Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Наталя Меркулова — СПЕЦИФІЧНІ КОНСТРУКЦІЇ ЯК СПОСІБ АКТУАЛІЗАЦІЇ

Стаття присвячена проблемам комунікативної граматики. Зокрема в роботі розглядаються способи
актуалізації. Серед ремоідентифікаторів українського мовлення аналізуються повтори і реми, програмовані
валентністю предикатів. На такі способи актуалізації звернуто увагу вперше. Вони є досить частотними в
українському мовленні і потребують детального дослідження.
Ключові слова: актуальне членування, актуалізація, тема, рема, ремоідентифікатори, повтор,
валентність.

Під час актуалізації висловлення мовець надає певним інформативно навантаженим елементам більшого
наголосу. Це досягається різними шляхами (фонетичним, лексичним, синтаксичним тощо). На рівні
синтаксичної побудови висловлення актуалізація відбувається або шляхом постановки певного члена
висловлення в нетипову позицію, яка тягне на себе рематичний наголос, або шляхом лексичного наповнення
валентного гнізда, що в типовому випадку лишається незаповненим, або синтаксичним повтором рематичного
елемента.
Метою статті є дослідити закономірності вживання валентно зумовлених елементів у ролі реми
висловлення, простежити реалізацію повторів з метою актуалізації висловлення, дослідити механізм побудови
висловлення, який би відповідав комунікативним завданням мовців. Такий підхід до конструктивної побудови
висловлень є новим і ремовидільна функція подібних конструкцій розглядається на україномовному матеріалі
вперше.
Програмованість реми валентністю предиката є одним із способів імпліцитної актуалізації
висловлення. Кожен предикат вимагає певних залежних елементів, що імпліцитно закладені в його семантичну
структуру, і для кожного такого члена реалізованої предикованої структури є своє фіксоване при прямому
порядку слідування компонентів місце. Якщо ж це місце вільне, або навпаки неприродно реалізоване, або
реалізований компонент займає іншу позицію, це викликає зміну синтаксичної структури висловлення й
актуалізує таким чном певний компонент, що і є на комунікативному рівні ремою висловлення.
Вперше термін „валентність” ввів Л.Теньєр [1]. Граматичну категорію валентності досліджували
Л.Теньєр [1], С.Д.Кацнельсон [2], І.Р.Вихованець [3], А.П.Загнітко [4], Т.Є.Масицька [5], М.Д.Степанова [6] та
ін. Аналіз валентних значень дієслова передбачає врахування системних можливостей дієслова сполучатися з
певною кількістю аргументів певного типу, які запрограмовані семантичною структурою дієслівної лексеми.
Оскільки семантико-синтаксичним ядром речення є предикат, то реалізація інших членів речення
підпорядковується семантичному устрою дієслова. В свою чергу, на валентну перспективу дієслова впливає
система його синтагматично-парадигматичних зв‘язків. Отже, дієслово повністю програмує позиційну модель
речення і, відповідно, комунікативну організацію висловлення, зумовлюючи семантичні та позиційні
характеристики актуальних компонентів.
Кожне дієслово має свою семантичну структуру, але вона може бути неоднаковою в різному оточенні.
Так, одне і те саме дієслово може мати різні конфігурації змістової структури (пор.: Дівчина малює – дієслово
стану, Дівчина малює ялинку олівцем – дієслово дії). Відповідно комунікативна структура таких висловлень
змінюється: у випадку з дієсловом стану ідея висловлення – повідомити, що відбувається або що робить
дівчина; у випадку з дієсловом дії – повідомити, що малює дівчина або чим вона малює ялинку. Аналогічно
змінюється і статус елементів комунікативної структури в термінах дане-нове, відоме-невідоме. Якщо перше
висловлення є загальноінформативним, то тут тема і рема – невідомі, друге висловлення є
частковоінформативним, а отже, тема – відома, а рема – ні.
За С.Д.Кацнельсоном [2, 20 – 32], валентність – це властивість значення, в якому наче містяться „пусті
місця”, що потребують доповнення, як рубрики в анкеті.
Українська мова розвинена до функціонування в ній від 1- до 7-валентних дієслів. Але, крім формальної,
існує ще змістова валентність, що передбачає відсутність слів без лівобічної суб‘єктної валентності.
Лівобічний суб‘єктний валентно зумовлений аргумент, який розташований у традиційній позиції,
найчастіше є темою висловлення на комунікативному рівні.
Враховуючи потенціал семантичної валентності при пасивних конструкціях, можна виділити суб‘єкт і в
двочленних конструкціях типу Дім будується. Відразу слід зазначити, що такі утворення належать до
периферійних нормативних. Тут у дієслові імпліцитно вміщений суб‘єкт, але на комунікативному рівні його
формальна невираженість відіграє суттєву роль: він не є актуальним елементом цього висловлення і
надлишковим компонентом і комунікативної, і синтаксичної структури.
© Меркулова Н.О., 2006 Розділ ІІІ. Теоретичні питання синтаксису

155
Акціональні дієслова такого типу найчастіше самі виступають у ролі реми, тема яких збігається із
суб‘єктом стану і є інформаційно надлишковою.
Актуальним є питання про функціонування реципрока і рефлексива в АЧ висловлення. Глибокий аналіз
цих явищ на матеріалі української мови подає А.П.Загнітко [4, 268 – 300]. Рефлексив, або 2-валентні дієслова з
усіченим елементом зворотності -ся (пор., митися = мити себе, фарбуватися = фарбувати себе), при
формально невираженому об‘єкті кваліфікується як рема подібно 1-валентним висловленням. При лексичному
вираженні об‘єкта займенником себе такі висловлення переакцентовують увагу на нього і мають ремою
зворотній елемент, який імпліцитно містить протиставлення (себе, а не когось).
Виражений об‘єкт такого висловлення є об‘єктом тільки для мовця, оскільки точно враховує його фокус
емпатії. Пор.: Іван цілується з Марічкою (висловлення засвідчує, що мовець “прийняв бік” Івана, тому що
можливе рівноцінне у фактичному зрізі висловлення Марічка цілується з Іваном, де береться у фокус особа
Марічки). У таких висловленнях АЧ передбачає актуалізацію правобічного актанта за його наявності, або
дієслова при переведенні його до дієслова стану (Марічка / цілується). За умови зміни традиційного
розташування аргументів інтонаційний малюнок модифікується, актуалізуючи таким чином відповідний
елемент, пор.: Марічка з Іваном цілується; Цілується Марічка з Іваном.
Реципрок, або взаємна діатеза, засвідчує явище компіляції двох паралельних взаємних процесів і
передбачає матеріально репрезентований об‘єкт дії. Тут формально дієслово може бути вираженим у формі
множини, тому порядок слів у таких висловленнях обмежений двома варіантами:
дієслово ￿ суб‘єкти/об‘єкти;
суб‘єкти/об‘єкти ￿ дієслово.
Пор.: Микола з Петром б‘ються і Б‘ються Микола з Петром.
У тривалентних дієсловах прогнозується суб‘єкт, об‘єкт і адресат, актуалізуючи таким чином адресат
при традиційному розташуванні елементів. Адресат може бути формально виражений у такий спосіб:
1) датив-адресат з формою напівсильного підрядного прислівного зв‘язку з дієсловом у формі керування
(пор.: розповідав казку матері);
2) ґенетив-адресат з прийменником з підрядним прислівним синтаксичним зв’язком у формі прилягння
(читав книгу для дітей);
3) аблятив-інструмент зі слабким підрядним прислівним синтаксичним зв‘язком у формі слабкого
керування (рубати дрова сокирою).
Найчастіше семантика тривалентних дієслів організована таким чином, що інструмент і адресат є або
неважливими для комунікації, або закладеними в структуру самого дієслова (пор.: чим можна накивати, чим
можна відрізати, відрубувати, витирати, чим можна заасфальтувати, закопати, зализати тощо). При
невираженості таких елементів — ідеєю висловлення є сам предикат, інструмент вважаємо за традиційно
закладений у семантику дієслова, а адресат – несуттєвим для цього комунікативного акту. При вираженні
інструмента його семантика часто суперечить традиційній, а тому є актуально важливою і наголошеною (пор.:
Він відрізав яблуко /лінійкою).
Семантика адресата слабше прив‘язана до семантики дієслова, але набагато сильніше замкнута на
контексті, тому його відсутність пояснюється інформаційною надлишковістю, а при наявності цей елемент
актуалізується, виступаючи в ролі реми.
Чотиривалентних дієслів небагато, основна їхня семантика – модифікація об‘єкта, переведення його в
інший якісний/кількісний стан. Сюди належать семантичні варіанти лексем ‘відокремити’, ‘відділити’,
‘зробити’ (Пор.: Семен відчистив стежку лопатою від снігу). У таких конструкціях додається ще один об‘єкт,
який часто і виступає ремою висловлення. Цей елемент теж може бути імпліцитно закладеним у семантику
дієслова і бути формально невираженим, тоді актуалізується інший аргумент залежно від позиції щодо
предиката.
Ще менше п‘ятивалентних слів, основне з яких – ‘нести’, а загальна семантика – переміщення з
елементом руху та адресатом дії. Тут з‘являється додатковий актант із змістом локатива: рух передбачає
переміщення предмета з однієї локальної точки в іншу, а отже, одна з цих точок актуалізується в процесі
комунікативного акту.
Якщо 5-валентне слово ‘нести’ зі своїми варіантами імпліцитно містить інструмент ‘руками’, то інші
слова з такою ж семантикою мають потребу вказівки на інструмент переміщення, тобто 6-валентні дієслова
мають ще аргумент інструмента (пор.: Він перевіз вантаж клієнту з Греції в Україну пароплавом).
Семивалентні дієслова, крім вихідного і кінцевого локатива, мають також проміжний через що? (Водій
переправив листи літаком зі Швеції в Італію через кілька кордонів).
Статистика свідчить про те, що чим більше валентних гнізд має дієслово, тим менше гнізд воно має
заповненими у структурі речення [7, 147 – 157].
З набуттям валентності більшого ступеня у слові з’являється ще одне специфічне гніздо, яке іманентно
містить властивості реми на комунікативному рівні організації речення. Відсутність якогось/якихось членів
валентної рамки не ґарантує неповноти реалізації висловлення. Наявність такого члена в нетиповій позиції
обов‘язково тягне на себе рематичний наголос, стаючи таким чином ідеєю висловлення. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 14

156
Ще один із найбільш поширених прийомів маркування теми і реми шляхом втручання в синтаксичну
будову висловлення є повтор. Вперше серед засобів вираження актуального членування повтор виокремив
І.Р.Вихованець [3]. Зазначають повтор як явище актуалізаії і автори „Коммуникативной грамматики русского
языка” [8].
Про повтор як теоретично новітню лінгвістичну проблему говорить А.П.Загнітко [9, 530-532].
Повтор може здійснюватися як власне мовцем, так і розбиватися між репліками учасників діалогу.
Інколи повтори варіюються:
1) лексично (замінюються синонімічними конструкціями, синонімами, в них здійснюється перестановка
слів);
2) інтонаційно (неокличні конструкції перетворюються на окличні і навпаки);
3) змінюється комунікативна мета (розповідні змінюються на питальні або спонукальні і навпаки);
4) модифікується лексичний склад конструкції (додаються підсилювальні частки, означальні слова
тощо).
Повтори виконують важливу комунікативну функцію: вони акцентують увагу реципієнта на певній
інформації, а отже – виокремлюють, ідентифікують рему висловлення.
Нерідко саме повтори стають основним засобом зв’язку висловлень в межах дискурсу [10, 109 – 114].
Як ремоідентифікатори повтори є досить поширеними в розмовному мовленні, в художньому і
публіцистичному стилях мови.
Здебільшого повторюваною частиною є власне рема:
-І чесна людина, така чесна!.. Вже я вам за його у поруку!
-Чув, чув од людей! (М. Кропивницький)
У такому випадку в першому реченні власне ремою є означення чесна, яке підсилюються під час повтору
займенником така. У цьому висловленні повтор є визначальним ремоідентифікатором, оскільки за його
відсутності власне рема встановлювалася б завдяки порядку слів, а тому за такого розташування елементів
речення АЧ було б таким: І чесна людина! – рема, а тема – нульова (лексично не виражене „ЦЕ”, „ЦЯ ОСОБА”).
Те саме стосується і речення Чув, чув од людей, в якому акцент із компонента „од людей” переноситься на „чув”
тільки завдяки повтору. За умови відсутності повтору речення „Чув від людей” членувалося б так: Чув // від
людей і відповідало б на латентне питання „Від кого ви це чули?” або становило б нечленоване висловлення із
загальною ремою „чув від людей” і відповідало б на латентне питання „Звідки ви це знаєте?”. У випадку із
повтором речення виокремлює рему „чув”, а компонент „від людей” є складником комплексної реми.
Варіативний повтор із зміною комунікативної настанови досить поширений засіб ремовиділення в
розмовному мовленні:
— Чому ж я не найду з тобою спільної мови?
— Не найдеш, матусю, — сказав Андрій, — бо такої мови ти шукаєш із моїм братом Остапом. З моїм
найлютішим ворогом…
— З твоїм найлютішим ворогом? Синку! (М. Хвильовий)
У випадку зміни розповідного речення на питальне під час повтору реципієнт ставить риторичне
питання, функція якого не стільки спитати (як у випадку, якщо слухач не почув частину висловлення), скільки
продемонструвати, яку саме інформацію реципієнт сприйняв як рематичну. У конкретному реченні виділена
інформація є рематичною не тільки для реципієнта, але і для мовця. Про це свідчить парцеляція в розповідному
реченні. Емоційного забарвлення повтору-питанню додає також і вокатив Синку!, який є наче реакцією на
почуту інформацію.
У більшості випадків повтор відбувається із додаванням якогось лексичного елемента. Так, у такому
мовленнєвому акті:
— Ех, доле, доле щербата! Товчись, мов Марко по пеклу… От і тепер: гарно навкруги, спочити б, а пора
// на роботу… на роботу! Хе-хе! Ну, уставай, діду, пора!.. (М. Коцюбинський) – тут репрезентовано кілька
варіантів повтору. Сам комунікативний акт містить три випадки повтору, що надає цілісності повідомленню
загалом, стилістично забарвлює його. Перший повтор Ех, доле, доле щербата! є лексично доповненим
означенням. Таке явище трохи відрізняється від типових випадків повтору, бо тут залежно від порядку слів і
переакцентування інтонаційного центру можлива зміна комунікативного ядра висловлення. Так, у цьому
висловленні в першій частині можна виділити рему „доле”, а в другій частині – рему „доле щербата” і власне
рему „щербата”. А отже основним інформаційно найбільш навантаженим компонентом є означення „щербата”,
а комунікативним завданням мовця було повідомити, якою саме є його доля.
Щодо другого повтору, то це типовий повтор власне реми. Тут ремою висловлення є „пора на роботу”,
а власне рема „на роботу” повторюється у чистому вигляді після нетривалої паузи. Такий випадок є типовим
експліцитним ремоідентифікатором. Під час подібного повтору мовець самостійно окреслює інформаційно
навантажену частину свого повідомлення, і підкреслює її і для себе, і для реципієнта.
Але даний комунікативний акт репрезентує таки складний і багатокомпонентний приклад
ремоідентифікування шляхом повтору. Адже в наступній частині тексту міститься повтор слова „пора”, який до
цього моменту вважався наче менш навантаженою частиною реми. Але такий дистантний повтор (причому цей Розділ ІІІ. Теоретичні питання синтаксису

157
повтор вже містить інтонаційне варіювання) говорить про те, що в реченні існують дві рівноправні реми (за
ступенем інформаційного навантаження). Про це свідчить навіть те, що обидві реми (і „на роботу”, і „пора”)
можуть вживатися самостійно із тим самим змістом, що й укупі.
Досить частотним випадком повторювання компонентів висловлення з метою посилення рематичного
навантаження (інтонаційним, лексичним шляхами) є повтор із додаванням детермінанта.
… До розстрілу присуджено шість! Досить! На цю ніч досить! (М. Хвильовий)
Тут важливим елементом є також порядок слідування компонентів „повторювана частина — детермінант”
або „детермінант – повторювана частина”. Адже завдяки зміні порядку слів, а відповідно – й інтонації, можлива
закономірна динаміка рематичного елемента. У цьому прикладі ремою лишається компонент „досить” в обох
випадках. Але якщо б у другому реченні порядок слів був таким „Досить на цю ніч!”, то тут вже можна було б
говорити про рему „на цю ніч” і про послідовне розгортання думки, тобто про дискурсивні зв’язки, де рема
попереднього висловлення стає темою наступного.
Цікавими є ситуації, коли повтор у репліці-відповіді дає змогу зрозуміти, якою була рема в
попередньому питанні:
— Не ждав я, щоб ти мене за бидло вважав!
— Не за бидло… а тільки я добре знаю ваші ледачі нерви (М. Старицький)
Специфіка такого повтору полягає в тому, що він є повтором зі знаком мінус, тобто із запереченням.
Таке заперечення є не тільки самостійною ремою другої репліки, але і вказує на рему попереднього речення.
Пор., якщо відповідь була б „Не вважав”, „не тебе”, „не я” тощо, тоді б ремою попереднього речення було б
„вважав”, „тебе”, „я”. Тобто в таких випадках заперечуваний в другому висловленні елемент є ремою в
першому.
Частотним і найбільш літературно досконалим є прийом так званого непрямого повтору, із заміною
повторюваної частини на синонімічну:
Семінаристи співають, школярі мої… (С. Васильченко)
Тут явно виражені реми „семінаристи”, „школярі мої”, це є відповідь на питання „Хто співає?”, факт, що
хтось співає є даним, а комунікативним завданням було повідомити, хто саме співає. Спірним лише є питання,
яка комунікативна структура такого висловлення: чи є це висловлення з двома так би мовити „однорідними”
ремами, чи це два висловлення, чи це різні варіанти однієї реми, з видозміненням, що в принципі і є власне
ремоідентифікатором для реми. Аналізуючи такий випадок, можна класифікувати його по-різному. Але
найбільш виправданим здається комунікативний аналіз цього речення типу: співають – тема, семінаристи,
школярі мої — рема (комплексна), а конструкція повтору – ремоідентифікатор.
Типовим випадком повтору є також ситуація приєднання до спільноти. Наприклад,
— П’ю за сміливість!
— За сміливість! – лунають голоси, вторуючи брязкоту чарок.
— Хе-хе-хе! За сміливість!.. – глузливо шепотить Хо (М. Коцюбинський). Тут повтор є конситуативно
зумовленим. Перше „за сміливість!” є первинним і оригінальним, друге – це приєднання гурту до тосту, а третє
– це ще одне приєднання окремої істоти до гурту. Але залежно від інтонації кожне наступне приєднання має
свій специфічний зміст. Тим не менш, такий спосіб видиференціювання реми є досить поширеним, зокрема у
відповідній ситуації приєднання до спільноти.
Ще один випадок потрійного повтору показує, що повтор із кількістю членів повторюваної частини
більше двох створює ситуацію додаткового нагнітання інформації, а інколи навіть повної концентрації уваги на
цьому повторюваному елементі: Вона не рада тому паперові. Так, не рада… Ще недавно, ще позавчора, як бога
з неба, виглядала його, а нині – не рада… (М. Коцюбинський). Зрозуміло, що всі три випадки вживання
повторюваної частини є ремами.
Найбільш частотним випадком є використання повторюваної частини із підсилювальною часткою таки:
Приїхав-таки у Лани. Приїхав (Марко Вовчок). Власне, цей приклад може ілюструвати і самостійний
ремоідентифікатор частку таки, але тут є подвійна дія актуалізації: і часткою, і повтором.
Отже, актуалізація шляхом повтору належить до одного із найбільш поширених способів ремовиділення.
Такий ремоідентифікатор завжди є експліцитно вираженим, несе додаткове інформаційне навантаження (у
випадку із додаванням означення, часток, заміни синонімами тощо) і чітко окреслює тип актуального
членування.
Зміна в прямому порядку слідування компонентів висловлення свідчить про втручання мовця в
синтаксичну побудову висловлення з метою видиференціювання рематичної частини. Найбільш інформативно
навантажений елемент висловлення завжди стає в нетипову позицію, повторюється, таким чином тягне на себе
рематичний наголос. Цінність таких спостережень полягає у відкритті нових шляхів актуалізації висловлень, а в
перспективі вивчення специфічних конструкцій у ролі ремоідентифікувальних дає змогу досліджувати їх як
актуалізатори, що притаманні українському мовленню, доповнює систему українських ремоідентифікаторів (як
імпліцитних, так і експліцитних).
ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 14

158
Література
1. Теньер Л. Основы структурного синтаксиса. – М., 1988.
2. Кацнельсон С.Д. К понятию типов валентности // Вопросы языкознания. – 1987. — №3. – С.20 — 32.
3. Вихованець І.Р. Нариси з функціонального синтаксису української мови. – К.: Наук. думка, 1992. –
224 с.
4. Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови. Морфологія. – Донецьк: ДонДУ, 1996. – С. 268 —
300.
5. Масицька Т.Є. Граматична структура дієслівної валентності. – Луцьк, 1998. – 208 с.
6. Степанова М.Д. Проблемы теории валентности в современной лингвистике // Иностранные языки в
школе. – 1973. — №6.
7. Кароляк С. Об обязательных и факультативных компонентах высказывания // Грамматическое
описание славянских языков. Концепции и методы: Сб. статей / Под ред. Н.Ю.Шведовой – М.: Наука, 1974. –
С. 147 – 157.
8. Золотова Г.А., Онипенко Н.К., Сидорова М.Ю. Коммуникативная грамматика русского языка. – М.:
Наука, 1998. – 528 с.
9. Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови. Синтаксис. – Донецьк: ДонНУ, 2001. – С. 530-
532.
10. Волчанська Г. До питання про темо-рематичну структуру речення як засіб зв‘язності тексту // Наукові
записи. – Вип. 35. – Кіровоград: Вид-во Кіровоградського держ. ун-ту, 2001. – С. 109 – 114.

The article is dedicated to the problems of communicative grammar. Particularly the ways of updating are
examined in the work. Repeat and rhemas programmed by valence of predicates are analyzed among
remoidentifikators of ukrainian speech. Such ways of updating are paied attention for the first time. They are
sufficiently often in the ukrainian speech and require detailed studying.
Key words: actual dividing, actualization, tema, rhema, rhema-identificators, repeat, valence.
Надійшла до редакції 10 липня 2005 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.