Божко С. 3. В степах: Роман

Розділ п’ятдесят перший «ГЛУБОКОЕ НЕСТРОЕНИЕ НАРОДНОЕ…»

До обіду газет у Геренаші вже не можна було доку¬питися, бо на першій же сторінці кожної з них літе¬рами, як горобці завбільшки, стояло:
«Божиею милостию Мы, Николай Второй, Император и Самодержец Всероссийский, Царь Польский,
Великий Князь Финляндский и прочая, и прочая, и прочая.
Объявляем всем Нашим верным подданным: Смуты и волнения в столицах и во многих мест¬ностях Империи Нашей великою и тяжкою
546

скорбью преисполняют сердце Наше. Благо Рос¬сийского Государя неразрывно с благом народным и печаль народная — Его печаль. От волнений, ныне возникших, может явиться глубокое нестрое¬ние народное и угроза целости и единству Держа¬вы Нашей.
Великий обет Царского служения повелевает Нам всеми силами разума и власти Нашей стре¬миться к скорейшему прекращению столь опасной для Государства смуты. Повелев подлежащим вла¬стям принять меры к устранению прямых про¬явлений беспорядка, бесчинств и насилий, в охра¬ну людей мирных, стремящихся к спокойному вы¬полнению лежащего на каждом долге, Мы, для успешнейшего выполнения общих преднамечаемых Нами к умиротворению государственной жизни мер, признали необходимым объединить деятель¬ность высшего Правительства.
На обязанность Правительства возлагаем Мы выполнение непреклонной Нашей воли:
1. Даровать населению незыблемые основы гражданской свободы на началах действительной неприкосновенности личности, свободы совести, слова, собраний и союзов.
2. Не останавливая предназначенных выборов в Государственную Думу, привлечь теперь же к участию в Думе, в мере возможности, соответ¬ствующей краткости остающегося до созыва Думы срока, те классы населения, которые ныне совсем лишены избирательных прав, предоставив, за сим, дальнейшее развитие начала общего избиратель¬ного права вновь установленному законодатель¬ному порядку.
3. Установить, как незыблемое правило, чтобы никакой закон не мог восприять силу без одобре¬ния Государственной Думы и чтобы выборным от народа обеспечена была возможность действи¬тельного участия в надзоре за закономерностью действий поставленных от Нас властей.
Призываем всех верных сынов России вспом¬нить долг свой перед Родиною, помочь прекраще¬нию сей неслыханной смуты и вместе с Нами напрячь все силы к восстановлению тишины и мира на родной земле.
18*
547

Дан в Петергофе в 17 день октября, в лето от Рождества Христова тысяча девятьсот пятое, Цар¬ствования же Нашего в одиннадцатое.
На подлинном Собственною Его Императорского Величества рукою подписано
Николай»
День на день в житті телеграфіста Джаджі, як крап¬лі води, один на один походив. Десь ішли страйки, роз¬стріли, бойовища; почалась і закінчилася на Далекому Сході війна, а телеграфіст день у день на апараті. Все життя — автоматичний стук.
— Та-та-та… та-та… та-та… та-та-та-та-та…— висту¬кує телеграфіст, приносячи новини.
Джаджа їх так само автоматично приймає.
Джаджа весь — туго набитий лантух відомостей. Вони там спресовані без усякої системи; вони навіть не піддавалися ніякому аналізу з боку самого Джаджі. Джаджа був у полоні відомства, полонений ним, як і всі залізничники. Бо треба ж було так бути зв’язаним су¬ворою організацією транспорту, щоб залізничний проле¬таріат не проявляв великої активності аж до осені цього року. І це тоді, коли залізничники перші довідувалися і про 9 січня, і про Лодзинські події, і про повстання на «Потьомкіні», і про все, що діялося на широких просторах розлогої Росії…
Та ось уже півтора тижня, як розворушилися заліз¬ничники. Вони і в цю революцію вступили якось «по- рідомственно». Треба було адміністрації Москви заче¬пити «залізничне відомство» — делегатів з’їзду заліз¬ничників, щоб одразу по всіх нервах — коліях і нерво¬вих вузлах-станціях — передалося:
— Та-та-та-та…— наших ображають…
— Та-та — … — тата — наших арештовують…
— Та-та-та…— наших б’ють…
І тоді всі,— що дехто автоматично, а дехто й міцно зціпивши зуби сприймали телеграфні та газетні пові¬домлення про боротьбу робітничого класу,— одним ру¬хом зупинили транспорт…
Технічно це було «відомственно», психологічно це був класичний зразок пролетарської організованості.
Отож і не диво, що навіть телеграфіст Джаджа вже не автомат. Телеграфіст Джаджа вже сам ініціативна рушійна сила на ст. Геренаш. Доненко — вчитель есер —
548

вже йому запанібрата. Вони вже день у день засідають у бойовому страйковому комітеті станції і міста Гере- наш, вони вже вкупі з соціал-демократами Арсоном та Сергієм Холодом на чолі залізничного страйку всієї Катеринівської залізниці.
Джаджа сидить і передає накази по всій лінії:
— Та… та-та-та… та-та…— не пропускати війська.
— Та-та-та-та…— організувати бойові дружини.
Бойова дружина міста Геренаша — гроза всієї колії
од Донбасу до Катеринослава…
«К сведению рабочих рудника № 7 Акционерного Общества «Западнодонецкий уголь».
Ввиду катастрофы, постигшей внезапно рудник № 7, работы на таковом прекращаются. Лица, име¬ющие претензии к конторе рудника, обращаются к главному инженеру рудника г. Иванову».
Таке оголошення красується на дверях контори та на воротях копальневого подвір’я.
На копальні тривожний гул. То не стогне машина; не дзвенять,— не скрегочуть по рейках естакади,— повні чорним вугіллям вагонетки; не дзвенить кузня; не бряз¬кає залізо механічної майстерні…
Все це з місяць тому завмерло…
Частина робітництва одразу ж понадівала торби за плечі й майнула на домівку переділяти панські землі.
Решта ж ще й сьогодні роєм гуде коло контори.
Інженер Іванов стоїть на ганку контори і даремно намагається втихомирити людність.
— Панове, панове! — гукає він, махаючи кашкетом.— Ви ж самі бачите, яке сталося лихо. Копальня технічно не може відновити роботи.
— Годі!..
— Годі!..
— А хто тому винен?..
— Хто зруйнував копальню?
І знову загальний гамір, гвалт і вигуки роздратовано¬го натовпу.
З татарського бараку вже нікого немає. Вони пішли десь в глибінь Донбасу, забравши поранених та похо¬вавши забитих товаришів. Але татарам що? Це все —• нежонаті.
549

Зовсім інше постійним кадрам колишньої найманів- ської копальні. У цих же жінки, дітлахи без хліба зали¬шились…
А надворі вже зима. Вогкі, м’які клапті снігу падають на гарячі голови та лиця шахтарські, хто підносить лице догори…
А вгорі — бездонне, біле море сніжин…
Тільки чорні зграї гайвороння, розпластавши широко крила, кружляють над зруйнованою копальнею…
— Товариші! Товариші! — гукає Квітченко.
Натовп завмирає.
— Коли ви розійдетеся на погроми економії і заберете на зсипищах Зільберовського хліб, все одно ви того хліба їсти не будете. Доки не вирішиться робоче пи¬тання по всій Росії, доки пролетаріат…
— Доволі, доволі!..
— Чули вже!..
Гукає одна частина шахтарів. А найдужче вигукує попереду Лакуза. Це ж він, залишившись на чолі тре¬тього бараку, підбурює всіх покинути копальню, осели¬тися в Рогачівці, забрати хліб у Зільберовського і че¬кати, поки відновиться робота…
— Бойовий страйковий комітет,— незважаючи на га¬лас, гучно вигукує Квітченко,— закликає нас дати йому допомогу. Бойова дружина Геренаша завзято б’ється під Горлівкою. З Синельниково, з Павлоградським полком, наступає губернатор Сандецький…
— Так ти думаєш, що од полку врятуєшся? — зне¬важливо вигукує Лакуза.
— Ми не будемо з солдатами битися. Ми, як стоїмо, підемо на Геренаш і вийдемо насупроти. Солдати ж такі ж трудящі, як і ми. Вони не стрілятимуть в нас, не під¬німуть руки на своїх братів-трудящих…
— Годі…
— Годі!..— вигукують одні.
А другі:
— Ходімо!..
— Ходімо на Геренаш!..
Білий сніг покрив розлогі поля…
Темною плямою чорніє найманівська копальня…
Од неї по рівному білому полотнищу полізло дві чор¬них стежки: одна — на північ — на Рогачівку, друга — на південь — на Геренаш.

Рогачівська волость — бойовий штаб. Навколо весь майдан гуде людом. А всередині за столом у волості не волосний суд засідає; це й не старшина із зборчим під¬раховують недоїмки з рогачівської бідноти.
За столом сидять: Петро Якимович Пигуля, Валентин Петрович і Свиненків Дмитро.
Коло столу стоїть Микола Михайлович і, обпираючись однією рукою на зелене сукно, що вкриває стіл, про¬мовляє до присутніх:
— Нічого з цього, товариші, не вийде. Цим лиху за¬побігти не можна. Розібрати хліб з комор Шаботинського ми зможемо, але як? Ось розбили вчора зсипище Зіль- беровського. А я вас спитаю: хто забрав той хліб? Чиї підводи стояли на другому провулкові? Багатіїв… Тих, у кого й свого хліба вистачить перезимувати. Це — не революція…
— Не пускайте, не пускайте його! Куди там він преться!
— Дайте ж пройти!.. Що ж тільки вам бунтувати? —■ 1, протискуючись крізь натовп у сінях, до кімнати уві¬йшов Супоня.
Дмитро насупився.
— А ось і мій хрещеник,— весело промовляє Конон Гнатович.— А мене через тебе ледве не побили…
— Товаришу, не перешкоджайте, тут засідання комі¬тету Селянської спілки,— урочистим голосом обриває його Валентин Петрович.
— Так я ж прийшов скаржитись. Я теж селянин… Вислухайте ж…
— Кажіть короіенько,— говорить Валентин Петро¬вич, поглядаючи на Свиненкового Дмитра.
— Що там його слухати! — гукає з сіней Кавун.— Він не нашого обчества!..
— Це якийсь зайда! Він зовсім не наш! — вигукує з кутка Кисіль.
— Та припиніть гармидер,— протестує Сидоров.
Але втихомирити натовп було тяжко. Вигуки з сіней
передалися надвір, і на майдані вже ревли:
— Гоніть його відтіля!..
— Чого вони там патякають з цим панським підли¬зою!..
— Це той, що Шаботинського хліб стереже!..
Нарешті натовп замовкає і Василевський надає слово
Супоні.
551

— Так, я стережу хліб. Я перший заб’ю того, хто при¬їде трьома своїми возами за хлібом…
— У нас три тисячі хазяїнів! — вигукують з сікей.
— А у всіх є по три брички? — і Сидоров одступає од столу насеред хати.— Я вас питаю: чи в кожного з зачепилівців найдеться підвода, щоб за тим хлібом поїхати?..
Натовп мовчки дивиться, як Микола Михайлович хмурить сиві брови та як їжачаться його вуса.
— Ви щось інше мали казати? — перебиває його Ва- силевський.— Комітет Селянської спілки надав вам слово, як представникові робочих, я прохав би вас не втручатися в селянські справи…
— Тоді дозвольте мені!..
Всім аж дух забило. Звідки це такий балакун найшов¬ся? Роман Притика — наймит Пигулі, що тільки й знав возити Пигулиними кіньми разом з іншими наймитами вугілля — раптом сьогодні просить слова. А таки про¬сить! Та вже навіть говорить. Він збивається на словах, обриває недоказане речення, але всі його вислухують. Тільки з сіней на майдан вже поскакало:
— Притика говорить…
— Наймит Пигулин…
— Ось і нас… розщитали… Вигнали хазяїни, як со¬бак, на холод. Кажуть: «Ви нам не потрібні. Копальню зруйновано, возити вугілля не будемо…» І коні розпро¬дають… А що ж ми будемо їсти? А в мене жінка, діти…

Категорія: Божко С. 3. В степах: Роман

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.