Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Новий погляд на морфологічний синтетизм й аналітизм у контрастивному аспекті

Дубова О.А. Типологічна еволюція морфологічних систем української та російської мов. –
К.: Вид. центр КНЛУ, 2002. – 302 с.

У сучасній україністиці і русистиці для розв’язання як теоретичних, так і суто практичних завдань вкрай
необхідні комплексні описи системи української та російської літературних мов: її окремих рівнів, підсистем,
типів одиниць з тими чи іншими властивостями. Передусім такі дослідження потрібні для створення
різнотипних граматик, а також для виявлення тенденцій розвитку сучасної української та російської
літературних мов. Комплексні описи покликані поєднувати аналіз внутрішньої будови досліджуваних об’єктів з
формулюванням правил їхнього функціонування в процесах номінації та комунікації. Саме до праць такого
комплексного, синтетичного спрямування належить рецензована монографія О.А.Дубової “Типологічна
еволюція морфологічних систем української та російської мов”.
Поставити таке сміливе, широкомасштабне завдання авторці дозволив той досвід вивчення
морфологічних, ширше – граматичних підсистем мов, який накопичено в україністиці та русистиці, ширше,
славістиці, а також власні дослідження морфологічної (почасти синтаксичної) підсистеми сучасної української
та російської літературних мов. У вступі і відповідних п’ятьох розділах своєї праці О.А.Дубова ретельно й
вдумливо аналізує здобутки своїх попередників і сучасників, відбираючи з їхнього поняттєвого й процедурного
апарату, їхніх теоретичних висновків для свого дослідження те, що сприяє досягненню поставленої мети.
Авторка стверджує, що „У сучасній лінгвістиці кожний з ключових термінів – синтетизм, аналітизм – може
функціонувати як позначення понять, різних не тільки за обсягом (складом об’єктів – денотацією), а й за
змістом (складом поняттєутворювальних ознак – сигніфікацією)” (с. 9).
Загалом метою аналізу є відтворення загальної картини еволюційно-типологічних змін у морфологічних
системах української та російської мов, простеження тенденцій, що визначають ці зміни, і чинників, які
впливають на реалізацію кожної з тенденцій. Новизна поставленої мети полягає саме в комплексному аналізі
обраного мовного об’єкта, у вивченні синтетизму й аналітизму у морфологічних системах української та
російської мов та окресленні еволюційно-типологічних виявів аналітичних і синтетичних явищ.
У першому розділі („Теоретичні засади дослідження морфологічного синтетизму та аналітизму” (с. 9-66)
послідовно розглянуто питання створення методологічних засад аналізу морфологічного аналітизму і
синтетизму, простежено аспекти дослідження морфологічного синтетизму та аналітизму, виявлено специфіку
статусу аглютинативності щодо визначень синтетизму й аналітизму (с. 19-23). Авторка свідома того, що
„Терміни мінімальна синтаксична одиниця та компонент-синтаксема більш придатні для позначення одиниць-
маніфестантів синтетизму та аналітизму, тому що можуть бути власне синтаксичними номінативними
одиницями…” (с. 33), а в наступних чотирьох розділах монографії простежено основні / неосновні вияви
синтетизму й аналітизму в морфологічних системах української та російської мов. Заацкентовано також
опрацювання поняттєво-термінологічного підґрунтя для вивчення мовного синтетизму й аналітизму в
українській то російській мовах (щоправда, чомусь ніде не наголошено на специфіці розгляду аналітизму у цих
двох досліджуваних мовах, оскільки контрактивний аспект у цьому разі є досить суттєвим). Авторка цілком
логічно підкреслює, що застосування уніфікованого поняттєво-термінологічного апарату є обов’язковою
вимогою, дотримання якої усуває суперечності при ідентифікації мовного матеріалу та уможливлює здійснення
певних теоретичних узагальнень. Критична оцінка наявних визначень для ключових термінів синтетизм й
аналітизм ґрунтується на загальнотеоретичних принципах і коригується спостереженнями за мовним
матеріалом. Завдяки цьому набувають переконливості інноваційні пропозиції О.А.Дубової щодо унормування
та кодифікації змісту ключових понять. Запропоновані авторкою визначення цих понять сприяють загальній
упорядкованості досліджень синтетизму й аналітизму, оскільки в них урахована послідовна диференціація
абсолютних ознак цих двох протиставлених типологічних властивостей та їхніх рефлексів, що мають
статистичний, факультативний характер. Водночас з конкретизацією ключових для дослідження понять авторці
вдалося запропонувати універсальні визначення, за якими виявляється загальносистемний характер синтетизму
й аналітизму, а також уможливлюється завжди однозначна ідентифікація мовного матеріалу незалежно від його
ярусної локалізації.
Наведені теоретичні міркування в першому розділі знайшли практичне використання у наступних
чотирьох монографічного дослідження. У другому розділі „Морфологічний синтетизм та аналітизм у
парадигматиці субстантивних категорій” (с. 67-150) простежується співвідношення синтетизму й аналітизму у
відмінково-числових парадигмах, розкриваються особливості вияву синтетизму й аналітизму при вираженні
категорії роду (с. 138-144) і встановлюється типологічна характеристика субстантивного формотворення.
Щоправда, авторка залишила осторонь проблему функціонально-семантичної парадигми форм чоловічого роду
іменників – назв осіб, з-поміж яких найбільш яскраво простежується корелятивність / не корелятивність їхніх
функцій в українській та російській мовах. Особливо це стосується лексем на позначення фаху, звання,
соціального статусу. Більше того, саме з-поміж іменників яскраво простежується домінування денотативного
або сигніфікативного компонента, що знаходить свій вияв в розширенні або звуженні аналітичних тенденцій,
© Загнітко А.П., 2006 ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 14

258
пор.: відомий науковець і відома науковець / великий ледащо / велика ледащо / велике ледащо та ін. Третій розділ
„Морфологічний синтетизм та аналітизм у сфері ад’єктивної категорії ступенів порівняння” (с. 151-162)
повністю присвячений розгляду особливостей творення форм вищого і найвищого ступенів порівняння з
акцентуацією уваги на співвідношенні / не співвідношенні аналітичних і синтетичних їхніх виявів. Для авторки
так і залишилося поза увагою питання „псевдодинаміки” аналітичних форм компаративна і суперлатива в
українській мові, хоча тут можна було повністю окреслити напрями „силового” впливу на внутрішню систему
мови, окресливши тенденції системного, узусного і мовленнєвого характеру.
У четвертому розділі „Еволюція числівникової словозміни в типологічному аспекті” (с. 163-175) цілком
правомірно авторка наголошує на особливостях вияву аналітизму і синтетизму в українській і російській мові в
числівниковій системі. Переконливим постає твердження про те, що „Іншим способом стандартизації
синтетичної словозміни складних числівників могла бути втрата навіть залишкових ознак флексії при першому
кореневому компоненті. Саме цей спосіб був реалізований українською літературною мовою стосовно назв
десятків від п’ятого до восьмого і використовується в російському розмовному мовленні і просторіччі для
аналогічних назв. Пор.: шістдесят, шістдесятьма та рос. шестьдесяти, шестьдесятью тощо” (с. 165). П’ятий
розділ “Морфологічний синтетизм та аналітизм у сфері дієслівних категорій” (с. 176-256) повністю охоплює
розгляд синтетичних й аналітичних засобів диференціації синкретичної видової семантики, простеження
формування складу синтетичних засобів формотворення як відображення семантичної еволюції категорії стану,
встановлення типових ознак синтетичних й аналітичних формомоделей категорійних парадигм часу, виявлення
співвідношення синтетичного й аналітичного особового формотворення в парадигмах дійсного і наказового
способів. Насамкінець окреслена функціональна диференціація синтетичних й аналітичних одиниць дієслівного
формотворення. Простежуючи специфіку реалізації активного / пасивного стану в українській мові, цілком
логічно стверджується, що “Для вираження атрибутивних семантико-синтаксичних відношень у
поліпредикативних конструкціях вживаються переважно підрядні речення, а не звороти з активними
дієприкметниками на –уч-/-ач-. Такі функціональні обмеження, що їх накладає система мови на ці
дієприкметники, свідчить про те, що в системі української мови не існує потреби, а відтак і не виникає
сприятливих умов для усталення регулярного утворення активних дієприкметників –уч-/-ач-…” (с. 194).
Очевидно, розгляд стану в такому широкому вимірі може бути виправданим у функціональному вимірі, але
щодо кваліфікативних ознак такої морфологічної категорії треба було заявити ґрунтовніше.
Розвинувши ідею різноярусної репрезентації мовного синтетизму й аналітизму, авторка визначила
загальну модель типологічного дослідження мови як системи. Це дозволяє говорити про те, що теоретичні
пропозиції дослідниці розкривають перспективи для подальшої розбудови лінгвістичної типології. Водночас
О.А.Дубова конкретизувала теоретичний потенціал досліджень морфологічного синтетизму й аналітизму,
запропонувала обґрунтування кваліфікації формомоделі як основної одиниці морфологічного рівня та розгляду
аналітичної форми у світлі концепції формомоделі. Саме у цьому можна вбачати уміння авторки розглянути
заявлену проблему в загальному контексті лінгвістичної проблематики. Щоправда, не видається переконливою
теза про формомодель як основну одиницю морфологічного синтетизму й аналітизму (пор. працю
[Яцкевич Л.Г. Вопросы русского формообразования: функціонально-типологический поход в морфологии (на
примере имен существительных). – Мн.: Университетское издательство, 1987. – 128 с.], яка безпосередньо
пов’язана з аналізованою проблемою, але покликання на неї та й саме знайомство з нею відсутнє у списку
використаної літератури (с. 269-298). Можна погодитися з твердженням О.А.Дубової про те, що онтологічної
достовірності формомоделі як мовній одиниці надає мовний експеримент, але сам рівень його проведення ще не
дозволяє про методологічну викінченість висновків. У прогностичному аспекті можна передбачити, що
упровадження формомоделі в практику лінгвістичних досліджень може стати одним із шляхів розв’язання
багатьох питань, зокрема, питань диференціації наявності мовної одиниці та її продуктивності, розмежування
одиничних виявів і системних характеристик мови, визначення тих чи інших кількісних показників та ін.
Аналізуючи систему субстантивного формотворення у другому розділі, О.А.Дубова дійшла висновків,
що на традиційну еволюційно-типологічну оцінку відмінкової словозміни української і російської мов здійснює
вплив аналітизаційна тенденція. Ґрунтуючись на послідовному розмежуванні різнорівневих виявів синтетизму
й аналітизму і розглянувши складну картину кількісних змін у відмінково-числовому формотворенні,
дослідниця запропонувала оригінальну типологічну інтерпретацію еволюційних перетворень, що відбуваються
в цій ланці морфологічної системи. Авторка доводить, що аналітизаційні зміни наявні на синтактичному рівні
при вираженні певних синтаксем за допомогою субстантивів. На морфологічному рівні зберігається вплив
синтетизаційної тенденції. Переконливість такої інтерпретації виявляється, на погляд авторки, в тому
частиномовному вимірі, який на сьогодні є домінувальним. Водночас О.А.Дубова розглядає всі проблемні
питання, виявлені при ттипологічному дослідженні субстантивної словозміни. Дослідниця запропонувала більш
послідовний, ніж традиційний, коментар до спричинення кількісних змін у системі відмін, визначила причини
стійкості шестиграмемної ядерної будови категорії відмінка, репрезентованої засобами синтетичного
формотворення. У цьому плані постає питання щодо кваліфікації О.А.Дубовою українського вокатива та
російського „звательного” у морфологічному просторі кожної з мов – це рівно типологічні чи різно типологічні
явища і чи можна кваліфікувати моделі типу „рідна Державо”, „дорогий учителю”, „вельмишановний
директоре” як особливі випадки аналітизму? До цього ж прилягає проблема тлумачення словосполучень типу Розділ Х. Рецензії та анотації

259
„маленька ебосі”, „запальний шимі” як форми асоціативного узгодження з імпліцитним виявом узгодження, з-
поміж яких особливої ваги набуває реалізація відповідного граматичного значення поза межами того чи іншого
слова.
Свідченням того, що монографія О.А.Дубової являє собою цілісне дослідження, є логічна кореляція усіх
розділів та загальних висновків. Зокрема, аргументуючи стійкість субстантивної синтетичної словозміни її
функціональним призначенням, авторка з’ясовує в четвертому розділі, присвяченому аналізові числівників, що
лише дефункціоналізація відмінкової словозміни може спричинити якісні типологічні зрушення. При цьому
О.А.Дубова уникає того поширеного недоліку досліджень синтетизму й аналітизму, що виявляється в
обмеженні всіх змін альтернативним коментарем.
Якщо другий і четвертий розділи присвячені аналізові причин стійкості або втрати синтетичного
відмінкового формотворення, його взаємодії з синтаксичним аналітизмом або з виявами аморфізаційної
тенденції, то в третьому розділі розглядаються парадигми категорії ступенів порівняння, де спостерігаються
власне взаємодія синтетичних та аналітичних морфологічних одиниць. Авторці вдалося відтворити цю
взаємодію в усій її складності, з’ясувати неоднорідність чинників, що вплинули на неї і визначили дію різних,
еволюційних тенденцій: синтетизаційної – в українській мові, аналітизаційної – в російській.
Наукове значення останнього, п’ятого розділу монографії, полягає передусім у тому, що тут подано
аналіз матеріалу, який фактично не був раніше об’єктом еволюційно-типологічного аналізу – дієслівного
формотворення в синтетико-аналітичному аспекті. Саме тому при дослідженні цього матеріалу постають
завдання щодо походження, причин утворення і втрати синтетичних та аналітичних одиниць дієслівного
формотворення. Авторка успішно виконала всі ці завдання, здійснивши низку оригінальних розвідок, що не
тільки сприяють плідному дослідженню проблеми синтетизму й аналітизму, а й допомагають уточнити,
доповнити певні фрагменти історичної граматики як української, так і російської мов. Однак головне
теоретичне значення останнього розділу полягає в тому, що дослідниця з’ясувала закономірний характер
еволюційно-технологічних змін у дієслівному формотворенні, визначила, що ці зміни відбуваються під
впливом як синтетизаційної, так і аналітизаційної тенденцій, активізація яких залежить від функціонально-
систематичних характеристик окремих дієслівних категорій.
Дослідження, в якому автор вирішує цілу низку гостродискусійних, а то й не розв’язаних або нових
проблем сучасної морфології, пропонує своє бачення аналізованих фактів, ілюстративного матеріалу,
переважна більшість якого чи не вперше стає об’єктом такого комплексного вивчення, йде в багатьох випадках
своїм власним шляхом, відмінним від торованого й загальновизнаного, неминуче викликає в рецензентів
зауваження, міркування, пропозиції. Нижче зупинимося докладніше на деяких з них.
Наші зауваження передусім стосуються:
1) відсутності контрастивно-типологічних висновків щодо ступеня поширення відповідних аналітичних /
синтетичних ад’єктивних, субстантивних, дієслівних форм в українській і російській літературних мовах, адже
твердження про те, що „Еволюційні зміни у складі синтетичних формомоделей відмінкових парадигм
виявилися в скороченні кількості відмін (варіантів універсальної відмінкової парадигми) і були спрямовані на
відновлення на відновлення тих мотиваційних взаємозв’язків основного компонента і флексії, що
забезпечували цілісність кожної відмінкової формомоделі” (с. 99), оскільки у відмінковій системі послідовно
виявилися конвергентно-дивергентні тенденції, з-поміж яких саме останні посилюють аналітичні тенденції.
При цьому слід звернути увагу на те, що іменниково-відмінковий аналітизм взаємодіє з дієслівною лінеарністю
(підійти до, відійти від, простежити за / до) та реченнєвою лінеарністю, зумовлюваною закономірностями
реалізації об’єктивного смислу (пор. статус вільних синтаксем);
2) необхідності детальнішого коментування походження аналітичної форм українського майбутнього
недоконаного та й умовного способу, оскільки в граматичній науці відоме тлумачення останньої форми як
такої, формант якої би (б) стосується усього речення загалом, а не дієслівної зокрема (пор. погляди
В.М.Мігіріна). При цьому обійдено увагою і вияви спонукального, бажального способів дієслова;
3) наявності окремих стилістичних і технічних недоглядів: „референтні відношення із певною особиною”
(с. 143), а треба особою; “виникнення дієприкметникових форм згідно з хронологічною послідовністю
передувало дієслівним” (с. 200), слід за хронологічною послідовністю;
4) непослідовності викладу статистичних характеристик використання синтетичних та аналітичних
одиниць в українській і російській літературних мовах.
Висловлені зауваження, міркування та пропозиції мають дискусійний характер і стосуються тих
проблем, які в дослідженнях з української та російської морфології можна назвати вічними. Вони аж ніяк не
знижують загальної оцінки монографії О.А.Дубової. Авторка рецензованої праці продемонструвала глибоке й
всебічне знання проблематики предмета її аналізу, історії його вивчення, досконале володіння різноманітними
й найсучаснішими процедурами дослідження мовного матеріалу, а також поняттєвим, термінологічним
апаратом для його теоретичного осмислення. Це дало змогу О.А.Дубовій одержати внаслідок виконаного
дослідження важливі й переконливі теоретичні й практичні результати. Монографія є вагомим внеском у
створення не лише категорійно-описової, а й функціональної, функціонально-контрастивної, типологічно-
контрастивної граматики сучасної української та сучасної російської літературних мов, гостру потребу в яких
так відчувають сьогодні як фахівці-науковці, так і викладачі вищих навчальних закладів, учителі шкіл. З цього ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 14

260
погляду цінними є не тільки теоретичні здобутки роботи О.А.Дубової, а й досліджений фактичний матеріал,
який вона аналізує під новим кутом зору.

Анатолій Загнітко
Надійшла до редакції 5 лютого 2005 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.