Божко С. 3. В степах: Роман

Розділ тридцять сьомий ДО «РІДНОГО ГНІЗДА»

Кар’єра графа Аполлона Михайловича, молодого дипломата, що до того приваблювала й посміхалася йому майбутнім, несподівано увірвалася. Не зміг пере¬нести дуже ганебної русько-німецької торговельної угоди, що тоді обмірковувалась в міністерських кулуа¬рах обох держав. Різко висловився де не слід було, а через це провал кар’єри, демісія й злість проти уряду. Залишитись у Петербурзі, в колі людей, що колись заздрили, а тепер поза плечима радо плескатимуть у долоні, молодий граф вважав недоцільним.
Лютував і, сповнений зневаги до всіх, покинув Петер¬бург і летів експресом на південь до «рідного гнізда» у Донбасі. Того «рідного гнізда» він гаразд і не пам’ятає, а за службовими інтригами вже кілька місяців поки¬нув листування з управителем. їхав, не попередивши Наймана.
«Так спокійніше й краще. Несподівано приїду й од¬разу побачу всі хиби у господарстві. Може, будуть які недоречності, то не вспіє управитель полагодити»,—- міркував собі граф.
Потяг швидко перетинав руські рівні простори.
459

З вагона видно було обідрані села, а коли зупинився на тульському вокзалі, бачив посадку маршової части¬ни на Далекий Схід.
Граф, заклавши руки за спину, стояв коло вікна свого купе й байдуже дивився, як руська «сіра худоба» пачкувала по 40 чоловік й 8 коней в далеку Маньчжу¬рію. По що? Що її там чекає в болотах та в горах не¬відомого краю? Аполлон Михайлович не питав. Він те¬пер випав з бюрократичної урядової машини й за долю цих сотень і тисяч не почував найменшої відповідаль¬ності.
Коли ж експрес свиснув і тихо одплив далі, граф по¬тягся, що аж суглоби тріснули, й ліг спати.
У Харкові купив газету й, не входячи до вагона, проглядав харківську хроніку. Натрапив повідомлення про закінчення роботи ІІ-го з’їзду гірничопромислов¬ців Південної Росії. Та саме тоді жіночий голос коло самого плеча промовив чистою французькою вимовою:
— Вибачте, дозвольте зайти до вагона.
Граф поступився й одірвався від газети. Але перед ним уже, винувато посміхаючись, стояв високий сухор¬лявий суб’єкт у формі гірничого інженера. Так само попрохавши пробачення, він пропустив Шаботинського поперед себе до вагона й через його плече говорив до вродливої брюнетки, що стояла коло дверей сусіднього купе.
— Сюди чи до цього? — показала на зачинене купе Аполлона Михайловича.
— Прошу, мадам, заходьте,— посміхнувся граф.
Незнайома швидко глянула на нього, потім на свого
попутника, й лице її зашарілось.
— Я б не вважала це собі за комплімент,— промо¬вила вона французькою мовою. Вона, певно, вважала графа за звичайного собі руського купчика, що не розу¬міє французької мови. А коли й розуміє, то…
Апполон Михайлович тим часом попросив вибачення за невдалий дотеп у її попутника й, спитавши, куди їдуть, назвав своє ім’я.
Зніяковілий інженер раптом змінив фізіономію й, за-певняючи, що він і його попутниця не ображені, швид¬ко підвів Аполлона Михайловича й, рекомендуючи, додав:
— Наш найближчий сусід граф Шаботинський. А це панна Луїза Діберс…
460

— Дуже приємно, дуже рад бачити свою найближчу землячку,— говорив граф, допомагаючи Луїзі скинути одяг. А в думці дивувався: як це він міг сказати такому дівчаткові «мадам»?
— Пробачте, я мушу на хвилинку вийти до вокзалу, доки не рушив поїзд.— І інженер вийшов з вагона…
А коли експрес летів по Північно-Донецькій, теле¬граф Харків-вокзал вистукував услід:
«Геренаш Діберсу їдемо з графом Шаботинським крп Зустрічайте й готуйтесь до синдикату Продвугілля крп Грунт підготуємо. Еміль.»
Ще з літа обов’язком телеграфіста Владислава Кази- міровича Джаджі було повідомляти Шеїна про приїзд до Геренаша нових персон. Тому він, приймаючи теле¬граму, кожне прізвище кілька раз повторював й доко¬пувався до незрозумілих формулювань у змісті.
На допомогу кликав колегу, наївного, флегматичного Михайла Олексійовича Кучеренка, й розбирали удвох.
А тому, що телеграм приватних у Геренаш допливало небагато, то вони для Владика й Кучеренка були своє¬рідною белетристикою.
Навколо коленої починались розмови й відгадуван¬ня. Коли телеграфувала жінка, то хлопці мерщій ста¬вили низку попутних запитань, як то: її вік, зріст, колір волосся, очей й т. ін.
Часом догадування телеграфістів частково виправ¬дувалися. Поміж собою вони ніколи не погоджувались. На думку Владика, кожна з жінок обов’язково мусила бути блондинкою, з великими синіми, як у доньки ге- ренашівського броваря — багатія поляка — панни Юзі, очима.
Кучеренко ж, навпаки, переконував, що вона мусить бути середнього зросту, пухленька, чорнява, а очі —■ карі. Віку може бути й Юзиного. Хоч Кучеренкові по¬добались більше дами років за ЗО й щоб схожі були до рогачівської почмейстерші Таїси Митрофанівни.
В темпераменті обидва телеграфісти сходились і, ко¬ли адресат був знайомий, разраховували чи не розра¬ховували на швидке знайомство з новою персоною.
Сьогодні Кучеренко у доброму гуморі. З двох при¬їжджих жінок телеграфним попередженням одна на-
461

ближалась до його ідеалу, а та, що сподівався Владик, була 70-літньою дружиною старого Кузнецова.
Владик лютував.
— Пся крев! — спльовував він після ростовського поїзда.— У цього ж старого бидла я купляв свої чере¬вики, та забув прізвище. Хто ж сподівався, що йому отаке телеграфуватиме ідя шкапа?
— Та ще й як? — сміявся Кучеренко.— «Зустрічай, міцно цілую, твоя повік». Хо-хо-хо,— брався за живіт Кучеренко.— А спитай, кому вона свого віку зараз по¬трібна? А ти мріяв: блакитноока, струнка панна. «Про¬шу, пане Владику»,— він знову допікав Джаджі.
— Стривай! А то ж що таке? — мружився цей над паперовою стрічкою.— Щось нерозбірливо… «їдемо з графом Шаботинським…» Який це граф до нас прибу¬ває? Старий же, кажуть, помер, а молодий десь за кор¬доном. Невже молодий?
— А чому б йому їхати такої пізньої осені до маєтку? Коли б уже їхав, то швидше весною чи літом. Може, там не так написано? Може, до маєтку графа Шаботинського?
— Тоді б туди й адресували, а то ж адресують ди¬ректорові «Західнодонецького вугілля» Діберсові. У вся¬кому разі треба попередити кого слід.
Джаджа схопився й вискочив швидко через другі двері вокзалу.
А через півгодини Шеїн дзвонив Густаву Едуардо- вичу та Генріху Едуардовичу Найманам про несподіва¬ний візит їхнього господаря.
Діберс згорнув вчетверо клаптик паперу — телегра¬му Еміля — і насупився. Ні чорта не розбереш, бубонів собі, знову розгортаючи телеграму. «їдемо з графом Ша¬ботинським крп Зустрічайте й готуйтесь до синдикату Ііродвугілля крп Грунт підготуємо. Еміль». Та що ж це все? Ну, синдикат «Продвугілля». Це все Габріель Луї знає добре. Багато коштуватиме йому провести цю ідею першої монополістичної організації в кам’яновугільній промисловості. І вона вже фактично утворена. До неї мають вступити найбільші копальні Селезнівського, Франко-Руського, Катеринівського, Бельгійського, Бай- ракського, Рутченківського та інших акційних това¬риств. Чимало й окремих капіталістів погодились при¬лучитись до синдикату.
462

«Продвугілля» буде величезною силою. Через нього Габріель Луї вкупі з іншими гігантами Донбасу трима¬тиме в руках весь Південь Росії, Москву і Петербург, Тоді йому будуть і вагони, і пароплави на Балкани та у Середземне море. «Продвугілля» монополізуватиме увесь збут за винятком декого з капіталістів. Але до чого тут граф Шаботинський? Якої він організації? Ко¬ли покинув Німеччину, то виходить французької, але ж і Франція… У Франції є і Дрюмон, Лошфор та Деруле *, і Золя **, і Жорес ***, і Клемансо ****. Франція ще й досі розколота на два табори із-за якогось там нещасного капітана Дрейфуса *****. Кому ж симпатизував увесь час Шаботинський? Діберс переконаний клерикал. Ді¬вере з самого заснування «Національної ліги антисемі¬тів Франції» — щирий прихильник Дрюмона та маркі-за Мореса. Він щирий читач «Лібре пароль». Книжка Дрюмона, монархіста, клерикала і ватажка французь¬ких антисемітів, «Євреї у Франції» — найулюбленіша його книжка. Діберс аж зубами скреготав, перечитуючи французьку пресу, де три роки тому ще Вальдек-Рус- со ****** оголосив війну клерикалам. Декрети Ком- ба ******* з 27/УІ та 10/УІІ 1901 р„ закриття 2600 цер¬ковних шкіл — всі ці відомості Діберс ковтав як отру¬ту. Він аж руки потирав, коли клерикали влаштували в Парижі маніфестацію проти Комба. Він з охотою по-
* Дрюмон, Лошфор та Деруле — французькі антисемі¬ти. В процесі Дрейфуса відігравали значну роль, як його супротивники.
** Золя Еміль — видатний французький письменник, що вступився за безвинного Дрейфуса, вмістивши в газеті «Ьаигоге» одвертий лист президенту республі¬ки Феліксу Фору на захист Дрейфуса. («Я обвину¬вачую»),
*** Жорес — соціаліст, що виступав з початку процесу Дрейфуса проти нього, а потім — за.
**** Клемансо — радикал. Виступав за Дрейфуса.
***** Дрейфус^— капітан французького генерального шта¬бу, єврей. Через інтриги монархістів — генералів та офіцерів генштабу — 1894 року був обвинувачений як зрадник і засланий 17 січня 1895 року в заслання на Чортів острів. Протягом 10 років справа Дрейфуса була прапором боротьби між монархістами та клери¬калами, з одного, та соціалістами і радикалами — з другого боку. Нарешті, виправданий 1906 року, він став працювати в генеральному штабі в чині майора, ****** Вальдек-Руссо — президент Франції.
******* Комб — теж.
463

вичищав би всі вбиральні по своїх копальнях та повіз ченцям у Бретань *, щоб повиливати на голови прогре¬систам.
Переконаний католик, він молився на папу Пія X, коли той нотою з 28/1 1904 року заборонив італійсько¬му королеві візит до французького президента.
Та Діберс старий лис. Все це він ховає в собі, не мож¬на ж, працюючи в системі інтернаціоналізованого ка¬піталу паризької біржі, проявляти себе таким націона¬лістом. Не можна ж, хоч би й тут, у Геренаші, живучи поруч Соломона Райха, запеклого сіоніста, говорити свої думки вголос. Навпаки, Діберс вітав Райха, коли він кілька років тому купив акції єврейського колоніаль¬ного банку, заснованого Герцлем ** у Лондоні. Він чуло хитав головою, співчуваючи і заснуванню Гіршем *** Єврейського колонізаційного товариства. Та здавна, звикнувши до руських умов і культури, він тут тримав¬ся прислів’я: «З вовками жить — по-вовчому вить».
Що Райх? Райха він давно знає. Знає його переко¬нання й симпатії. Нарешті, з Райхом йому в ніякі без¬посередні стосунки вступати не доводиться. Райх — хліботорговець, Райх — власник двох величезних паро¬вих млинів у Геренаші, але в Райха немає копалень і, нарешті, Райх не має безпосередніх зв’язків з урядом, як граф Шаботинський. Хіба, коли приїхав би хто з са-мих більших промисловців, у Геренаші так би хвилю¬вались?
А тепер ще граф хтозна-де, а на пероні вже людей розганяють. Жандарми гудзики повичищали на мунди¬рах і навіть сам Уточкін повернувся з Юзівки та гасає верхи по Геренашу.
Е, та якось буде воно. Вже ж, певно, Еміль в дорозі виявив політичну орієнтацію і симпатії графа, думає Діберс. Але коли б граф був французької орієнтації, то нащо б він за управителя маєтком поставив німця; нащо б він припускав такий лібералізм цьому жовторотому аграрієві? Знову ж таки Густав… Ой, як Діберс невдо-
* Сутичка між французьким військом та ченцями, які зі стін монастирської фортеці у Бретані обливали офіцерів багном із монастирських убиралень.
** Герцль Теодор і барон Мойше Гірш — організатори на-ціонального єврейського руху.
*** Барон Гірш — капіталіст. Фінансував націоналістичний рух єврейської буржуазії.
464

волений з Густава Наймана. Ще зовсім щеня, а на з’їзді гірничопромисловців Південної Росії сміє висловлювати власну думку і здіймати акції проти «Продвугілля».
— Батьку, ти ж хоч би одягся, як треба,— говорить Кеті.— А потім піди у зал, доглянь, чи так все я на¬готувала. О, свята діво, як все це несподівано! Хто б міг чекати на таких гостей? І нащо ти їх стільки скли¬каєш, батьку?
— Гаразд, гаразд, іди там порядкуй, ти ж у мене господиня, я зараз вийду. Гості ще будуть не скоро, а потяг аж увечері прибуває. Листи там є?
— Ні, не приносили.— І Кеті вийшла.
Так, гості несподівані. Та чи лише вони є несподі¬ванкою. Хто б сподівався, що в цьому тихому закутку, де кільканадцять років спокійно текло життя, раптом так нагрілася атмосфера? Цілі роки всяк знав своо місце, і всі були задоволені. А тепер, подивись, які лі¬берали з’явились! Почались вечірки, реферати, доповіді. Худорлявий Ізумрудов — викладач руської мови — рап¬том згадує про Герцена. Лікар Нежданов Дарвіна бе¬реться популяризувати. Учні прогімназії та реалісти вже прокламації клеють по парканах. Правда, для Ді- берса є і гарні несподіванки. Інженер копалень Блошке- вича Лук’янов, що вдавав із себе соціал-демократа, рап¬том став співробітником «Освобождения». Про Маркса ьже й не згадує, а при зустрічі тільки й чуєш: про Льво¬ва та Петрункевича, Головіна та Кокошкіна. Та це ще нічого. Демократ з Лук’янова був поганенький, а от «за¬хисник всіх гноблених» присяжний повірений Шеїн раптом у монархіста обернувся.
Політичне життя навколо Діберса було, і лише він причаївся, як хитрий лис, чекаючи дальших інструкцій од свого акційного товариства, що його правління аж у Франції. Але до сьогодні чекати можна було спокій¬но, а тепер же він господар дому. На бенкет, що зби¬рався у нього з приводу приїзду графа, зійдуться ж усі. Мусить же він підтримувати розмови, мусить же він входити в політичні суперечки своїх гостей.
Занесли листа. Віра Павлівна Татіоні — ця оригінал¬ка і дивачка — дякує за запрошення, обіцяє прибути також на бенкет.
Маєш ще германофілку, зітхає Діберс. А до неї обидва Наймани та, напевне, з Юзівки і Вільке прибуде. Цей магнат і володар семи парових млинів на Донеччині —
465

переконаний германофіл. Не запрохати його — було не-« зручно Діберсові, з його ж млинів борошно йде на ко-< пальні акційного товариства «Західнодонецьке вугіл¬ля». Але — з другого боку,— Діберс напевне знає, що лише Вільке з Діками, Кептами, Клесенами та іншими німцями-владарями великих парових млинів підтрима¬ли Густава Наймана, і тільки через них він не хоче вступити до майбутнього синдикату «Продвугілля».
— Так ти, моя дитинонько, тут одягайся і чекай на мене. Я повернуся годині о восьмій. Потяг прибуде о пів на дев’яту, а на вечірку, певно, аж о десятій підемо.
— Так зараз же лише друга година, де ж ти ввесь час будеш? Не йди, голубе, побудь коло мене хоч тро¬хи. Я ж і так тебе три дні не бачила. А тут так сумно, так сумно…— і Євгенія Карпівна — дружина жандарм¬ського ротмістра князя Уточкіна — заломила в тузі руки.
Та він уже надів кашкета і застібнув на комірі гап¬лика.
— Не можу, дитинко моя, ніяк не можу. Все справи…
— Скажи, яку мені хоч сукню одягти. Бо ти ж за¬скочиш перед самою вечіркою, а я без тебе й не вдяг¬нуся. Може, надіти білу?
— Ні, краще надінь чорну, тюлеву.
— Ах, оці столичні гості! Не знаєш, які в них там моди. Він же із-за кордону, з Берліна, кажуть, повер¬тається. А у нас лише французьке. Ти його, Петічка, не бачив? Який він хоч з себе: брюнет, блондин, шатен?
— У мене є лише фотографія, але на фотографії брю¬нет може вийти блондином і навпаки.
— Високий, низький?
— На фотографії лише бюст,— не знаю.
— І що ти знаєш? Ти ж у мене такий дурненький. Ну роздягнися ж, Петю, побудь зі мною…
Уточкін, що вже було зовсім збирався залишатися коло молодої дружини, раптом почервонів і пішов до дверей.
— О, я це добре знаю, що тобі такі не до вподоби. Ти б хотіла професорів, юристів, студентів.— Сердито грюкнув дверима і вийшов.
Сива, у чорних яблуках лошиця насторожилась і за¬дрижала, коли Уточкін сідав верхи. Вона вже знає, що
466

бігти їй доведеться цілих п’ять верстов по вогкій осін¬ній дорозі аж за Геренаш, у балку, до маєтку Віри Павлівни.

Категорія: Божко С. 3. В степах: Роман

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.