Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Євдокія Кравченко, Наталя Колтакова — УКРАЇНСЬКИЙ ЛІНГВОПУРИЗМ І КУЛЬТУРА МОВИ НА ЄВРОПЕЙСЬКОМУ ТЛІ

Стаття продовжує цикл публікацій автора, присвячених проблемам унормування української
літературної мови у ХХ ст. У статті аналізуються процеси пурифікації – специфічної форми ставлення особи
та етносу до мовних норм, охарактеризовано динаміку пуристичних тенденцій в українській літературній
мові ХХ ст., виявлено позитивні і негативні риси лінгвопуризму.
Ключові слова: мовний пуризм, запозичення, мовна норма, варіант, термін.

В Україні розбудова суверенної держави, конституційне закріплення за українською мовою статусу
державної та розширення її функцій, проблема нормативності мови набули глобального значення. Адже
українська літературна мова від революційних потрясінь ХХ століття перебуває у хворобливому стані,
© Кравченко Є.Г., Колтакова Н.Г., 2006 ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 14

80
звузилася внаслідок втрати своїх неповторних рис та джерел, своєї глибини і гнучкості [Загнітко 2002; Масенко
2005; Німчук 2004; Фабіан 2002]. „А з руйнування мови, – переконаний О.Солженіцин, – починається і нею
супроводжується руйнування культури. Це – і символічне, і духовно найнебезпечніше пошкодження”
[Солженицын 1999, НЗ].
Сучасний етап нормалізації та кодифікації української літературної мови позначений надзвичайно
загостреним сприйняттям проблем літературної норми у громадській свідомості. Демократизація суспільно-
політичного життя, лібералізація й урізноманітнення соціально-економічних засад і морально-етичних та
естетичних принципів суспільства, з одного боку, і розширення поля суспільного функціонування української
мови, – з другого, викликали до життя на зламі ХХ-ХХІ ст. потужні процеси змін на всіх структурних рівнях та
оновлення стилістичних засобів української літературної мови – процеси, які є досить показовими для різних
слов’янських мов постсоціалістичного періоду і які нерідко об’єднують під характеристикою нового етапу
демократизації цих літературних мов. Саме в такі періоди, коли відбуваються кардинальні трансформації
суспільства та суттєві мовні зміни, помітно посилюються вияви лінгвопуризму. Усвідомлення з боку етносу
національної самобутності активізує, як правило, певні мовні функції: етнооб’єднувальну та
етнодиференціальну, за таких умов на перше місце виходить ставлення мовця до мови, до її специфічності й
оригінальності.
Актуальність порушеної теми полягає у потребі більш глибокого висвітлення такого складного і досить
суперечливого явища, як мовний пуризм, і не лише через неоднозначність поглядів на пуризм як лінгвістичну
категорію, а й через брак ґрунтовних досліджень з лінгвопуризму. Крім того, особливої уваги дослідників
передусім потребують пуристичні тенденції при розв’язанні проблем усталення й уніфікації норм української
літературної мови у ХХ ст.
У статті ставимо собі за мету проаналізувати вияви пуризму в українській літературній мові ХХ ст. У
межах поставленої мети з’ясовується роль пуристичних тенденцій у процесі нормалізації української
літературної мови ХХ ст, простежується інтерпретації поняття „пуризму” в лінгвістиці на різних етапах її
розвитку, визначаються позитивні і негативні риси лінгвопуризму.
Аналіз пуристичних виявів в українській літературній мові ХХ ст. ґрунтується на дослідженні
лінгвістичних словників, довідників з культури української мови ХХ ст. та праць українських і зарубіжних
мовознавців.
Українські мовознавці, останнім часом активно працюють над створенням теоретичної моделі взаємодії
мови і культури, застосовують прескриптивний, тобто нормативно-регуляторний підхід у науці про мову, що
означає розгляд процесів нормалізації та кодифікації, а також їх генезис [Єрмоленко 1999, Мацюк 2002;
Пономарів 2005; Струганець 2002]. Дослідники вказують, що процес нормування української мови часто
“постає як реакція на загрозу денаціоналізації, втрати самобутності культури й національної мови” [УМЕ 2000,
с.503]. Тому треба розглядати пуристичні тенденції в нашій країні не відокремлено від подібних процесів, що
відбувалися в інших державах.
Явище пуризму є досить складною мовною категорією і погляди мовознавців дещо різняться щодо
об’єктивності його оцінок. Це зумовило певні відмінності у дефініціях поняття, що містяться у нормативних
словниках та довідниках. Слово “пуризм”, як вважають, походить від французького терміна purisme,
утвореного від латинського purus – чистий [СІС 2000, с.777]. Зазначають, що пуристичні вияви вперше знайшли
теоретичне обґрунтування у французькій мові у ХVII сторіччі. На той час це поняття розуміли як “очищення
мови від слів застарілих, низьких” [Скрелина 2002, с.447]. Крім того, вивчення явищ пуризму тісно пов’язували
з культурним рівнем суспільства, піднесенням національної свідомості.
Прояви мовного пуризму присутні в більшості європейських мов, оскільки всі розвинені літературні
мови постійно переживають дві протилежні тенденції: „Одна тенденція пов’язана з витворенням спільного для
всіх мов інтернаціонального фонду, що поширюється, запозичується із мов, які мають загальновизнаний
світовий престиж. Друга тенденція викликає до життя власні, „домашні” засоби для вираження нових понять, і
ці власні засоби нерідко протиставляються інтернаціональним” [Єрмоленко 1972, с.10]. Така взаємодія двох
зазначених процесів (запозичування й пурифікації), констатує Б.Ажнюк, не є в історії мови чимось
надзвичайним, це явище відоме й літературній мові в Україні.
Традиційно у славістиці виокремлюють три фази пуризму як мовного явища: 1) пуризм як позитивне
явище, коли пробуджує прогресивні сили; 2) етап застою (стагнації), коли розвиток припиняється;
3) переродження пуризму в шовінізм [Веденов 1986, с.66]. Щодо української мови, яка тривалий час перебувала
в умовах насильницького впливу з боку інших мов, запропоновані етапи виокремлюються на тлі так званого
„організованого” пуризму, що і є виявом мовного засилля. Для „природного” процесу пурифікації
мовознавцями визначаються наступні етапи: 1) початковий етап численних пуристичних виявів, для якого
характерна велика кількість пропозицій слововживання; 2) етап формування критеріїв, аналізу, добору мовних
одиниць; 3) заключний етап – утвердження норм [Веденов 1986; Мацюк 2002; Пилинський 1976].
У європейській лінгвістиці термін „пуризм” використовують переважно на позначення позитивних
процесів у мові. З погляду болгарських дослідників, мовний пуризм – це „прогресивне явище, яке є частиною
національної боротьби народу за політичну і культурну незалежність” [Веденов 1986, с.66]. Сербські й
хорватські мовознавці, з одного боку, називають пуризм природним явищем, що виявляється в мовах, носії Розділ ІІ. Актуальні проблеми морфології

81
яких тривалий час перебували під впливом іншої держави. З іншого боку, пуризм може бути насаджуваним,
насильницьким. Це відбувається тоді, коли нові конструкції, хоча й походять з власних коренів, проте
нагадують „дивну мову” і запроваджуються насильницькими методами, які врешті-решт викликають опір
[Ивиh та ін. 1991, с.152]. Цей різновид мовного пуризму характеризують як шкідливий, оскільки він поглиблює
різницю між розмовною й літературною мовою і для цього поняття використовують терміни „надмірний
пуризм”, „крайній пуризм”, „гіперпуризм”, „ультрапуризм”, „псевдопуризм” [Ажнюк 1999; Коваль 1966;
Струганець 2000; Яковець 2004].
Демократичні настрої, які панували у ХІХ столітті, спричинили активізацію пуристичних тенденцій
здебільшого в слов’янських мовах. Прагнення зберегти національну самобутність яскраво продемонстрували
чехи, замінивши запозичені назви власними відповідниками: fabrikat – yrobek, teatr – divadlo, factor – cinitel,
grunt – pozemnost [Веденов 1986, с.62]. Історія свідчить про факти сприяння і з боку керівництва держави
утвердженню національного самоусвідомлення. Так, в Австро-Угорщині у ХІХ столітті була налагоджена
робота зі створення перекладних словників управлінської термінології з німецької мови слов’янськими.
Творчий підхід до відбору слов’янської і запозиченої лексики сприяв пуристичним виявам і у „Німецько-
українському словнику”(1851). Український варіант словника не зазнав значного впливу пуристичних
рекомендацій, однак часто поряд з іншомовним термінами наведені й українські, наприклад: akzise –
споживанє, акциза; agent – єднатель, діловик, агент; klade – скарга, жалоба, позив та ін. [Панько, Трохимович
1988, с.133-142]. Подібні трансформації відбувалися і в болгарській мові, наприклад, мовознавець І.Богоров у
граматиці відмовився від іншомовних термінів, використавши власні неологізми, а саме: словника замість
граматика, свръзка замість съюз тощо [Даниленко 2001].
Особливе місце у формуванні теоретичних засад щодо шляхів розвитку української літературної мови
займають учасники мовних дискусій 1891-1892 і 1903 років. І.Нечуй-Левицький, Б.Грінченко, А.Кримський,
І.Верхратський, І.Франко та інші виявили бажання навіть в тогочасних умовах державної роз’єднаності
українських земель подолати ці об’єктивні фактори суб’єктивним чинником – спільними зусиллями української
інтелігенції обох частин України обстоювали єдину українську літературну мову, а також намагалися підняти
рівень української літературної мови.
Наприкінці ХІХ ст. були з’ясовані джерела збагачення української літературної мови – це народна мова,
проте й інші джерела виступають як необхідні (запозичення, неологізми), викладено чіткі критерії
нормативності слів, почерпнутих з народної мови, іншомовних запозичень та індивідуальних неологізмів
(„кованих” слів). Звернення до мовознавчої спадщини ХІХ ст. дозволяє внести певні корективи в наукову
літературу щодо поглядів дослідників на запозичення та неологізми в той час. Тривалий час утверджувався
стереотип про націоналістичну, реакційну позицію більшості українських дослідників поч. ХХ ст. Так,
стверджувалося (за винятком праць М.М. Пилинського та О.Г.Муромцевої), що Б.Грінченко займав виразно
пуристичну позицію, бо ігнорував іншомовні слова-інтернаціоналізми. Він загалом дотримувався
раціонального підходу до іншомовних слів та був проти захаращення мови невдалими діалектизмами, на
відміну від А.Кримського, який закликав точно відтворювати діалект в літературі. На думку Б.Грінченка,
цуратися запозичень не треба, доцільно брати їх, якщо є потреба; з двох слів-синонімів (одне – українське, а
інше – запозичене) перевагу віддавати своєму українському; не варто брати з чужої мови всі слова, що мають
спільнослов’янський корінь (на цій підставі він заперечував русизм просвещение (просвіта), хоча його корінь
світ існує в українській мові)”. Визнаючи запозичення як другорядне джерело, Б.Грінченко рекомендував
зважати на стиль, у якому вживається іншомовна лексика [Статєєва 1998, с.35-36]. Позиціїї Б.Грінченка щодо
запозичень не в усьому були виявом „крайнього пуризму”. Завдяки праці багатьох дослідників уже на межі ХІХ
і ХХ ст. сформувалися основні засади наукової концепції у галузі стандартизації української мови.
Відродження націй на початку ХХ ст. позначене зміною політичного життя в Європі і супроводжувало
утвердження літературних варіантів мов. Пуристичні тенденції у 20-х роках ХХ ст. стають загальною ідеєю,
зумовленою потребами очищення мови, носії якої перебували в різних державах, і їх мовлення відповідно
зазнало впливу з боку державних мов цих країн. Чеські мовознавці закликали до очищення зовнішнього і
внутрішнього, повернення до природності й самобутності, не забруднених першоджерел, своєрідності знання й
мистецтва [Андерш 1991, с.20-21]. Явища пуризму позитивно оцінила й болгарська інтелігенція. У 20-х рр.
залучення питомих елементів стало необхідністю, бо, на думку болгарських дослідників, запозичене слово –
носій іншої соціальної інформації [Веденов 1986, с.65]. Пуристичні тенденції були поширені і в Росії у 20-х
роках ХХ століття. До цієї проблеми звертається С.І.Виноградов у статті “Дискусії про мову перших
пореволюційних років”, де він звертає увагу на так званий “смаковий пуризм”, що знаходить свій вияв в
оцінках на зразок “не подобається”, “ріже вухо”. „Учений” пуризм, на його думку, був спрямований насамперед
проти великої кількості новоутворених абревіатур. Адже в той час складноскороченими словами занадто
зловживали, що й викликало протест у громадськості. С.І.Виноградов вважає, що ці “мовні оцінки… несли
чіткий відбиток ворожого ставлення до революції”, та все ж вони впливали на підвищення рівня культури мови
[Виноградов 1977].
Вияви пуризму в українській мові відрізнялися від подібних процесів, скажімо, в мові болгар, які
звільнили її від турецького впливу, чи румунів, що вилучали з ужитку слов’янізми, або чехів, які очищали свою ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 14

82
мову від германізмів. Болгарія і Румунія були вже незалежними державами, а чехи мали свою автономію в
царині культури [Шевельов 1998 с.11].
Історія еволюції української наукової думки засвідчує увагу до цих проблем у ХХ ст. не тільки наукової
еліти, а й широких кіл освічених людей [Лушпинська 2000; Статєєва 1998; Трифонов 2000]. Пуризм як
специфічна форма ставлення особи або етносу до мовних норм з різним ступенем активності виявлявся на всіх
етапах розвитку української мови у ХХ ст. і посилювався у визначальні для нації періоди історії, маючи в
кожному з цих періодів притаманні йому специфічні риси. Порівняння життя мови, рівня розвитку
літературних норм у діапазоні ХХ ст. є досить показовим у цьому плані.
У першій половині ХХ ст. українці в УРСР опинилися у двозначному становищі: з одного боку,
об’єднання українських земель допомогло утвердженню єдиної літературної мови, але, з іншого, радянська
влада аж ніяк не сприяла розвитку української мови як самобутньої, самодостатньої. Питання нормування
української літературної мови на поч. ХХ ст. осмислювалося провідними українськими лінгвістами і
забезпечило надійне підґрунтя для подальших потужних нормалізаційних процесів мовного життя соціуму.
Виокремилися два основних напрямки нормалізаційних процесів в українській мові, коли погляди
мовознавців щодо використання ресурсів народної мови розділилися на радикальні й помірковані. Один
напрямок представлений етнографістами (крайніми пуристами – М.Гладкий, А.Кримський, Є.Тимченко,
С.Смеречинський, І.Огієнко, В.Сімович. та О Курило в ранніх працях), а другий – представниками синтетизму
(помірковані пуристи – О.Синявський, М.Сулима, М.Наконечний, М.Сумцов, О.Курило в пізніх працях),
оскільки йшлося про синтез народної й книжної традицій, хутірських та урбаністичних елементів [Шевельов
1997]. Помірковані пуристи (м.Харків) пропонували використовувати власні мовні засоби для номінації нових
предметів, понять чи явищ, які були названі готовими російськими конструкціями. Та „найчисленнішою й
впливовою була етнографічна школа в мовознавстві”. З осередком у Києві школа шукала „чистоти української
мови в народній пісні й оповіді старих записів, а тим самим у своїх практичних висновках була виразно
архаїзаторською. Праця етнографічної школи була дуже корисна, поскільки вона виявляла національні
питоменності української мови і виводила на світло денне чуже, позбавлене коріння й грунту. Праця ця ставала
до певної міри небезпечною, коли те, що здавалося національно питоменним, безоглядно накидалося
літературній мові, не звертаючи багато уваги на те, наскільки воно було ще живе й життєздатне і наскільки
воно забезпечувало різноманітність жанрів і стилів модерної літературної мови” [Шевельов 2002, с.13-14].
Романтично-народницька настанова була провідною у цього напрямку. Представники цієї течії намагалися не
вживати чужих „духу української мови” одиниць. Серед яких: іншомовні слова зокрема, терміни (конус,
паралельний, фотографія), віддієслівні іменники із суфіксом -к- на означення процесу дії (перевозка –
перевезення); віддієслівні іменники із суфіксом – -ч(а) (подача, передача, видача); віддієслівні іменники;
на -ння, -ття (читання, закінчення); іменники із суфіксом -чик, -щик (покажчик, носильщик, рознощик);
прикметники із частинами -подібний, -видний (людиноподібний, грушевидний); прикметники з суфіксами –
очн(ий), -ечн(ий) (виставочний, зварочний); прикметники іншомовного походження з суфіксом -альн(ий)
(преміальний, офіціальний, емоціональний); дієслова з суфіксами -ир-, -ір- (репетирувати, командирувати);
пасивні дієслівні форми на -ся (брався, досліджувався, розбирався); активні дієприкметники на -чий
(нападаючий, відпочиваючий, мітингуючий); конструкції з прийменником по (по горизонталі, по аналогії);
форми орудного предикативного (основне навантаження виконано мною, яскравим прикладом слугує);
конструкції на -но, -то з буде, було (було запропоновано, буде оприлюднено)” [Курило 2004; Матіяш 1999;
Німчук 2004; Шевельов 2002]. Мова йшла, таким чином, про визбирування й культивування „свого, одмітного”,
що виявлялося в особливих, тільки українській мові „властивих законів синтаксичних” і відбивало властиву
„нації звичку думати” [Курило 2004, с.15].
Утвердження норм української літературної мови відбувалося в умовах протистояння двох мовних
традицій: центрально-східної з впливом російської та західної з впливом польської мов. Щоб узгодити різні
мовні стихії, мовознавці радили використовувати нормативні варіанти. Безперечно, подані пропозиції
розхитували літературну норму, але за умови подальшого природного розвитку мови одні варіанти стали б
кодифікованими, а інші потрапили до розряду ненормативних” [Даниленко 2001; Загнітко, Кравченко 2003].
У 30-х роках ХХ ст. змінилася мовна політика. Насаджується думка, що мовний пуризм є відбиттям
напруженості націоналістичних настроїв. Слово “націоналістичний” вживається із негативною семантикою, що
є даниною тогочасним історичним умовам. Усе „одмітне”, національне кваліфікується як націоналістичне, а
отже і антирадянське. Оскільки пуристичні тенденції пов’язані зі зростанням національної свідомості,
тогочасна мовна політика засуджує й український мовний пуризм як „український буржуазний націоналізм у
мові” [УМЕ 2000, с.503]. Правописні норми української мови зазнали змін, і поряд з національними мовами
республік радянського союзу опинилися в ситуації цілковитої незахищеності перед російською експансією
[Коряков 2002, с.113; Фабіан 2002].
У Європі в середині ХХ ст. простежувалися вияви пуристичних тенденцій. Так, у болгарській мові в цей
період замінювали тюркізми, намагалися дублювати інтернаціональну термінологію власною: аудитория –
слушалня, слушательство; биология – животознание; микроскоп – дребноглед [Веденов 1986, с.65]. Частина
подібних пропозицій були визнані ультрапуристичними і їх не підтримала громадськість. Розділ ІІ. Актуальні проблеми морфології

83
В Україні дуже помірковані прояви пуризму з 60-х років лунали під гаслами боротьби за культуру мови.
Зверталася увага на те, як люди сприймають рекомендації з культури мови. Адже більшість мовців розуміли їх
як “заборону, обмеження, стримування природного в індивідуальному слововживанні”. І саме в такому
розумінні, на думку В.Русанівського, культура мови ототожнюється з пуризмом [КУМ 1990, с.12].
За радянських часів розглядає явище пуризму Л.Булаховський у “Нарисах загального мовознавства”.
Автор висловлює досить прогресивні погляди на це явище. Зрозуміло, йому не вдалося повністю уникнути
певної політичної заангажованості та важливим для нас є те, що пуризм за визначенням Л.Булаховського – це
“тенденція, через яку більшою або меншою мірою пройшли мало не всі культурні мови” [Булаховський 1955,
с.116]. Однак чіткого визначення „пуризму” Л.Булаховський не наводить, що значно ускладнює розуміння його
поглядів. Чистоту мови і “ пуризм ” чітко розмежовує А. Коваль, вважаючи ці два поняття несумісними. Адже,
на її думку, “боротьба за чистоту, за культуру мови не повинна зводитись до дистилювання її, до повної “
стерилізації” [Коваль 1966, с.21]. Саме таке явище вона ототожнює з пуризмом. На нашу думку, її погляди дуже
категоричні, а явище пуризм не можна протиставляти боротьбі за чистоту мови. Вони перебувають у
нерозривному зв’язку, коли одне з них (боротьба за чистоту мови) є невід’ємною частиною другого. Такі
визначення є до певної міри однобічними, неповними, оскільки основна увага зосереджена на усуненні
іншомовних слів, а прагнення до очищення мови від розмовних, просторічних, діалектних елементів не
враховане. Вдалим і неупередженим є запропоноване визначення пуризму Д.Ганич і І.Олійником. Це
“прагнення до очищення літературної мови від іншомовних запозичень, неологізмів, а також від проникнення в
літературну мову лексичних чи граматичних елементів, які стоять за межами норми ” [СЛТ 1985, с.231-232].
Однак сучасні нормативні праці (що є витворами нової доби в українській лексикографії), здебільшого
залишаються у догмах старої ідеології щодо тлумачення пуризму. На думку С.Семчинського, такі тенденції
пов’язані “з мовною політикою шовіністичного забарвлення” [Семчинський 1998, 34]. Інші продовжують
розглядати це явище як “вияв надмірного очищення літературної мови від неологізмів, розмовних,
просторічних, діалектних, іншомовних елементів” [Єрмоленко 2002, с.145] чи кваліфікують як „навмисне
цілеспрямоване усунення з мови всіх іншомовних слів” [Кочерган 2004, с.234]. (Пор. у російських науковців:
“свідома протидія проникненню іншомовних слів, прагнення очистити мову від “іноземщини” [Маслов 1998,
с.209]). Навіть побіжне зіставлення дефініцій “пуризму” у різних вітчизняних джерелах, демонструє певну
еволюцію поглядів на це явище у ХХ ст. – від повної відсутності його визначень, від негативних характеристик
до більш об’єктивних тлумачень. Переважна більшість нормативних кодексів при розгляді цього явища увагу
зосереджує на негативних його виявах. Вживання лексем „крайній”, “надмірний” щодо пуризму у мовців
асоціюються із чимось негативним. Але у свідомості присутнє й розуміння того, що загалом процес очищення
мови є явищем позитивним. Змінюється ставлення до лінгвопуризму – змінюється й дефініція явища пуризму,
вона не є застиглою. Тлумачення пуризму і сьогодні потребує уточнення, врахування його суперечливого
характеру. Адже цей комплекс явищ є значно складнішим і в ньому поєднуються процеси, як власне
демократизації літературної мови, так і взагалі лібералізації її нормативної основи, тобто вже дозволеного як
стихійного, так і цілеспрямованого відходу від її попереднього досягнутого й відповідним чином унормовано
стану.
На зламі ХХ – ХХІ століть відбувається різка зміна мовної ситуації, коли події за своїм впливом на
суспільство і мову стають подібними до „революційних”. Хвиля пуристичних виявів охопила здебільшого мови
країн колишнього соціалістичного табору. Як результат – зміни торкнулися не тільки мови чи форм її
існування, але і самого ставлення суспільства до мови, адже мова стає символом інших суспільно вагомих
явищ: народу, традицій, культури.
Самобутність національних мов відстоюють у багатьох державах Європи: Німеччині, Франції, Польщі,
Естонії, Хорватії, Сербії, Словенії, Македонії, Росії, Україні, при цьому використовуються різні підходи, які,
звісно, викликають різне сприйняття. Так, у Німеччині Товариство захисту німецької мови з 1997 р. згуртувало
інтелігенцію, студентів, школярів, робітників і протидіє надмірному залученню англіцизмів, особливо коли
запозичення спричинені модою. У Франції прийнято „Закон Тубона” про захист французької мови від агресії
американізмів і ним передбачені штрафи за надмірне використання іншомовної лексики [Бахирев 2001, с.6-8].
Найбільш активними з погляду вияву пуристичних тенденцій виявляються словенська й хорватська мови. При
словенському парламенті з 1994 року працює група експертів з мовної політики й мовного планування
[Невекловський 2002, с.129.]. У Хорватії створено Раду з унормування хорватської мови та задіяно пресу
[Багдасаров 2002, с.48] У 1999 році польський сейм затвердив „Закон про захист польської мови” [Zimnowoda
1999 c.18]. Крім того, у провідних європейських країнах. Таких як Бельгія, Франція, Іспанія, навіть правила
культури мовлення в офіційних сферах зкріплені на законодавчому рівні. В Україні, як і в інших європейських
країнах, з 1989 році діє „Закон по мови”. Український пуризм на зламі ХХ-ХХІ століть вирізняється
специфічними рисами, маючи спільне з подібними явищами в інших мовах. Пуристичні тенденції є
позитивними, коли йдеться про активізацію національних елементів у мові. Це стосується: вилучення складних,
незрозумілих іншомовних нововведень, які мають рідномовні синонімічні відповідники (укр. консенсус – згода,
паритет – рівність, болг. курорт – здравище; слов. еxsport – vyvoz); відмова від іншомовних слів, які вже
прижилися, і заміна їх власними новотворами (кросворд – рос. крестословица) (Набоков), телебачення – хорв.
dalekovidnica). Характерною рисою українського лінгвопуризму є також залучення лексем, суттєво обмежених ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 14

84
чи вилучених в часи радянського диктату або пропонованих пуристами 20-х років (клімат – підсоння,
середовище – довкілля, оратор – поромовець, карта – мапа, фон –тло, процент – відсоток). Відбувається
вилучення з ужитку мовних одиниць, подібних чи тотожних з відповідниками панівної мови і залучення
власних ресурсів (протиставлення українського та російського варіантів: алтар (рос. альтарь) – вівтар, витоки
(рос. истоки) – джерела) та ін. Щоб уникнути слів, утворених за російським зразком, тиражуються запозичення
із західноєвропейських мов: геліокоптер замість вертоліт, амбасадор замість посол тощо. Погляди щодо
вживання лексичних одиниць з „чужою” етимологією можуть набувати і ознак ультрапуризму: укр. парасолька
– розчипірка, рос. фонтан – водомет, болг. океан – водан та ін. Дотримуючись ультрапуристичних поглядів
частина мовців, використовує ґ замість г у словах: аґрарний, марґарин, ґазета, ґараж, жарґон, проґрес та ін.
„Український правопис” (1989) подає перелік лексем зі звуком [ґ], хоча про іншомовні слова з цим звуком у
ньому майже не йдеться.
Апофеозом пуризму вважають працю П.Штепи „Словник чужослів. Знадібки” (Торонто 1997). За
добрими намірами у автора втрачається почуття мовної реальності. На один щабель, як непридатні, в мові
української діаспори ставляться і слова, що явно перебувають поза літературною нормою (опінія, опрокидати,
опухоль, амбасадор, олрайт) і широковживані іншомовні запозичення, визнані і в Україні, і в діаспорі,
наприклад: вертоліт (геліокоптер) – крутняк, айсберг – горокрига, оператор – рухач тощо [Ажнюк 1999,
с.249].
Взагалі ж паралельне вживання лексем із тим самим значенням і тривале співіснування стилістично
недиференційованих дублетів є скоріше ознакою нестабільності й занедбаності, ніж культивованості мови. За
таких умов ухил в бік полівалентності здатний суттєво погіршити її життєздатність, адже неодмінною
передумовою успішного функціонування мови є сталість мовного стандарту.
Позитивне у лінгвопуризмі – це прагнення до залучення власних мовних ресурсів, що безпосередньо
впливає й на самоствердження нації. Серед позитивних визначають такі риси пуризму, як: збереження
самобутності національної мови; стабільність літературних норм; пропагування виражальних засобів рідної
мови; використання її лексико-семантичних, фразеологічних, граматичних можливостей для передачі нових
понять; збагачення літературної мови за рахунок народної. Український лінгвопуризм не викликатиме
суперечностей лише за умови використання мовних одиниць на обох територіях Негативним у пуризмі є його
надмірне прагнення очистити мову від усіх запозичень, не зважаючи на їх усталеність. До негативних рис
пуризму відносять насамперед догматичне проголошення незмінності літературних норм; нерозуміння
поступального розвитку мови; запровадження штучних норм, які відмежовують літературну мову від мовної
практики; антиісторизм в оцінці розвитку мови та ретроспективність; неприйняття будь-яких новотворів та
однобічне сприйняття мовного контакту. Український лінгвопуризм не викликатиме суперечностей лише за
умови використання мовних одиниць у мові всіх українців, як це відбулося з прагненням відродити питомо
українську літеру ґ.
Таким чином, переконуємося, що мовнореформаторська активність в Україні через призму європейських
процесів сприймається зумовленою культурно-історичними чинниками та спробою вирішення досить давніх
лінгвокультурних конфліктів. Зумовлені ці процеси були важливими суспільно-політичними подіями й
розвивалися за такою схемою: зростання національної свідомості – поширення пуристичних тенденцій –
встановлення мовних норм. У ХХст. чітко окреслюються три хвилі мовного пуризму, коли найвиразнішими та
найпотужнішими були процеси пурифікації у 20-х роках ХХ ст. (доба „українізації”) та в кінці ХХ ст. (період
„демократизації”), а помірковами у 60-і роки. Вияви пуристичних тенденцій в українській літературній мові ХХ
ст. були ї залишаються важливою складовою нормалізації нашої мови. Крім того, вияви українського
лінгвопуризму відбуваються у контексті існування двох мовних традицій: центрально-східної з впливом
російської та західної з впливом польської мов.

Література
Ажнюк 1999: Ажнюк Б.Українська мова у Новому Світі // Українська мова / За ред. С.Єрмоленко.–
Ороле, 1999. – С. 228-270.
Ажнюк 2001: Ажнюк Б.М. Мовні зміни на тлі деколонізації та глобалізації // Мовознавство. – 2001.– № 3.
– С.48-54.
Андерш Й.Ф. 1991: Андерш Й.Ф. Про співвідношення чеського літературного й нелітературного
мовлення і відображення його в „Чесько-українському словнику” // Мовознавство. – 1991. – № 5. – С.19 -23.
Антоненко – Давидович1997: Антоненко-Давидович Б. Як ми говоримо. – К.: Українська книга, 1997. –
336 с.
Архангельський А., Новопрудский С. Россию будут спасать русским языком // Известия, 13 февраля
2001 г. – С.4.
Бабич 1990: Бабич Н.Д. Основи культури мовлення – Львів: Світ, 1990. – 232 с.
Багдасаров 2002: Багдасаров А.Р. О нормировании хорватского литературного языка и языковой
политике в 80 – 90-х годах ХХ века // Славяноведение. – 2002. – № 3. – С.40-49.
Баранник 2001: Баранник Д.Х. Українська мова на межі століть // Мовознавство. – 2001. – № 3. – С.40–47. Розділ ІІ. Актуальні проблеми морфології

85
Бахирев 2001: Новейшая история языковой политики Франции: Сборник статей и материалов / Сост.
Ю.Г.Бахирев.– М.: Московський Лицей, 2001. – С.1-11.
Белей 2001: Белей О. Наскільки українськими є новочасні українські фірмоніми? // Дивослово. – 2001. –
№ 2.– С.12–13.
Булаховський 1955: Булаховський Л.А. Нариси з загального мовознавства. – К.: Рад.школа, 1955. – 248 с.
Веденов 1986: Веденов М. Норма и реч. – София: Народна просвіта, 1986. – 87 с.
Виноградов 1977: Виноградов С.И. Дискуссии о языке первых послереволюционных лет // Русская речь.
– 1977. – № 2. – С.37-45.
Даниленко 2001: Даниленко Л.І. Лексико-семантичні інновації в сучасній чеській мові // Мовознавство. –
2001. – № 3. – С.104–112.
Їжакевич 1969: Їжакевич Г.П. Українсько-російські мовні зв’язки радянського часу. – К.: Наук. думка,
1969. – 303 с.
Загнітко 2002: Загнітко А.П. Українська мова як державна: ретроспектива і сучасність // Донецький
вісник Наукового товариства ім. Шевченка. – Т. 2. – Донецьк: Український культурологічний центр, Східний
видавничий дім. – 2002. – С. 109-117.
Загнітко, Кравченко 2003: Загнітко А.П., Кравченко Є.Г. Правописно-морфологічні і синтаксичні вияви
українського кличного // Проблеми унормування української літературної норми: Зб. матеріалів розширеного
засідання координаційної ради „Українська мова”. – К.-Херсон. – 2003.
Караванський 2001: Караванський С. Пошук українського слова, або боротьба за національне “я”. – К.:
Академія, 2001.– 240с.
Коваль 1966: Коваль А. П. Культура української мови. – К.: Наукова думка,1966. – 193с.
Коряков 2002: Коряков Ю.Б. Языковая ситуация в белоруссии // Вопросы языкознания. – 2002. – № 2. –
С.109-127.
Кочерган 2004: Кочерган М.П. Вступ до мовознавства: Підручник. – К.: Академія, 2004. – 368 с.
Курило О. Уваги до сучасної української літературної мови. – К.: Вид-во Соломії Павличко „Основи”,
2004. – 303 с.
Лушпинська 2000: Лушпинська Л.П. Проблема нормалізації української літературної мови в епістолярії
другої половини ХІХ – поч. ХХ століття: Автореф. дис. … канд. філол. наук. – Івано-Франківск. – 2000. – 18 с.
Маслов 1998: Маслов Ю.С. Введение в языкознание. – М.: Высш. школа,1998. – 272 с.
Матіяш 1999: Матіяш Д. Внесок Олени Курило в розвиток сучасної української літературної мови //
Молода нація. – К.: Смолоскип, 1999. – С.217-243.
Мацько 2000: Мацько Л. Українська мова в кінці ХХ ст. // Дивослово. – 2000. – № 4.– С.15-20.
Мацюк 2001: Мацюк Г. Прескриптивне мовознавство в Галичині (перша половина ХІХ ст.). – Львів:
Видавничий центр ЛНУ, 2001. – 373 с.
Невековский 2002: Невековский Г. Языковая ситуация на территории распостранения южнославянских
языков // Вопросы языкознания. – 2002. – № 2. – С.128-134.
Німчук В. Доля проекту новітньої редакції „Українського правопису” // Проблеми унормування
української мови: Зб. матеріалів розширеного засідання координаційної ради „Українська мова”. – Київ-
Херсон. – 2003. – С. 4-37.
Огієнко 1995: Огієнко І. (Митрополит Іларіон). Історія української літературної мови. – К.: Либідь, 1995.
Одарченко 1997: Одарченко П. Про культуру української мови. Збірник статей. – К.: Смолоскип, 1997. –
320 с.
Ожегов 2001: Ожегов С.И.: Архивные материалы. Рассуждения о правильности языка // Cловарь и
культура русской речи. К 100-летию С. И.Ожегова. – М., 2001. – С.431-435.
Панько 1998: Панько Т. І., Трохимович К.К. Типологія суспільно-політичної лексики в слов’янських
мовах // Х Міжнародний з’їзд славістів. – К.: Наук.думка, 1998. – С.136-148.
Пилинський 1976: Пилинський М.М. Мовна норма і стиль. – К.: Наук. думка, 1976. – 274 с.
Пономарів 2000: Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української мови: Підручник.– Тернопіль:
Навчальна книга – Богдан, 2000. – 248 с.
Потебня 1985: Потебня О. Естетика і поетика слова. – К., 1985. – С.171-172.
Семчинський 1998: Семчинський С.В. Загальне мовознавство. – К.: Вища школа, 1998.–328 с.
Симоненко 2003: Симоненко Л. О. Українська термінологічна лексикографія за роки
незалежності:здобутки і прорахунки // Українська термінологія і сучасність: Зб. наук. праць. – К., 2003.– Вип.
V. – С.18-22.
Скрелина и др. 2001: Скрелина Л.М., Становая Л.А. История французского языка:Учебник – М. : Высшая
школа , 2001. – С.445-447.
Ставицька 2001: Ставицька Л. Українсько-російська двомовність: соціопсихологічні та
лексикографічні аспекти // Дивослово. – 2001. – №11. – С.13–16.
Статєєва В.І. Світоглядно-мовна концепція українських письменників кінця ХІХ — поч. ХХ ст.: Автореф.
дис. … докт. наук. –Ужгород. –1998. – 44 с. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 14

86
Струганець 2002: Струганець Л. Динаміка лексичних норм української літературної мови ХХ століття. –
Тернопіль: Астон, 2002. – 352 с.
Трифонов Р.А. Роль мовної дискусії початку ХХ ст. у процесі формування літературних норм
української мови: Автореф. дис. … канд. філол. наук. – Х., 2000. – 20 с.
Українська мова / За ред С.Єрмоленко. – Ороlе, 1999. – 289 с.
Чередниченко 1962: Чередниченко І.Г. Нариси з загальної стилістики сучасної української мови. – К.:
Рад.школа, 1962.
Шевельов 1998: Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941). Стан
і статус. – К.: Час, 1998. – С. 281-392.
Шевельов 1998: Шевельов Ю. Так нас навчили правильних проізношеній // Шерех Ю. Поза книжками і з
книжок. – К.: Час, 1998.– С. 236-280.
Шевельов 2002: Шевельов Ю.Портрети українських мовознавців. – К.:Вид дім „КМ Академія”, 2002. –
127 с.
Шевельов 2002: Шевельов Ю.про критерії в питаннях українського офіційного правопису // Український
правопис: так і ні. – К.: Довіра,1997. – С.47-67.
Яковець 2004: Яковець Р.Вияви пуризму у звуковій системі української мови // Лінгвістичні студії.
Вип.13. – Донецьк: ДонНУ, 2004. – С.387-391.
Яворська 1999: Яворська Г. Генеза сучасних проблем нормалізації та кодифікації // Українська мова / За
ред С.Єрмоленко. – Ороле, 1999. – С. 201-221.
Ивиh и др.1991: Ивиh H., Kлajн Н., Пешикан М., Брбориh Б. Jезички приручник. Београд: Радіо
Телевизиja Београд, 1991. – 303 с.
Zimnomoda J. Normatywistyka wobec zapozyczen w jezyku polskim // Poradnik jezykowy. –1999.– № 8-9. –
S.14-23.

Список джерел та прийнятих скорочень
ДКМ – Довідник з культури мови: [Посібник] / С.Я.Єрмоленко. – К.: Вища шк., 2005.- C.11-13.
КМСТ – Струганець Л.В. Культура мови. Словник термінів. – Тернопіль: Навчальна книга. – Богдан,
2000. – 88 с.
КТСЛТ – Єрмоленко С.Я., Бибик С.П., Тодор О.Г. Українська мова. Короткий тлумачний словник
лінгвістичних термінів / За ред. С.Я. Єрмоленко. – К.: Либідь, 2001. – 224 с.
КУМ – Культура української мови: Довідник, за редакцією В.М. Русанівського. – К.: Либідь, 1990 – 304 с.
ЛЕС – Арутюнова Н. Д. Лингвистический энциклопедический словарь. – М.: Советская энциклопедия,
1990.
ЛС – Розенталь Д .Э. Лингвистический словарь. – М., 2000 – 367 с.
ЛСД – Літературознавчий словник-довідник / Р.Т.Грам’як, Ю.І.Ковалів та ін. – К.: Академія, 1997 – 752 с.
СІТ – Словник іншомовних слів / Уклад. Л.О. Пустовіт та ін. – К.: Довіра, 2000. – 1018 с.
СЛТ – Ганич Д.І., Олійник І.С. Словник лінгвістичних термінів. – К.: Вища школа, 1985. – 360 с.
СЛТ – Кротевич Є.В., Родзевич Н.С. Словник лінгвістичних термінів. – К.: Вид-во АН УРСР, 1957. –
235 с.
УМЕ –Українська мова: Енциклопедія. – К., 2000. – 750 с.

In article processes which took place in the European languages on extent XX centuriers are considered. In
particular, displays purism tendencies in Ukrainian and other slavic languages are investigated separation not clear
speaking another language elements having national synonimic equivalents, replacement international forms own new
words, eliminations of the language units imposed by prevailing language.
Keywords: words, purism tendencies, norm, variant, language elements, synonymic equivalents.
Надійшла до редакції 1 жовтня 2005 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.