Загнітко Анатолій Панасович - Теоретична граматика сучасної української мови. Морфологія. Синтаксис.

Розділ VIII. СТАТУС ОДНОСКЛАДНОГО РЕЧЕННЯ В СИСТЕМІ СИНТАКСИЧНИХ ОДИНИЦЬ 1. ПРОБЛЕМА ОДНОСКЛАДНОГО РЕЧЕННЯ У СУЧАСНІЙ ЛІНГВІСТИЦІ

загрузка...
Аналіз речення у формально-граматичному, семантико-синтак- сичному, власне-семантичному і комунікативному аспектах уточнює поняття односкладності і забезпечує кваліфіковане його визначення. Представники логіко-граматичного напряму (елементно-таксонімічна наукова парадигма) вважали, що неповні речення утворюються внаслі­док пропуску головних членів речення — підмета і присудка або зв’яз­ки (див.: [Греч 1827, с. 243, 349 і далі]). При цьому речення з нульовою дієслівною зв’язкою теперішнього часу М. І. Греч та його послідовни­ки вважали неповними не тому, що враховували парадигму речення, а тому, що представники логіко-граматичного напряму ототожнювали структуру речення із структурою судження, у якому зв’язка є обов’яз­ковою складовою частиною (пор. погляди Ф. І. Буслаєва, О. О. Дмит- риєвського та ін.).

Уявлення про присудок як визначальний компонент речення домі­нувало і при аналізі речення у формально-граматичному і психологіч­ному вимірах (П. Ф. Фортунатов, М. М. Петерсон, Д. М. Кудрявсь- кий). Навіть якщо головний член речення виражається називним відмінком іменника, то він кваліфікується як присудок (його власна синтаксична функція не враховується), а речення визнається як не­повне. Так, наприклад, у реченні Ліс (у П. Ф. Фортунатова Пожар) психологічним підметом виступає уява того образу, який асоціюється мовцем із цією реалією, а психологічним присудком виступає слово ліс. Очевидно, що в цьому разі розглядаються підмет і присудок не з погляду вираження в мові взаємозв’язку явищ реальної дійсності, а з погляду «поєднання безпосереднього сприйняття явища зі словесним позначенням його в мові (реченні)» [Руднев 1963, с. 42].

Суттєво доповнив зміст терміна «неповні речення» О. М. Пєш- ковський. Для нього це не просто речення з «опущеними членами», а такі, у яких наявні словесно не виражені члени і необхідність яких у структурі речення визначається формальним складом речення [Пеш- ковский 1956, с. 360]. Лінгвіст аргументує, що формальна визначеність наявності невираженого, але структурно необхідного члена речення ґрунтується на взаємних зв’язках компонентів речення. «Так, не су­проводжуваний дієсловом називний відмінок… обов’язково вказує або на опущене при ньому узгоджуване дієслово, виступаючи… підметом неповного речення, або на опущений інший називний відмінок та узгоджувану з ним зв’язку, виступаючи предикативним членом…» [Пешковский 1956, с. 360]. Речення типу Він ні слова О. М. Пєшковсь- кий називає стаціонарними неповними реченнями. З ім’ям О. М. Пєш- ковського пов’язано виділення інфінітивних речень в окремий різно­вид односкладних синтаксичних конструкцій.

 

520


Синтаксис


Здебільшого розмежування неповних і односкладних речень пов’я­зують з ім’ям О. О. Шахматова, який включає до неповних тільки речення, формальна повнота яких відновлюється на ґрунті врахуван­ня синтагматичних відношень компонентів, тобто речення неповні і за формою, і за змістом. На думку О. О. Шахматова, в односкладних ре­ченнях яскраво не виражені ні підмет, ні присудок — вони позбавлені чіткого членування на дві групи членів речення. Тому й правильним видається вести мову тільки про головний член речення. Підтверджен­ня цьому лінгвіст знаходить у тому, що «головний член односкладного речення може бути ототожнений формально або з підметом, або з при­судком, причому, звичайно, не слід забувати, що такий присудок відрізняється від присудка двоскладного речення тим, що викликає уяву і про предикат, і про суб’єкт, а присудок двоскладного речення відпові­дає тільки предикату» [Шахматов 1941, с. ЗО]. Суперечливим видається подібне твердження в силу того, що в межах односкладного речення може реалізуватися суб’єкт дії / етану, який формально репрезентова­ний як другорядний член речення (‘Батькові не спиться. Мені працюється добре). Незаперечним є той факт, що в межах односкладного речення предикативність реалізується в одному компоненті.

Розмежування типів односкладних речень переважно базувалося на частиномовному вираженні головного члена речення, у силу чого ди­ференціювалися дієслівні та номінативні односкладні речення. А з-поміж дієслівних розрізнялися означено- (під впливом О. О. Шахма­това), неозначено-, узагальнено-особові та безособові односкладні речен­ня, потім ряд розширився шляхом виділення інфінітивних (виділені

О. М. Пєшковським) односкладнихреченнь. До номінативнихдодалися ще й генітивні (обґрунтував необхідність їх вирізнення О. О. Шахма­тов). Наведеній класифікації передувало розмежування безпідметових речень, речень із відносною безпідметовістю (неозначено-особові й уза- гальнено-особові) і безприсудкових речень (називні) [Синявський 1931, с. 202, 213, 233], інколи безпідметові речення називали «вдовими» (П. Залозний), що логічно заперечувалося відомими українськими лінгвістами: «…нам видається, що немає потреби до граматики заво­дити цього порівняння з родинного життя (всі граматики иньчих мов, де є такі речення, не знають иньчої назви, а тільки — безпідметові речення) тим більш, що сиротами лишаються слова більш без присуд­ка в реченні, ніж без підмета, і тоді б тільки речення було вдовим, як би присудка не було» [Сімович 1986, с. 370]. Ю. Шерех розрізняє з-по- між односкладних речень безособові, відносно-безособові і називні. А відносно-безособові речення поділяються на узагальнено-особові і не- означено-особові односкладні речення [Шерех 1951, с. 95]. Протиріччя у розмежуванні різновидів односкладних речень зумовлюють пошуки нових основ для їх визначення. Останнім часом спостерігається тен­денція розрізняти з-поміж односкладних речень дієслівні та іменні (вихідним постає морфологічний принцип), а потім з-поміж дієслівних диференціюються підтипи односкладних речень на підставі особовості / неособовості морфологічної форми. Подібне розмежування наявне і у

 

РОЗДІЛ VIII. Статус односкладного речення.


521


підкласі односкладних іменних речень. Саме такий підхід до аналізу односкладних речень зумовив поділ Н. Ю. Шведовою розмаїття одно­складних речень на два класи: 1) відмінювано-дієслівні речення; 2) невідмінювано-дієслівні речення. Клас відмінювано-дієслівних ре­чень охоплює власне-безособові і неозначено-особові речення, а до кла­су невідмінювано-дієслівних речень належать іменні, інфінітивні та прислівникові речення (пор.: Зима. Мороз. Народу! Чаю! / Наступа­ти! Тут нам відпочивати/Холодно. Тепло. Прохолодно). Означено- особові й узагальнено-особові односкладні речення знаходять свій роз­гляд з-поміж двоскладних неповних речень [Русская 1980, с. 245, 248]. Водночас речення типу Забороняється шуміти; Не минуло року; Можна їхати; Видно сліди; Багато народу аналізуються серед дво­компонентних і кваліфікуються як непідметово-присудкові. Такий підхід при всій його привабливості викликає сумніви, оскільки, з одного боку, зі складу односкладних речень вилучено конструкції типу Забороняється шуміти; Не минуло року; Видно сліди, з другого боку, утворення з яскраво вираженим суб’єктом розглядаються в межах суто односкладних речень (пор.: Мені пощастило; Мені читати; Мені щастить). Заперечуючи логічність подібного аналізу односкладних ре­чень, Г. О. Золотова відносить усі односкладні утворення до складу двокомпонентних й аналізує їх разом із підметово-присудковими кон­струкціями, диференціюючи тільки дієслівні, ад’єктивні, субстантивні, прислівникові, квантитативні конструкції [Золотова 1982, с. 31].

загрузка...

Відштовхуючись від номінативної природи речення і враховуючи співвідношення твірних та похідних речень, окремі лінгвісти на рівні реальних речень розрізняють різноманітні варіанти підметово-присуд- кових моделей, що перетворилися на одноядерні речення, тому пере­конливим видається, на їх думку, поділ усього загалу односкладних речень «наодноядерно-двокомпонентній одноядерно-однокомпонентні» [Слинько, Гуйванюк, Кобилянська 1994, с. 185]. Поняття односклад- ності замінюється поняттям одноядерності. Водночас констатується, що серед одноядерних речень значну кількість становлять двокомпо­нентні інфінітивні варіанти модального типу з дієсловами, предика­тивними прислівниками або із самостійними інфінітивами, поряд із ними розташовуються однокомпонентні варіанти іменного типу, що можуть бути і двокомпонентними, пор.: Учневі хочеться писати. Хлоп­цеві можна малювати. Йому писати/Вечір. Біда. Квітів! У мене біда. У мене квітів! [Там само, с. 185]. Подальший розгляд усього загалу одноядерних речень ґрунтується на розмежуванні двох типів — одно­ядерних дієслівних та одноядерних номінативних речень, з-поміж ос­танніх розрізняються одноядерні однокомпонентні/одноядерні двоком­понентні номінативні речення і квантитативно-генітивні/генітивні заперечні одноядерні речення [Там само, с. 182-185, 187-284]. Відбу­вається традиційний перехід при кваліфікації різновидів односклад­них речень від синтаксичних показників до морфолого-синтаксичних і пласне-морфологічних ознак. Хоча найбільш суперечливі різновиди од­носкладних речень (означено-особові, неозначено-особові, узагальне­

 

522


Синтаксис


но-особові) почасти згадуються, але не розглядаються. Очевидно, їх відносять до двоскладних із неповним виявом структурної схеми. Не зовсім слушною видається тоді необхідність такої констатації, оскіль­ки постає незрозумілою думка про те, що «речення з усуненим су­б’єктом іноді можуть замінюватися на неозначено-особові конструкції, пор.: / зараз же в сільраді загули, зашуміли…» [Слинько, Гуйванюк, Кобилянська 1994, с. 199]. Саме розмежування з-поміж дієслівних ре­чень одноядерно-двокомпонентних (аналогів двоядерних), двоядерно-дво- компонентних й одноядерно-однокомпонентних конструкцій, що здійснюється тільки в межах безособових речень, видається дещо спро­щеним і не мотивованим. Та й самі автори подалі зосереджують увагу на морфологічних показниках, а власне-синтаксична специфіка в такому разі постає похідною, що загалом суперечить навіть вирізненню статусу предикативних прислівників, предикативів, предикативів на -но/шо у системі частин мови. Подібне тлумачення односкладних речень, їх місця у системі синтаксичних одиниць є похідним нерозмежування відтворю­ваних і витворюваних синтаксичних одиниць і прагнення підвести під поняття речення будь-який мовленнєвий конструкт, що загалом супере­чить принципам організації мовлення, яке базується на конститутив­них і відтворюваних елементах. Останні постійно зазнають модифікації та інтерпретації, лексичне заповнення тих чи інших абстрактних уза­гальнених зразків зумовлює один із первинних виявів інтерпретації, що послідовно взаємодіє з різноманітними суб’єктивними компонента­ми, унаслідок чого віртуальна величина постає у межах мовленнєвого і немовленнєвого контексту. У такому разі у реченнєвій структурі слід розмежовувати: 1) віртуально-концептуальний, 2) номінативний і 3) си- туативно-прагматичний плани. Кожен із них характеризується влас­ного площиною мотивованості й унаслідок реалізації в межах реченнє- вої структури засвідчує взаємоперетин із наповненістю іншого. По суті простежується перехід реченнєвих моделей у компоненти мовленнєвої комунікації — висловлення. Але традиція виявляється в прагненні за­стосувати поняття речення до всіх трьох аспектів, що й зумовлює не­послідовність розгляду речення загалом і визначення статусу окремих односкладних утворень зокрема.

Незаперечним є той факт, що на рівні віртуально-концептуальної моделі будь-яке речення є двокомпонентним, у якому знаходить своє вираження субстанційний та екзистенційний елементи. «Субстанцій- ний компонент вміщує покликання на інтенційний феномен…», а ек­зистенційний компонент чітко «відмежовує номінативний зміст речен­ня від номінативного змісту інших мовних одиниць…» [Ломов 1994, с. 32-33]. Через речення, наповнене різними суто суб’єктивними величи­нами, реалізується весь вимір людського буття: «У кожному вислов­ленні ми говоримо, що щось існує, у кожному питанні ми питаємо, чи існує щось, або що існує, або як існує, у кожному волевиявленні ми наказуємо, просимо, бажаємо, щоб щось існувало» [Вгбскег 1948, р. 42]. Екзистенційний компонент «дозволяє творити» світ, оскільки він закриває межі констатованої ситуації, для якої людський розум у

 

РОЗДІЛ VIII. Статус односкладного речення.


523


навколишній дійсності знаходить тільки «сирий матеріал» [Ломов 1994, с. 33]. Субстанційний компонент може бути виражений поряд із на­зивним відмінком будь-яким іншим, який постає регулярним репре­зентантом субстанційної семантики при тій чи іншій формі предиката (пор. статус давального відмінка при інфінітивному предикаті — ек- зистенційному компоненті реченнєвої структури). Віртуально-концеп- туальна двокомпонентність реченнєвої структури ні в якому разі не відображає її формально-граматичної двоскладності, оскільки вона репрезентує особливості валентної рамки речення і статус у ній тих чи інших компонентів, а формально-граматична двоскладність спрямо­вана у реалізацію граматичної основи речення і напрями вираження взаємозалежної координації. Розгляд односкладних речень повинен базуватися на врахуванні нерівнорядності формально-граматичної і се- мантико-синтаксичної площин реченнєвої структури, у силу чого по­стає аргументованим розмежування дієслівних та іменних односклад­них речень на підставі формального вираження предикативності. Вод­ночас слід констатувати нерівнорядність усіх типів односкладних ре­чень, оскільки з-поміж них вирізняються речення з яскраво вираже­ною особовою семантикою. При цьому форма головного члена речен­ня у своєму обсязі вміщує вказівку на виконавця дії чи носія стану, окреслюючи його вираження. Тому й таким частим постає віднесення цих речень до модифікацій двоскладних (пор. статус означено-особо- вих, узагальнено-особових односкладних речень у концепціях В. Сімо- вича, Ю. Шереха, І. Р. Вихованця, Н. Ю. Шведової, Г. О. Золотової) або зазначення особливого виміру особової семантики — неозначеність (неозначено-особові). Статус безособових речень не піддається сумніву, оскільки головний член таких конструкцій позбавлений вказівки на окреслення діяча чи носія стану, хоча таке твердження вимагає ко­рекції в силу того, що в них носій предикативності здебільшого співвіднесений із субстанційним компонентом і поза останнім не реалі­зує свою семантику, пор.: Нами написано вже багато. Чимало пройде­но, чимало проспівано. І співається, і плачеться мені, а чого — сам не знаю (В. Підмогильний); Морозить (Мороз морозить); Блискає (Блис­кавка блискає); Гримить (Грім гримить). У сучасній українській мові безособові конструкції переважно вживаються у двочленному вимірі, особливо це яскраво простежується у побудовах із головним членом, вираженим перфектною формою на -но/-то, пор.: Завод збудовано <— Завод збудований <— Завод збудований робітниками <— Робітники збудували завод. У безособових реченнях повідомляється здебільшого про дію в її результаті, а не в процесі.

У граматичному ладі сучасної української мови односкладні дієслівні речення виступають у різноманітних своїх виявах, з-поміж яких означено-особові конструкції найбільшою мірою наближаються до дво­складних і становлять периферійний вияв односкладності. У їх струк­турі і семантиці дія послідовно співвідноситься з виконавцем і мис- литься як реалізована ним. Це яскраво простежується і в семантиці, оскільки суб’єкт послідовно окреслений і означений: Ношу в диші сло­

 

524


Синтаксис


ва, все життя пам’ятатиму мамині слова як гасло… (В. Скуратівський); Спогадаймо повість незабутню про далеку вільну країну, Про стару Шотландію славутню (Леся Українка); Люблю похмурі дні, коли сизі хмари ледь пробиваються крізь проміння золоте (М. Стельмах) (фор­ма першої особи дієслова чітко наголошує на означеному суб’єк­ті — виконавці дії, носії стану тощо). Узагальнено-особові речення ста­новлять викінчено окреслений клас у силу спрямованості їх семанти­ки до кожного з носіїв мови та узагальненого змісту, вбираючи в себе життєвий досвід попередніх поколінь: Скільки не думай, а робити треба, бо думка ледача, а робота швидка; З пісні слова не викидають (Нар. тв.). Суперечливим у кваліфікації узагальнено-особових одно­складних речень постає співвідношення формальної репрезентації пре­дикативності і семантики, тому що чималий загал речень з іншим ви­раженням предикативності також характеризується узагальненістю, пор.: Треба нахилитися, щоб з криниці води напитися; Хто не ро­бить, той не помиляється: Тарно того вчити, хто хоче все знати: За письменного трьох неписьменних дають, та й то не беруть (Нар. тв.). У силу цього й постає сумнівним виділення класу односкладних уза- гальнено-особових речень на підставі суто формальних критеріїв. До­цільніше вести мову про різні вияви узагальнення на рівні двосклад­них та односкладних речень. Тому клас узагальнено-особових речень слід розглядати через призму реченнєвої семантики, виділяючи ядро таких конструкцій (сюди належать форми 2-ї особи однини і множини індикатива та імператива), напівпериферію та периферію. Кваліфіка­ція цих речень як односкладних позбавлена викінченої мотивованості, але констатація відмінності у реченнєвій структурі означеності та уза­гальненості особової семантики є необхідною, тому що підкреслює не- рівнорядністьїх функціонального призначення.

Неозначено-особові речення постають більш окресленими в силу своєї формальної визначеності і сприйняття виконувача дії неозначено. Підкреслення особи діяча чи носія стану у формі дієслова-предиката, з одного боку, наближає такі конструкції до двоскладних, а неокрес- леність діяча щодо його семантичного наповнення спрямовує ці речен­ня до односкладних — з другого боку.

Означено-, узагальнено-, неозначено-особові односкладні речення зав­жди викликали сумнів. Це мотивується формальним вираженням пре­дикативності і семантичним спрямуванням головного члена до другого компонента граматичної основи речення. На рівні семантико-сиинтак- сичної структури такі конструкції є двоскладними, а у формально- граматичному вимірі — односкладними, парадигматично співвіднесе­ними з двоскладними. Заперечувати їх синтаксичну специфіку у гра­матичному ладі сучасної української мови немає ніяких підстав.

З-поміж односкладних речень іменного типу здебільшого вирізня­ють лише номінативні, інколи додають також і генітивні. Статус но­мінативних речень мотивований особливостями формального виражен­ня предикативності. У парадигматичному плані такі речення поста­ють модифікаціями двоскладних. їх специфіка у граматичному ладі

 

РОЗДІЛ VIII. Статус односкладного речення.


525


сучасної української мови зумовлюється напрямами формальної репре­зентації головного члена речення та особливостями семантики — кон­статацією того чи іншого явища. Щодо генітивних конструкцій, то їх статус як односкладних є сумнівним, оскільки вони здебільшого є ситу­ативно і прагматично мотивованими і їхній зміст стає зрозумілим тільки при врахуванні мовленнєвого і немовленнєвого контексту. Усе це дає підстави стверджувати варіантно-мовленнєвий вияв двоскладних речень у формі генітивних конструкцій. У чомусь подібна реалізація можлива і для форм давального й орудного відмінків.

Номінативні речення у своєму загалі об’єднують різноманітні вияви. Розглядаючи їх особливості, О. О. Потебня вважав номінативні струк­тури секундарним типом реченнєвої структури, ставлячи їх в один ряд з такими, що не містять у собі називного відмінка іменника (Убито! Пробі! Цабе!), бо вони всі «перебувають у залежності від будови тепе­рішньої мови, пояснюються цією будовою, як її частини, разом з нею мають передумовою тривалий розвиток мови» [Потебня 1958, с. 79], і пропуск дієслова в цьому випадку «передбачається самим собою» [Там само]. А вже О. М. Пєшковський, розвиваючи погляд О. О. Шахмато- ва, прийшов до висновку, що головний член номінативних речень — при­судок (в одних лінгвістів — це підмет, в інших — присудок). Нерівно- рядність номінативних речень зумовлювала пошуки різних основ їх кла­сифікації (пор. розрізнення О. М. Пєшковським з-поміж номінативних речень екзистенційних, вказівних і називних). Розбіжність у підходах щодо кваліфікації головного члена номінативних односкладних речень мотивується різними поглядами на їх генезис (пор.: [Шерех 1947]). Упер­ше проблему їх генезису сформулював й окреслив Дж. Ріс [ШеВ 1931]. В українській лінгвістиці вперше про односкладні номінативні речен­ня згадав М. Ф. Судима у своїй праці «Українська фраза. Коротенькі на­черки» [Судима 1928, с. 28-29]. У чомусь подібні погляди розвивали М. Перегінець, О. Синявський, К. Німчинов (див. праці: [Перегинець 1931, с. 266; Синявський 1931, с. 234; Німчинов 1930, с. 177-178]). Щодо їх статусу у слов’янських мовах з-поміж лінгвістів ще у тридцяті роки XX століття не було одностайності. Одні мовознавці стверджували, що, наприклад, у російській мові називні речення «відмерли» (Л. Боровой), оскільки були типовими тільки для декадентської (!) літератури: «Вод­ночас (цілком закономірно) зникла з мови і та підкреслено-уривчаста бездієслівна або безіменна фраза, що входила в моду в декадентській літературі передвоєнних років… Ця безособова, безвідповідальна (? — А. 3.), безсила форма органічно чужа тій класі, яка тепер веде (? — АЗ.) мову» [Боровой 1938, с. 207], інші лінгвісти схилялися до думки про стилістично-експресивну маркованість односкладних назив­них речень, що є ознакою віршованої мови (Л. Булаховський, І. Пе- рельмуттер, К. Німчинов, О. Синявський та ін.).

Незаперечним є той факт, що односкладні номінативні речення впер­ше постали саме в усно-розмовній стихії і через неї з’явилися в норма- тивно-писемній традиції. ЩеШ. Баллі підкреслював, що «явища, вла­стиві усно-мовним виявам, майже завжди кінець кінцем сприймають­

 

526


Синтаксис


ся або наслідуються письмовою мовою, і… в остаточному наслідку ця славнозвісна граматика «писаного» пояснюється науково тільки ви­вченням граматики «мовленого» [Балли 1955, с. 58]. Проблематичним постає коло односкладних номінативних речень. Непоодинокими є спроби віднести до їх складу і конструкції, у яких наявні обставинні компоненти спеціалізованого / неспеціалізованого типу, що викликає великі сумніви у мотивованості подібного підходу, оскільки конст­рукції такого різновиду можуть містити у своїй імпліцитній/експлі- цитній структурі валентно зумовлювальний компонент, пор. приклад, що наводиться Ю. Шерехом у праці «До ґенези називного речення» [Шерех 1947]: Люди жнуть або косять, а її Андрій йде стежкою, ремі­нна торба через плече, бриль на потилиці і ціпком вимахує (М. Коцю­бинський) , у якому конструкція ремінна торба через тече і конструк­ція бриль на потилиці кваліфікуються як односкладні номінативні речення на тій підставі, що постпозитивні компоненти збуджують ува­гу. При цьому Ю. Шерех знову покликається на Ш. Баллі, який кон­статує, що відрив членів речення « внаслідок дисльокації спричиняєть­ся до замирання граматичних зв’язків; часто в подібних випадках вже не можна точно визначити, сурядний чи підрядний зв’язок тут наяв­ний» [Балли 1955, с. 317]. Водночас автор прагне встановити причини появи номінативних речень та напрями їх еволюції і приходить до висновку, що «називні речення могли формуватися з рядів однорідних членів… Чи це ряд підметів, чи ряд означень, — називні речення мо­жуть розглядатися як результат розпаду внаслідок того, що окремі члени ряду набирали такої повноцінності, яка не могла миритися з їх перебуванням в основному первісному реченні» [Шерех 1947, с. 31]. Поряд із цим широко коментуються думки про постання номінатив­них односкладних речень як наслідку відцентрових тенденцій у ре- ченнєвій структурі, адже, як вважав О. В. Попов, «підмет спочатку стоїть поза реченням, яке становить присудок» [Попов 1881, с. 44], що й уможливлює виокремлення переважно постпозитивного називного (пор. також погляди на цю проблему В. Вундта, С. Д. Кацнельсона та ін.). Очевидно, такий підхід до розгляду генезису номінативних односклад­них речень є мотивованим (у чомусь подібне явище спостерігається при виокремленні кличного відмінка у функції звертання тощо). Але твер­дження про належність речень з обставинами у їх структурі до номі­нативних односкладних викликає сумніви, оскільки такого типу ут­ворення, функціонуючи як комунікативні одиниці, своїм змістом і внутрішнім підпорядкуванням передбачають наявність валентно зу- мовлювального предиката типу знаходитися, перебувати, бути (пор. спроби багатьох лінгвістів віднести постпозитивний компонент цього типу конструкцій до предикативних означень і надати йому статус іменної частини складеного іменного присудка (Г. О. Золотова, М. У. Каранська та ін.)). У чомусь подібний підхід застосовував О. М. Пєшковський, кваліфікуючи присудок у реченнях типу День ясний. Ніч темна. Трава зелена. Море спокійне. Квіти яскраві як іменний простий, хоча подібне тлумачення слід визнати не зовсім коректним, оскільки носієм усіх

 

РОЗДІЛ VIII. Статус односкладного речення.

 

527

 

граматичних значень присудка виступає дієслівна зв’язка бути у ну­льовому своєму вираженні, пор. у парадигмі речення з опорою на морфо­логічну парадигму предиката-дієслова Трава зелена / Трава була зеле­на і т. д. Тому речення з обставинним компонентом за структурою є двоскладними з нульовим присудком.

 .

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.