Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Морфологічні явища і морфологічні проблеми

Горпинич В.О. Морфологія української мови: Підручник для студентів
вищих навчальних закладів. – К.: ВЦ „Академія”, 2004. – 336 с.

В Україні з ряду спеціальностей, зокрема зі спеціальності „російська мова і література” для студентів
вищих навчальних закладів створено і функціонує біля двох десятків посібників і підручників із сучасної
російської мови, це повною мірою стосується і висвітлення розділу „Морфологія” як частини
загальнодержавного стандарту вищої школи (з-поміж них – три посібники українських авторів).
Зі спеціальності „українська мова і література” таких посібників не так багато (відомих – п’ять, три з
яких уже досить давно видані і певні наукові положення є дещо застарілими, а два навчальних посібники –
стали бібліографічною рідкістю, в силу чого вони не можуть бути активно використовуваними в навчальному
процесі, хіба що тільки в інтерпретації викладача). Кінець ХХ – початок ХХІ століття приніс в українську
лінгвістику багато нових ідей, поглядів і підходів, з’явився цілий ряд науково-теоретичних праць з морфології
української мови з власними концептуально-засадничими підходами й ідеями І(.Р.Вихованець,
В.М.Русанівський, В.В.Німчук, А.П.Грищенко, К.Г.Городенська та ін.). Це також стосується і досліджень тих
учених, праці яких раніше не могли бути повноцінно використаними (Ю.В.Шевельов та ін.). Нові погляди
поступово прокладають собі шлях у студентську аудиторію, але тільки завдяки ентузіазму самих викладачів,
© Загнітко А.П., 2006 Розділ Х. Рецензії та анотації

267
працівників бібліотек. Опрацювання монографій, окремих наукових статей у вищій школі є завжди процесом
складним і неодновимірним: незначна їхня кількість у бібліотеці, а то й повна відсутність дозволяють тільки
окремим студентам-ентузіастам опанувати їх. Та й знайомство з ними бажано реалізовувати на відповідному
науково-прикладному ґрунті. Останній забезпечується тільки надійними, класично виваженими підручниками.
Поліфонія підручникової літератури дозволяє критично осмислити прочитане, зіставити різні погляди і підходи
до кваліфікації певних явищ. Тому з’ява нового підручника з морфології української мови є вельми вчасною і
вкрай необхідною. Тим паче, що він підготовлений у досить авторитетній серії „Альма матер”.
Сьогодні курс української морфології у вищих навчальних закладах (філологічні факультети) без
відповідної загальноприйнятої загальнодержавної (є робочі, інколи регіональні (див., наприклад: Програма
курсу “Сучасна українська літературна мова” / Укл. Загнітко А.П., Шевчук О.С., Омельченко З.Л.,
Могила Н.М., Лук’янчук Т.О. – Донецьк: ДонДУ, 2000. – 104 с.) програми (це стосується усіх розділів курсу
„сучасна українська літературна мова”, що викладається в класичних університетах), тому викладач або
орієнтується на програму ще сімдесятих років (з української діалектології, стилістики і культури мови їх було
поновлено в кінці вісімдесятих – на початку дев’яностих), або на регіональну (за умови наявності такої), або на
кафедральну, укладену на підставі попередніх і внесених тих чи інших корективах (зміни пропонуються на суто
інтуїтивній основі та на підставі обізнаності самого лектора з науково-теоретичними підходами до кваліфікації
певних морфологічних одиниць, категорій, розрядів, значень та ін.). Більшість таких програм є суто
суб’єктивними, вони достатньо не апробовані, позбавлені корелятивності з іншими подібними до них
програмами. Усе це засвідчує необхідність підручника з української морфології, його актуальність. Рецензована
праця В.О.Горпинича може бути покваліфікована як така, що, з одного боку, узагальнює і репрезентує кращі
здобутки класичного вітчизняного мовознавства, з іншого боку, вона є новою, оскільки висвітлює нові і новітні
підходи до розгляду самої системи частин мови та вирізнюваних у її структурі компонентів. Так, з-поміж
самостійних частин мови В.О.Горпинич розмежовує іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово,
прислівник, станівник (слова категорії стану), модальник (модальні слова), а з-поміж службових – прийменник,
сполучник, частку, вигуки і звуконаслідувальні слова. Це, певною мірою, дозволяє говорити про те, що
підручник В.О.Горпинича „Морфологія української мови” є вдалою спробою створення підручника нового
типу, в якому знайшли відображення і українська національно-лінгвістична ідея, і сучасні досягнення
загального й українського мовознавства, і сучасне реформування в галузі середньої, вищої школи, і статус
української мови як державної, і новації в технології навчання у вищій школі.
Ще раз наголосимо, що підручник написано за класичною схемою: поняття про граматику, поняття про
морфологію, класифікація частин мови, іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово, станівник,
прислівник, модальник, прийменник, сполучник, частка, вигук і звуконаслідувальні слова. Сама ж його
концепція оригінальна, вона вдало поєднує традиційні здобутки і сучасні знахідки в галузі морфології. Крім
того, до кожної теми наведено запитання і завдання, що дозволяють студентові самостійно перевірити знання
прочитаного, встановити ступінь глибини відповідних знань тощо. Засадничі принципи підручника
конспективно сформульовані і викладені в першому розділі „Морфологія як розділ граматики” (с. 9-32), в
межах якого з’ясовується поняття про граматику (с. 9-13), дефінуються поняття граматичного значення (с. 13-
15), граматичної форми (с. 15-17), граматичної категорії (с. 17-19), окреслюються об’єкт і предмет морфології
(с. 19-20), характеризуються принципи виділення і класифікації частин мови (с. 20-26) й окремо
інтерпретуються питання системи частин мови за В.В.Виноградовим (с. 26-27) та висвітлюється проблема
поділу слів на частини мови в сучасному мовознавстві (с. 27-31). Не зовсім мотивованим постає кваліфікація
граматики як “вчення про її об’єкт” (с. 10), а мова про об’єкт йде значно далі (с. 19). При розгляді особливостей
класифікації частин мови варто було наголосити на її еволюції в українській лінгвістиці. Не заперечуючи
суттєвого впливу на українську морфологічну традицію російської лінгвістики, варто все-таки виокремлювати
погляди М.Осадци, В.Сімовича, Є.Тимченка, Л.Булаховського та інших як етапні. Це, очевидно, уможливило б
встановлення періодизації частиномовного розподілу. Сумнівним постає також твердження, що “Одиницею
словотвору як граматичної підсистеми мови є система словотвірних моделей, які формують дериватему” (с. 10),
оскільки система не може виступати одиницею, одиницею ж словотвору постає словотвірна пара.
Другий розділ “Самостійні частини мови” (с. 33-250) охоплює аналіз іменника (с. 33-88), прикметника
(с.89-117), числівника (с. 118-134), займенника (с. 135-155), дієслова (с. 156-226), прислівника (с. 227-235),
слова категорії стану (с. 236-240), модальні слова (с. 241-250). Розгляд кожної частини мови подається за
усталеною типовою схемою – спочатку наводиться загальна характеристика, потім іде аналіз відповідних
розрядів, окреслюються морфологічні ознаки і пропонується огляд парадигматики. Чітко встановлено
диференційні ознаки словозмінних і класифікаційних категорій, хоча при аналізі іменника В.О.Горпинич
“назви конкретних іменників” кваліфікує то як лексико-граматичний розряд (с. 19 і с. 37), то як семантичну
(лексико-семантичну) групу (с. 34), а іменник пальто чомусь віднесено до морфологічно немаркованих, тобто
таких, що не мають форм граматичних значень (с. 36). Ширше прокоментувати слід було думку
“Парадигматичне розчленування грамем істоти і неістоти послідовно підтверджується формами
узгоджувальних означень… Єдине відхилення від цієї закономірності у множині виявляється у
словосполученнях типу іти в солдати, взяти в служниці…, у яких іменники-істоти мають спільні форми у ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 14

268
називному та знахідному відмінках, а не в родовому та знахідному” (с. 49), а як тоді бути зі словосполученнями
типу пасти ягнят – пасти ягнята, доглядати гусенят – доглядати гусенята?
У рецензованому підручнику автор взяв до уваги зв’язок морфології з тими мовознавчими дисциплінами
та розділами граматики, що передують морфології в навчальному плані (вступ до мовознавства, діалектологія,
лексикологія, фразеологія, фонетика і фонологія, морфеміка і словотвір). Щоб забезпечити наступність у
вивченні матеріалу, морфологічні явища розглядаються на синтаксичній основі. Чітко простежено основні /
неосновні синтаксичні функції самостійних частин мови, а розгляд словотвірних афіксів подається в межах
відповідної частини мови з наголошенням їхньої корелятивності / некорелятивності з тими або іншими
морфологічними категоріями, лексико-граматичними розрядами (див. с. 46, 96-98, 129 і далі). Автор свідомо
подає матеріал у такий спосіб, що він постає у вигляді викінчено структурованого конспекту. Саме це дозволяє
застосувати послідовно форму переліку типу „Вони (якісні прикметники – А.З.) мають такі особливості…”
(с. 100) – встановлюється десять ознак якісних прикметників й одинадцять – у відносних, називається десять
груп якісних прикметників, яким не притаманне ступенювання. Можливо, в цьому разі слід було застосувати
форму зіставлення, що вияскравило б на констративному ґрунті ознаки двох лексико-граматичних розрядів
прикметників. Не зовсім зрозумілим постає значення слова субстанціальний у фразі „За здатністю утворювати
словоформи за допомогою субстанціальних (експліцитних, тобто виражених) флексій прикметники поділяють
на відмінювані і невідмінювані” (с. 114). Щодо твердження про те, що прикметники „не змінюються за
відмінками … при іменниках у формі кличного відмінка, тому вони з ними узгоджуються лише в роді й числі і
не узгоджуються у відмінку: дорогий Юрію Петровичу, дорога Маріє Іванівно” (с. 114), то воно вимагає
корекції, оскільки у формі кличного відмінка прикметник набуває омонімічної форми з називним, тобто
прикметникам властива семичленна відмінкова парадигма (див. також: [Вихованець І., Городенська К.
Теоретична морфологія української мови: Академічна граматика української мови. – К.: Унів. вид-во
„Пульсари”, 2004. – С. 129-139]). Характеризуючи синтаксичні властивості прикметників, автор встановлює
їхній інвентар у реченнєвій структурі: атрибутивна, предикативна і предикативно-атрибутивна (с. 95-96), при
цьому остання розглядається як така, при якій „прикметник у ролі присудка одночасно виступає означенням до
підмета, тобто приписує підмету (суб’єкту) предикативну ознаку і водночас є означенням (атрибутом) до нього.
Це так звані предикативні означення: Хлопчик прийшов радісний…” (с. 96). Поза всяким сумнівом, це особлива
функція прикметників, якій притаманна й особлива форма синтаксичного зв’язку – дуплексивна (подвійна) з
окремими лініями залежності від присудка і від підмета одночасно. Проста констатація того чи іншого факту
стає інколи на заваді належної інтерпретації, пор. „Деякі з них (невідмінюваних прикметників – А.З.)
вживаються і як іменники (невідмінювані): апаш, банту, бароко, бордо, комі, мансі, маренго (сорт тканини),
модерн, мокко, негліже, рококо, суахілі, соло, травесті, урду, хінді, цунамі, есперанто” (с. 115), але чим
зумовлений такий синкретизм (чи омонімія?) і як все-таки розмежувати такі форми на частиномовному рівні?
Ці питання залишаються осторонь.
Науковий рівень підручника достатньо високий. Він відповідає сучасному рівню розвитку мовознавства і
сучасному рівню викладання мовознавчих дисциплін у вищих навчальних закладах. Слід відзначити належний
педагогічний рівень підручника: матеріал викладається послідовно відповідно до основних дидактичних
принципів; теоретичний матеріал подано в доступній формі; до кожного розділу наведено список основної і
додаткової наукової і навчальної літератури, що дозволяє не тільки опрацювати матеріал підручника, але й
поглибити здобуті знання. Підручник насичений фактичним матеріалом, по-новому трактується низка
традиційних питань, значна частина теоретичних положень висвітлюється проблемно, основні морфологічні
явища розглядаються з позицій функціональної граматики, автор не оминає і дискусійних питань.
Підтвердженням цього є послідовне врахування різних думок щодо частиномовного статусу, зокрема
займенників („Традиційна граматика займенникові прикметники (як і займенникові іменники) розглядає як
різновид окремої частини мови (займенника). Але інколи їх відносять до прикметників” (с. 98) – питання ж
чому? і які чинники виступають у цьому разі визначальними? автор залишає поза увагою), пор. також
відповідний аналіз числівників, дієприкметників, дієприслівників та ін.
Хоч в посібнику викладається курс сучасної української літературної мови, але для пояснення сучасних
явищ автор широко залучає матеріал з історії української мови, який не вивчається в курсі історичної
граматики. Аргументовано коментує напрями еволюції мовних явищ: „У староукраїнських писемних пам’ятках
активні дієприкметники теперішнього часу з суфіксами -уч-, -ач- трапляються нечасто… Ще рідше вживалися
дієприкметники із старослов’янським суфіксом -ущ-… З ХVI-XVIII ст. коло активних дієприкметників із
суфіксами -уч-, -ач- у писемних пам’ятках значно розширилося… Для того часу були характерні як
дієприкметники з церковно-слов’янськими суфіксами -ущ-, -ащ-, що не мають відповідників із суфіксами -уч-,
-ач- (могуще, глядющим, лжоущеи), так і паралельні форми з відповідними українськими суфіксами -уч-, -ач-…
У XVII-XVIII ст. активні дієприкметники з суфіксами -уч-, -ач- і -ущ-, -ащ- стилістично розмежувалися: у
церковнослов’янських текстах вживалися форми на -ущ-, -ящ- (очевидно, -ущ-, -ащ- – А.З.), а поза текстами
Святого письма форми на -ущ-, -ащ- дуже рідкісні. У нецерковних текстах … панують народні форми коротких
дієприкметників із суфіксами -уч-и, -ач-и і утворювані від них повні форми із суфіксами -уч-ий, -ач-ий
(мається на увазі закінчення –ий – А.З.)” (с. 217). На цій розгорнутій і відносно неповній цитаті видно, як автор
прагне умотивувати й еволюційно обґрунтувати втрату окремих дієприкметникових форм українською мовою. Розділ Х. Рецензії та анотації

269
Увесь цей коментар дозволяє йому констатувати: „На підставі того, що в дієприкметниках сучасної української
мови відбуваються корінні видозміни граматичної будови, І.Кучеренко, Ю.Шевельов, І.Вихованець,
А.Грищенко стверджують, що в дієприкметникові переважають прикметникові ознаки і тому його слід вважати
віддієслівним відносним прикметником” (с. 220).
Не заперечуючи прозорості і мотивованості термінологічної словосполуки слова категорії стану або
суто українського терміна станівник (с. 236), слід зауважити, що коректніше цей клас слів називати
безособовим предикативом (пор. також [Adamec P., Hrabě V., Jiraček J., Miloslavskij I.G., Žaža S.Morfologie
ruštiny. – II. – Brno: Masarykova univerzita, 2003. – S. 137]; інколи послуговуються аналітичним утворенням типу
безособово-предикативні слова [Сидоренко Е.Н. Морфология современного русского языка. – Ч. ІІ. –
Сімферополь: Кримське навчально-педагогічне державне видавництво, 2003. – С. 75]), можливо, предикативом
як такий клас слів, основною особливістю якого постає реалізація синтаксичної позиції
валентнозумовлювального компонента і єдиного головного члена односкладного речення. Тим самим можна
уникнути внутрішньочастиномовної міжкатегорійної омонімії (категорія стану дієслова і слова категорії
стану).
Щодо терміна модальник як паралельного до усталеного і традиційного модальні слова, то він не
викликає заперечень, але сам обсяг витлумачуваного у підручнику матеріалу є, певною мірою,
проблематичним, оскільки кваліфікація утворень типу ясна річ, на мій погляд, як на мене (пор. також: на
превелике диво, на превеликий жаль або чес. domnнvбm se, dejme tomu, sprбvnмj шeиeno, spнљe – А.З.) як слів на
морфологічному рівні вимагає додаткових коментарів і пояснень. Тому варто було диференціювати окремі
слова і вислови на позначення такої семантики (пор. також [Adamec P., Hrabě V., Jiraček J., Miloslavskij I.G.,
Žaža S. Morfologie ruštiny. – II. – Brno: Masarykova univerzita, 2003. – S. 158]). При розгляді об’єктивної і
суб’єктивної модальності використано термін висловлювання, що окреслює процес формування одиниці
мовлення, а відомо, що сама одиниця термінологічно позначається як висловлення (с. 241).
Несамостійні частини мови розглянуто компактно. Передує аналізу загальна характеристика службових
частин мови (с. 251-252), з’ясування особливостей лексичного і граматичного значення службових частин мови
(с. 252-254), встановлення спільних ознак цих частин мови (с. 254-256) і з’ясування частиномовного статусу
службових частин мови (с. 256-259) з простеженням історії їх дослідження (с. 259-260). Характеризуючи
частиномовний статус службових частин мови, автор наводить на підтвердження тези про окремішний
частиномовний статус прийменників, сполучників, часток перелік відповідних морфологічних ознак,
синтаксичних функцій. В.О.Горпинич наголошує: “Категоріальне (мабуть, доцільніше все-таки категорійне –
А.З.) значення службових слів майже зливається з їх синтаксичною функцією, проте вони (хто вони? – А.З.) не в
усіх словах однакові. Одні службові слова поєднують лише підрядним зв’язком і лише словоформи в
словосполучення, інші – сурядним зв’язком слова у словосполучення (синтаксис вивчається після морфології і
тому студенти оперують тільки шкільним курсом синтаксису, в якому сурядні словосполучення не
розглядаються – А.З.) і сурядним та підрядним зв’язком речення і їх предикативні частини, а ще інші –
способом прилягання (аглютинації) самі приєднуються до самостійних слів і таким чином пов’язують слова в
текст… Тому їх класифікують. (тут очевидно, наявна технічна помилка, тому що крапка зайва і попереднє
речення не узгоджується з наступним – А.З.) За особливостями семантичних (категоріального значення) і
синтаксичних (синтаксичної функції) ознак усі службові слова поділяють на прийменники, сполучники і частки.
Зважаючи на поняття категоріального значення та традицію, цю класифікацію розглядають у морфології, а не в
лексикології і синтаксисі” (с. 257). Твердження про категоріальне значення постає постулатним, оскільки його
“наявність у службових словах зумовлена лексичним значенням, на базі якого воно формується.
Категоріальним значенням можна вважати у прийменника підрядну релятивність (відношення) залежних
компонентів від головних у словосполученнях (а чому не дейксисну, оскільки первинна семантика пов’язана з
просторовою локалізацією тощо – А.З.), у сполучника – сурядну релятивність між словами і сурядну та
підрядну між частинами складних речень, у частки – семантичну релятивність” (с. 256-257. Частки належать до
функціонально-комунікативного аспекту і корелюють з відповідними ситуативно-прагматичними завданнями.
Саме їхній регулярний / нерегулярний вияв дозволяє говорити про ремо- і темоідентифікатори, виокремлювати
ідентифікатори суб’єктивно-авторизованої модальності, врешті-решт говорити про інваріантні висловлення з
властивими для них функціональними варіантними виявами. Тому констатація категорійного значення частки
як семантичної релятивності вимагає свого уточнення. У цьому розділі підручника не завжди стилістично і
логічно умотивованими постають фрази типу “Традиційна граматика та І.Милославський…” (с. 256),
“…В.Виноградов і автори академічної граматики…” (с. 259).
Досить творчо висвітлено перехідні явища в системі частин мови (с. 311-319) з простеженням специфіки
субстантивації (с. 312-313), ад’єктивації (с. 313-314), вербалізації (с. 314), нумералізації (с. 314), адвербіалізації
(с. 314), препозиціоналізації (с. 314), партикуляції (с. 314), кон’юнкціоналізації (с. 314-315), партикуляції
(с. 315), інтер’єктивації (с. 315) та встановленням ємності повного і ситуативного міжчастиномовного переходу.
Автору вдалося не тільки окреслити загальний спектр проблеми, але й навести цілком переконливі факти.
Мабуть, доцільно було цей пункт доповнити і розширити за рахунок висвітлення явищ синкретизму,
міжчастиномовної омонімії, дифузії, контамінації тощо, що належать до складних і таких, які майже не
висвітлюються у підручниковій літературі. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 14

270
Загалом рецензований підручник належить до таких джерел науково-прикладної літератури, що вдало
синтезують загальнотеоретичні кваліфікації із системою запитань і завдань, спрямованих на перевірку і
поглиблення засвоєного. Автор враховував практику ряду попередніх своїх навчально-посібникових і
підручникових напрацювань (див.: [Горпинич В.О. Сучасна українська літературна мова. Морфеміка.
Словотвір. Морфонологія. – К., 1999; Горпинич В.О. Морфологія української мови. – Дніпропетровськ, 1999 та
ін.]), і це сприяло чіткому структуруванню підручника і викінченості цілого ряду дефініцій, що постають як
творчо осмислені і теоретично виважені. Підручник В.О. Горпинича з’явився в той час, коли такими
необхідними є саме подібні праці, що, акумулюючи досвід багатьох поколінь лінгвістів і синтезуючи сучасне
бачення багатьох морфологічних проблем, спонукають до творчих пошуків. А це так важливо для творчого
пізнання усього розмаїття морфологічного багатства української мови.
Анатолій Загнітко
Надійшла до редакції 24 травня 2005 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.