Загнітко Анатолій Панасович - Теоретична граматика сучасної української мови. Морфологія. Синтаксис.

2. ФОРМАЛЬНО-ГРАМАТИЧНІ ТИПИ ОДНОСКЛАДНИХ РЕЧЕНЬ. 2.1. Загальні ознаки односкладних речень

загрузка...
Загальна властивість дієслівних односкладних речень — їх безпідме- товість. їх односкладність можна констатувати тільки на формально- граматичному рівні. У семантико-синтаксичному вимірі вони в пере­важній більшості є двоскладними. Дія, позначена головним членом, виявляється як незалежна (формально), самостійна. Але ця незалеж­на дія може бути внутрішньо співвіднесена з ідеєю суб’єкта, при цьо­му останній може мати формальний вияв у знахідному, родовому, да­вальному, орудному та інших відмінках. Співвідношення двосклад­них, односкладних та нечленованих речень слід розглядати на осі озна­ченість/неозначеність предмета судження. Означеність/неозначе­ність — це логіко-граматичні категорії, які пов’язані з відображен­ням предмета в суб’єкті-понятті. Неозначеність предмета судження ство­рюється відсутністю його поняття у першому компоненті судження (див.: [Бабайцева 1968, с. 20-21; Ломтев 1958, с. 9; Ружичка 1963, с. 21; Мещанинов 1963, с. 45; Кириллова 1961, с. 200; Шведова 1956; Галкина-Федорук 1964; Бабайцева 1963; Бабайцева 1967; Арполенко, Забєліна 1982, с. 5-47]).

Найчіткіше предмет судження окреслений у типових двоскладних реченнях; максимальною неозначеністю предмет судження характери­зується у вигукових реченнях, що утворюють ядро нечленованих ре­чень. Односкладні речення посідають проміжну ланку між двосклад­ними та еквівалентами речення. З одного боку, вони виражають пре­дикативність та модальність, визначальні синтаксичні категорії ре­чення, нерозчленовано, в одному компоненті, з другого боку, вони вклю­чають, або можуть включати, другорядні члени речення, виступаючи членованими одиницями. Типові односкладні речення характеризують­ся одним головним членом із чітко окресленою синтаксичною функ­цією та характеризуються неозначеністю предмета думки, зумовленою логіко-психологічною основою вираженого судження. Типовим дво­складним реченням притаманна чіткість підметово-присудкових відно­шень та означеність предмета думки, що зумовлює предметний вияв підмета. Типові еквіваленти речення характеризуються відсутністю логіко-семантичного членування та максимальною неозначеністю пред­мета думки: «Ви цілком свідомі себе? — Так» (О. Довженко); «А що вже приїжджала мама? — Так» (В. Підмогильний) та ін.

загрузка...

Односкладні речення — це такі речення з одним головним членом, які формально не вимагають другого головного члена і не можуть до­

 

528


Синтаксис


повнюватись ним без зміни характеру вираженої думки. Дієслівними односкладними реченнями слід вважати речення, у яких мова йде про дію, діяч або виконавець якої не вербалізований (словесно не вираже­ний). «Дія у власному смислі немислима без особи діючої: є дія — є, таким чином, і те, що діє, тобто особа. Ми ж хочемо сказати цим, що без позначення особи, хоча б найзагальнішої, найбільш неозначеного позначення, дієслово не може бути дієсловом» [Некрасов 1865, с. 107]. Зв’язок між дією та особою (виконавцем дії) у різних дієслівних форм відчувається по-різному. Найтіснішим є зв’язок дії з особою удієвідміню- ваних форм, найменш міцним — у безособових дієслів та інфінітива (пор. думки з цього приводу В. М. Мігіріна: «Наявність інфінітивних та безособових речень показує, що дія (правильніше, процес), яка вира­жається… дієсловом, може розглядатися як повністю абстрагована від предмета. Ось тому не можна вважати, що дія у дієслові завжди зобра­жається як активна ознака предмета» [Мигирин 1959, с. 17]).

Між двоскладними та односкладними безособовими реченнями роз­ташовуються на осі означеність / неозначеність односкладні дієслівні речення, що утворюють типові перехідні конструкції, які характери­зуються поступовим посиленням неозначеності й ослабленням означе­ності. В означено-особових односкладних реченнях дійова особа мис- литься означено, але вона так тільки мислиться. Наявність у думці дійової особи і дозволяє виділити означено- (особа означена), неозна­чено- (особа неозначена, хоча особова форма дієслова підкреслює її вияв), узагальнено-особові (особа тільки узагальнюється) односкладні речен­ня в особливу групу односкладних речень — особові за характером репрезентації виконавця дії.

Враховуючи наявність діяча (формально невираженого, сконденсо­вано відображеного у дієслівній формі особи), окремі автори розгляда­ють особові односкладні речення як редуковані двоскладні речення з редукцією підметової субстанції, тобто як варіант повної конструкції 8 <-> Р (речення з означеним граматичним підметом (див.: [Ружичка 1962, с. 144; Шевцова 1978, с. 31-115])). Незважаючи на певну спорід­неність неозначено-особових та узагальнено-особових односкладних речень із двоскладними (у них мислиться діяльна особа, що дало мож­ливість Р. Ружичці відобразити їх структурною схемою X <-> Р), вони не можуть розглядатися як варіант двоскладних речень, оскільки в них лише наявне місце, або позиція, витворювача дії, але діяч не може бути вербалізованим без зміни семантико-граматичного характеру ре­чення. Типові синтаксичні моделі неозначено-особових та узагальне- но-особових речень утворюють в українській мові ядро односкладних дієслівних речень, комунікативним призначенням яких виступає реа­лізація дії неозначеної та узагальненої особи, що входить у структуру виражених суджень у вигляді уявлень. Неозначеність та узагальненість особи пов’язані з порушенням прямого відношення дії до дійової осо­би (пор.: [Днмарская-Бабалян 1953, с. 237]).

Наявність в українській мові синтаксичних конструкцій із нечітко означеною дійовою особою мотивується не розкладом двоскладності

 

Розділ VIII. Статус односкладного речення.

 

529

 

речення, не «пропуском підмета» (О. О. Потебня), не «спадом грама­тичної аперцепції підмета» (Д. М. Овсянико-Куликовський), не еліп­сом (M. К. Грунський, Г. О. Шевцовата ін.), а здійсненням потреби у вираженні різною мірою діяча. Протиставлення двоскладних та одно­складних речень успадковане українською мовою, на думку багатьох лінгвістів, щез праіндоєвропейської [Мельничук 1966] мови. У цьому випадку будь-які спроби визначити генетичну первинність двосклад­них або односкладних речень є гіпотетичними (пор. погляди на цю проблему О. О. Потебні (пріоритет надавав двоскладним реченням) та його талановитого учня О. В. Попова (генетично первинними вважав односкладні речення)).

Іменні односкладні речення об’єднують безособово-іменні, номіна­тивні (зрідка сюди відносять і вокативні) речення. За своєю формою та значенням вони істотно різноманітніші, ніж дієслівні. Імпліцитна послідовна двоскладність властива для оцінних іменних речень типу Краса! Роззява!, оскільки вони кваліфікують той чи інший об’єкт, позначаючи його відповідну ознаку (Хоч він і роззява, та цього разу постарався (Гр. Тютюнник)). Виступаючи предикатними, такі лексе­ми вимагають первинного окреслення своєї семантики і співвіднесе­ності з конкретним явищем і тільки після цього здатні заповнювати позицію підмета.

Особливе місце займають інфінітивні речення, у яких головний член — незалежний інфінітив — поєднує властивості дієслова й імен­ника: Співати всім і негайно! (О. Слісаренко). Своєрідність їх моти­вується також і тим, що здебільшого вони констатують вияв події, а не відтворюють її динаміку: Як же жити на чужині на самоті? (Т. Шевченко); Втекти б до моря голубого (О. Олесь).

 .

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.