Загнітко Анатолій Панасович - Теоретична граматика сучасної української мови. Морфологія. Синтаксис.

2.2. Різновиди односкладних речень

загрузка...
2.2.1.Означено-особові односкладні речення. Означено-особовими односкладними реченнями називаються такі односкладні речення, у яких головний член виражений дієсловом із вказівкою особовим закін­ченням на означену (конкретну) особу, якою може бути мовець або його співрозмовник: я/ти/ми/ви. Головний член виражається дієсло­вом у формі 1-ї або 2-ї особи однини чи множини теперішнього чи майбутнього часудійсного або наказового способу. О. М. Пєшковський та JI. А. Булаховський речення без займенникового підмета я/ти/ми/ ви вважали неповними двоскладними (пор. погляд на означено-осо- бові односкладні речення як на повні двоскладні, що суперечить навіть формально-граматичним особливостям вираження членів речення: «Ре­чення з опущеним підметом при присудку, вираженому дієсловом у наказовому способі, а також у першій або другій особі теперішнього чи майбутнього часу, слід вважати повними реченнями: у цих випад­ках дієслівна форма вже заключає в собі цілком означену вказівку на діючу особу (я, ти, ми, ви) і для точного розуміння речення немає необхідності в контексті» [Финкель, Баженов 1960, с. 185]), подібну

 

530


Синтакси


думку висловлюють автори «Курсу сучасної української літературно мови» [Курс 1951/2, с. 38], що мотивувалося поглядом лінгвістів наеле менти я, ти, він (вона, воно), ми, ви, вони як аналітичні морфеми-пре фікси, основним призначенням яких є вираження особи дієслова, тобт такі компоненти розгортають (формально виражають та окреслюють особу дієслова, актуалізують особу-діяча. Це суперечить ономасіологіч ному підходу, оскільки дієслово відображає особу підмета, а не навпа ки. Такі речення є семантично повними з нульовим вираженням су б’єкта дії/стану, у формально-граматичному вияві вони односкладні оскільки предикативність на цьому рівні характеризується цілісни вираженням в одному компоненті — головному члені речення. В озна чено-особових односкладних реченнях на перший план висувається н особа, а дія або стан: До вічного вогню приходимо щораз (М. Син гаївський); Бидемо ж берегти наше мирне українське небо/ (3 газ.) Стою і на душі пропливають тривожні болі (Л. Костенко). Тверджен ня ж про те, що речення типу Сміло сядьмо в човни швидкокрил (П. Грабовський) слушно вважати повними двоскладними, оскільки «вжиті в своєму прямому значенні, форми наказового способу в су часній мові звичайно виявляють підмет безпосередньо своїм особови закінченням», і тому «при них окремий підмет відсутній, і, оскільк це норма сучасної мови, це не перетворює речення в неповне» [Кур 1951/2, с. 37], вимагає корекції. Повними вони є щодо окреслення су б’єкта (своєю семантикою дієслово прогнозує його), а на формально граматичному рівні такі речення є односкладними, оскільки головни член подібних реченнєвих структур нетотожний статусу присудка дво складного речення. Це мотивується тим, що він репрезентує предика тивні ознаки речення нерозчленовано. Якщо в реченні не назван підмет, що відповідає третій особі однини, яка в системі дієслова несамостійною і повністю у своєму семантичному вимірі спрямована на позицію підмета, що актуалізує й окреслює семантику особи, то таке речення слід кваліфікувати як неповне двоскладне (пор. погляд М. У. Каранської, яка речення типу Пішов далеко за село зустрічати весну (Т. Осьмачка) кваліфікує як односкладні означено-особові).

Головний член означено-особових односкладних речень може вира­жатися: 1) дієсловом 1-ї особи однини дійсного способу: Люблю грози весняні, коли земля пробуджується зі сну (В. Герасим’юк). Ця форма є найтиповішою для означено-особових односкладних речень і найчасті­ше зустрічається у поетичній мові. При вживанні 1-ї особи однин: можливий відтінок узагальнення (особливо часто спостерігається у при слів’ях та приказках), що дає підставу кваліфікувати конструкції тип Мети-мети — не вимети. їди-їди — нема сліду. Моя хата з краю — нічого не знаю як узагальнено-особові односкладні речення. Подібн міркування відображають особливості семантичного забарвлення ре ченнєвої структури, яка навіть у своєму двоскладному вимірі може набувати ознак узагальнення: Хто всміхається — той ворог, хто карає — той друг; Дружба міцніша за родинні узи; Справжній друг не вима­гає процентів за свою дружбу;Дурні зневажають мудрість (Нар. тв.).

 

РОЗДІЛ VIII. Статус односкладного речення.


531


При цьому двоскладність речення зберігається, подібне спостерігаєть­ся і в односкладних означено-особових реченнях, де особа чітко озна­чена і формально окреслена. Тому такі речення слід кваліфікувати як означено-особові; 2) дієсловом дійсного способу у формі 2-ї особи одни­ни та множини. Означено-особове значення ця форма має тоді, коли мовець звертається до співрозмовника: Востаннє ставлю питання… Чуєш? (О. Слісаренко); 3) дієсловом наказового способу: Славте зем­лю і весну, славте країну молоду (П. Кордун); 4) дієсловом у формі 1-ї особи множини дійсного способу. При цьому форма множини 1-ї особи характеризується інколи такими відтінками: а) мовець спо­нукає співрозмовника до певної сумісної дії: Йдемо, поете, вперед і пізнаємо все (О. Матушек); б) мовець позначає свою дію та дію інших осіб: Чекати не можна, бидемо прориватися до наших! Важко, зви­чайно, але прорвемся (Д. Мігценко); в) мовець не хоче вичленувати своє «я» з групи осіб, з якою він пов’язаний за витворюваною дією: Я їхала сюди і мріяла, а нам тут кроку не дають, не знаємо, що й робити і як бути (Я. Мельник); г) етичної сукупності, сумісництва — у звертан­нях до співрозмовника (замість 2-ї особи однини та множини): Як себе почуваємо? Як поживаємо? До перехідних конструкцій між двосклад­ними та односкладними реченнями належать такі речення, у яких немає підмета, але є означення до нього, семантично пов’язане з при­судком: Схвильований роздимами знову їду до міста і знову даремно (Я. Мельник).

2.2.2.Неозначено-особові односкладні речення. Неозначено-особови­ми односкладними реченнями називають такі односкладні речення, у яких дійова особа мислиться неозначено, а головний член виражений дієсловом 3-ї особи множини теперішнього або майбутнього часу або формою множини минулого (давноминулого) часу дійсного способу: Ба­гато таких суден тепер стщоШШ,р]ЖШВ^,Шї1жажать на платформи й відправляють на металургійні заводи (О. Гончар).

Неозначено-особові речення можуть виражати: 1) дію особи, що не відома мовцеві і не суттєва у відповідний момент для мовця: За літо школу відремонтували, завезли новенькі парти, від яких іде якийсь над­звичайний запах і наповнює всю школу (О. Донченко); 2) дію особи, яка відома мовцеві, але він не називає її в силу певних причин: Кажить про вимогливість, повідомляють про знову нові закони, що постійно прий­маються, а все залишається на тих самих місцях (3 газ.); 3) дію осо­би, яка не може бути точно названою мовцем: Дивись, а то там на ярмарку все вкрадить (О. Ковінька); 4) дію, витворювану самим мовцем, але при цьому мовець не вважає за необхідне наголошувати на джерелі такої дії: Знай, брате мій, що тебе завжди чекають, сподіваються і мріють про зустріч з тобою (М. Лазорський). Інколи такі речення кваліфікують як означено-особові на тій підставі, що форму 3-ї особи в них можна замінити формою 1-ї особи: Пиши, як тобі кажить 11 Пиши, як тобі кажи. Синонімічність таких конструкцій не означає їх тотожності: форма неозначено-особових речень зручна для маскування дійової особи, а неозначеність (хоча б і невеликою мірою) — семантич­

 

532


Синтаксис


на властивість неозначено-особових речень. Крім того, формальні озна­ки (форма 3-ї особи множини тощо) також свідчать на користь визнан­ня таких речень неозначено-особовими. У цих реченнях окреслюєтьс. дія, витворювана конкретною особою, яка не називається з метою і» неозначеності: Мені наказували, забороняли, ставили проблеми, ал ніхто не запропонував навіть присісти (Гр. Тютюнник).

2.2.3.Узагальнено-особові односкладні речення. Узагальнено-особо вими односкладними реченнями називаються такі односкладні речен ня, дія яких стосується узагальненої особи, а головний член вираже ний дієсловом 2-ї особи, зрідка — в інших особових формах.

Узагальнено-особові речення виражають: 1) загальне положення, висновок, що стосується всіх людей безвідносно щодо місця і часу: Розуму і за морем не кипиш, коли його вдома не маєш (Нар. тв.); ПІ посієш, те й пожнеш (Нар. тв.); 2) інтимність думок, настроїв, пере­живань: Трапляється так, що сидиш поміж інших, наче й друзі, ал нічого спільного з ними не маєш (Я. Мельник). О. М. Пєшковський пр такі речення писав: «У цих випадках узагальнена форма набуває гли­бокого життєвого і літературного значення. Вона є тим мостом, яки* з’єднує особове із загальним, суб’єктивне з об’єктивним. І чим інтим­ніше яке-небудь переживання, чим важче мовцю виставити його напо­каз перед усіма, тим швидше оформляє він його у форму узагальнен­ня, яка переносить це переживання на всіх, у тому числі і на слу­хачів, які у силу цього більше захоплюються розповіддю, ніж при суто особовій формі» [Пешковский 1956, с. 375-376]. Речення другої групи інколи розглядаються як означено-особові (пор.: [Финкель, Ба­женов 1960, с. 531-532]). Це суперечить семантико-граматичним влас­тивостям таких речень: мовець свідомо відсторонює себе від названих дій. Втрачаючи пряме відношення до мовця, дія набуває узагальнено­го значення, ступінь якого може бути різним.

Головний член узагальнено-особових односкладних речень може ви­ражатися: 1) дієсловом у формі 2-ї особи однини теперішнього або май­бутнього часу дійсного способу. Це найтиповіша форма головного члена узагальнено-особових речень: За сон коня не купиш: Не жалкий на сусі­да, коли спиш до обіда; Хочеш мати, треба дбати (Нар. тв.); 2) дієсловом у формі 2-ї особи однини і множини наказового способу. Такі речення переважно вміщують заклики, настанови, повчання, по­ради, що стосуються всіх або більшості дійових осіб: За край рідний іди сміливо в бій; Край рідний имій боронити: Не кайся востаннє (Нар. тв.); 3) дієсловом у формі 1-ї особи множини теперішнього або майбут­нього часу дійсного способу: Що маємо — не дбаємо, а втративши — плачем: 4) дієсловом у формі 3-ї особи множини: Решетом воду не но­сять: Дарованому коневі в зуби не дивляться: Курчат восени лічать; Давніх друзів не забивають, а при горі споминають: 5) формою чолові­чого роду минулого, давноминулого часу дійсного способу: Пілив у воро­ну, а попав у корову (Нар. тв.). Збіг форми головного члена з означено- особовими, неозначено-особовими та двоскладними реченнями є тільки формальним і на цій підставі їх закономірно відносять до відповідних

загрузка...

 

Розділ VIII. Статус односкладного речення.


533


типів односкладних речень, а семантично такі речення істотно відрізня­ються, оскільки головним призначенням узагальнено-особових односклад­них речень виступає позначення узагальненої дії.

2.2.4.Безособові речення. Безособовими називаються такі односкладні речення, у яких виражається дія або стан, що виникають та існують незалежно від витворювача дії та носія стану. Безособові речення — найрізноманітніша і найуживаніша група односкладних речень, а тому майже неможливо дати вичерпне їх визначення. О. М. Пєшковський підкрес­лював: «І справді, вдумуючись у значення безособових діє слів, ми все-таки відкриємо в них сліди 3-ї особи… До того самого приводить і суто морфо­логічний аналіз цієї форми… Ясно, що оскільки особа мислиться в дієслові, то вона мислиться тут як третя. Але мислиться вона з мінімаль­ною ясністю» [Пешковский 1956, с. 186]. Тут, по суті, О. М. Пєшков­ський змішує граматичну особу та особу діяча — витворювача дії. Сплу­тування граматичної особи та особи-діяча призводить до того, що в од­них працях головний член безособових речень кваліфікується як дієсло­во у формі 3-ї особи, в інших — як дієслово, що позбавлене особових форм, або як дієслово, уякогоє «форма, що збігається з формою третьої особи однини, а в минулому часі — з формою середнього роду однини…» [Валгина, Розенталь, Фомина, Цапукевич 1962, с. 340 і 399]; пор.: [Ни- китевич 1963, с. 214]. Безособові дієслова характеризуються граматич­ною категорією особи, оскільки вони також виражають дію в її став­ленні до діяча. Якщо особові дієслова вказують на наявність діяча, то безособові — на його відсутність. Залежно від морфологічної суті голов­ного члена та його загальної семантики в системі безособових речень розрізняється декілька формально-змістових різновидів:

2.2.4.1.     Безособові речення, головний член яких виражений безособо­вими дієсловами. Це найтиповіший вияв головного члена безособових речень і такі структури утворюють власне-безособові односкладні ре­чення, становлять ядро безособових конструкцій: розвидніти, вечорі­ти, темніти, світати, смеркати: Світало по-березневому рано (3. Тулуб); Звечоріло, зірки проступали на небі (О. Гончар); Світало і хмарилося. Вітер летів виднокругом (Л. Первомайський);

2.2.4.2.    Безособові речення, головний член яких виражений аналі­тично. Перший компонент при цьому виступає допоміжним елемен­том (дієслово бути або дієслово фазової, модальної семантики): буде світати, починає світати, має світати, мусить світати. Такі струк­тури також належать до ядра безособових речень: Незабаром має світа- ти (М. Трублаїні);

2.2.4.3.    Безособові речення, головний член яких виражений особо­вим дієсловом )’ безособовому значенні. Ці речення є найпоширеніши­ми в сучасній українській мові і надзвичайно розмаїті за змістом. Вони поділяються на дві підгрупи залежно від того, яким дієсловом — без постфікса -ся чи з постфіксом -ся — виражений у них головний член. Безособові речення з головним членом, вираженим особовим дієсло­вом у безособовому значенні без постфікса -ся, можуть означати:

1) стихійні процеси, атмосферно-метеорологічні явища природи і суто

 

534


Синтаксис


фізичні, природні процеси, обмежені у своєму вияві певними просто­ровими межами: Уже сонечко в морі сідає, У тихому морі темніє (Леся Українка); У хаті все темнішало та темнішало (Марко Вовчок);

2)  стихійні процеси, що реалізуються з допомогою якогось предмета, який чинить дію, або ж певного явища природи, що становить джере­ло дії-стану: Прохолодою повіяло з лісу (М. Стельмах); Усадку поміж деревами понасипало кучугури (Панас Мирний); 3) різні вияви фізич­ної та психічної сфери в організмі людини, її відчуття, сприймання, настрої, переживання: Смоктало під грудьми від холоду (3. Тулуб); Я чую, що в моїх грудях клекотить, дишить коло серця (І. Нечуй- Левицький). Усі ці речення становлять напівпериферію безособових.

Безособові речення з головним членом, вираженим особовим дієсло­вом з постфіксом -ся, означають: 1) різні процеси сприймання чого- небудь, часто функціонують як головні частини складнопідрядного ре­чення з підрядним з’ясувальним (базовими виступають дієслова на позначення сприймання.» бачитися, ввижатися, здаватися, відчува­тися, маритися): Як гарно марилося на шкільній лаві, скільки роби­лося сміливих, але часом неосяжних проектів (М. Коцюбинський); Одного разу так добре почувалося Олені серед ночі (А. Яніта); 2) про­цеси мислення й мовлення, що сприймаються як стихійні, бо наперед і свідомо не проектувалися, не планувалися: Не так швидко робить­ся. як мовиться (Нар. тв.);

2.2.4.4.     Безособові речення, головний член яких виражений незмінною предикативною формою на -но, -то. У таких реченнях повідомляється про дію здебільшого в її результаті, а не в процесі: Скільки хмільної тривоги налито В дзвінкії прохолоду ночей (І. Муратов); Дивне місто проти сонця. Всі озолочено віконця (ТІ. Тичина). З-поміж цих речень окремо виділяються речення з неозначеним виконувачем дії (Враз било вбито всі хлоп’ячі мрії (О. Донченко) (можлива постановка питання к и м?); Через три дні їх справді випишено і дозволено піти попроща­тися з родиною (Панас Мирний) (постановка питання ким? засвід­чує їх спорідненість із неозначено-особовими реченнями: Через три дні їх справді випустили і дозволили піти попрощатися з родиною) та речення з усуненим витворювачем дії (не допускають постановки питання ким?, бо в них ідеться саме про безсуб’єктне джерело дії як таке або про неконкретизовані явища соціального порядку: Хай сло­во мовлено інакше — та суть в нім наша зостається (ТІ. Тичина)). Ці речення також належать до ядерних безособових конструкцій, оскіль­ки в них яскраво вираженою постає формальна безособовість;

2.2.4.5.    Безособові речення, головний член яких виражений сло­вом категорії стану. Ці речення поділяються на: 1) безособові речен­ня, головний член яких виражений предикативним прислівником типу безлюдно, болісно, весело, важливо, видно, відрадно, гарно, до­садно: Як весело було нам усім у ту мить (А. Яніта); 2) безособові речення, головний член яких виражений предикативним словом типу біда, гріх, диво, жаль, лінь, сором, шкода, пора, час, що, виступаючи головним членом безособових речень, втрачає зв’язок із парадигмою

 

РОЗЛІЛ VIII. Статус односкладного речення.


535


іменника: Жаль стало батька (М. Коцюбинський); Вже пара, нам усім додому, пора до праці (3 розм. мовл.); 3) безособові речення, головний член яких виражений предикативним словом типу можна/не можна, необхідно, можливо/неможливо, доцільно/недоцільно, потрібно/не­потрібно, треба/не треба, сила/несила тощо: Мені можна до вас? (З розм. мовл.); 4) безособові речення, головний член яких виражений предикативним словом нема (немає). Обов’язковим елементом струк­тури таких речень є непрямий додаток у формі родового відмінка, що позначає особу або предмет, відсутність якого стверджується: Угаю, гаю Вітри немає (Т. Шевченко); Не бігай на річку, бо в мене і душі нема — ще в ополонку вскочиш (М. Старицький). Функцію нема (немає) може виконувати заперечна частка ні (ані), що набуває оз­нак предикативності. Таким структурам в останніх працях із дослід­ження структурних схем надають статусу відтворюваних, а не витво­рюваних одиниць [Иванова 1991]. Подібні структури мають значення теперішнього часу і вживаються переважно в описах, оповіданнях:- Нігде ні садочка, ні квіток! (І. Нечуй-Левицький). Непоодинокими є спроби зарахувати такі утворення до генітивних, констатуючи на­явність у них усіх відповідних ознак: 1) власної особливої модаль­ності; 2) специфічної предикативності; 3) власної структурної схеми тощо (І. І. Слинько, Н. В. Гуйванюк та ін.), що не вельми переконли­во, оскільки подібні утворення є мовленнєвими виявами безособових консхрукцій.

2.2.5. Інфінітивні односкладні речення. Інфінітивними називаються односкладні речення з головним членом, вираженим незалежним інфінітивом, що позначає можливу або неможливу дію: Куди мені діва­тись? Де помочі шикати ? Кого просити ? (І. Котляревський); Піти лишень пасіку обдивитись (Панас Мирний).

Інфінітив у цих реченнях не залежить ні від якого слова, навпаки, усі слова залежать від інфінітива у смисловому та граматичному плані. Головний член інфінітивних односкладних речень може бути вираже­ний незалежним інфінітивом без частки би (б) та незалежним інфініти­вом із часткою би (б). Використання частки би (б) суттєво впливає на семантику інфінітивного односкладного речення.

Інфінітивні речення з часткою би (б) виражають: 1) бажану або небажану для мовця дію чи стан: От злізти б тут, побігати по широ­кому полю або полежать в траві (М. Коцюбинський); Прихилитися б у затінку до зеленої землі, і вона почала б жадібно вибирати з тіла всю вагу, зібрану за трудний тиждень жнив (М. Стельмах); 2) оцінку здатностей співрозмовника: Сидіть би вам тільки на печі та жувать калачі (Т. Шевченко); 3) реалізацію побоювання або застереження з при­воду здійснення чи нездійснення дії: Поїхати нам потрібно, та тільки не програти б змагання; 4) постійну або часту схильність мовця до певної дії-вчинку: Вам тільки б сміятися (М. Стельмах).

Інфінітивні речення без частки би (б) виражають: 1) необхідність дії або стану, їх неминучість, неможливість або відсутність. Такі зна­чення нерідко переплітаються: Ані піти тобі, ані погуляти, ані чого

 

536


Синтаксис


забажати (Марко Вовчок); 2) вагання, сумнів у доцільності чи необ­хідності дії або стану: Боротись, але як? (О. Гончар); Хіба звернути на нього яку провину та становому шепнути (М. Коцюбинський); 3) спо­нукання — наказ, пораду, побажання, просьбучи закликдо виконання певної дії: Вчитися майстерності!: 4) недоцільність дії: Чим же було тут захоплюватись? (І. Вільде).

Окремим різновидами інфінітивних речень слід вважати так звані інфінітивно-називні та інфінітивно-безособові структури.

Інфінітивно-називні речення характеризуються констатацією фак­ту, називанням певної дії або процесу. Основна семантика — вира­ження необхідності, неминучості дії або стану: Повставать і йти вперед, наближатись до всього прекрасного і вимріяного (Я. Гон).

Інфінітивно-безособові речення — це речення з інфінітивами на по­значення сприймання, подекуди мислення типу чути / не чути, узна­вати/не узнавати, пізнавати/не пізнавати. їх можна поставити в синонімічні стосунки з безособовими реченнями: Голосів не чути / Голосів не читно: їх не пізнати/їх не пізнано. Визначення інфінітив­них речень у сучасній лінгвістиці характеризується дискусійністю. Одні мовознавці розглядають інфінітивні речення у складі безособових (цей погляд домінує у шкільному курсі), інші лінгвісти виділяють їх в особливу групу односкладних речень (пор.: [Воинова 1958; Тимофеев 1963; Галкина-Федорук 1958; Тимофеев 1950]).

Логічнішим видається другий підхід у силу того, що інфінітивні речення відрізняються від безособових загальним значенням — нази­вають дію, яка повинна здійснитися означеною, неозначеною або уза­гальненою особою, а в безособових реченнях дія абстрагована від ак­тивного діяча. Інфінітивні речення характеризуються особливостями предикативної основи — головний член виражається інфінітивом. У безособових реченнях модальне значення (необхідності, можливості, неможливості та ін.) реалізується перш за все лексично — безособовим дієсловом або словами категорії стану, до яких прилягає інфінітив. В інфінітивних реченнях модальність визначається «самою формою інфінітива та інтонацією, а посилюється і диференціюється частка­ми» [Виноградов 1955, с. 405]. Термін «інфінітивні речення» ввів у науковий обіг О. М. Пєшковський.

Особливої уваги вимагають односкладні речення, головний член яких виражений поєднанням безособово-предикативного слова типу можна, слід, варто, треба та інфінітива: / мені заспівати хотілось лебеди­ную пісню собі (Леся Українка); Моральним подвигом можна назвати те, що здійснив Котляревський в ім’я свого.народу, в ім’я людської культури (О. Гончар). Головний член таких реченнєвих структур ви­тлумачують по-різному. Непоодинокими є спроби кваліфікувати без- особово-нредикативний компонент як присудок двоскладного речення, інфінітив у цьому разі заповнює синтаксичну позицію підмета (пор. погляди І. П. Распопова). В іншому разі такий компонент розгля­дається як цілісний при домінуванні семантики безособовості, а тому і саме речення кваліфікується як безособове. Ще один підхід своїм

 

РОЗДІЛ VIII. Статус односкладного речення.


537


підґрунтям має розгляд такого типу реченневих структур як синкретич­них, у яких поєдналась безособова семантика із семантичним наповнен­ням першого компонента значенням інфінітива. У силу цього подібні речення витлумачуються як безособово-інфінітивні. Найпереконливі­шою постає їх кваліфікація як безособово-інфінітивних, оскільки в таких реченнях поєдналися ознаки безособових (семантика і форма го­ловного члена) та інфінітивних (значення інфінітива доповнює компо­нент безособовості) односкладних речень.

Ще один різновид безособо-інфінітивних речень цієї групи станов­лять структури, у яких головний член виражений заперечним займен­ником нікому, ніким, нічим, заперечним прислівником ніде та інфініти­вом: Нікоми сьогодні йти працювти; Нічим його замінити. Усі ці структури належать до периферійних виявів безособовості та інфінітив- ності в сучасній українській мові.

Інфінітивно-називні речення інколи називають інфінітивними теми (О. М. Пєшковський, Г. О. Шевцова та ін.), мотивуючи це тим, що в цьому випадку інфінітив позбавлений модальних характеристик і лише називає тему подальшого роздуму. Особливістю його також виступає вільна заміна в контексті називним теми: Жартивати та жартива- ти! Завжди отак, а що ж далі? (В. Самійленко) і Жарти та жарти! Завжди отак, а що ж далі?

2.2.6. Номінативні речення. У граматичній літературі немає єдиної думки щодо значення та структури номінативних речень, хоча їх до­слідженню приділяється багато уваги.

Номінативними реченнями називаються односкладні речення з на­зивним відмінком імені або кількісно-іменною будовою, що стверджу­ють буття предмета або явища, яке може ускладнюватися значенням вказівки, емоційної оцінки, волевияву: Зима. У лісі стало зовсім хо­лодно (В. Підмогильний).

Основною граматичною ознакою номінативних речень є їх одно- складність та морфологічна природа головного члена, який може ви­ражатися: 1) іменником у називному відмінку: Зоря… Нвіти… І гай, і поле… Над ставом верби золоті (В. Сосюра); 2) кількісно-іменною сло­восполукою комплетивного плану: Лва літа. Три літа. А там дивись і в школу помандрує (Я. Мельник); 3) займенником: Вона!Боже, справді вона (В. Самійленко). Суттєвою ознакою номінативних речень є кон- статувальна інтонація, яку О. М. Пєшковський назвав предикатив­ною. Речення типу Рання весна може тлумачитися по-різному: воно може розглядатися і як двоскладне (підмет виражений називним відмінком іменника (весна), присудок є іменним складеним із нульо­вою формою дієслова бути в теперішньому часі дійсного способу та власне-предикативною іменною формою рання, що виражена якісним прикметником у називному відмінку), і як оцінно-буттєве номінатив­не односкладне речення. їх тлумачення значною мірою визначається відповідним типом актуалізувальної інформації. При кваліфікації рання як реми цілком мотивованим є розгляд речення Рання весна як двоскладного.

 

538


Синтаксис


Розрізняються поширені та непоширені номінативні речення. У по­ширених реченнях наявні другорядні члени речення, переважно — це узгоджене або неузгоджене означення, яке може бути препозитивним або постпозитивним: Замерзлий полустанок… Ліс… І знов полем бреду я… (М. Рильський); Сосни високі. Серпень. Спека. Все горить яскравим сонця променем (Є. Летюк). Переважно речення з постпозицією озна­чення відносять до двоскладних, хоча в окремих випадках постпози­тивне означення входить до цілісного власне-номінативного комплексу. Питання про характер синтаксичної функції головного члена номінатив­них речень є спірним і проблематичним. Одні лінгвісти (О. О. Потеб­ня, П. Ф. Фортунатов, 0. М. Пєшковський та ін.) кваліфікують голов­ний член номінативних речень як присудок, другі (Д. М. Овсянико- Куликовський, В. О. Богородицький, Л. А. Булаховський та ін.) вва­жають головний член номінативних речень підметом, треті (узгоджене або неузгоджене означення при цьому не враховується [Грамматика 1960; Сучасна 1972]) називають його тільки головним членом, четверті (О. О. Шахматов, К. М. Галкіна-Федорук та ін.) розмежовують підме­тові і присудкові номінативні речення. Очевидно, враховуючи особли­вості реалізації предикативності в таких односкладних структурах, форму називного відмінка слід кваліфікувати як головний член одно­складного речення.

Головний член номінативних речень не виступає морфологізованим, оскільки іменник за своєю природою (синтаксичною) багатофункціо­нальний. Тому не можна визначити його синтаксичну роль, приймаю­чи за визначальне тільки його морфологічні характеристики. Необхід­но враховувати характер вираженої думки та комунікативні завдання речення.

Залежно від значення та структури розрізняються такі різновиди номінативних речень:

2.2.6.1.      Буттєві номінативні речення, що є власне-номінативни- ми і найтиповішими в українській мові: Лалина. Лалечінь. Світло- даль… Умандрівку збирається молодь (М. Сингаївський).

2.2.6.2.       Вказівні номінативні речення — односкладні речення із вказівними частками, що виконують функцію посилення звучання і вказівки на той чи інший предмет, виділення із сукупності однорідних. Структурною особливістю цих речень виступає використання вказів­них часток це, ось: Ось копія наказу (О. Довженко); Ось вам тихий порт (П. Тичина). Вказівна частка може поєднуватися із сполучни- ком-часткою і, при цьому такі речення вказують на раніше згадуваний або очікуваний предмет чи явище з метою його виділення з-поміж інших однорідних / неоднорідних предметів або явищ: Ось і той шлях (М. Стельмах); От Чернігів. Ранком він ще спав (П. Тичина).

2.2.6.3.       Оцінні номінативні речення, що поєднують у своєму зву­чанні номінацію предмета та його емоційну оцінку. З-поміж номіна- тивно-оцінних речень розрізняються: 1) оцінно-стверджувальні, у яких подається кваліфікація констатованих предметів, їх оцінка: Справді славна дівчина (М. Стельмах); 2) оцінно-окличні речення, у яких на­

 

РОЗДІЛ VIII. Статус односкладного речення.


539


явність предмета супроводжується його піднесеною емоційною оцінкою: Ох, яка ж краса! Сад увесь убрався в іній (П. Тичина). Емоційна підне­сеність передається, як правило, займенниковим компонентом типу який (а, -є), такий (а, -є), аналітичною часткою що за тощо.

2.2.6.4.      Власне-називні, до яких належать назви книг, часописів, картин, музичних творів, написи на вивісках тощо, пор.: «Собор» (на­зва роману О. Гончара), «Диво» (назва роману П. Загребельного) та ін. В окремих працях власне-називні речення позбавляються статусу ре­чення. Назви книг, часописів, картин та ін., що складаються із слова або словосполучення з номінативним значенням, виражають суджен­ня існування і вживаються для того, щоб позначити, виділити який- небудь предмет або явище, вказати на нього, розкривши його значен­ня та призначення назвою. Таким чином, це не просто слова, а речен­ня. Вони набувають комунікативного навантаження у процесі спілку­вання і характеризуються констатувальною інтонацією.

2.2.6.5.       Спонукально-бажальні номінативні речення, у яких ствер­джується необхідність або бажаність того, щоб предмет, названий імен­ником у називному відмінку, став наявний. Цей тип речень лексично обмежений. До них належать усталені в мові виробничі команди або військові накази чи розпорядження, категоричні вимоги тошо: Доку­менти! — Документи у нас, товаришу, різні, — сказав повстанець… (О. Довженко). Сюди ж відносяться інколи «скам’янілі» форми виразу вітання у формі називного відмінка типу Добрий день!. Такий підхід є певною мірою некоректний, оскільки подібні словосполуки станов­лять нечленовані одиниці і належать до еквівалентів речення.

2.2.6.6.       Номінативний теми. Цей різновид односкладних номіна­тивних речень у більшості посібників не відносять до складу речень (див.: [Пешковский 1956; Галкина-Федорук, Горшкова, Шанский 1958, с. 126]), інколи підкреслюють його суперечливий вимір: то речен- нєвий, то нереченнєвий [Сучасна 1972, с. 261-262 (розділ написаний П. С. Дудиком)]. «Називний теми», подібно до інших різновидів номі­нативних речень, є реченням, оскільки являє собою інтонаційно само­стійну комунікативну одиницю — через неї мовець повідомляє про наявність у свідомості уявлення і викликає аналогічну асоціацію у свідомості співрозмовника (див. праці В. Г. Адмоні). Від інших різно­видів номінативних речень він відрізняється тільки констатацією уяв­лення про предмет, а в типових різновидах номінативних речень ствер­джується буття, наявність предмета або його необхідність та ін.: Син! Дванадцять років, а вже біжить на поміч (М. Стельмах): Сибір. І соло- вецькі келії, і глупа облягає ніч пекельний край і крик пекельний (В. Стус). У «-номінативному теми» наявне уявлення про предмет, що потім може розгорнутися й уточнитися. Термін «номінативний теми», або «називний теми», найточніше відтворює функціональне призна­чення таких конструкцій.

Порівняно невелику групу утворюють речення з нульовим присудком (його еліпсом) та обставинами типу знову, раптом, у яких предмет по­дається у процесі його розвитку або вияву: Раптом село… Вся уява там

 

540

 

Синтаксис

 

(П. Вернигора). Такий тип речень має більше ознак двоскладної струк­тури, і подібного типу залежні компоненти стосуються всього речення загалом, становлять один з різновидів детермінантів.

2.2.6.7.        Субстантивно-якісно-оцінніречення. Особливу групу одно­складних речень тільки за формально-граматичним вираженням утво­рюють речення, у яких головний член — іменник якісно-оцінної се­мантики. Такі речення О. О. Шахматов назвав «іменними присудково- безпідметовими» і поділив їх на дві групи відповідно до значення лек­сично невираженого суб’єкта: 1) речення особові, у яких суб’єкт відпо­відає означеній або неозначеній особі; 2) речення предметні, у яких суб’єкт відповідає предмету або явищу (див.: [Шахматов 1941, с. 62]). У граматичній літературі щодо статусу цих речень немає одностай­ності. Одні лінгвісти (О. М. Пєшковський, О. С. Попов, О. Г. Руднєв та ін.) вважають їх двоскладними неповними, інші (І. О. Попова, К. М. Галкина-Федорук) розглядають такі речення як номінативні, тобто як односкладні повні.

Речення типу Краса! виражають двоскладне судження без вербалі- зованого (словесно невираженого) суб’єкта-поняття. Такі речення вміщу­ють оцінку того, про що йде мова, або того, що є предметом спостере­ження. Тому вони є двоскладними неповними з опущеним підметом.

 .

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.