Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Поетична енергетика і синергетика

Семенець О.О. Синергетика поетичного слова. – Кіровоград: Імекс ЛТД, 2004. – 338 с.

Галузь досліджень, суміжна між лінгвістикою тексту і лінгвостилістикою, репрезентована в сучасному
українському мовознавстві цілим рядом праць, які засвідчують вагомі творчі здобутки їхніх авторів –
С.Я. Єрмоленко, Т.В. Радзієвської, О.П. Воробйової, А.К. Мойсієнка, Ю.С. Лазебника та багатьох інших. Автор
рецензованої монографії О.О. Семенець, спираючись на теоретико-методологічний фундамент досягнень
українського лінгвостилістичного аналізу тексту, прагне описати ще не досліджені аспекти мови художнього
твору, пропонує нову, лінгвосинергетичну модель бачення поетичного тексту як динамічної, рухливої, змінної
системи, що має специфічні закони самоорганізації й розвитку.
У такому контексті звернення автора монографії до теоретичної бази нової науково-дослідної парадигми
– синергетики – видається вмотивованим і доцільним. Синергетика, дійсно, пропонує новий погляд на
традиційний об’єкт вивчення лінгвостилістики – поетичний текст, дозволяє виявити динамічний, еволюційний
характер системи поетичного дискурсу, встановити зовнішні та внутрішні чинники розвитку цієї системи,
фактори, які керують процесами її становлення, самоорганізації, функціонування.
Євген Маланюк, ідіолект якого взято за об’єкт дослідження, – це, безперечно, знакова постать в історії
української літератури. Ідейний і креативний лідер Празької поетичної школи, він має свій неповторний
творчий почерк, його поезія відзначається яскравою ідіостильовою специфікою. Творчість Євгена Маланюка
справляла вплив на українських письменників його покоління, відчутний цей вплив і у творчому доробку
наших сучасників (що переконливо ілюструють, наприклад, поезії Павла Вольвача та ін.). Тому системне
вивчення ідіостильової специфіки літературної творчості Є. Маланюка – завдання, без сумніву, актуальне на
сучасному етапі розвитку української лінгвопоетики.
Репрезентуючись й актуалізуючись у межах текстового простору, мовна особистість непрямо проектує
мовну свідомість шляхом особливого коду. Текст сприймається як феноменологічно запрограмований
первинний спосіб існування мови. Текст можна інтерпретувати як простір, де відбувається процес утворення
семантичного каркасу. „Текст належить спостереженню не як завершений, замкнутий продукт, а як
виробництво, що відбувається на наших очах, „підключене” до інших текстів, інших кодів (сфера
інтертекстуальності), пов’язане тим самим із суспільством, з історією, але пов’язане не відношеннями
детермінації, а відношеннями цитації” [Барт 1994, c. 424]. Процес формування значень і смислів
репрезентується як зумовлений мовленнєвим наміром прогресивний відбір функціональних і дійових потенцій
вихідних елементів, їхня значущість універсальна. Його можна інтерпретувати і як процес індивідуалізації
функцій, що визначені в системі мови, встановлені загалом або в належності до класу і позначені формально.
Смисловий каркас тексту не залишається в ньому автономним: він піддається мутації, „розчиняється” у
множинності інших одиниць. Смислова індукція тексту розвивається нелінійно, асоціюючись з рухом.
„Відкриті смислові поля, що вливаються в повідомлення, не розривають його ізсередини і не розмивають його
текстуальну оформленість. Більше того, принцип текстуальної оформленості і цілісності тільки підтримує і
посилюється в міру відцентрового розростання матеріалу, з якого виростає його смисл” [Гаспаров 1996, c. 344].
Текст як духовний конструкт може інтерпретуватися через поняття моделі побудови, буття, функціонування й
еволюції мовної картини світу, що відображає мовну свідомість усіх суб’єктів певної єдності.
Н.Л.Мишкіна [Мышкина 1998; 1999] наголошує на ідеї існування тексту як самодостатньої сутності, якій
властива синергетика текстових одиниць у текстовому просторі. Автор трактує як текст будь-яке двобічне
мовне утворення (від однієї графеми або одного слова до цілісної множинності речень-висловлень), яким
притаманний смисл і які характеризуються властивістю спонтанності, системності і синергії, що функціонують
як саморозвивальна і самоорганізувальна система. Н.Л.Мишкіна вважає, що саморух тексту як енергетичного
буття – його внутрішнє життя – веде через миготливу гру смислів до точечної енергопульсації його сутності,
що в сукупності усвідомлюється як смисл тексту. В цій концепції текст постає як спонтанний саморух енергії,
що функціонує за власними специфічними законами і відповідно до своїх цілей.
Аналізуючи погляди Г.Г.Москальчук і Н.Л.Мишкіної, А.А.Залевська констатує, що в їхніх дослідженнях
фігурує поняття синергетичної системи, структурної самоорганізації тексту, динамічної системи, інтегративних
процесів та ін [Залевская 2001, с. 36-46]. Але при тому, що останніми роками термін „синергетика” стає все
популярнішим у гуманітарних науках, у нього може вкладатися різний зміст. Поряд з використанням його в
значенні „злиття енергій” [Мышкина 1998; 1999] про синергетику говорять і як про теорію самоорганізації
© Загнітко А.П., 2006 Розділ Х. Рецензії та анотації

261
[Баранов 1993, c.11; Богин 1993], що не повністю узгоджується з етимологією самого слова (від грецьк.
synerqeia ‘спільна дія’ [Красных 2001, c. 156]); часто в тій самій праці недиференційовано фігурують обидва
значення. Очевидно, мотивованішим є використання терміна „синергетика” в тому значенні, що корелює з його
внутрішньою формою, тобто в значенні ‘злиття енергій’ (це не виключає поєднання такого процесу з процесом
самоорганізації системи). Важливим є чіткіше визначення джерел енергопотоків. Саме тому таким важливим
постає розгляд особливостей акцентування локусів і дисипації в ситемі, з’ясування нерівноважності як
внутрішнього джерела розвитку системи в першому розділі „Лінгвістична синергетика поетичного ідіолекту”
(с. 9-50). О.О.Семенець звертає особливу увагу системотворчі чинники поетичного ідіолекту, з’ясовує феномен
складності й аспекти його вивчення, конкетруючи аналіз на специфіці немарковських процесів і виявленні
статусу фактору пам’яті.
Можливо, коли говориться про „саморух енергожиття тексту” (Н.Л.Мишкіна) або про те, що „вся
система форм тексту прагне до симетричного стану” (Г.Г. Москальчук), використовуються метафори, що не
помічаються внаслідок феномену перетвореної форми, що примушує бачити самостійність буття там, де її
насправді немає, приписувати очевидній формі реальних відношень роль самостійного механізму в управлінні
реальними процесами на поверхні системи [Мамардашвили 1990], див. дослідження про специфіку феномена
перетвореної форми у зв’язку з проблемами мовленнєвого спілкування („тіла” мовного знака, мовленнєвої
фіксації продукту процесу мислення в тексті тощо) [Тугендхат 2000].
Не слід забувати, що простеження синергетики поетичного ідіолекту можливе за умови чіткого
демінування тексту як такого і з’ясування його специфіки в різних аспектах. Сьогодні в лінгвістиці наявне
також тлумачення тексту як складного знаку і пов’язана з цим необхідність обов’язкового врахування
особливостей процесів означування. У цьому ракурсі, цілком обґрунтованим у класичній роботі У.Еко [Эко
1998] постає психолінгвістичне тлумачення тексту, оскільки на момент досягнення адресата повідомлення
„порожнє” і ця порожнеча насправді являє собою готовність до роботи певного означувального апарату, що
повинен висвітлити смисл такого повідомлення, останній встановлюється адресатом. Отже, текст створюється і
сприймається людиною, поза якою існує тільки „тіло тексту”, а воно поза взаємодією з людиною залишається
звуковим шумом або ланцюгом яких-небудь фігур, що не постають знаками до тих пір, поки не з’явиться хтось,
здатний приписати їм значення – означити.
О.О. Семенець у своїй монографії пропонує цілісний погляд на весь масив текстів, що належать перу
одного автора, комплексно розглядає поетичні твори Євгена Маланюка, на яких них лежить відбиток великого
літературного таланту, і не менш самобутні публіцистичні, літературно-критичні, історіософські праці,
епістолярій письменника (див. другий („Феномени авторської свідомості та їх віддзеркалення в поетичному
тексті” (с. 51-88), третій („Синергетика процесів інтенсіоналізації в поетичному тексті” (с. 89-207)), четвертий
(„Деонтична модальність – домінанта соціально ангажованої літератури” (с. 202-306)). Авторка прагне виявити
спільне підґрунтя, що єднає всі ці тексти, а саме індивідуально-авторську картину світу, домінанти ментальної
сфери, які зумовлюють і відповідні стильові пріоритети; простежує наскрізні думки, що одержують своєрідне
втілення в різних видах мовної діяльності творчої особистості Є. Маланюка. Такий зіставно-цілісний розгляд
дозволяє виявити й специфіку певних типів дискурсу, закономірності їхньої стильової та жанрової природи.
Системна гносеологічна модель ідіолекту письменника в дослідженні О.О. Семенець побудована на
ґрунті філософської категорії модальності. Модальності ментальної й емоційної сфери людини виявляють
спосіб її світобачення, специфіку сприйняття світу людиною. Модальності мислення й почування –
універсальні категорії, які дозволяють простежити загальні закономірності в креативній сфері діяльності і
виявити риси індивідуально-неповторної манери світосприймання та самовираження митця. Увесь спектр цих
модальностей перебуває в полі зору авторки, яка простежує специфіку вияву, наприклад, деонтичної
модальності з простеженням засобів її реалізації та окресленням її функціонально-семантичних варіантів
(с. 208-289), а епістемічний оператор Я знаю розглядає як верифікатор мистецької правоти (с. 78-88).
Загалом побудована в монографії О.О. Семенець системна гносеологічна модель ідіолекту Є. Маланюка
видається логічно послідовною, багатоаспектною, цілісною й переконливою.
Умотивованою постає мета монографії, що передбачає напрацювання новітньої методологічної бази
дослідження поетичного тексту як складної відкритої нерівноважної системи у зв’язку із зовнішніми та
внутрішніми чинниками системотворення, у динаміці відношень з іншими типами дискурсу в загальній системі
ідіолекту письменника, а також апробація цієї інтегративної моделі на практиці, виявлення її евристичних
можливостей у процесі аналізу тексту. Послідовність її розв’язання зумовила наявність вступу, чотирьох
розділів, висновків, бібліографії (668 позицій). Монографія розпочинається вступом, у якому окреслено ступінь
сьогоднішнього напрацювання в царині синергетики та з’ясовано специфіку комплексності філологічного
підходу до аналізу художнього тексту загалом й особливості лінгвістичного зокрема, подано перелік термінів зі
сфер синергетики, природничих наук, філософії, модальної логіки, семіотики, тлумачення яких необхідне для
користування категорійно-поняттєвим апаратом дослідження.
У вступі розкрито сутність і стан проблеми побудови лінгвосинергетичної науково-дослідної парадигми
вивчення ідіолекту письменника, обґрунтовано значущість й актуальність цієї проблеми для сучасного
українського мовознавства ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 14

262
При розгляді лінгвістичної синергетики поетичного ідіолекту (перший розділ, с. 9-50) визначено
пріоритетну роль поняття цілісності системи і важливість холістичного принципу в описі складних явищ
дійсності; доведено актуальність розгляду самого феномена складності змісту й форми в поетичному тексті і
встановлено найважливіші аспекти вивчення цього явища; наголошено на системотворчій ролі фактора мовної
пам’яті в організації системи ідіолекту письменника та функціях темпоритму як лінгвосинергетичної основи
мистецького синтезу в поетичному дискурсі. У цьому ж розділі розкрито також лінгвістичний зміст
основоположних понять синергетики в дослідженні сфери мистецької творчості: нелінійності, нерівноважності,
хаосу і порядку, атрактора, біфуркації, морфогенезу, дисипації та акцентування локусів системи тощо.
Холістичний принцип як базовий, вихідний у монографії О.О. Семенець визначає доцільність розгляду в
першому і почасти другому розділах тих явищ ментальної сфери Євгена Маланюка, що на макрорівні системної
організації художнього тексту зумовлюють цілісність цієї системи: картини світу автора, історіософської
концепції, епістемічної рефлексії над поетичною творчістю. Теоретичні положення в другому розділі
монографії (“Феномени авторської свідомості та їх віддзеркалення в поетичному тексті”) дослідниця вдало й
доречно ілюструє прикладами з творів Є. Маланюка, а також інших представників Празької школи українських
літераторів.
Лінгвосинергетична дослідна парадигма дозволяє, зокрема, по-новому інтерпретувати художньо-
зображальну роль мовно-образної парадигми Степової Еллади і державного Риму у творчості Євгена Маланюка
(с. 67 –88). Можна погодитися з тим, що в художній підсистемі Степової Еллади, дійсно, переважають процеси
дисипації, розсіювання; це знаходить вияв у розмаїтті й розгалуженості змістової сфери мовно-образної
парадигми, в неоднозначності семантики й амбівалентності оцінного змісту: з одного боку, соняшна Еллада;
Степова Еллада, антично-ясна, з другого – Чорна Еллада; бранка степова; повія ханів і царів; Скитська
Еллада; Проклятий край, Елладо Степова. “Римська” парадигма образів покликана втілювати ідею
українського державотворення, що спричинює акцентування семантичних локусів мілітарного духу й
державності в цій підсистемі.
Розділ 3 “Синергетика процесів інтенсіоналізації в поетичному тексті” (с. 89-207) є особливим і вимагав
від авторки звернення до теоретичних постулатів сучасної модальної логіки. Останнє забезпечило міцну
теоретичну базу дослідження ролі алетичної модальності мислення в організації поетичного тексту. Актуальна
проблема перспектив застосування семантики можливих світів у лінгвопоетиці, порушена, зокрема, в
лінгвосеміотичних працях Ю.С. Степанова, набуває в інтерпретації О.О. Семенець розгорнутого й глибоко
філософського, модально-логічного та лінгвістичного обґрунтування. Аналіз поетичного дискурсу як реалізації
особливої інтенсійної мови, функціонально спрямованої на розбудову в мистецькому творі можливих світів,
потребує, на думку авторки, синтезу й інтеграції найважливіших теоретичних положень феноменологічної
естетики, референційних та семіотичних концепцій поетичної мови. Такий синтез лінгвопоетичних
концептуально-дослідних парадигм спроможний дати принципово нове, цілісне (холістичне) бачення
поетичного твору. І цього, на наш погляд, О.О.Семенець значною мірою вдалося досягти.
Так, завдяки такому підходу закладений міцний лінгвосинергетичний фундамент вивчення ідейно-
естетичних функцій явищ звукового символізму, анаграмування в поетичному тексті. Ф. де Соссюр констатував
сам факт наявності анаграмування, прагнучи віднайти в цьому явищі універсальну, всеохопну закономірність
організації поетичного тексту. Його ідеї знайшли розвиток у студіях В’яч. Іванова, В. Топорова та ін. У
монографії (с. 136-207) встановлено основні лінгвосинергетичні чинники внутрішнього регулювання вузлових
моментів анаграмування в поетичному дискурсі. В науковому розв’язанні цієї проблеми авторка вдало
використовує положення літературно-критичної праці самого Євгена Маланюка, де знаходить аргументи на
користь, по-перше, визнання самим поетом факту існування явища, його величезної ідейної, змістової,
естетичної ваги; по-друге, визначення інтуїтивної, підсвідомої його детермінації в процесі творчості, оскільки
модальність виявляється уже тоді, коли в автора постає тільки замисел створення певної речі. Тому на цьому
зрізі можна диференціювати дотекстову, внутрішньотекстову і післятекстову модальності.
Розділ 4 “Деонтична модальність – домінанта соціально ангажованої літератури” (с. 208-307) містить
послідовний, за рівнями мовної системи, цілісний і водночас детальний аналіз засобів вираження
волюнтативної семантики в поезіях Євгена Маланюка. Особливу увагу звернено на міжярусну інформаційну
взаємодію мовних засобів та синергійний експресивний ефект цієї взаємодії в поетичному дискурсі. Мовно-
системна організація соціально ангажованої літератури, яку репрезентує творчість Є. Маланюка, або
“дидактичної поезії” (так називав цей напрям літератури О.О. Потебня), уперше саме в мографії О.О. Семенець
набуває розгорнутого, послідовного, цілісного опису.
Авторка констатує, що “Модель поетичного світу Є.Маланюка зумовлює активну, діяльну позицію
суб’єкта” (с. 255). І ця теза підтверджується власне-авторською інтерпретацією мовно-поетичного тла
Є.Маланюка: “Динаміка розвитку поетичної системи виявляє певні зміни у відношеннях суб’єкта
волевиявлення (S1) і долі2 (зі значенням умов застосування вольового впливу). Починаючи з вірша 1923 р.,
котрий являє суцільний прескриптивний дискурс (кожне речення представлене інфінітивним, безособовим,
ґенітивним чи номінативним реченням деонтично-модальної семантики) , де доля2 репрезентує ворожі умови,
наділена негативною аксіологією, а дія суб’єкта виражена інфінітивним реченням суб’єктивно-волюнтативного
змісту: “Зареготаться в пику лютій долі, під галас хвиль напружить паруси <…>” (с. 255). Авторка Розділ Х. Рецензії та анотації

263
заглиблюється в проблему мовної пам’яті, що не так давно набула актуалізації в науково-дослідному вимірі в
українському мовознавстві. Підхід з позицій лінгвістичної синергетики до розгляду проблеми мовної пам’яті
дає підстави кваліфікувати ідіолект письменника як високоорганізований когнітивний різновид немарковських
систем, у яких важлива роль належить фактору пам’яті, що впливає на еволюцію системи. Мовну пам’ять слід
розглядати як інформацію про синтагматичні і парадигматичні відношення мовної одиниці в попередніх
контекстах її використання, яка впливає на дистрибуцію синтагматичних і парадигматичних зв’язків цієї мовної
одиниці в наступних контекстах її використання в межах певної мовної системи (внутрішня пам’ять) або інших,
генетично пов’язаних із цією системах (зовнішня пам’ять).
О.О. Семенець переконливо доводить, що лінгвопоетичний концепт пам’яті мовних одиниць найповніше
виявляє закономірності своєї організації при порівняльному вивченні систем ідіолектів письменників. Діалог
художніх систем слід простежувати як у зіставно-типологічному аспекті (що дозволяє виявити універсальні
закономірності художнього тексту і специфіку втілення традиційних образів), так і в плані порівняння
генетично споріднених мовно-естетичних явищ.
Монографія завершується висновками-узагальненнями (с. 307-312), в яких сформульовано базові
положення лінгвосинергетичної інтерпретації системи ідіолекту письменника як динамічного процесуального
утворення, що підлягає дії як універсальних, так і специфічних законів самоорганізації й розвитку; визначено
перспективи подальших досліджень у цьому напрямі лінгвопоетики. Висновки сформульовано логічно і
послвідовно, вони мають теоретичне й практичне значення, зокрема, можуть бути використані в працях з
лінгвістики тексту, лінгвопоетики; у підготовці й викладанні навчальних курсів з лінгвістичного аналізу тексту,
стилістики української мови, спецкурсів та спецсемінарів, присвячених системному вивченню мови художніх
творів, особливо творчої спадщини Євгена Маланюка. Більше того, вони окреслюють перспективи
опрацювання заявленої проблеми.
Констатуючи актуальність досліджуваної аспекту синергетики, аргументованість положень монографії,
викінченість наведених міркувань, слід зупинитися на окремих міркуваннях і дискусійних положеннях, що
постають при знайомстві з методикою виконаного аналізу лінгвістичної синергетики поетичного ідіолекту
Євгена Маланюка. Це торкається насамперед питання кваліфікації української державності як позитивно-
аксіологічної й деонтичної домінанти духовної сфери Євгена Маланюка (перший і другий розділи), що не
викликає заперечень, але в цьому розрізі слід було розглянути або встановити кореляції домінанти і
відповідних типів модальності. В цьому розрізі варто заакцентувати також проблему констант української
культури, що своєрідно трансформовані і модифіковані Євгеном Маланюком (пор. визначення констант
російської культури Ю.С.Степановим). Саме такий підхід суттєво поглибив би концептуальний розгляд
поетичного ідіолекту письменника й уможливив би встановлення корелятивних / некорелятивних площин
домінант і тих чи інших різновидів модальності. До цього слід додати необхідність ширшого пояснення тези
про синергетичне розуміння структури як процесу (перший ї другий розділи). Якщо виходити із постулату, що
будь-яка структура – це процес (у кожній хронологічній точці свого виміру не дорівнює власному
попередньому виміру), то в чому ж виявляється ця своєрідність структури в синенергетичній кваліфікації, а тим
більше – поетичної структури.
При аналізі тих чи інших конкретних поезій Є.Маланюка авторка актуалізує тезу про суперечливість
поєднання синтаксичного паралелізму та енжамбеману у поезіях Євгена Маланюка (с. 169), але як ця
суперечливість виявляється і внаслідок чого постає визначальною О.О.Семенець ніяк не простежує. При цьому
дослідниця послуговується написанням терміна енжамбеман латиницею (що особливо було поширеним у
19-ому столітті (див.: с. 168, 169, 170), але це запозичення достатньо адаптоване в українській мові і в науковій
літературі передається українською графікою (пор.: Літературознавчий словник-довідник / Р.Т. Гром’як,
Ю.І. Ковалів та ін. – К., 1997. – С. 237).
Загалом рецензована монографія є концептуально завершеним дослідженням, в якому запропоновано
цілісний розгляд проблеми синергетики поетичного слова (на матеріалі творчої спадщини Євгена Маланюка).
По суті Л.О.Семенець аналізує увесь корпус творів талановитого митця як цілісний текст, в якому реалізовані
текстові категорії різних ярусів, аспектів і площин. Необхідність такої праці поза всяким сумнівом, оскільки
вона відкриває перспективу нового і новітнього осмислення художньо-поетичних текстів, визначення їхньої
значущості у мовно-когнітивній, мовно-психологічній динаміці.

Література
1. Баранов А.Г. Функционально-прагматическая концепция текста. – Ростов н/Д, 1993. – 182 с.
2. Барт Р. От произведения к тексту // Барт Р. Избр. раб.: Семиотика. Поэтика. – М., 1994. – С. 413-423.
3. Богин Г.И. Субстанциональная сторона понимания текста. – Тверь, 1993. – 137 с.
4. Гаспаров Б.М. Язык. Память. Образ: Лингвистика языкового существования. – М., 1996. – 352 с.
5. Гальперин И.Р. Текст как объект лингвистического исследования. – М., 1981. – 140 с.
6. Григоренко И.Н. Текст как пространство реализации смысла и когниции. – Краснодар, 2002. – 130 с.
7. Залевская А.А. Некоторые вопросы теории текста и его понимания // Текст versus дискурс: проблемы
понимания и интерпретации. – М.; Тверь, 2001. – С. 36-46.
8. Красных В.В. Основы психолингвистики и теории коммуникации: Курс лекций. – М., 2001. – 270 с. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 14

264
9. Мамардашвили М.К. Введение в философию // Мамардашвили М.К. Мой опыт нетипичен. – СПб.,
2000. – 31-216.
10. Мамардашвили М.К. Превращенные формы (О необходимости иррациональных выражений) //
Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию. – М., 1990. – С. 315-328.
11. Марков Б.В. Знаки, язык, интерпретация. – СПб., 1999. – 180 с.
12. Москальчук Г.Г. Структурная организация и самоорганизация текста. – Барнаул, 1998. – 156 с.
13. Москальчук Г.Г. Структура текста как синергетический процесс: Автореф. … д-ра филол. наук. –
Барнаул, 1999. – 32 с.
14. Мышкина Н.Л. Внутренняя жизнь текста. – Пермь, 1998. – 158 с.
15. Мышкина Н.Л. Лингводинамика текста: контрадиктно-синергетический подход: Автореф. дис. …
д-ра филол. наук. – Уфа, 1999. – 36 с.
16. Тугендхат Э. Введение в аналитическую философию языка. – М., 2000. – 123 с.
17. Эко У. Отсутствующая структура. Введение в семиологию. – М., 2000. – 420 с.
18. Эко У. Семиотика // Эко У. Отсутствующая структура. Введение в семиологию. Раздел 2.
Паралингвистика. – М., 2000. – С.74-82.
Анатолій Загнітко
Надійшла до редакції 4 квітня 2005 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.