Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Проблеми і перспективи лінгвістичної генології

Бацевич Ф. Лінгвістична генологія: проблеми і перспективи:
Монографія. – Львів: ПАІС, 2005. – 264 с.

У лінгвістичній науці останнього десятиліття щораз активніше починає обговорюватися проблема
функціонування одиниць і категорій мови не в аспекті їх системно-структурної організації, а в
психокогнітивному вимірі живої комунікації, внаслідок чого все частіше у науковому лінгвістичному обігу
з’являються поняття мовного коду, дискурсу, мовленнєвого жанру й мовленнєвого акту на позначення
найважливіших категорій сучасної функціонально-комунікативної, антропоценртичної науки. Визначені
М.М.Бахтіним як типові форми висловлень, повторювані ситуації спілкування, еталони соціально значущої
взаємодії, типізовані форми мовленнєвої комунікації, мовленнєві жанри як загальнофілологічне поняття, що
поширюється на весь універсум текстів, у сучасному мовознавстві визначаються як одна з найважливіших
категорій спілкування, яка систематизує й устабільнює стихію міжособистісної, групової та інших видів
комунікативної взаємодії, а у вигляді теорії пропонують, на думку В.В.Дементьєва і В.В.Феніної, універсальну
стратегію вирішення багатьох питань, дотичних із проблемою аналізу процесу спілкування, його складових і
визначальних чинників формування. Проте, чи можна однозначно говорити про з’ясування природи механізмів
породження та інтерпретації мовлення тільки засобами теорії мовленнєвих жанрів, про універсальність її як
підходу до мовленнєвої поведінки людини? (с.5)
Незважаючи на розбіжності в оцінці перспективності цього напряму щодо здатності дати відповіді на
низку “відкритих” питань комунікативної лінгвістики, незаперечною є актуальність генристики як науки про
© Загнітко А.П., Путіліна О.Л. 2006 Розділ Х. Рецензії та анотації

273
мовленнєві жанри (с. 6) і, відповідно, пропонованого дослідження, присвяченого висвітленню її основних
питань, причин постання, зокрема в українському мовознавстві, у першу чергу – в мовленнєвознавстві як
новому напрямку досліджень, що перебуває зараз на стадії становлення (с. 37). Привабливим є й подання
загального огляду європейської та американської лінгвістичної думки щодо проблеми мовленнєвих жанрів як
одного з визначальних явищ суспільного й навіть приватного життя людини, а також визначення “центрів
опису й систематизації” МЖ, зокрема у російському мовознавстві (с. 7). Натомість постає питання, яке не
освітлюється автором цієї монографії, а саме: чи наявні на сьогоднішній день відповідні наукові центри з
вивчення МЖ в лінгвістиці інших мов? Також як позитивне маємо відзначити подання вичерпного визначення
причин зацікавлення сучасних дослідників проблемами МЖ (с. 8). Проте недостатньо чітким видається
обґрунтування поняття комунікативної (за К.Ф.Сєдовим) або мовленнєвої (В.В.Дементьєв) компетенції, що
вводиться у Вступі, оскільки загальна характеристика цього поняття, що наводиться автором, є надто широкою
і створює передумови для розгляду її як явища, спорідненого з мовною компетенцією (за Н.Хомським) без
необхідного розмежування цих понять і визначення відношень між ними, а також потребує уточнення позиція
автора щодо твердження про розвиток лінгвістики ХХ століття “під визначальним впливом трьох теорій:
мовленнєвих актів, мовленнєвих жанрів та мовних стереотипів” (за M.Sarnowski), що, на наш погляд, не є
цілком коректним і достатньо ясним, наприклад, у тому, що стосується теорії “мовних стереотипів”.
З іншого боку, суттєвим є те, що вже у Вступі подається перелік основних труднощів, які постають
перед сучасною генологією, крім того, подається аналіз останніх публікацій, присвячених проблемі
мовленнєвих жанрів (с. 9), а також чітко сформульовано мету пропонованого дослідження, обумовлену
актуальністю аналізу МЖ як однієї з “найважливіших категорій сучасної функціонально-комунікативної,
антропологічно орієнтованої лінгвістики”, в першу чергу, – в українському мовознавстві, яке протягом
тривалого часу, як справедливо зазначає Ф. С. Бацевич, не помічало цієї категорії (с. 10). Привабливим є й те,
що зазначена проблема розглядається автором з урахуванням двох типів наукового викладу (оглядового і власне
дослідницького), які дозволили не тільки ознайомити українського читача з провідними зарубіжними
генологічними концепціями, а й презентувати авторові результати власних лінгвістичних спостережень.
Значний інтерес становить також вдало відібраний ілюстративний матеріал, зокрема приклади з творів
української та російської художніх літератур ХІХ-ХХ століть, а особливо – “недиференційовані” щодо
специфіки вияву МЖ записи українського розмовного мовлення, зроблені самим автором і подані в кінці
монографії у вигляді “Додатка” (сс. 250-254). Водночас виникає питання, викликане твердженням автора щодо
того, що об’єктивна складність генологічного дослідженння пов’язана з певними зусиллями, яких докладає
адресат для вичленування та інтерпретації МЖ (с. 10), а саме: чому дослідником не враховується при цьому і
діяльність адресанта, адже, як відомо, процес комунікації є двобічним, отже, важливим є не тільки процес
сприйняття, але і створення відповідних МЖ, оскільки цей етап оформлення інформації, власне, й прогнозує
відповідну реакцію адресата? Тому ігнорування ролі адресанта (навіть якщо він постає узагальненим,
абстрагованим і не має для адресата конкретної співвіднесеності з певною особою витворювача МЖ), на наш
погляд, постає, певною мірою, невмотивованим у цьому дослідженні.
Структура роботи визначувана концептуальними засадами, сформульованими у Вступі, й
підпорядкована меті й завданням пропонованого дослідження, що обумовило компактний і послідовний
розгляд у п’яти розділах першої частини питань, пов’язаних з категорійною організацією мовного коду в
комунікації і, відповідно, місцем мовленнєвих жанрів в системі цих категорій, історії виникнення, становлення і
розвитку поняття “мовленнєвий жанр”, насамперед, у концепції М.М.Бахтіна, проблеми МЖ у сучасному
мовознавстві, зокрема в україністиці, з позиції дискурсивно-прагматичного розуміння їх сутності.
Структурування другої частини дослідження, яка складається з двох розділів, здійснене з урахуванням
відсутності в сучасній лінгвістиці фундаментальних досліджень конкретних МЖ, які б ґрунтувалися на
специфічно українському мовному матеріалі, та єдиної викінченої моделі їх практичного аналізу в різних типах
дискурсів із послідовним розмежуванням власне мовних і позамовних чинників комунікації, причому
підгрунтям для такого дослідження обрано “анкету” (“паспорт”) МЖ, запропоновану Т.В.Шмельовою і
доповнену Ф.С.Бацевичем, чим і пояснюється акцентування в обох розділах проблем конкретних мовленнєвих
жанрів реального “живого” дискурсу: МЖ утішання та МЖ прямого спортивного репортажу. Крім того, виклад
матеріалу супроводжується наведенням схем і таблиць, що дає можливість систематизувати поданий матеріал,
а також коротким тлумачним словником термінів (29 номінацій) (сс. 228-231) та списком опрацьованих 339
найменувань праць українською, російською, англійською, польською і французькою мовами (сс. 232-249).
Отже, у першій частині дослідження, присвяченій теоретичним проблемам лінгвістичної генології,
аналізуються загальні поняття про категорії мовного коду в комунікації, що не можливе без з’ясування природи
процесу комунікації як одного з базових понять сучасної комунікативної лінгвістики. Загалом поняття
комунікації як одне з базових понять у сучасній генології подається автором з позицій не тільки лінгвістики, а
й філософії, психології, соціології й наукової парадигми в цілому (с. 12), що дає змогу створити масштабну
картину комунікативної детермінації “життя людини серед інших людей” (К.Ясперс) в межах
антропоцентричного спрямування сучасної наукової думки. Проте додаткового пояснення потребує поняття
мовного коду, зокрема його складових і принципів їх організації в розумінні автора. Крім того, аналізуючи
структурно-семантичний підхід до вивчення мови й апелюючи до теорії М.М.Бахтіна (про що йдеться вже у ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 14

274
Вступі), автор кваліфікує цей підхід як традиційний, що, як нам видається, потребує певної конкретизації,
оскільки в такому випадку слід говорити про традиційність з обов’язковим уточненням саме лінгвістичного
характеру аналізу мовних явищ. Така вимога обумовлюється загальнофілологічною (за визначенням автора
(с. 8) сутністю проблеми, а це створює небажану двозначність у розумінні традиційності щодо розгляду мови: з
одного боку, традиційний принцип дослідження на засадах традиційної теорії літератури (спричинений, в
тому числі, і покликанням на М.М.Бахтіна), концептуальні засади якої, певною мірою, дотичні до лінгвістики
тексту, на противагу філологічній теорії, що перебуває на межі сучасної естетики і герменевтики, з іншого, –
традиційний власне лінгвістичний аналіз із урахуванням компонентів усіх мовних рівнів, насамперед, виходячи
з розуміння речення з його “підметово-присудковою організацією” (с. 12) як основної одиниці комунікації. До
того ж, потреба такого пояснення постає у зв’язку зі ствердженням знаряддєвого характеру мови (мова як “засіб
комунікації” – с. 12) й одночасного акцентування автором специфіки пропонованого дослідження, тобто такого,
що протиставляється традиційному й може бути потрактоване як здійснене на ґрунті філологічної теорії з
онтологічним розумінням статусу мови, що спричиняє внутрішнє протиріччя (оскільки для філологічної теорії
розуміння мови як певного засобу не припустиме).
Слід зазначити, що Ф.С.Бацевичем подається визначення однієї з найскладніших категорій
комунікативної лінгвістики – дискурсу (сс. 13-14), причому робиться спроба репрезентації універсальної
інтерпретації цього поняття в комплексі когнітивних, внутрішньолінгвістичних та екстралінгвістичних
(соціальних, культурних, психічних, психологічних та ін.) чинників, що визначають його характер і специфіку.
Водночас питання природи дискурсу цим не обмежується, а пропонується комплексне бачення й розуміння
його як “функціонально-комунікативної, прагматичної сутності” (с. 15) в системі трьох типів координат – з
погляду формальної, функціональної та ситуативної інтерпретації, тобто як “прагмалінгвістичного явища”,
окреслюється його місце в сфері міждисциплінарних досліджень. Але кваліфікація тексту як кінцевого
результату дискурсу, зокрема як “вичерпаний”, “закінчений” дискурс, його структурована складова (с. 14),
викликає питання щодо справжньої “вичерпаності” та завершеності тексту, який, відомо, не завжди може
характеризуватися цими ознаками (наприклад, прийом “відкритого” фіналу), так і структурованість тексту
часом може ставитися під сумнів, особливо у випадках із постмодерними творами, яким загалом притаманне
утвердження “деструкції”, зразками авангардизму як течії в літературі тощо.
Помітним досягненням, що має значне теоретичне і прикладне значення, є створення типології
дискурсів (с. 15), в основу якої покладено розуміння дискурсу як інтерактивного явища та лінійна модель
комунікації з її складовими комунікативного акту Р.Якобсона (ця концепція вже була опрацьована в монографії
Ф.С.Бацевича “Нариси з комунікативної лінгвістики” (Львів, 2003)), а саме: повідомлення (з виділенням
референційних і тематичних аспектів), контакт між учасниками спілкування (за каналами комунікації, за
критерієм вияву міжособистісних стосунків між комунікантами, за типами зв’язків між адресантом і адресатом,
за функціонально-прагматичним ефектом), особа адресанта, особа адресата, мовний код (з облігаторною
наявністю змішаного або комбінованого типів дискурсів за всіма чинниками, крім чинника повідомлення).
Варто відмітити те, що автором усвідомлюється основна вада наведеної типології – перехрещення
класифікаційних ознак, що спричиняє попадання одного й того самого дискурсу в різні класи ( с. 19), водночас
як позитивне має бути відзначено той факт, що в цій типології наявна спроба комунікативного підходу до
визначення типів дискурсів, що створює, тим самим, основу для класифікації МЖ.
Виходячи з розуміння поняття ”категорії” як загальнонаукового, автор чітко розмежовує ознаки
дискурсу та його складові, до яких зараховує мовленнєвий жанр і мовленнєвий акт (с. 20). Щодо останнього
поняття, то Ф.С.Бацевичем подається достатньо цілісний і послідовний огляд основоположних теорій, що
заклали підвалини сучасної теорії мовленнєвих актів, а також створили базу для формування теорії МЖ,
зокрема Дж.Остіна, Дж.Серля, Д.Вандервекена, з урахуванням тенденцій загального процесу становлення й
розвитку цієї теорії у світовій лінгвістиці, з подальшим наведенням типового визначення мовленнєвого акту,
перерахуванням його диференційних ознак і презентацією як трикомпонентної моделі (мовленнєва дія мовця,
аудитивний акт, тобто комунікативна дія слухача, й комунікативна ситуація) (с. 22). Слід відзначити, що
дослідник не обмежується класифікацією, яка складається з 5 типів мовленнєвих актів (за Дж.Остіном),
оскільки, як він справедливо зауважує, якщо в процесі комунікації беруть участь кілька осіб одночасно, то
відбувається “накопичення інформації в пам’яті учасників для нормального плину діалогу” (що не було
враховано Дж. Остіном), а отже, це створює передумови для введення шостого типу МА – інформативу (як
вже пропонувалося Г.Г. Кларком та Т.Б.Карлсоном) (с. 24).
Повертаючись до другої складової дискурсу (мовленнєвого жанру) й апелюючи в зв’язку з цим до
М.М.Бахтіна, який подає визначення поняття висловлення (с. 25), Ф.С.Бацевич чомусь не враховує той факт, що
цей термін може сприйматися неоднозначно і потребує певної конкретизації, оскільки лінгвістиці відоме й інше
розуміння цього поняття як одного з базових щодо процесу комунікації, а саме – поняття висловлення (чеське
vỳpověd), впроваджене у науковий обіг В.Матезіусом, визначення якого не збігається з тим, що запропоноване
М.М.Бахтіним, а пізніше розширене В.М.Волошиновим. Водночас автор детально аналізує процес
еволюціонування поняття висловлення в працях М.М.Бахтіна (с. 26), наголошуючи на виразнішому
лінгвістичному характері його порівняно із позицією В.М.Волошинова, для якого вирішальну роль відіграє
соціальна обумовленість висловлення (с. 29) і його сутність як “продукту соціальної взаємодії”, і схиляючись Розділ Х. Рецензії та анотації

275
до лінгвістичного розуміння цього поняття як одиниці мовленнєвого спілкування, виділяючи такі диференційні
ознаки, як зміна мовленнєвих суб’єктів, завершеність (що включає можливість відповісти на висловлення та
ознаку цілісності), відношення до самого мовця й до інших учасників мовленнєвого спілкування, на противагу
поняттю мови із реченням (і словом) як основною одиницею (с. 28, 34) (пор. поняття langage і parole
Ф. де Сосюра відповідно) (с.27).
Суттєвим для подальшого дослідження є виділення автором кола проблем, безпосередньо пов’язаних з
поняттям МЖ (за теорією М.М.Бахтіна), які насьогодні є визначальними для генології як науки (сс. 37-38).
Таким чином, послідовно проаналізувавши концептуальні засади теорії МЖ М.М.Бахтіна (с. 36), зв’язок і
співвідношення їх з соціальними чинниками (с. 29), жанрами літературної мови (с.30), словом, реченням та
“іншими одиницями мови” (якими – автором чомусь не конкретизується) (с. 33), стилем (с.34), а також
визначення (с. 30), основні ознаки (с. 31), типологію (сс. 31-32), складні й багатоступеневі процеси породження
й застосування МЖ (сс.34-35), Ф.С.Бацевич пропонує в якості результату узагальнення усієї концепції власне
визначення МЖ як вербально-знакового втілення типових ситуацій соціальної, психологічної й
культурної взаємодії людей і накреслює найближчі перспективи дослідження цієї проблеми, спрогнозовані
відсутністю необхідного коментування у працях М.М.Бахтіна (с. 36).
Зіставляючи положення статті М.М.Бахтіна й інтерпретацію їх В.В.Дементьєвим, автор наголошує на
ролі МЖ як комунікативного атрактора (тобто типу упорядкування дискурсу), проміжного явища між Мовою
(як модусу існування явищ мови) і Мовленням, на провідній ролі адресанта в процесі побудови дискурсу, яка
применшується в інтерпретації, оскільки для адресанта жанри – це не тільки моделі побудови дискурсу, а й
тактичні ходи в межах загальної стратегії спілкування, засіб не тільки сприйняття, але й творення дискурсів
(сс. 39-40).
Логічним постає й наступне питання про співвідношення Мовлення і МЖ (с. 40), зокрема постання
останніх не зовнішніми умовами комунікації, а готовими сценаріями, фреймами у свідомості мовної
особистості, породжувані адресантом в процесі мовлення, проте таке трактування видається недостатньо
вмотивованим і коректним, оскільки процеси породження структур належать, насамперед, до сфери
генеративної граматики й мають іншу природу й тлумачення в лінгвістиці, так само, як і поняття фреймів і
сценаріїв, на нашу думку, може виступати синонімом до поняття МЖ, але про ототожнення цих явищ не варто
говорити, – отже, оперування відповідними термінами не завжди постає виправданим і потребує коригування
або уточнення.
Нарешті, цілком вмотивовано після розгляду свіввідношення МЖ з Мовою й Мовленням подається
типологія поглядів як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників на комунікативну природу МЖ, які
визначаються, щодо Комунікації, як частини соціального середовища, що стикаються з ним і обмежуються ним
же (сс. 41-42), як тип соціально-мовної діяльності, взаємодії, яка розповсюджується на широкий діапазон
дискурсів, що дає всі підстави розглядати МЖ як категорію дискурсу.
Цікавим також є розгляд МЖ як явища, семіотична природа якого виявляється в актуалізації його в
свідомості адресата натяком, постаючи при цьому як єдність форми й значення (комунікативного смислу), яку
засвоюють носії мови в спілкуванні й яка, як правило, пов’язана з усталеними тактичними ходами комунікантів
у дискурсах, модель типової мовної соціопрагматичної дії (с. 43-44).
У розділі ІV, присвяченому проблемам і підходам до виділення, розмежування і організації мовленнєвих
жанрів, значна увага приділяється дослідженню жанрів у їх соціопрагматичному й культурному вияві, зокрема
розглядається культурологічний аспект МЖ (с. 45), тобто здатність віддзеркалювати національно-культурну
специфіку мови, що може виявлятися й жанровій міжкультурній відповідності / невідповідності. Акумулюючи
досвід попередників щодо російської, англійської, німецької, польської мов, автор наголошує на необхідності
зближення теорії МЖ і теорії концептів, що відповідає загальній тенденції семантизації сучасної лінгвістики
(с. 47), та, посилаючись на дослідження С.М.Плотникової, О.С.Іссерс, О.Г.Никонорової, Г.Г.Слишкіна, вводить
розуміння концептуального поняття жанру (жанротвірного концепту) та лінгвокультурного концепту
(с. 48), водночас справедливо піддаючи сумніву доцільність виділення концептів (якості товару та послуг,
престижності, довготривалості в експлуатації, швидкості доставки тощо) в текстах “рухомої стрічки”
рекламного характеру, оскільки в цьому випадку, радше, йдеться про “тематичні складові тексту жанру, а не
когнітивні взірці, носії комунікативних смислів” (с.48). При цьому Ф.С.Бацевич за основу концептологічної
типології МЖ бере ознаку “підтримка / відчуження” певною культурою, що передбачає два способи
концептологічного моделювання жанрів: як концептосфери й як метаконцепта, дослідження яких неможливе
без врахування критерію обумовленості конкретною культурою й становить одне з актуальних завдань сучасної
генології (с. 49).
Як позитивне, говорячи про засади лінгвістичного підходу до вивчення жанрів, слід відмітити
послідовний огляд підходів до визначення лінгвістичної природи МЖ в українській і світовій генології, зокрема
як стилістичного явища (переважно у русистиці) (с.49), типу висловлення, текстового явища (в російській і
польській мовах) (с. 50), комунікативної сутністі (явища) (в українській, польській, англійській, російській
лінгвістиці), згідно з яким МЖ і постають як категорія організації мовного коду в комунікації поряд із
дискурсом і мовленнєвим актом (с. 51), як похідне від емоційно-когнітивного фрейму в межах теорії
семантичих примітивів (концепція А.Вєжбіцької) (с. 52). Важливим, на наш погляд, є диференціювання ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 14

276
напрямків дослідження жанрів залежно від концептуальної позиції лінгвіста, що береться за основу
відповідного аналізу, а саме: генристики (лінгвістичного вивчення МЖ з урахуванням інтенцій мовця і засад
теорії мовленнєвих актів), жанрознавства (прагматичного вивчення МЖ, в основі якого – розуміння їх
діалогічної природи і теорія М.М.Бахтіна (не за статтею “Проблема мовленнєвих жанрів”, а за його цілісною
філософською концепцією) і комунікативної генристики (вивченням МЖ як засобу формалізації соціальної
взаємодії) (с. 53), що дозволяє уникнути небажаної синонімії термінів. Водночас позиція самого Ф.С.Бацевича є
дещо неоднозначною й чітко не визначеною (с. 53), оскільки відсутній коментар щодо того, якого ж з напрямів
дослідження МЖ дотримується сам дослідник, постійно наголошуючи в різних частинах роботи на домінуванні
прагматичних чинників (сс. 73, 21, 52 тощо), що характерне для представників жанрознавства, і разом з тим
критикуючи цей напрям досліджень за певну обмеженість і акцентуючи увагу на соціальній обумовленості
жанрів (сс. 10, 13, 41, 53, 93 і под.).
Маємо погодитися з автором у тому, що одним із суттєвих моментів, які потребують уваги дослідників, є
безпосереднє функціонування МЖ у живому дискурсі (с. 53), оскільки доводиться говорити тільки про
фрагментарну презентацію того чи іншого жанру, що, в свою чергу, викликає низку запитань, пов’язаних із
власне визначенням типу МЖ, його диференційних ознак, а отже, – критеріїв розрізнення МЖ.. На цьому й
наголошує Ф.С.Бацевич, аналізуючи результати спроб, що мали місце, зокрема в русистиці, виробити чітку
систему критеріїв, за якою можна було б безпомилково визначити характер певного МЖ, пропонує доповнити
одну з найпоширеніших на сьогоднішній день “анкету жанру”, або “паспорт жанру” (термін
Т.В.Шмельової), що містить такі показники, як: комунікативна мета, концепція (образ) автора, концепція
адресата, подійний (диктумний) зміст, чинник комунікативного минулого, чинник комунікативного
майбутнього, параметр мовного втілення (с. 55), за рахунок уведення додаткових критеріїв, які дали б змогу
більш однозначно визначити тип МЖ: тональність, комунікативний смисл, а також необхідність врахування
залежності жанру від специфіки каналів комунікації (с. 56). Разом із тим стає очевидним, що запропонована
схема не спроможна охопити можливі варіанти вияву МЖ у живому дискурсі, що підкреслюється дослідником,
і свідчить про необхідність продовження пошуків критеріїв виділення з дискурсу й опису організації жанрів.
З іншого боку, як зазначає автор, МЖ як категорія мовного коду – “це ідеальна структура, яку дослідник
повинен відтворити в цілісності” (с.57), а в реальному спілкуванні поряд із дискурсами, рівні цілому жанру
(наприклад, академічна лекція), переважно функціонують фрагменти окремих МЖ (що пояснюється
необхідністю дотримання загальної гнучкої стратегічної лінії втілення комунікативної інтенції і зміною тактик
адресанта), які водночас повинні відтворюватися й розгортатися за певними усталеними моделями, що мають
бути легко впізнаваними адресатом. Отже, постає ще одна проблема – визначення базових моделей (стратегій)
розгортання текстів (дискурсів, розлогих МЖ), з-поміж яких дослідник, спираючись на відповідні дослідження
в російській та польській лінгвістиці, пропонує виділяти такі: інформативну (розвиток предметної семантики),
модальну (особистісні параметри комунікативної ситуації), прагматичну (регулятивна стратегія мовленнєвої
поведінки) (с. 58).
Отже, стає зрозумілим, що визначаючи тип МЖ у дискурсі або відновлюючи модель його розгортання,
слід враховувати й структурні показники жанрів, тобто принцип польової організації з наявністю центральних і
периферійних мовленнєвих засобів репрезентації, як слушно зауважує автор, проте система критеріїв
визначення таких засобів і загалом принцип їх диференціації (ядерні / периферійні) залишаються поза увагою
дослідника (с. 59).
Повертаючись до проблеми типології МЖ, Ф. С. Бацевич звертається до концепції М.М.Бахтіна, який
пропонував застосування кількох класифікаційних принципів для визначення специфіки жанру в дискурсі,
переосмислюючи як саму класифікацію видатного філолога ХХ століття, так і новітні розробки в цій сфері,
зокрема спроби сформулювати універсальний набір критеріїв, що дозволяли б точно охарактеризувати будь-
який фрагмент МЖ за приналежністю до того чи іншого типу (сс. 62-65). Усе це надало можливість досліднику
аналітичний огляд підстав класифікації підходів: розвиток ідеї М.М.Бахтіна про первинні й вторинні МЖ
(с. 62); використання різних аспектів теорії мовленнєвих діяльності, зокрема, породження мовлення (с. 63);
“власне” лінгвістичні, тобто такі, що спираються на одиниці та моделі мови (с. 64); урахування структури і
моделей дискурсу та комунікації в цілому (с. 65), – в межах останнього підходу наголошуючи на актуальних
для генології поняттях МЖ “у вузькому значенні терміна” (“власне” МЖ як таких, що породжують діалогічні
єдності або монологічні висловлення), субжанру (жанрових форм, що дорівнюють одному мовленнєвому акту),
гіпержанру (таких, що об’єднують у своєму складі декілька жанрів), жанроїдів (перехідних жанрових
утворень).
Важливим, на нашу думку, є висновок, зроблений автором (с. 66), щодо необхідності створення
типології МЖ з орієнтацією на типологію дискурсів, що обслуговують суспільство, в межах соціолінгвістичних
і прагмалінгвістичних типів дискурсів, що свідчить про висування автором на перший план соціологічного
(тобто екстралінгвістичного) чинника, що є суттєвим, але, як нам видається, не першорядним при визначенні
типу МЖ, водночас власне лінгвістичні показники частково залишаються поза увагою дослідника.
Своєрідним підсумком четвертого розділу, присвяченого проблемі виділення, розмежування й
організації МЖ, стає історичний коментар формування первинних і вторинних жанрів (усних і писемних), що
ґрунтується на тезі М.М.Бахтіна щодо генетичної залежності вторинних (складних) МЖ (писемних, наприклад, Розділ Х. Рецензії та анотації

277
романів, драм, наукових досліджень і под.) від первинних (простих) жанрів (усних), що склалися в умовах
безпосереднього мовленнєвого спілкування (с. 67). Суттєвим зауваженням до цього положення бахтінської
теорії є акцентування Ф.С.Бацевичем, з посиланням на польського дослідника О.Вільконь, і можливості
зворотнього процесу, тобто переходів від вторинних писемних до первинних усних жанрів, хоча певним
недоліком, на наш погляд, слід вважати відсутність суто українського емпіричного матеріалу, який міг би
підтвердити (або, можливо, й спростувати) припущення автора, оскільки, звісно, можна говорити про певну
близькість польського й українського мовного матеріалу, проте висновки щодо кожної окремо взятої з цих мов
можуть відрізнятися.
Як позитивне тут варто відзначити врахування дослідником не тільки внутрішньолінгвістичних
чинників, що здатні впливати на процес формування й переходу одного МЖ в інший (зміни співвідношень між
МЖ і функціональними стилями, внутрішньожанрові чинники), а й екстралінгвістичних умов (с. 68), що здатні
позначатися на історичній динаміці жанрів, зокрема культурно-історичної, соціальної ситуації, політичних,
психологічних, когнітивних чинників, науково-технічний прогресу, насамперед, розвитку засобів масової
інформації, що “мають величезний вплив на усне і писемне слово, на виникнення нових мовленнєвих жанрів,
що характеризують культуру певної епохи” (наприклад, сучасний МЖ репортажу про подорож і колишній
(середина і кінець ХІХ ст.) МЖ листів із подорожі, або пересування на периферію колись актуального
гіпержанру спілкування на спільній кухні в комунальній квартирі тощо).
Безперечно, актуальним є питання, досліджуване у п’ятому розділі (“Мовленнєві жанри у процесах
спілкування”), що стосується одного з найважливіших понять у сучасній функціонально-комунікативній і
прагматично зорієнтованій лінгвістиці, а саме – поняття смислу. Слід одразу уточнити, що Ф.С.Бацевич згідно
з основною проблематикою дослідження дещо звужує це поняття й під терміном “смисл” розуміє
інформативну складову МЖ у межах спілкування, пропонуючи конкретизувати його як “комунікативний
смисл”. Проте, як зазначає автор, головне питання, яке стосується сутності цього поняття, незважаючи на
активне фігурування його в науковому й щоденному спілкуванні, досі залишається відкритим через відсутність
єдиного підходу до його розуміння й загальновизнаної системи диференційних ознак смислу, що, в свою чергу,
обумовлює й відсутність “більш-менш прийнятної” (с. 71) типології (комунікативних) смислів у спілкуванні.
Важливе значення має спроба подати універсальне визначення цього поняття, введеного в науковий обіг у кінці
ХІХ століття німецьким філософом і логіком Г.Фреге, насамперед, через екскурс в історію становлення поняття
смислу й аналіз найавторитетніших праць лінгвістів, присвячених цій проблемі (сс. 71-73, 78-79, 81-84), в
межах чотирьох провідних напрямків дослідження, пов’язаних з розумінням смислу в гуманітарних науках, а
саме: герменевтичного (у подальшому цей напрям набув розвитку в семіотиці й логічні семантиці) (Матіас
Флациус Іллірійський, Г.Фреге, К.І.Льюіс, французька школа аналізу дискурсу, Г.Л.Тульчинський),
феноменологічного (Е.Гуссерль, М.Гайдеггер, К.Ясперс, Ж.-П. Сартр) (с. 72), екзистенційного (К.Ясперс,
Ж.-П. Сартр, П. Тілліх, М.М.Бахтін) і напряму, що стосується проблем смислу людьких дій та інших
невербальних виявів (В.Дільтей, Е. Шпрангер, М.Вебер) (с. 73).
Йдучи за концепцією, викладеною у фундаментальній монографії Д.О.Леонтьєва “Психологія смислу”
(1999), автор окремо виділяє розуміння смислу В.В.Налімовим, теорія якого не вписується в окреслені підходи,
і пропонує те трактування смислу, яке, на думку Ф.С.Бацевича є найбільш прийнятним для розуміння
специфіки МЖ, тобто: “смисл (чи то смисл текстів, фрагментів світу, зразків свідомості душевних явищ чи дій)
визначається, по-перше, через ширший контекст, і, по-друге, через інтенцію або ентелехію (цільову
скерованість, призначення або напрям руху)” (с. 73), отже, на перший план висувається прагматичний критерій
аналізу комунікативного смислу. Проте суттєвим, на наш погляд, є зауваження автора щодо необхідності
подальшої конкретизації цього поняття не в загальнофілософському розумінні, а в межах окремих наук, в
першу чергу, – лінгвістики, яка останнім часом щораз активніше до нього звертається, й одним з перших рівнів
розмежування сфер застосування цього поняття є рівень мовного і немовного (як основної ланки між психічною
діяльнісю людини й об’єктивною дійсністю) вияву смислу. Цілком виправданим тут є залучення питання, що
стосується співвідношення у мовознавстві:
1) смислу і значення на рівні змістового наповнення, оскільки без належного розмежування цих понять,
диференціація яких виявляє себе вже навіть на лексичному рівні в українській мові (смисл, або сенс і значення),
російській (смысл и значение), англійській (sense і meaning), німецькій (Sinn і Bedeutung), польській (sens і
znaczenie) тощо, не можна говорити про існування “трьох основних найважливіших модусів вияву” смислу в
межах мови – Мови, Мовлення і Комунікації – і, відповідно, про специфіку вияву МЖ (с. 74). Згідно з цим
важливого значення набувають висновки, зроблені Ф.С.Бацевичем щодо останнього (і найголовнішого –
відносно проблеми МЖ) з модусів (Комунікації), зокрема йдеться про виділення кількох понять, що пов’язані з
виявом комунікативного смислу в процесі спілкування, який різною мірою залежить від усіх чинників
комунікативного акту. З-поміж них, на думку автора, варто назвати такі групи смислів: групу понять, що
співвідноситься з особами учасників спілкування й дає підставу для диференціювання окремих підтипів
особистісного комунікативного смислу (адресанта, адресата) (с. 76); категорії мовного коду, що виступають
носіями двох типів смислів (узуалізованого, апріорного, що передує комунікації, та оказіонального,
апостеріорного, який виформовується в ході комунікації як діяльності), тобто мовленнєві акти (Дж.Остін,
Дж.Серль), мовленнєві жанри (М.М.Бахтін), дискурси (с. 77); конкретні одиниці мовного коду (с. 78); групу ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 14

278
смислів, що залежать від значної кількості немовленнєвих чинників (невербальних і паравербальних,
ситуативних, пов’язаних зі специфікою і станом каналів комунікації тощо) (с. 80);
2) значення і актуального смислу слова, де значення розглядається Ф.С.Бацевичем як інваріантна
ситуація поза актом мовлення (комунікативним актом), натомість актуальний смисл ототожнюється з
актуалізацією значення в конкретній конситуації спілкування (с. 79).
Варто відмітити, що дослідник не обмежується розглядом типів комунікативних смислів (с. 80), а,
розвиваючи думку щодо перспектив їх реалізації, прагне перейти на більш узагальнений рівень – рівень
дискурсу – і виділяє узагальнений комунікативний смисл дискурсу (тексту) (з урахуванням основних
дихотомічних ознак, коментуючи ключові положення статті А.Новікова, присвяченої проблемам смислу (сс. 81-
84)) як складний синтез інтенцій учасників спілкування, які вживають засоби мовного коду в конкретному
часопросторовому континуумі спілкування у випадках конструктивної суперечки з пошуком компромісу або
“виведення” узагальненого смислу розмови (двох чи кількох осіб) дослідником, третьою особою або alter ego
одного з учасників спілкування.
Суттєвим, на наш погляд, є також підведення попереднього підсумку щодо комунікативної специфіки
МЖ згідно з концепцією М.М.Бахтіна (с. 86), але в світлі усього зазначеного вище, зокрема підкреслення
загальноінформативної функції жанру (інформація про характер авторського ставлення до дійсності в межах
конкретного типового задуму, яку можна ототожнити з узуалізованим жанровим комунікативним смислом), і
введення поняття “жанровий канон”, що додатково містить інформацію про типові ситуації мовленнєвого
спілкування й типові теми, пов’язані з цими ситуаціями, а також основні випадки порушення цього канону
(внаслідок порушення формальних критеріїв організації МЖ з боку адресата, непряме вживання жанру
адресантом, тобто створення адресантом вторинних МЖ тощо) (сс.86-91) і обов’язкові передумови вдалої
комунікації (с. 91).
Повертаючись до теоретичних питань, зокрема до питання про співвідношення мовленнєвого жанру і
мовленнєвого акту (с. 92), Ф.С.Бацевич закцентовує увагу на процесі формування поняття МА та їх типології в
концепціях Дж.Остіна і Дж.Серля (підкреслюючи щодо типів останнього можливість ототожнення їх з МА
М.М.Бахтіна) і пропонує розглядати зазначену проблему з позицій представників трьох груп
прагмалінгвістичних підходів, аналізуючи кожну з концепцій, зіставляючи їх одну з одною й з бахтінською
теорією й виділяючи позитивні сторони й недоліки кожної з них: на матеріалі англо-американської теорії МА
(St. Levinson, J. Meibauer, J. S. Peccei ), на теорії МЖ з ігноруванням теорії МА (В.Є.Гольдін, О.Б.Сиротініна),
на інтеграції цих теорій (В.В.Дементьєв, М.Ю.Федосюк) (с.93).
На нашу думку, важливе значення має встановлення чітко визначеного ієрархічного характеру
відношень між МЖ і МА (МА як складові МЖ), попри домінувальну в комунікативно зорієнтованих
дослідженнях останніх років тенденцію розглядати їх як категорійні поняття однієї теорії. Водночас жанри не
дорівнюють простій сумі актів – між цими поняттями існують складні співвідношення, які виявляються в тому,
що МА виступає комунікативним осереддям формальних складових МЖ, тобто тих повідомлень та їх частин,
що презентують МЖ у межах дискурсу, і не повинні розглядатися як мінімальні, далі неподільні одиниці
комунікації загалом і МЖ зокрема, а як їх складові, в яких зосереджені інтенції адресата і які взаємодіють з
іншими дискурсивними складовими (пропозитивними, конситуативними тощо) (с. 94).
Продовжуючи розгляд теоретичних аспектів співвідношення ключових понять комунікативно
орієнтованої лінгвістики, Ф.С.Бацевич зупиняється на проблемі визначення відношень між поняттями
мовленнєвого жанру і дискурсу (с. 96), цілком слушно наголошуючи на важливості розв’язання цієї проблеми
для подальшого дослідження сутності МЖ, про що неодноразово згадується в роботі (сс. 13-14, 20, 39-40 і далі).
Покликаючись на праці М. М. Бахтіна й Т. В. Шмельової, автор приходить до висновку, що, виходячи з
розуміння МЖ як історично сформованої складової дискурсу, можна вважати дискурс або рівним одному МЖ
(у деяких випадках), або (найчастіше) – складною єдністю МЖ (Дискурс → його розгортання у межах
конкретних (конкретного) МЖ).
Як справедливо зазначає дослідник, логіка розвитку функціональної стилістики й генології привела до
усвідомлення проблеми мовленнєвих жанрів як однієї з найактуальніших стилістичних проблем, оскільки
історичні зміни мовних стилів нерозривно пов’язані зі змінами МЖ, а питання диференціації мовних стилів,
співвідношення їх з жанрами не отримало однозначної відповіді ні в працях М.М.Бахтіна, ні його послідовників
та інтерпретаторів його концепції (сс. 100-101), зокрема сам засновник теорії мовленнєвих жанрів подекуди не
розрізняє поняття стилю й жанру, а в 70-80-ті роки ХХ ст., коли його ідеї почали активно опрацьовувати в
лінгвістиці, панівним було твердження про МЖ як різновид функціонально-мовленнєвого стилю, тобто його
складова, при цьому жанр формується в межах певного стилю, а останній задає основні координати МЖ (с.
102). На сучасному етапі розвитку генології йдеться вже про переплетення в процесах дискурсотворення
структурно-композиційних і “власне” стильових й стилістичних аспектів МЖ: жанр народжується в стилі,
стиль виформовує жанр і залежить від нього (с. 104).
На думку Ф.С.Бацевича, з якою варто погодитися, одним з найбільш актуальних і водночас найменш
досліджених в україністиці (як, зрештою, в лінгвістиці багатьох європейських країн) понять є поняття регістру
і, відповідно, відношення між регістрами і МЖ (с. 105). Історичний огляд розвитку цього поняття в
британській, американській та австралійській науковій думці (теорії M. A. K. Halliday, J. Monaghan, що мали, у Розділ Х. Рецензії та анотації

279
свою чергу, вихідним моментом погляди Б. Маліновського) дозволяє охарактеризувати проблему, яка постала у
зв’язку з невизначеністю (в термінологічному й смисловому відношенні) цього поняття в сучасній лінгвістиці, а
саме – співвимірність регістрів і функціональних стилей, меж регістрів, співвідношення із контекстом
(дискурсу)(сс. 106-108). За визначенням автора, регістр – це реалізація дискурсу (тексту) в конкретній
конситуації спілкування, в основі котрої лежать імпліковані в комунікативній компетенції мовців правила
(конвенції, звички) спілкування; спосіб існування мови (с. 108), при цьому на його формування впливають як
“внутрішні” чинники (засоби мовного коду), так і “зовнішні” (які витворюються не засобами мовного коду, а
контекстом – у широкому розумінні слова), а також три поняття, що формують модель контексту й за якими
диференціюються типи регістрів: специфіка каналу (способу) комунікації (mode), змісту (конфігурації)
соціальних ролей учасників комунікації (tenor), тематична сфера (простір дії) комунікації (field) (с. 106).
Щодо понять МЖ, регістр і дискурс, то зв’язки між текстом (дискурсом) і контекстом мають діалоговий
характер: текст (дискурс) одночасно віддзеркалює контекст і реалізує його вимоги, тому дослідник робить
слушний, на наш погляд, висновок про те, що регістри і МЖ формують дискурс (текст), виступаючи формами
його реалізації та існування (с. 114). Проте, як нам видається, наведене визначення недостатньо чітко
характеризує поняття регістру, оскільки відсутня однозначні сталі критерії розмежування регістрів і
функціональних стилів, регістрів і контексту (с. 109).
Аналізуючи засоби формування системних зв’язків мовних елементів, які розглядаються в модусі
Мовлення (с. 116), Ф.С.Бацевич пропонує залежно від складників комунікативного акту, а також з погляду
жанрової організації і відношень між МЖ поділяти всі дискурси на два типи: 1) семантичний (домінують
семантичні зв’язки між жанрами), в межах якого певні типи дискурсів (переважно побутового спілкування)
поділяють на синсемантичні (проспективні, ретроспективні, взаємні, або проспективно-ретроспективні),
автосемантичні (ці ж підтипи дискурсів можна розглядати з позицій їх системної жанрової організації,
виділяючи на основі синтагматичних і парадигматичних зв’язків); 2) прагматичний, підтипи в межах якого
визначаються за характером спілкування (автоматизм спілкування в типових комунікативних ситуаціях;
спілкування підтримується учасниками спілкування, зокрема особливостями їх мислення, психічного,
психологічного, фізичного станів тощо) (сс. 116-120). Слід відзначити, що наведена класифікація охоплює
значну кількість типів дискурсів, що може бути використано при дослідженні МЖ та ідентифікації їх типів
згідно з різновидом дискурсу, в якому певний жанр знаходить свою реалізацію. Як позитивне маємо
підкреслити, що дослідник не обходить увагою й той факт, що основою комунікативної організації дискурсів є
їх жанрова зв’язність, а отже, постає питання закономірностей жанрової динаміки у межах дискурсу, що
визначаються змінами стратегій спілкування, а від останніх залежать тематика, моделі адресанта й адресата,
атмосфера спілкування, регістр, тональність і вживання учасниками спілкування допоміжних мовленнєвих
актів (с. 120). Загалом усі перераховані чинники автор пропонує типологізувати так: 1) конситуативні чинники
(зміна ситуації спілкування, зміни в каналах комунікації, тобто погіршення, покращення тощо); 2) чинники,
пов’язані з учасниками спілкування (зміна моделі адресанта, зміна моделі адресата); 3) зміна стосунків між
учасниками спілкування (сс.121-126). Крім того, Ф.С.Бацевич наголошує на тому, що, незважаючи на
можливість динаміки МЖ у дискурсі без спеціальних мовних і позамовних сигналів, у кожній мові витворилися
спеціалізовані мовні засоби для подібних випадків, і пропонує відповідну класифікацію цих засобів, зокрема:
сигнали переривання мовця, сигнали самоперебивання мовця, констатація того, що співбесідник переходить з
однієї теми на іншу і под. (сс.126-130).
Досить вичерпно дослідником розглядаються поняття мовленнєвих жанрів, стратегій і тактик
спілкування у їх зіставному аспекті й визначається приналежність цих явищ до певних рівнів дискурсу, зокрема
установки учасників дискурсу визначаються як такі, що задають стратегії і тактики комунікативної поведінки,
тобто визначають аспекти мовного коду, насамперед, вибір і взаємодію МЖ як категорій дискурсу, і
поділяються на дві групи із подальшою диференціацією: міжособистісні (установка на самого себе, на
адресата, на слухача, на третіх осіб) та позаособистісні (установка на дійсність, на пропозиційний зміст, на
мовні засоби) (с. 131). Стосовно інших згаданих категорій, проблема співвідношення яких досі залишається не
до кінця вирішеною, то стратегія і тактика, на думку автора, різко не протиставляються, оскільки виступають
різними рівнями дискурсивної діяльності, причому комунікативна тактика є категорією мовленнєвої
діяльності й може бути аналогом МЖ, що розглядаються тоді як втілення тактик, а стратегії – це текстові
категорії, щодо яких мовленнєва тактика являє собою мовленнєвий акт, є складовою жанру і прийомом
реалізації мовленнєвої стратегії (с. 132).
У спеціальній літературі наголошується на існуванні закономірних зв’язків між комунікативними
сферами мовленнєвими подіями і МЖ. Це обумовлюється соціокультурним характером мовленнєвого
спілкування в процесах діяльності людей, в якому визначальну роль відіграють чинники соціального стану,
рангу й ваги адресата. Проте, видається дещо невмотивованим ігнорування статусу адресанта (безперечно,
щодо адресата), оскільки він як витворювач ситуації спілкування формує свою стратегію і підбирає
комунікативну тактику з урахуванням власної соціальної ролі стосовно ролі адресата (сс.132-133).
Оскільки для успішної інтеграції в соціумі людина повинна володіти не тільки відповідною мовою, але й
загальноприйнятими правилами мовленнєвої поведінки, а МЖ – це стереотип цієї поведінки членами певного
соціуму, то, як справедливо стверджує дослідник, можна виділити три аспекти стереотиповості породження й ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 14

280
сприйняття МЖ у процесі комунікації: когнітивно-конструктивний, соціально-психологічний,
соціокультурний (с. 134), що ґрунтуються на поняттях соціального статусу (одна з центральних категорій
соціолінгвістики, що характеризує зв’язок між адресантом і адресатом і виявляється в усіх складових
мовленнєвого акту вже на етапі його комунікативного розчленування на констативи й перформативи (с. 135),
у межах МЖ (як комунікативна навичка побудови типового жанру з типовою для нього інтенцією в конкретній
ситуації спілкування (с. 137)), у дискурсі як цілому (побудова дискурсу з дотриманням смислових рольових
очікувань партнерів покомунікації (сс. 137-138)); а також позначає місце людини в соціальній системі, яке
включає права і обов’язки, а також взаємні очікування поведінки (зокрема, комунікативної), які є їх наслідком
(сс. 133-134).
Водночас, враховуючи такий актуальний для сучасної соціальної взаємодії аспект як гендерні
відмінності в спілкуванні, Ф.С.Бацевич підкреслює, що жанрово-текстові аспекти мовлення і комунікації
чоловіків і жінок майже не досліджені, тому маємо тільки деякі спостереження над цією проблемою, переважно
в русистиці. Загалом комунікативний простір влаштований опозитивно стосовно гендерного параметра, що
характерне і для жанрів дискурсу, проте якісь конкретні висновки робити ще зарано, оскільки узагальнених
досліджень жанрових особливостей чоловічого і жіночого мовлення до цього часу ще немає (с. 139).
Так само актуальною є спроба характеристики основних комунікативних позицій (поточних “его-станів”)
учасників спілкування, тобто позиції Дорослого, Дитини і Батька, дослідження яких ще, фактично, не
проводилися в межах сучасної комунікативної лінгвістики та лінгвістичної прагматики (с. 140), але, на нашу
думку, варто було б докладніше зупинитися на характеристиці позицій учасників спілкування.
Досліджуючи проблеми породження і сприйняття мовленнєвих жанрів, лінгвіст досить часто стикається
з випадками комунікативних невдач при породженні й сприйнятті мовленнєвих жанрів. Як зазначає
Ф.С.Бацевич, у випадках розгляду МЖ як складної єдності змісту, стилю, композиції та комунікативної мети
постає проблема породження і сприйняття цієї категорії у міжособистісному, міжкультурному, масовому та
інших типах спілкування, причому в цих процесах повною мірою не вивчені психо-, соціо-, лінгвокогнітивні
механізми відтворення (чи створення) адресантом згаданих типових складових МЖ і, відповідно, їх сприйняття
(впізнавання) адресатом, а також можливості їх конситуативної варіативності. Отже, однією з найбільш
актуальних психолінгвістичних проблем у сфері вивчення МЖ постає проблема жанрової компетентності та її
формування в онтогенезі. Слід погодитися з думкою дослідника щодо принципово жанрової природи
мовленнєвого мислення, яка визначає й особливості смислового сприйняття мовлення (с.141). Водночас
зрозумілим є й те, що в процесах реалізації механізмів породження і сприйняття МЖ у комунікації можливі
різноманітні типи девіацій (невдач, провалів), що залежать від різних чинників комунікативного акту, під якими
слід розуміти когнітивні за своєю природою невдачі, що виявляються в порушеннях не стільки мовної, скільки
комунікативної семантики (прагматики), зачіпають усталені в мовленні закони комунікації (важливим, на наш
погляд, є наголошення в зв’язку з цим дослідником на розмежуванні девіації, пов’язаної з мовною
компетенцією, які багато в чому визначаються специфікою лексичної й граматичної семантики і визначають її,
та девіації, пов’язаної з комунікативною компетенцією, яка взаємовизначається семантикою комунікативною)
(с. 142), з-поміж яких можна назвати: комунікативні девіації, пов’язані з особою адресанта; порушення
орієнтацій мовця на процес спілкування; порушення взаємоорієнтацій учасників комунікації; комунікативні
невдачі, пов’язані з особою адресата, а головною причиною їх слід визнати рівень жанрової компетенції
мовної особистості, додатковим чинником з якою є жанрове очікування, що налаштовує слухача на ту або
іншу типову комунікативну ситуацію (сс. 143-150).
Друга структурна частина цього дослідження, як вже зазначалося вище, присвячена практичному
аналізу мовленнєвих жанрів утішання і прямого телевізійного репортажу як найменш вивчених зразків МЖ
розмовного дискурсу. Як зазначається в роботі, актуальним для систематизації й опису українського
розмовного мовлення, корпус текстів якого, фактично, відсутній, є виокремлення й опис МЖ у межах
розмовного дискурсу, жанрова природа якого й досі залишається в багатьох своїх аспектах недослідженою
(с. 152). Тому звернення Ф. С. Бацевича у своєму дослідженні до цієї проблеми видається особливо науково
значущим і перспективним. За спостереженнями автора, в межах цього дискурсу жанрові різновиди можуть
виявлятися й ідентифікуватися не однаково: наявні МЖ з чіткими межами, які носії мови й дослідники легко
ідентифікують, проте є й такі, виділення яких їз дискурсу і відміжування від інших типів МЖ потребує певних
складних мисленнєвих і лінгвістичних процедур. Такі жанри виформовують комунікативно-смисловий
комплекс із достатньо близькою й складно диференційованою метою учасників спілкування (або одного з них),
їх межі всередині комплексу нечіткі й рухомі, а мовні засоби, що їх формують, спільні й інтерпретуються
залежно від ситуації, контексту спілкування, зміни комунікативних намірів учасників інтеракції, атмосфери
спілкування тощо. До цих (комплексних) МЖ слід відносити: втішання, підбадьорювання, заспокоєння,
обнадіювання та інші, об’єднані комунікативною метою мовця (адресанта) змінити психоемоційний стан
слухача (адресата) (с. 153).
Зупиняючись на аналізі МЖ втішання, Ф.С.Бацевич окреслює коло основних проблем, що потребують
вирішення внаслідок функціонування цього жанру в розмовному дискурсі: 1) вичленування із загального
комунікативно-стратегічного континууму дискурсів “вплив на психоемоційну сферу людини” МЖ утішання,
встановлення його місця в цьому континуумі; 2) уточнення жанрової природи МЖ утішання; 3) встановлення Розділ Х. Рецензії та анотації

281
найбільш важливих комунікативних тактик утішання; 4) визначення найбільш комунікативно активних мовних
засобів утілення цих тактик; 5) виявлення найтиповіших причин комунікативних невдач адресанта в ситуації
втішання адресата (с. 156).
Одразу можна зазначити щодо місця цього МЖ у дискурсі, яке дослідник характеризує за результатами
достатньо ґрунтовного спостереження над функціональною “поведінкою” МЖ, проведеного експерименту
(опитування 85 студентів другого курсу філологічного факультету Львівського національного університету
імені Івана Франка) та аналізу складових дефініцій тлумачних словників, що втішання найтісніше
комунікативно пов’язане зі співчуттям, заспокоєнням, обнадіюванням, підбадьорюванням (близькими до
втішання) та умовлянням, переконуванням, порадою, настановою, проханням (протиставленими втішанню) (за
найважливішою комунікативною рисою – монологічністю).
Видається важливим формулювання системи принципів комунікативної організації МЖ утішання,
серед яких слід виділити наступні: 1) комунікативна мета адресанта (виведення адресата з глибикої
психоемоційної кризи), 2) загальний комунікативний смисл (здійснення сугестивного впливу: “Я можу
(повинен) втрутитись і спробувати нормалізувати психоемоційний стан адресата”) (с. 158), 3) модель автора
(адресанта) (розгляд внтрішнього світу адресата як такого, що відхилився від “норми”, а тому потребує певної
корекції, причому саме адресантом) (с. 159), 4) концепція адресата (перебування у стані глибоких
психоемоційних змін внаслідок впливу на нього певних негативних ситуацій, подій, станів), 5) подійний зміст
(тобто структура як комунікативної події, яка має “сюжет” (початок, продовження, кінець) і складається зі
звертання до адресата, спонукання адресата до змін, повідомлення, яке може викликати в адресата позитивні
зміни, (факультативно) констатація покращення стану адресата) (с. 160), 6) чинник комунікативного минулого
(як ініціатива з боку адресанта), 7) комунікативного майбутнього (як правило, позитивна модель майбутнього,
що змальовується адресантом) (с. 161), 8) модельна (жанрова) тональність (як правило, щира, зацікавлена,
емоційна, дружня, неофіційна тощо) (с. 162), 9) тактики втішання (дослідник виділяє 19 основних різновидів
тактик, наприклад, усе минулося, тож, треба думати про майбутнє; це типовий випадок, не треба
перебільшувати; вселяти надію на майбутнє тощо, а також прямі / непрямі, одноактні / багатоактні) (сс. 162-
171) і мовленнєві засоби їх втілення (пестливі форми звертання, співчутливе “ми”, риторичні запитання і под.)
(сс. 171-172), 10) додаткові МА (наприклад, “репліки убік”) (с. 173). Загалом, як слушно зазначає дослідник, в
реальному спілкуванні не всі складові обов’язково наявні; як правило, обов’язковими є друга й третя складові, а
перша й третя – ситуативно необов’язкові.
Водночас не можна не згадати про випадки комунікативної невдачі в побудові МЖ втішання, серед
основних причин яких цілком виправданим, на нашу думку, є називання Ф. С. Бацевичем формування
неправильної (неточної, неадекватної) моделі адресата, що може виявлятися у межах таких підтипів:
1) неправильне визначення адресантом комунікативної позиції (поточного “его-стану”) адресата; 2) відсутність
тактичної гнучкості побудови МЖ “утішання”; 3) невміння адресанта дібрати потрібні мовні засоби втілення
МЖ (сс. 174-175).
Що ж до особливостей прямого спортивного репортажу як жанру теледискурсу, що розглядаються у
сьомому розділі цієї роботи, то варто уточнити, що дослідником аналізуються найважливіші особливості
прямого спортивного телерепортажу на матеріалі футбольних матчів, які коментували і коментують журналісти
“1-го національного”, “1+1”, “Інтеру”, “СТБ”, “ICTV” телеканалів, починаючи з 1997 р. і до цього часу (що
становить значний інтерес для лінгвістів, оскільки подаються результати опрацювання “живого” матеріалу,
відсутність якого позначається на розвитку сучасного мовознавства), а саме: поєднання слова і зображення
(взаємодія засобів різних семіотичних систем – візуальної та звукової), висвітлення типу спортивної події,
що є причиною низки особливостей організації мовного коду, зокрема спонтанності, ситуативності (що, в
свою чергу, стають причиною інших особливостей формування мовного коду: “теперішнє репортажу”,
“теперішнє постійне”, ситуативність), прагнення до точного відтворення подій, документалізму,
прагнення до втілення авторського “я”, символізація (того, що відбувається на спортивному майданчику),
динамізм, модель адресата (розрахування на обізнаного й зацікавленого глядача), подвійне (англо-
національне) позначення багатьох її понять (сс. 177-180).
В основу аналізу жанру прямого спортивного телерепортажу, як і у випадку з МЖ утішання,
Ф.С.Бацевич кладе “анкету” МЖ, запропоновану Т.В.Шмельовою, проте не обмежується переліком визначених
дослідницею (с. 54-55), а доповнює кількома аспектами, зокрема додає критерій комунікативного смислу (у
цьому випадку він, фактично, тотожний комунікативній меті і його можна сформулювати так: “Я,
телекоментатор такий-то, сутність цієї спортивної події бачу саме таким чином”) та модифікує образ
адресанта (вже не автора, а коментатора), образ адресата (з уточненням – глядача, слухача) (сс. 180-181), а
в межах подійного змісту виділяє три тематичні групи: ознайомлювальну інформативну частину,
коментування власне гри, висновкову частину (сс.181-182).
Враховуючи той факт, що з-поміж засобів мовного втілення МЖ прямого спортивного репортажу
основний акцент ставиться на професіоналізмах, дослідник подає спробу класифікації цих лексичних
одиниць, найбільшою проблемою щодо якої є нечіткість меж між тематичними групами, що пояснюється
специфікою футбольної гри, зокрема динамікою, фізичною й психологічною боротьбою тощо: результат гри та
його оцінка; фізичні дії на полі та їх оцінка; загальні поняття, пов’язані з організацією гри, її правилами; ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 14

282
характеристика фізичного, психічного тощо стану учасників; дії гравців із м’ячем, технічні прийоми та їх
оцінка; організаційно-тактичні дії гравців і команд та їх оцінка (сс. 183-185). При цьому однією з особливостей
професіоналізмів і жаргонізмів, які виділяє дослідник, є утворення внаслідок скорочення (еліпсування)
словосполучень, серед яких: 1) лексичні включення (с.186-187), 2) словотвірні включення (с. 188), з
урахуванням можливості ненормативної зміни семантичної і синтаксичної сполучуваності при творенні
емоційно-експресивних професіоналізмів, метафоризації (внаслідок якої переосмислюються лексеми з
військової, побутової сфери, на позначення фізичних дій, побутових вчинків, руху, природних явищ, інших
видів спорту, просторові поняття тощо) (сс. 188-190), метонімізації (с. 190-191), 3) міжлексемні зв’язки,
зокрема: дискурсивна синонімія (с. 192), дискурсивна антонімія та енантіосемія (с. 193), 4) мовленнєві акти в
структурі репортажу.
Як зазначає Ф.С.Бацевич, основна причина девіацій спонтанного мовлення у межах МЖ телерепортажу
пов’язана не з комунікативною, а з мовною компетенцією журналістів, зачіпаючи усі рівні мовної систем
(с. 194), і спричиняється складною взаємодією когнітивних і мовних чинників у процесі побудови пропозиції
повідомлення, виявляючи себе на усіх етапах породження мовлення. Тому можна погодитися з дослідником
щодо його пропозиції виділяти основні типи помилок на кожному з етапів, відповідно: І. на етапі розчленування
початкового задуму слід говорити про 1. накладання виділених аспектів (сс. 195-196), 2. надлишкову
експлікацію складових виділених аспектів (с. 196-197), 3. неповноту експлікації виділених аспектів (с. 197),
4. неправильне співвіднесення виділених смислів з мовними структурами (с. 198); ІІ. в межах етапу
категоризації (напр., супровід процесу категоризації накладанням синтаксичних структур, у яких реалізуються
назва стану й причини) (с. 199); ІІІ. на етапі пропозиціювання можлива значна кількість девіацій, зокрема
1. добір нестандартного конверсива (с. 200), 2. неідіоматична лексикалізація (с. 201), 3. наклалання синонімів
(с. 202), 4. надлишкова лексикалізація (с. 202-203); ІV. щодо етапу побудови поверхневої (синтаксичної)
структури висловлення, то слід говорити про 1. скорочення синтаксичної структури пропозиції, 2. перебудову
синтаксичної схеми речення, 3. контамінацію несинонімічних лексем (с. 204), 4. трансформації у складі
усталених виразів (с. 205) (для пояснення причин виникнення девіацій на цьому етапі дослідник вводить
поняття лексичного параметру (за моделлю “Смисл↔Текст”), тобто узагальненого смислу слів та
клішованих словосполучень, що мають певну кількість своїх конкретних утілень, носієм якого
виступають лексеми або члени словосполучення: Magn (носій глибинного смислу ‘дуже’, ‘висока міра’) з
уточненнями Plus (‘більше’) і Minus (‘менше’) (сс. 206-211), Oper (напівдопоміжне дієслово, що поєднує
учасника ситуації з назвою самої ситуації) (сс. 211-215), Func (напівдопоміжне дієслово, що поєднує учасника
ситуації з назвою учасника ситуації як додатка) (сс. 215-218), Liqu (ліквідатив, дієслово зі значенням ‘робити
так, щоб ситуація перестала мати місце або взагалі стала не чинною’) (сс. 218-219), Caus (каузатив, дієслово
зі значенням ‘робити так, щоб деяка ситуація почала мати місце’) (с. 219)); V. на етапі побудови поверхневої
лексико-семантичної структури висловлення привертають увагу 1. невідповідність лексичного елемента
головної “асерції” пропозиції (сс. 220-221), 2. невідповідність лексеми пресупозиційній структурі пропозиції
(с.221), 3. невідповідність лексеми нормам сполучуваності конкретної мови (сс. 221-222), 4. добір лексеми,
паронімічної нормативній, 5. інші типи девіативного набору лексем (с. 222).
Отже, як зазначає Ф.С.Бацевич, незважаючи на спробу в цьому дослідженні охопити максимальну
кількість відкритих питань, що стосуються теорії мовленнєвих жанрів і дотичних із нею як в україністиці, так і
в світовій лінгвістичній науці, і запропонувати варіанти відповідей на них, багато проблем залишаються
нерозв’язаними (сс. 225-227), зокрема проблема формування жанрового мислення в онтогенезі, співвідношення
літературознавчого і лінгвістичного підходів до поняття “жанр” і “стиль”, про яке писав М.М.Бахтін,
оволодіння системою МЖ у філогенезі, проблема зіставного вивчення МЖ і особливостей МЖ у міжкультурній
комунікації, аспекти моделювання структур МЖ, проблеми соціальних чинників впливу на структуру,
розвиток, функціонування МЖ тощо. Загалом спілкування індивідів, комунікативне життя, саме існування
суспільства неможливі без вільного розвитку всіх без винятку типів дискурсів і дискурсивних практик із
притаманними їм жанровими формами – висновок, до якого підводить дослідник.
Загалом монографія “Лінгвістична генологія: проблеми і перспективи” характеризується значним
обсягом майже (або взагалі) не досліджуваного “живого” матеріалу, тобто зразками усного розмовного
дискурсу, творчим підходом до висвітлення нових для сучасної генології проблем та нетрадиційним
трактуванням питань, заявлених у працях засновників та сучасних представників функціонально-
комунікативної, антропологічно зорієнтованої лінгвістики.

Анатолій Загнітко, Оксана Путіліна
Надійшла до редакції 19 вересня 2005 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.