Божко С. 3. В степах: Роман

Розділ тридцять дев’ятий БЕНКЕТ ЛІБЕРАЛІВ

З темного провулка до вікна квартири з табличкою «Лікар-дантист С. М. Арсон» випірнула і постукала ви¬сока постать. Постукала і притулилась вухом до вікна. Потім швидко одхитнулась і зникла за рогом будинку.
А через кілька хвилин «дантист» приймав своїх не¬вчасних «пацієнтів».
— А на мою думку, робітникам туди зовсім не треба йти,— доказував Арон.— Подумаєш, яка велика подія! Приїхав місцевий феодал. Так ото вже й вести робіт¬ничу масу на поклін?.. Не треба.
— Так він тут буде недовго,— перебиває конторник депо Маков.— Потім же він повернеться до Петербур¬га. Хай знають у Петербурзі, що наше робітництво теж виросло і вимагає волі та конституції.
— А ти певен, чого воно, твоє робітництво, стане ви¬магати? Ти його поведеш, а воно стане в пояс кланяти¬ся та хліб-сіль підносити графові. Це, хлопці, не рево¬люція…
— Цього не буде,— заперечував Маков.— Молодий граф — ліберал. На бенкеті, як і всюди тепер водиться, виголосить промову, а потім щось же і нам скаже. Я тільки боюсь, що всієї делегації до будинку не пустять, доведеться піти двом-трьом чоловікам і комусь одному з нас. Ну, промову і я виголошу. Вже ж я не буду низько вклонятися. А головне дати відчути їм, що ми теж «сила неабияка.
— Ну, гаразд. Боюся лише, що нічого не вийде. Але як ви вже цього хочете — то поспішайте. В нічній змі¬ні у вас, в депо, народ путящий? Глядіть, щоб не зірва¬тися!..
— Нічого, все буде гаразд. Так ходімо, хлопці…
Коли товариші вже виходили, Арон раптом спохва-
тився.
— Стривайте, ану, назад… У мене виникла геніальна думка.
— А що таке?
— Для нас, соціал-демократів, ця справа таки не під¬ходяща. Ми можемо скомпрометувати себе в очах всього робітництва, а головне, що скаже губерніальний комітет? Я належу до тієї групи товаришів, які іскрів-
474

ську тактику щодо лібералів засуджують. Коли ж на те вже пішло, то у нас є прекрасний союзник. Із Шеїно- вої організації є хто в нічній зміні?
— Здається, є. Цебриков, ти там ближче їх знаєш, хто там є сьогодні?
— Та машиніст Чуйко, здається, до Шеїна вчащає, а сьогодні його зміна.
— Прекрасно, прекрасно,— зрадів Арон.— Так тепер так і робіть. Хтось із вас нехай сходить до Чуйка і по¬дасть йому таку думку, мовляв: «Чого ж нам одставати од торговців та міщан? Оберімо делегацію та підемо привітати графа. Висловимо йому свої думки і настрої, запевнимо в патріотичній симпатії…» Словом, тебе, Ма¬ков, не вчити. Чуйка висуньте на промовця, і ти підеш з ним. Подивишся, як будуть вітати. Коли прогонять —■ скомпрометує себе Шеїн, а ні — тоді другим ти можеш брати слово і висловити нашу думку. Тільки ж пам’я¬тай, ініціатива мусить бути за Чуйком. А тепер — по¬спішайте, хлопці. Пани вже досить побавились, нерано…
Над Геренашем нависала темна ніч пізньої степової осені. Здавалось, ніби замість двох високих димарів Райхових млинів хтось поставив навколо цілих двісті, і ті димарі чорним вогким димом покрили місто. Дощ тихо, але рівно лив і лив без кінця. На великих шибках будинку Діберса текли цілі річки. Може, тому, що надворі була така негода, що нікого не тягло на свіже повітря, у залі, де вечеряли гості, було ще затишніше.
Та гості на вікна не поглядали. Як тільки почалася вечірка і до цього часу всі стежили та прислухалися, про що говорив граф ІПаботинський. Всяк знав, що не¬спроста завітав цей вельможа пізньої осені до рідного краю. Відомо вже багатьом, що граф таки у Петербург заїздив, що він узяв активну участь у першому з’їзді земських діячів 6-го листопада. Дехто вже й резолюції того з’їзду показував крадькома.
Але протягом всієї вечірки так ніхто й не почув од Шаботинського чогось певного. Та до його й дотовпитися не можна. Діберс де Ріддер та Віра Павлівна од Шабо¬тинського не відступали ні на крок. Решта ж гостей, після пари слів під час знайомства, так і не розмов¬ляли з графом.
За вечерею кожний розважав свого сусіда чи сусідку. Розмовляли впівголоса, ввесь час прислухаючись та
475

поглядаючи на кінець столу, де в колі згаданих уже пер¬сон сидів граф.
Жінки вже сумували. Євгенія Карпівна каялась: на¬що їй було хвилюватися з одягом, коли вечірка не така, як завжди; коли на вбрання жіночі навіть щедрий на компліменти Ізумрудов не звертає такої уваги. Шеїн, що при кожній нагоді мило залицявся і говорив їй комп¬ліменти, тепер був похмурий і час од часу смикав чор¬ного вуса. І тільки її Петічка, князь Уточкін, що вже встиг підпити, масними очима поглядав на Віру Пав¬лівну і перемовлявся.
Ой, та й вульгарна жінка ота Віра Павлівна! Як вона себе поводить? Мадам Лук’янова — дружина інженера з копалень Блошкевича — уже шепнула Уточкіній де¬що про давні зв’язки Віри Павлівни з графом ще за кордоном. Але, може, вона брехала? Може, їй заздро, що Шаботинський, тільки зайшли до залу, сказав комплімент Вірі Павлівні за її сьогоднішній одяг? Та зв’язки, певно, були, бо недарма ж вона вгадала смак Шаботинського.
Євгенія Карпівна була певна, що Шаботинський, коли він справжній мужчина,— а він таки вродливий,— не омине її тенет сьогодні. Та й справді: хто б не звернув уваги, кому б не впала в око її сьогоднішня зачіска? її рудаве волосся переливалося справжнім золотом. Роз¬кішно зібрана корона не втримувала окремих локонів, і вони сипались на її чудову білу шию. Мармурові плечі вигідно відтіняло чорне тюлеве плаття. Другої б вечірки з Євгенії Карпівни очей би всі не зводили, а сьогодні…
Віра Павлівна сьогодні — центр уваги. Опріч того, що Віра Павлівна поводилась з графом як з давнім прия¬телем (а це особливо імпонувало мужчинам), жінок вона затемняла своєю красою і своїм туалетом. З білого мереживного плаття, вкритого шовковою кисейкою, вона ніби з піни виринала смуглявим видом. Тонка та¬лія, перетята шовковим кушаком, пишалася червоною квіткою на ньому, і така ж квітка уквітчала її чорне волосся. Ніяких дорогоцінностей на Вірі Павлівні не було, крім одного разка перлин. Ніщо на Вірі Павлівні не блищало і не кидалося в вічі. Тільки з кожною по¬смішкою разом з блиском очей блищали її прекрасні зуби. О, вона знає, що їй личить! Всією своєю поведін¬кою, завжди готовою посмішкою Віра Павлівна ще й ще
476

раз свідчить про свою перевагу над жінками і викли¬кає до себе ще більший інтерес мужчин.
Молода і вродлива Луїза Діберс, що приїхала разом з графом Шаботинським і, здавалося б, мусила і мала вже змогу його полонити, на вечірці, поруч з Вірою Павлівною, була непомітною.
Граф лише інколи кидав їй стиха якогось дотепа, а сам весь час усю увагу зосереджував на Вірі Павлівні
Віра Павлівна встала і, піднявши високо бокал, гля¬нула владно на гостей.
Всі затихли.
— А тепер дозвольте, панове, голос жінці. Я не буду виголошувати тост за перемогу наших хоробрих воя¬ків на Далекому Сході, за розквіт культури і проми¬словості країни. Про це говоріть ви, чоловіки. Я ж про¬поную підняти бокал за людину. Здіймемо бокали за неї, пригноблену життєвими умовами, душевними тя¬готами, за її прекрасні поривання до кращого майбут¬нього, за її боротьбу, за поступ. Наш дорогий гість із- за кордону привіз нам світлий образ західноєвропейсь-кої культурної людини, людини-борця, людини думки й науки, бо тільки там, в країнах, загартованих наукою, виплеканих багатою культурою, можливий розвиток і ріст справжньої людини…
Віра Павлівна з блискучими очима піднесла бокал до вуст…
Граф, що під час тостів від гостей лише злегка вкло¬нявся і посміхався кутиками губ, тепер став серйозним. Всі завмерли, коли його висока струнка постать під¬велася в кінці столу. Він так само підняв бокал.
Очі всіх зійшлися на цьому круглому, як у Олександ¬ра І, з глибокими затоками, чолі, на таких же, олександ- рівських, пухких з ямочками щоках. Всі чекали, доки розкриються ніби припухлі червоні вуста…
— Панове, я дуже втішений, що на моїй батьківщи¬ні вже росте і подає голос справжня людина. В країні одвічного мороку, духовного застою я чую вже голос прогресу. Я був би радий, коли б і в нас, як у країнах Заходу, цей прогрес став на користь розвитку й зросту кашої держави, що в останні роки переносить таку ганьбу серед держав інших, молодших культурою, се¬ред держав, що не мають такої багатої історії. Я певен, що в союзі з поступовими країнами, як Франція, де
477

поступ перемагає клерикалізм і рутину, наша держава йа участю кращих сил та розумів вийде на широкий шлях цивілізації. Та людина, що з часів декабристів і гатилася жорстоким абсолютизмом, зараз уже подає голос. Прогресивні елементи — діячі земства — нещо¬давно збиралися в Петербурзі і подали свій голос за пе¬ребудову всього нашого державного ладу. Цей голос ще не гучний. Це лише перший заклик. Але я певен, що за підтримкою діячів нашого господарства (граф гля-нув на Діберса де Ріддера та Найманів, що сиділи лі¬воруч), діячів освіти (очі графові спинилися на Ізумру¬дові та Дев’ятці — викладачах прогімназії в Геренаші), га підтримкою всієї інтелігенції, поступ нашої країни набере широкого кроку, що…
Граф раптом замовк. Очі поширились і закам’яніли. Всі гості обернулися до дверей, що на них дивився граф. Од дверей до Діберса, тихо ступаючи по килиму, швид¬ко підійшов лакей і щось стиха прошепотів.
Діберс зблід і ніяково закліпав рижими віями. Далі підвівся.
— Ваша світлість, робітники місцевого депо, звору¬шені вашим приїздом, прийшли вітати вас. їхня депу¬тація чекає надворі. Дозволите впустити?
Уточкін схопився. Витягшись в струнку перед графом, він, як школяр, путаючись в словах, заговорив:
— Певно, якесь непорозуміння. З мого боку було вжито всіх заходів…
— Скільки їх там?
— Чоловіка з тридцять.
— Впустити двох.
Лакей вийшов з хати і, швидко повернувшись, піді¬йшов з розгубленим обличчям до Діберса.
— Вони просять графа вийти до себе.
— Не треба, не треба…— заговорив Уточкін.— Я це сам поладнаю, це якесь непорозуміння… Я ж ужив…
Граф круто повернувся і пішов до дверей. Лакей роз- пахнув широко двері і завмер. Граф спинився в дверях. Знадвору неслися вигуки:
— З нами не хочуть розмовляти!..
— Ми самі підемо, чого там питати дозволу?..
— Боятися правди!..
— Тихше, товариші, тихше!..
— Тихше, дайте говорити!..
— Говори, Чуйко!
478

— Нащо ти нас сюди привів під дощ?..
— До чорта Чуйка, говори, Маков!..
— Маков!.. Маков!..
Гості перелякано повставали з місць і насторожили¬ся. Граф од дверей не повертався, а через його голову доносилося:
— Хай знають панове ліберали, хай знає буржуазія, що без нашої підтримки, без робочого класу їм цар ма¬кового зерна не дасть понюхати… Тільки пролетаріат…
«Мій хороший Віллі. Я вже з місяць, як надіслала тобі шифрований звіт. А тепер пишу свого інтимного у свій зелений зошит. Я певна, що цей зошит уже до тебе не попаде. Я його або сама спалю, або піде він по руках руської поліції. Та все ж пишу. Нотую востаннє, бо надалі й звітів тобі надсилати не буду. Наші думки були марні. Наша партія програна… Та чи й варто було братися за такі справи? Та ще тут, де все куплено фран- зуцькими грішми. Граф — запеклий прихильник Фран¬ції. Другого ж дня він блокувався з Діберсом і виїхав до Петербурга творити опозицію його величності. Найма¬нам приходить кінець. Густаву дано термін до літа цього року закінчити роботи на копальні. Під натиском графа його умову начальник гірничої управи Південної Росії скасував, а з літа копальня одійде до Діберса. Натисни там, де слід, щоб Німецький банк дав Густаву кредит, і він почне шахту на моєму полі. Власне, тоді воно вже буде не моє. Я вирішила одружитися з Генріхом, і він, певно, буде господарем моєї землі. А господар з нього добрий!
Романтика пангерманізму в мене одмирає… Може, колись, при іншій ситуації, я ще тобі в ім’я моєї першої справжньої любові чимось допоможу, а зараз… ні. Над¬то тяжко, Віллі!..»

Категорія: Божко С. 3. В степах: Роман

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.