Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Любов Вишня — СИНТАКСИЧНІ ЗВ’ЯЗКИ МІЖ РЕЧЕННЯМИ І ЇХ ЗНАЧЕННЯ ДЛЯ СТРУКТУРИ АБЗАЦА1

У статті розглядаються погляди мовознавців на абзац, з’ясовуються його основні ознаки і структура у
співвідношенні з надфразною єдністю та складним синтаксичним цілим. Установлюються синтагматичні
способи зв’язку на прикладі роману «Твоя зоря» Олеся Гончара.
Ключові слова: абзац, речення, складне синтаксичне ціле, надфразна єдність.

Як відомо, абзац (нім. Absatz – уступ) – це відступ управо на початку першого рядка для відділення
однієї частини тексту від іншої, а також частина тексту між двома такими відступами [СУМ 1970: 3]. Абзац має
значення для читців, переписувачів, складачів. У діалозі його роль – відокремлювати мовлення різних осіб; у
монолозі функції абзаца визначаються потребою виділення, смислового підкреслення.
Вивчаючи синтаксис у середній школі, слід виходити з розуміння того, що членування зв’язного тексту
на абзаци є одним із стилістичних прийомів його оформлення [Русанівський, Пилинський, Єрмоленко 1978:
196].
Останнім часом дедалі більше в дослідженнях ідеться про те, що виділення абзаців у тексті відбиває
композиційно-стилістичні особливості тексту і принципи його організації [Сильман 1967; Гальперин 1974;
Горяний 1971; Солганик 1973]. Отже, абзац – це компонент зв’язного тексту, що складається з однієї чи кількох
фраз (речень) і характеризується єдністю та відносною закінченістю змісту. У близькому до цього значенні
виступають терміни «період», «складне синтаксичне ціле» (ССЦ), «надфразна єдність», причому абзац
найчастіше збігається в окремих рисах із складним синтаксичним цілим. Учення про складне синтаксичне ціле
було сформульоване О. М. Пєшковським, який зазначав, що «межами між абзацами, на відміну від меж між
складними цілими, є тільки надмірно подовжені паузи, оскільки особливих інтонацій, які б принципово
відрізняли абзац від складного цілого, немає» [Пешковский 1956: 459]. Термін «абзац», за словами Т. Сільман,
має три значення, два з них підкреслені О. М. Пєшковським (синтаксичне і друкарське), і третє – відносно
закінчений відрізок літературного тексту, тобто значення літературно-композиційне [Сильман 1967: 107].
Отже, як зазначають дослідники [Там же], абзац, лишаючись явищем синтаксичним, водночас
виявляється і явищем літературної композиції (і все це на базі друкарської, тобто графічної виділеності абзаца).
Така подвійна природа абзаца знайшла своє висвітлення у статті М. С. Поспєлова («Сложное синтаксическое
целое и основные особенности его структуры»), де автор показує, що реальною синтаксичною одиницею
зв’язного монологічного мовлення виявляється, як правило, не речення, а група речень, які утворюють
авторське висловлення [Поспелов 1948: 67]. Воно, за словами О. М. Пєшковського, становить «сполучення
речень, пов’язаних сполучниками, сполучними словами чи сполучними синтаксичними паузами і не

1 Статтю вміщено в журналі «Українська мова і література в школі». – 1982. – № 11. – С. 51-54.
© Вишня Л.І., 1982; 2006 Розділ ІX. Лінгвістична спадщина кафедри української мови ДонНУ

251
роз’єднаних розділовими синтаксичними паузами» [Пешковский 1956: 459].
Всередині абзаца між реченнями можливі найрізноманітніші форми зв’язку, зокрема, такі, як і між
частинами складнопідрядних речень. Наприклад, І. О. Фігуровський виділяє такі відношення між складними
реченнями у зв’язному тексті: означальні, додаткові, причинові, підметові, присудкові [Фигуровский 1961: 11].
Звичайно, ці стосунки у тексті складніші й різноманітніші, ніж між частинами складного речення у
складносурядному чи складнопідрядному. Між окремими реченнями всередині абзаца здебільшого основні
логічні зв’язки такі ж, як і в самому складному реченні, оскільки вони проявляються в різних типах
приєднувальних конструкцій, відношень, серед яких можна виділити відношення «конкретизуючого
прилягання» [Сильман 1967: 108] та «моменту перерваності викладу» [Поспелов 1948: 54], коли сусідні: речення
відображають не плавний розвиток думки, а, навпаки, стрибок, розрив, який, однак, не виділяється абзацом.
Принцип сполучення абзаців, ще індивідуалізованіший; ще менше – граматично узагальнений, ніж принцип
сполучення самостійних речень усередині абзаца. Адже при переході від одного абзаца до другого панує
«роз’єднувальна сила паузи» [Пешковский 1956: 457]. Отже, тут помітний певний розрив, якийсь стрибок у
розвитку і думки – більший чи менший. Можна порівняти цю розділову паузу з тією, яка характеризує перехід
від одного розділу до другого. Перехід до нового абзаца означає звичайно перехід до нової теми, ситуації, до
нового етапу розповіді.
Дослідники тексту, розглядаючи загальні риси абзаца, дійшли думки, що є три причини, які змушують
виділити в потоці мовлення окремі фрази в абзац: 1. Новизна інформації. 2. Важливість інформації в масштабах
смислової організації всього тексту. 3. Неможливість подальшої лінійної подачі нових відомостей, які містяться
в даній фразі, через логічну несумісність із сусідніми фразами.
В абзаці виділяють три частини: зачин, основна фраза, коментуюча частина. Абзацний зачин – це слово,
словосполучення або речення, які синонімічні за своїм значенням (позначають час, місце, предметність,
процесуальність і под.) і за синтаксичною функцією дорівнюють окремому членові речення. Основна фраза –
перша фраза абзаца, що містить у собі одну з основних думок усього абзаца. Її можна назвати абзацною
фразою. Коментуюча частина – це все, що йде після абзацної фрази.
І все-таки абзац, як вважає Л. М. Лосєва [Лосева 1973], – смислова категорія, що не протиставляється
складному синтаксичному цілому, а взаємодіє з ним. Не всі ССЦ починаються абзацами. Фрази, що містять у
собі основну інформацію, важливу для смислової організації тексту, можуть бути і всередині, і наприкінці ССЦ,
але в таких випадках вони теж виділяються в абзац. Отже, процес виділення абзаців здійснюється незалежно від
структури ССЦ, хоча перші речення ССЦ переважно містять основні думки і тому, природно, виділяються в
абзац. Своєрідність структури абзаца розглядається як компонент індивідуального стилю, письменника.
Оскільки абзац найчастіше починає ССЦ перше речення характеризується такими трьома ознаками: у
смисловому відношенні воно завжди починає виклад нової мікротеми; у лексико-синтаксичному – всі його
члени речення – повнозначні слова (немає, наприклад, займенників 3-ї особи); в синтаксичному плані ці
речення завжди повні, у них нічого не треба відновлювати з попередніх речень тексту.
Дослідники підкреслюють особливу роль початкового речення, «зачину», визначаючи, наприклад, окремі
сталі синтаксичні ознаки, які виділяють це речення з-поміж інших (інверсія, використання «починаючих
сполучників, вставних слів та ін.). Зачин визначає структуру, рух думки всередині абзаца або складного
синтаксичного цілого, а іноді й характер внутрішньої структури тексту [Соловьева 1976].
Абзац, таким чином, може вбирати в себе всі синтаксичні особливості стилю певного автора,
визначається ними; тобто сам виступає «похідним» від них. При цьому особливо важливі початок і кінцівка
абзаца; зв’язок між реченнями в абзаці; форма зв’язку між абзацами; внутрішня структура самостійних речень,
що складають абзац. Таку структуру має переважна більшість абзаців у творах української художньої прози.
Компоненти абзаців – окремі речення – своєю структурою характеризують синтаксичну будову тексту і
відображають загальні закономірності стилю письменника. Звичайно, у кожному тексті є численні перехресні
засоби зв’язку, і два сусідні речення нерідко поєднані між собою не одним яким-небудь типом зв’язку, а двома
чи кількома. Будь-які два сусідні речення можуть бути між собою пов’язані і спеціальними синтаксичними
засобами, і можуть тільки приєднуватися, перебувати поруч, прилягати один до одного. Отже, два речення,
входячи до контексту, здатні взяти участь у створенні єдиної розповіді.
Оскільки речення – вузловий пункт синтаксичної будови тексту, воно відображає загальні
закономірності стилю. Письменник може оповідати, використовуючи причинові наслідкові зв’язки, що
проявляється в перевазі строгих логічних співвідношень, які виразно виступають в розгорнутих
синтагматичних структурах. Це помічається, наприклад, у романі О. Гончара «Твоя зоря»: «В Тернівщині нашій
вулички глибокі, бо стільки ж по них поколінь перейшло, ті, що до нас тут жили колись, до самої глини
повибивали землю своєю ходьбою; наче ровом ідеш, і колюча дереза, в’ючись по горбах, нависає з обох боків
над тобою. У вуличці повно пухкої пилюки, вона після ночі прохолодна, а вище, на толоці, там і споришець
тобі босі ноги росою полоскоче – це остаточно розганяє твій сон»2 (с. 51).

2 Далі всі приклади подаються за джерелом: Гончар Олесь. Твоя зоря. – К., 1980. – Серія «Романи й повісті». ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 14

252
У О. Гончара окремі речення міцно впаяні в контекст переважно за допомогою сполучників,
займенників, прийменниково-відмінкових частин тексту.
У романі «Твоя зоря» тісно пов’язані між собою не тільки окремі речення, а й самі абзаци, що, як
правило, включені в текст за допомогою сполучників і часток, а також повнозначних частин мови – іменників,
дієслів, займенників, прислівників.
Прозові стилі великою мірою визначаються тим, якими засобами і наскільки тісно скріплені в них
елементи тексту. Саме за цією ознакою у плані міжфразних зв’язків перебуває питання про автосемантію і
синсемантію [Сильман 1965; Арутюнова 1971: 23-24], тобто про більшу або меншу смислову самостійність
окремого речення. Якщо в реченні зовсім немає міжфразних зв’язків, речення автосемантнчне; якщо такі
зв’язки є, речення синсемантичне, у смисловому відношенні залежне від попереднього і наступного. При
автосемантії два речення в тексті пов’язані єдністю ситуації і звичайним приляганням (рос.
«рядоположенностью»): «Живе на березі океану людина. Вдень і вночі ревуть над нею літаки – поруч аеродром.
Рівно що дві хвилини з громовим гуркотом проносяться над самим дахом будиночка, то йдуть на посадку, то,
навпаки, відірвавшись від злітної бетонної смуги, беруть курс на океан» (с. 295). Немало автосемантичних
речень у романі «Твоя зоря» належить до складних, навіть ускладненої будови речень, наприклад:
«Юна переповнена мріями душа знаходила відраду і в тому елементарному світі, де найскладнішою
машиною була прядка, де пломінчик на гнотику був єдиним неоком ваших осінніх ночей, де взимку сміливий
маляр – мороз малював по вікнах буйні свої вітражі – білі розмашисті папороті, лілеї, химерне квіття
тропіків…» (с.50-51).
Автосемантичні речення легко ізолюються від контексту (саме такі речення вчитель і вибирає, коли
відшукує приклади для ілюстрації якогось явища).
Автосемантичне речення внаслідок своєї більшої смислової самостійності не так тісно пов’язане з
контекстом, більш ізольоване, автономне, і тому само по собі може становити абзац. Але в романі «Твоя зоря»
не так легко знайти абзац – автосемантичне речення, оскільки всі абзаци становлять речення синсемантичні.
Яскраво виражена синсемантія окремого речення є показником нерозривної єдності розповідної тканини в
цілому. Більшість речень у складі абзаца – синсемантичні структури на зразок таких:
«А він пашів жаром ще дужче, і в безпам’ятстві чи й розпізнав її» (с. 149). Синсемантичність цього
речення відчувається одразу, бо сполучник а на початку речення і два особові займенники в ньому показують,
що воно досить міцно входить у якийсь ширший контекст і є проміжною ланкою всередині абзаца. Разом з тим
це речення за своїм лексичним складом порівняно бліде, адже конкретні іменники – підмет і додаток – замінені
займенниками.
Якщо зробити з цього речення самостійніше в смисловому відношенні, менш синсемантичне, воно
матиме такий вигляд: «А Микола Васильович пашів жаром ще дужче, і в безпам’ятстві вже чи й розпізнав
Надьку». В той же час і останнє речення також виділиться з цього самого контексту, бо сполучник на початку
речення і обставина способу дії, підсилена часткою ще, все одно підкреслять його смислову несамостійність.
Синсемантія, яка зустрічається в діалогах, полягає не в заміні конкретної лексики, а в пропущенні
співбесідником тих слів, що вже були вимовлені в попередній репліці, як, наприклад, тут:
«Соня глянула на нього запитливо.
– Діждетесь рангу, а потім?
– Потім ждатиму вищого.
– Ну, а далі?
– Далі, – ще вищого! Ще – ще – ще! – він аж очі приплющив, «зашторив їх», як це називала Тамара. –
Вгору і вгору!» (с. 290).
Хоча ця і попередня синсемантії будуються за різними принципами, але кожна з них по-своєму сприяє
спаяності тексту, його однозначній неповторності й цілеспрямованості. Чим міцніший і стисліший текст,
взаємопереплетеність речень, тим відносніша й умовніша семантична самостійність кожного окремого речення.
Текст роману «Твоя зоря» – приклад саме такої тісної взаємозв’язаності. Саме за ознакою тісного
скріплення елементів тексту може бути виділений з-поміж інших і тип, який Н. Д. Арутюнова [Арутюнова
1971: 23-24] умовно називає типом ієрархічної або синтагматичної прози. У цьому типі прози проявляється
переважно синтагматичний аспект синтаксису, що є конструктивним фактором і підпорядковує собі інші
сторони синтаксичної організації тексту, зокрема актуалізацію повідомлення, способи його співвіднесеності з
дійсністю. В ієрархічній прозі створюється надзвичайно розгалужена і диференційована система
синтагматичних способів зв’язку, серед яких спостерігаються такі засоби підпорядкування:
1. Прийменники і сполучники, які називають не явища і предмети дійсності, а відношення між ними.
Сполучниковий зв’язок створює в структурі абзаца різні логічні відношення: протиставні, допустові, причинові,
наслідкові. Цей зв’язок передає відношення між думками, тоді як прийменниковий зв’язок передає в основному
лише конкретні відношення між предметами.
Другою властивістю сполучника, коли він вживається не всередині речення, а між реченнями чи між
абзацами, є те, що «він сприяє певному відволіканню уваги від окремого речення, переносячи центр ваги
висловлювання з окремих речень на суцільний рух думки, на логічні видозміни» [Сильман 1967]. Розділ ІX. Лінгвістична спадщина кафедри української мови ДонНУ

253
2. Модальні слова, які виражають відношення висловлювання до дійсності й оцінку висловлення мовцем.
3. Перехідні дієслова й утворені від них іменники, які вимагають розкриття свого значення.
4. Слова вказівного характеру: займенники, займенникові прислівники, прислівники, які не називають
явищ і предметів об’єктивної дійсності, а тільки вказують на них.
5. Зв’язочні дієслова.
6. Іменники узагальненої семантики типу «людина», «справа», «річ» (у певних умовах).
Оскільки ці засоби сприяють тісній взаємозв’язаності речень у тексті, їх можна вважати сигналами
синсемантії, бо всі вони – чи парами, чи поодинці – в кожному окремому випадку визначають синсемантію того
чи іншого речення.
Таких синсемантичних речень у романі «Твоя зоря» дуже багато, причому переважна більшість їх –
складної будови. Простих поширених речень мало.
У межах абзаца всі речення перебувають у складній взаємодії засобів вираження змісту. До лексичних
засобів належить повторення окремих слів (іменників, прикметників, дієслів, прислівників), заміна іменників
синонімами чи антонімами, займенниками. Наприклад: «Розпитуємо Мину Омельковича про сина Гришуню,
товариша наших дитячих літ. О, син для Мини – то гордість найбільша, всепоглинаюча» (с. 229); «Чергова
обвела всіх трьох вивчальним, наметикованим поглядом. Вона навіть не вважала за потрібне втаювати своє
невисловлене, але тверде звинувачення їм» (с. 276); «Машин помітно поменшало (десь, певне, влаштовується
на нічліг подорожній люд), дорога стала вільніша, тож можна було наддати швидкості. Заболотний наддав,
ввімкнувши перед тим фари» (с. 264 – 265); «Лейтенант, привітавшись, по-службовому зірким поглядом
окинув подорожніх. Очі представника закону затримались на мить на Тамарі…» (с. 278).
Лексична антонімічна заміна одного із важливих, за змістом слів може супроводжуватись і
сполучниковим зв’язком: «Іноді ми женемося за примарним, перебільшуєм неістотне, без чого людина може
обійтися… А натомість полишаємо без уваги те, чому, власне, немає ціни…» (с. 260); «Міг характерник бурю та
град від ниви відвести, хворобу з людини вигнати. І коли дерево не родить, поробити так, щоб воно вродило…»
(с. 65 – 66).
У романі зустрічається і суцільний лексичний зв’язок, коли якесь слово «проймає» кілька речень, абзаців
і навіть сторінок. Ці, як правило, емоційно місткі слова підпорядковані певному художньому завданню –
наприклад, показати читачам ті незабутні роки, що лишилися в пам’яті героїв з часів їх «дитячого палеоліту» в
«солов’їній республіці». Звичайно ж, хвилювало «пасльонових дітей» багато що з минулого. Це і «споришець-
кучерявчик», зустрінутий героями на «крайсвітньому моріжку» уже пізніше; це і незабутні трепетні спогади
про Романа, Романові яблука, Романових бджіл, Романів садок; про «росою та зорею вмиту» Романову Надьку,
про Надьчині рушники та ін. Отже, «Твоя зоря» – це приклад твору надзвичайно поетичного, філософськи
заглибленого. Синтаксис його відзначається смисловою компактністю всього тексту, який за допомогою
абзаців розчленовується на самостійні за змістом частини. Хоча кожний абзац має свою мікротему, зв’язок між
ними не переривається, оскільки міжабзацний зв’язок в основному такий же, як і між реченнями всередині
абзаца. Мікротема переважної більшості абзаців – розповіді про різні події окремих дійових осіб, їхні вчинки.
Тому дуже багато абзаців, якщо це не діалог, починаються або іменниками (зокрема, власними назвами),
займенниками або дієсловами. Великі абзаци на півсторінки – сторінку починаються звичайно з іменника чи
дієслова. Саме такий початок і сприяє максимальній організації речень і абзаців у тексті, а також зв’язку між
абзацами. Структура абзаца у художній прозі, досить неоднорідна, безпосередньо залежна від творчої манери,
естетичних уподобань письменника. Абзац же у різних жанрах нехудожньої прози будується переважно з
дидактичною метою, оскільки автори підходять до свого тексту як до предмета пізнавальної діяльності людей,
об’єкта розуміння.

Література
Арутюнова 1971: Арутюнова Н.Д. К проблеме связанности прозаического текста // Памяти академика
В.В.Виноградова. – М., 1971.
Гальперин 1974: Гальперин И.Р. О понятии «текст» // Вопросы языкознания. – 1974. – № 6.
Горяний 1971: Горяний В.Д. Стилістична роль абзаца // Українська мова і література в школі. – 1971. –
№ 10.
Лосева 1973: Лосева Л.М. Структурно-семантическая организация целых текстов. – Одесса, 1973.
Пешковский 1956: Пешковский А.М. Русский синтаксис в научном освещении. – М., 1956.
Поспелов 1948: Поспелов Н.С. Сложное синтаксическое целое и основные особенности его структуры //
Доклады и сообщения Института русского языка. – М.-Л., 1948. – Вып. 2.
Русанівський, Пилинський, Єрмоленко 1978: Русанівський В.М., Пилинський М.М., Єрмоленко С.Я.
Українська мова. – К., 1978.
Сильман 1965: Сильман Т.И. Синтаксические связи между предложениями и их значение для структуры
отдельного предложения и структуры абзаца (на материале современного немецкого языка) // Филологические
науки. – 1965. – № 2.
Сильман 1967: Сильман Т.И. Проблемы синтаксической стилистики. – Л., 1967. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 14

254
Солганик 1973: Солганик Г.Я. Синтаксическая стилистика. – М., 1973.
Соловьева 1976: Соловьева А.К. Заметки о типологии начальных строк художественных прозаических
произведений // Филологические науки. – 1976. – № 3.
СУМ 1970: Словник української мови. В 11-ти т. – К., 1970. – Т. 1.
Фигуровский 1961: Фигуровский И.А. Синтаксис целого текста и ученические письменные работы. – М.,
1961.

In the article the looks of linguists on paragraph are examined, its basic signs and structure turn out in
correlation with superphrase unity and difficult syntactic whole. The syntagmatic methods of communication on an
example to the novel «Your sunset» by Oles Gonchar are set.
Keywords: indention, sentence, difficult syntactic whole, superphrase unity.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.