Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Ольга Титова — ПРОБЛЕМА ВИЗНАЧЕННЯ ПЕРІОДУ ЯК ЛІНГВАЛЬНОЇ ОДИНИЦІ: СПРОБА ОГЛЯДУ ЛІТЕРАТУРИ

Стаття містить історичну динаміку вивчення періоду. Увесь теоретичний матеріал розподілено за
такими етапами розвитку мовознавчої науки: часи античності, ХVIII – XIX ст., ХХ – п. ХХІ ст.
Проаналізовано визначення періоду, його типологію в працях античних філософів, українських та російських
учених. Окреслено найважливіші напрямки дослідження періоду як мовної одиниці.
Ключові слова: період, лінгвальна одиниця, протазис, аподозис, вертикальна конструкція.

Ось уже більше двох тисяч років період привертає до себе увагу мовознавців різних країн, однак до
сьогодні він залишається найменш дослідженою лінгвістичною одиницею. Відсутність спеціального
синтаксичного зразка, абстрактної схеми; велика кількість структурних варіантів; широкий функціональний
діапазон – усе це дає підстави для різних інтерпретацій синтаксичної природи періодів. До числа проблем
синтаксичного характеру, які не одержали дотепер чіткого тлумачення, належить також питання про
класифікацію періодів.
Мета цієї статті – загальний огляд літератури з питання про період як одиницю мови.
Поставлена мета визначила такі завдання:
1) проаналізувати присвячені періоду наукові розвідки;
2) визначити спільне та відмінне в поглядах мовознавців на період;
3) окреслити перспективи подальшого вивчення періоду.
Термін “період” уперше був використаний Аристотелем, який дав йому таке визначення: “Я називаю
періодом фразу, яка сама по собі має початок і кінець, і розміри якої легко оглянути. Такий стиль є приємним та
зрозумілим… Зрозумілою така мова є тому, що вона легко запам’ятовується, а це відбувається через те, що
періодична мова має число, число ж завжди легше запам’ятовується. Тому всі запам’ятовують вірші краще, ніж
прозу, бо у віршів є число, яким вони вимірюються. Період повинен містити в собі і думку завершену, а не
розрубатися” [Античные 1936: 183].
Ін ший античний риторик Деметрій вказував на кільцеподібність шляху розгортання конструкції:
“Період є система колонів та комм, майстерно пристосована для думки… Уже саме слово “період” відразу дає
зрозуміти, що він десь-то починається і що він прямує до якогось кінця, як ті, хто змагається в бігу. Й їм уже з
самого початку бігу бачиться його кінець. Тому цей зворот і носить назву періоду, назву, в якій міститься
уподібнення кругоподібному, кільцеподібному шляху. Взагалі, період не що інше, як деяка зв’язна побудова,
якщо в ній знищити слова, суть справи залишиться тією ж, але періоду не буде” [Античные 1936: 240 – 241].
Отже, розуміння періоду як членної конструкції, вивчення структури періоду в тісному взаємозв’язку з
його змістом виникають ще в античні часи.
В україністиці одним із перших теорією періоду зацікавився Ф. Прокопович. Беручи до уваги роботи
античних філософів, він розглядав період як риторико-синтаксичну структуру і створив систему риторичних
правил побудови й використання періодичних конструкцій, а також класифікував періоди за кількістю
компонентів.
Ф. Прокопович виділяв у періоді дві взаємопов’язані частини – протасис та аподосис: “Протасис – це та
частина, що починає речення, і почувши яку, слухач напружується і чекає закінчення. Аподосис – це саме
закінчення речення, яке заспокоює розум. Протасис і аподосис не можна зрозуміти окремо,… розум, охопивши
протасис, жде аподосису, а коли той прийшов, звертається знову до протасису і, бачачи їх зв’язок, схоплює,
неначе одним поглядом ціле речення” [Прокопович 1979: 253].
Філософ поділяв періоди на властиві та невластиві. Серед властивих він виділяв чотири види: моноколон
(одночленний), диколон (двочленний), триколон (тричленний) та тетраколон (чотиричленний), а серед
невластивих надмірний, пневматичний періоди, період-пневма, поширений періодичний виклад і розтягнений
період [Прокопович 1979: 252 – 256].
Будуючи період, наполягав Прокопович, треба звертати увагу на витонченість конструкції як в окремих
її членах, так і в окремих словосполученнях. Зокрема, треба уникати простих і грубих слів, а варто дбати про
підбір чарівних, образних, милозвучних, приємних, вагомих слів. Отже, вважаючи риторику царицею мистецтв,
мислитель надав великого значення естетичності мовлення.
М. В. Ломоносов, очевидно, був знайомий з науковими працями професорів Києво-Могилянської
академії, у тому числі й з риторикою Феофана Прокоповича. Сформульоване Прокоповичем учення про період,
він розвинув і узгодив з особливостями російської мови.
Ломоносов називав періодами речення складені поєднанням простих думок і класифікував їх за двома
ознаками: 1) за кількістю частин (одночленні періоди, що утворюються за допомогою різних видів сполучників:
єднальних, розділових, “обрання”, “виключення”, а також “через взаємну простих ідей користь, потребу або
© Титова О.Б., 2006 ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 14

232
шкоду, негідність, непристойність”, “через взаємну дію і страждання”, “через уподібнення”, “через зрівняння”;
двочленні періоди, що об’єднують у собі одночленні; тричленні періоди, які сполучені бувають: “повторенням
того ж сполучника; через додавання третього одночленного міркування до двоскладного періоду способом
якого-небудь сполучника, прислівника або займенника”; чотиричленні періоди складаються “через змішання
різних сполучників, займенників або прислівників”); 2) за рівномірністю розвитку частин (круглі, хиткі тощо)
[Ломоносов 1952: 998].
Розвідки українських граматистів XVIII – XIX ст. (І. Вагилевича, М. Осадци, І. Нечуя-Левицького,
В. Сімовича, М. Левицького, П. Житецького), присвячені теорії періоду, відрізняються ґрунтовністю і
науковістю. Звичайно, основну увагу науковці приділяють аналізу ритмомелодійного малюнку періоду,
намагаючись при цьому охарактеризувати і його структуру.
Так, І. Вагилевич (1845) розглядає період як складнопідрядне речення. “Граматика русского языка”(1864)
М. Осадци містить таке визначення: “Положенье многократное називає ся перїодомъ”. Науковець виділяє в
періоді дві частини: попередню – Vordersatz і наступну – Nachsatz. Vordersatz виражає “приготовительну”
думку, а Nachsatz – головну [Осадца 1864: 232 – 233].
У “Граматиці української мови. (Частка ІІ. Синтаксис)” І. Нечуя-Левицького період визначається як
“довге складчасте речення, що складається з головного речення з багатьма додавальними якими-небудь
реченнями, і збудоване дуже штучно (гарно), с художньою красою штучниства (искусства) загалом, як от,
прикладом буває в инчих штучниствах, — в малярстві, в архитектурі, в різбярстві та в скульптурі (виліплювання
статуй з гипсу і т.д.), або в поезіях, в чудових віршах” [Нечуй-Левицький 1914: 48]. Учений зауважує, що період
складається з двох часток, або половин, повищання та понижчання, при чому при вимові й читанні, на його
думку, важливішою є друга частина, бо промовляється оратором голосніше і тому справляє більше враження на
слухачів або читачів. За змістом дослідник поділяє періоди на причинні, умовні, поступальні, порівняльні,
супротилежні, порядкові [Нечуй-Левицький 1914: 48-49].
У “Практичній граматиці української мови” (1918) і “Граматиці української мови” (1919) В. Сімовича
знаходимо визначення, в основі якого – смислова характеристика сутності періоду: “Довге зложене речення,
але ж таке, що в ньому зміст повний і думка закінчена, зветься періодою” [Сімович 1919: 440].Основними
елементами періоду граматист вважає підвищення і пониження. Класифікує ж він періоди відповідно до типів
складного речення: порівняльні, умовні, допустові, причинові, часові, протиставні, відносні, наслідкові,
питайні, намірові, виясняльні – щодо змісту; двочленові, трочленові, чотирочленові, п’ятичленові та
багаточленові – щодо форми [Сімович 1919: 440-444].
Як бачимо, перші спроби українських лінгвістів охарактеризувати період з наукової точки зору були
досить вдалими: у періоді виділено дві частини – підвищення та пониження, що відповідає і сучасним поглядам
на структуру цієї одиниці, описано різноманітні структурно-семантичні типи періодів, тобто досліджено не
лише стилістичні, але й синтаксичні особливості конструкції.
У русистиці того ж часу в основному перевага надавалась змістовій характеристиці періоду. “Період, —
писав, І. Рижський, — є ні що інше, як мова, яка містить у собі повне висловлювання або один головний зміст…”
[Рижский 1805: 164 – 165]. О. Востоков, не маючи ще чіткого уявлення про розмежування речення і
словосполучення, називав період словосполученням, у якому міститься повний смисл, а утворюється період “з
двох головних речень, простих чи складних, або з декількох речень, поєднаних сполучниками” [Востоков 1842:
322]. І. Давидов вбачав у періоді “вираження умовиводу” [Давидов 1854: 369].
Науковці також намагалися дослідити період як синтаксичну одиницю. К. Зеленський, А. Глаголєв
вважали періодами складносурядні речення. М. Говоров наполягав на тому, що період відрізняється штучною
розстановкою частин, мета якої досягти найвищої стрункості у викладі думки та в зовнішньому оформленні
речення. Тобто для російської лінгвістики XVIII – XIX ст. характерним був розгляд періоду в трьох напрямках:
риторичному, граматичному та логічному.
В українському мовознавстві ХХ ст. розробкою питання про період займались такі дослідники, як
І. Г. Чередниченко, А. П. Коваль, О. Д. Пономарів, І. Р. Вихованець та інші. Зокрема, І. Г. Чередниченко,
подаючи загальну синтаксичну характеристику періоду, говорив: “період у синтаксичному аспекті звичайно
розглядається як ускладнене або складне речення особливої конструкції. Зміст періоду виявляється далеко
об’ємнішим, ніж зміст звичайного ускладненого або складного речення: у літературному відношенні він може
розростатися до розміру цілого невеличкого художнього твору (наприклад, вірша) або уривка, і для його змісту
так, як і для цілого твору або його частини, може бути визначена тема” [Чередниченко 1957: 8 – 10].Лінгвіст
також стверджував, що пунктуація не може бути яскравим показником періоду, бо вона є умовним показником
ритму висловлювання. Серед специфічних ознак, якими період відрізняється від інших складних конструкцій,
дослідник виділяв смислову завершеність, ритмічність, таку будову ускладненого або складного речення, при
якій воно складається з чітко диференційованих, поділених паузою, частин,.
Важливим для визначення місця періоду в системі мовних одиниць є зауваження україніста про те, що
немає потреби повертатись до питання, яке могло ставитись півсторіччя тому, а саме: належить чи не належить
період до синтаксичної проблематики. На його погляд, А. Б. Шапіро у своїй роботі “Про періодичну форму
мови” з достатньою переконливістю довів: період може розглядатись як явище синтаксичне і дискусія з цього
приводу, здається, не потрібна. Розділ VI. Лінгвістика тексту

233
А. П. Коваль, займаючись дослідженням стилістики української мови, писала, що період – “це особлива
синтаксична конструкція, побудована з гармонійно організованих частин, які, замикаючись у коло, створюють
у логічному та інтонаційному відношенні цілком закінчену і своєрідну одиницю мови – з боку змісту він
характеризується розгорненим викладом теми, з боку форми – впорядкованим розташуванням і ритмічністю”
[Коваль 1975: 267].
О. Д. Пономарів, погоджуючись з попереднім визначенням періоду, зауважує, що в періоді виділяються
дві взаємно зрівноважені частини: засновок, до якого входить кілька однорідно побудованих елементів
(наприклад, підрядних або головних речень, і висновок, що замикає першу логічно й інтонаційно. За порядком
розташування частин дослідник виділяє класичний (засновок, в якому стоїть перед висновком), обернений
(висновок якого стоїть перед паузою, а засновок – перед нею), незамкнений ( не має висновкової частини) та
обрамлений (обидві частини починаються однаково) періоди [Пономарів 1992: 233 — 234] .
До неелементарних синтаксичних одиниць відносить період І. Р. Вихованець, зазначаючи, що період
найчастіше є неелементарним складнопідрядним реченням, підрядні частини якого перебувають у підрядному
зв’язку щодо головної частини (зовнішній зв’язок) і у стосунках компонентів сурядного ряду (внутрішній
зв’язок) [Вихованець 1993: 553].
Визначенню та опису структурних і функціональних особливостей періоду присвячує свої дослідження
А. Галас. Вивчивши категоріальні ознаки періоду, дослідниця зробила висновок, що період – це
“висловлювання у вигляді речення, яке характеризується тематичною єдністю і відносною завершеністю
(вичерпністю), з чіткою смисловою і структурно-інтонаційною розчленованістю, котра полягає в тому, що в
першій частині виділяються принаймні два члени – синтаксично однорідні елементи, а лексико-фраземне
наповнення її дозволяє розвинути напруження думки, ритмічно наростаючу інформацію, після чого виступає
виразна пауза (злам інтонації) і друга частина, яка містить мету висловлювання, смислову розв’язку і
вимовляється з помітним пониженням голосу” [Галас 1997: 8].
У російській мовознавчій науці ХХ ст. термін “період” часто відносився до термінів з нечітким
значенням, і тому не одержав точного та загальновизнаного визначення. Дехто взагалі не бачив сенсу в
дослідженні періоду, вважаючи, що він не має конкретного граматичного значення. Іноді період співвідносився
з реченням. Д. М. Овсянико-Куликовський, вивчаючи синтаксис, скажімо, зауважував: “Період – це складне
речення, складене з кількох речень, які у свою чергу можуть бути складними і розпадатися на дві половини,
розділені дійсною, а не уявною паузою” [Овсянико-Куликовский 1912: 303].
Ряд лінгвістів вважали період стилістико-синтаксичною одиницею, яка має певні граматичні та
стилістичні ознаки. О. М. Пєшковський, аналізуючи ритмомелодійні засоби синтаксису, дійшов висновку, що
періодом можна назвати такий вид складного речення, який відрізняється особливою поширеністю,
ритмічністю і музичністю [Пєшковський 1920: 438].
Л. А. Булаховський звернув увагу на велику кількість інтонаційно-паралельних речень, відокремлених і
другорядних членів у складі періоду, що створює враження стрункості, ритмічності [Булаховський 1948: 252].
Реченням, якому, крім звичайних граматичних ознак, властиві ще й ті, що є показниками особливого
смислу висловлювання, називав період А. Б. Шапіро. Цей особливий смисл, за визначенням автора, полягає в
тому, що у висловлюванні, поділеному на дві, різко протиставлені частини, перша частина розчленована на ряд
однорідних синтаксичних одиниць, які своїм смислом та інтонаційним оформленням викликають у слухача або
читача нарощення смислового напруження, що розв’язується другою, заключною частиною. За характером
змістових відношень учений виділяв такі основні види періодів: 1) узагальнюючий період; 2) період часу;
3) період умови; 4) означальний період; 5) заключний період; 6) допустовий період; 7) протиставний період
[Шапіро 1951: 31 – 36].
Інші науковці (Л. Г. Ботіна, О. М. Гвоздєв, Р. Д. Лебедєва) наполягали на тому, що період є явищем
стилістичним. Наприклад, О. М. Гвоздєв (1955) трактував період як “літературно оброблене складне речення,
яке з боку змісту характеризується розгорненим викладом теми, що об’єднує ряд положень, а щодо форми –
впорядкованим розташуванням і ритмічністю” [Гвоздев www.reader.boon.ru/].
Г. П. Німець, зосередивши увагу на вивченні модальних засобів періоду і проаналізувавши його як
синтаксичну моноодиницю з прагматичної точки зору в п’яти аспектах (семантична площина; структурна
площина; площина функціональної класифікації; площина стилістичної характеристики; площина розміщення
протазису і аподозису), з’ясував, що прагматика модальності періоду багатоманітна і багатоаспектна, але в той
же час, вона обмежена рамками сфери функціонування (предикативна одиниця, речення, частини періоду,
період як текстова єдність тощо) і нормами лінгвістичної модальності, визначеними сучасною граматикою
[Німець 1989: 69].
Значно поширили теорію періоду наукові розвідки російського філолога Л. І. Байкової, де період
визначається як синтактико-стилістична одиниця, що формується на підставі послідовного і систематизованого
розміщення в першій частині синтаксично однорідних компонентів, котрі окремо і в цілому не виражають
закінчену думку, а в структурному і смисловому відношенні залежать від другої частини, протиставленої
першій інтонаційно і відділеної від неї паузою [Байкова 2000:12]. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 14

234
Підставою для подібної класифікації служать, як доводить автор, наступні причини: 1) періодична
побудова вміщена в межі речення; 2) поділ періоду на дві частини відбувається за інтонаційною ознакою, а
інтонація, як відомо є одним із засобів вираження граматичного значення; 3) на межі першої і другої частин
робиться глибока пауза, яка є синтаксичним засобом у складі інтонації; 4) ритм періоду повністю залежить від
кількості однорідних синтаксичних компонентів у першій частині, що знову-таки відноситься до синтаксичних
засобів мови [Байкова 2000: 13].
Крім того, у роботах Л. І. Байкової подається опис різних типів періодів та досліджуються особливості їх
використання в текстах різних жанрів, здійснюється прагматичний аналіз періодичних структур,
встановлюється статус періодичних конструкцій у системі структурних одиниць тексту.
Таким чином, у лінгвістиці ХХ ст. період розглядався і як синтаксична одиниця, і як стилістична, але
єдиного визначення для цього поняття не було знайдено.
Більшість сучасних лінгвістів підтримує думку про те, що періоду притаманний подвійний синтактико-
стилістичний характер: з одного боку він виступає як синтаксична одиниця, з іншого – як фігура мови. Саме
тому його структурна площина може розглядатись у двох аспектах: за відповідністю до одного з типів речення,
а також за способами зв’язку між частинами.
Отже, згідно з класифікацією періоду як горизонтальної конструкції, можуть бути виділені періоди зі
структурою: а) простого ускладненого речення; б) складносурядного речення; в) складнопідрядного речення;
г) безсполучникового складного речення; ґ) складного ускладненого [Загнітко 2003: 123 ].
Визначаючи період як вертикальну конструкцію, лінгвісти виходять з того, що його структура – це не
тільки послідовне розташування синтаксично протяжних одиниць, але й вертикальний контекст. Відповідно до
цього виділяють такі види періодів: 1) періоди, частини яких пов’язані між собою одним предикативним
центром; 2) періоди з паратактичним зв’язком між частинами; 3) періоди з гіпотактичним зв’язком між
частинами [Байкова 2000: 22 ].
У цілому ж результати аналізу лінгвістичної літератури свідчать: у мовознавчій науці ще немає єдиного
погляду на період, оскільки спостерігаються серйозні розбіжності з питань про те, об’єктом якої науки про
мову є період, що розуміти під періодом, яке місце він займає серед інших синтаксичних одиниць і чим
відрізняється від них; теорія періоду потребує подальшого докладного вивчення з боку синтаксису, лінгвістики
тексту та стилістики.

Література
Античные 1936: Античные теории языка и стиля. – М. – Л., 1936.
Байкова 2000: Байкова Л. И. Период – синтактико-стилистическое и текстообразующее явление
русского языка: Автореф. дис. … д-ра филол. наук: 10.02.01. – Краснодар: КубГУ, 2000. – 30 с.
Вихованець 1993: Вихованець І. Р. Граматика української мови. Синтаксис: Підручник. – К.: Либідь,
1993. – 368 с.
Востоков 1842: Востоков А. Русская грамматика. – СПб, 1842. – 417 с.
Галас 1997: Галас А. М. Структурні і функціональні особливості періоду в українській літературній мові:
Автореф. дис. … канд. філол. наук. – Ужгород, 1997. – 24 с.
Гвоздев www.reader.boon.ru/: Гвоздев А. Н. Очерки по стилистике русского языка. Синтаксис. –
www.reader.boon.ru/.
Загнітко 2003: Загнітко А. П. Лінгвістика тексту: Навч. посібн. – Донецьк: ДонНУ, 2003. – 158 с.
Коваль 1975: Коваль А. П. Практична стилістика сучасної української літературної мови. – К.: Вища
школа, 1975. – 400 с.
Ломоносов 1952: Ломоносов М.В. Полное собрание сочинений. Труды по филологии 1739 – 1758. – М. –
Л. АН СССР, 1952.
Немец 1989: Немец Г.П. Семантико-синтаксические средства выражения модальности в русском языке.
Ростов-на-Дону, 1989. – 144 с.
Нечуй-Левицький 1914: Нечуй-Левицький І. Граматика української мови. Частка ІІ. Синтаксис. – Київ,
1914. – 94 с.
Осадца 1864: Осадца М. Граматика русского языка. – Львов, 1864. — 238 с.
Овсянико-Куликовский 1912: Овсянико-Куликовский Д. Н. Синтаксис русского языка. – СПб, 1912. –
С. 303.
Пономарів 1992: Пономарів О. Д. Стилістика сучасної української мови: Підручник. – К.: Либідь, 1992. –
248 с.
Прокопович 1979: Прокопович Ф. Філософські твори в трьох томах. – К.: Наукова думка, 1979. – Т. 1. –
512 с.
Пешковский 1956: Пешковский А. М. Русский синтаксис в научном освещении. – М.: Учпедгиз, 1956. –
511 с.
Рижский 1805: Рижский И. Опыт риторики, изд. 2-е, Харьков, 1805. – С. 164 – 165.
Сімович 1919: Сімович В. Граматика української мови. – Київ-Лейпциг, 1919. Розділ VI. Лінгвістика тексту

235
Чередниченко 1957: Чередниченко І. Г. Період як синтаксична конструкція в сучасній українській мові //
УМШ. – 1957. – № 2.– С. 8 – 10.
Шапиро 1951: Шапиро А. Б. О периодической форме речи // Русский язык в школе. – 1951. – № 1. – С. 31
– 32.

The article contains a historical dynamics of studding of the period. All the theoretical material is divided
according to such stages of development of linguistic science as: the ancient times, XVIII – XIX centuries, XX – XXI
centuries. Definition of the period, its typology in the scientific works of ancient philosophers, Ukrainian and Russian
scientists were analyses. The most important directions of investigation of the period as a language unit were marked
out.
Keywords: period, lingual unit, proteases, apodoses, vertical construction.
Надійшла до редакції 23 вересня 2005 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.