— Ти порвав останню нитку, що держала тебе з єврейським народом… Ти став голослівним космополі¬том,— обвинувачував Зільберовський Арона.
— Ти послухай, як Яків козиряє,— шептала Роза Шурі.
— О, наш буржуа уже набрав культурного лекси¬кону!..
Худенька Лія сховалась в глибокому м’якому кріслі
і, кутаючись у велику шаль, переляканими очима ди¬вилась то на чоловіка, то на брата. А старі сиділи а куточку і тільки тихо собі зітхали.
— О, ти не космополіт! — стримуючись, щоб не ви¬бухнути, говорив Арон.— Тільки жадоба за грішми та омана релігійного фанатизму плодить таку некультур¬ну, таку рабську і підлу єврейську буржуазію. Ти по¬слухай, що кажуть за кордоном. До тебе, напевне, наші газети не доходять, та ти й читати не станеш хоч би таку прекрасну статтю Каутського, що вийшла нещо¬давно, як «Кишинівська різня і єврейське питання». За гешефтами ти не стежиш за наукою і не читав, я певен, роботи Ренана, де він ідею нашої нації виводить із за¬шкарублого побуту та примітивного думання єврейсь¬кого містечкового «гето». Але ось тобі авторитет. Бур¬жуа — єврей, французький радикал, Альфред Наке. Він не соціал-демократ, але також говорить, що він не
457

єврей, а він француз; що йому інтереси Франції вище за інтереси сіоністської Палестини і розкиданої нації…
— Може, у Франції євреї і французи, але в Росії…
— А в Росії ви — царські прихвосні, провокатори єврейського народу. Хіба не ви своїми гешефтами, свої¬ми буржуазними, лихварськими спекуляціями обурюєте руську людність проти усього єврейського народу? Хто, як не ви, своїми спекуляціями та хижацтвом ненажер¬ливих буржуа даєте підставу чорносотенним публіци¬стам складати цілі теорії про «засилля кагалів», про «хазаку», «нідуй», «херем», «таматами», «карет» * та ін¬ші чортовиння, що ними руські чорносотенці в своїх брошурах лякають руського обивателя. Немає єврей¬ської єдиної нації, як немає єдиних інтересів поміж люд¬ністю інших націй. Ввесь світ розмежовано класовою нерівністю. А ми, соціал-демократи, стоїмо за єдність, але єдність трудящих всього світу. О, я знаю, ви,— єврейські буржуа,— не від того, щоб використати і бун-дівців! Вас, певно, тішить ухвала V з’їзду про вихід «Бунду» з РСДРП. Але ми руйнуємо цю дуту, нікчемну ідейку. Права ж єврейської бідноти захищає і Російська соціал-демократична партія…
Арон вже давно підвівся з крісла. Він стояв у позі трибуна і тільки конспіративні обставини примушува¬ли його стримуватись, щоб не гукнути так, як він го¬ворив на масовках.
Роза і Шура побожно дивились, як бліді щоки Аро- нові червоніли від хвилювання. Роза готова була ось-
* В добу реакції, після вбивства Олександра II, коли серед народовольських гуртків була єврейська молодь, монархі¬сти, виправдуючи єврейські погроми 1881 року (в Єлиса- ветграді, Ніжині, Борисполі, Одесі, Переяславі та інших мі¬стах) і готуючи дальші погроми, випустили цілу низку антисемітських статей і брошур. З них яскрава стаття Е. Жуковського, уміщена в «Опыте описаний Могилевской губернии» (кн. 1, 1882 р.), складеному за програмою та редак¬цією губернатора-чорносотенця А. С. Дембовецького, та книжка чорносотенця Я. Аракіна «Еврейский вопрос». Чор¬носотенці тлумачили, що євреї мають своє таємне управлін¬ня, розподілене на філії—«кагали». «Кагали» за певну платню ніби видавали право на володіння маетностями християн-власників — «хазаку». Ті, що не платили «хаза¬ку», оголошувались «кагалами» поза законом, підлягали карі — «нідуй»; хто не корився «нідуй», підлягав більшій карі — виключенню з ізраїльського племені — «херема». Провокаторам «кагальної» справи присуджувалась смерть — «карет».
458

ось встати й обняти брата за його щирість, за його правоту. А Шура рідніше горнулася до Рози, що па¬шіла вогнем. Той невидимий простінок, що існував між нею та єврейкою Розою, тепер остаточно і назавжди рушився.
Після довгих розмов Зільберовського і Арона віч-на- віч Яків Борисович розкрив бюрко, засунув руку в шухлядку і, обернувшись до молодого Шнеєрзона, спитав:
— А ви ж мене ніколи поліції не видасте?
— Я од тебе документів ніяких не вимагаю. Гроші будуть використані лише для організації. Мені вони не потрібні. В крайньому разі, коли чутки хто пустить, ти ж можеш відмовитися…
— Скільки вам?
— Триста карбованців…

Категорія: Божко С. 3. В степах: Роман

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.