Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Іван Дзюба ДОНЕЦЬКА СКЛАДОВА УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Уже доводилося говорити про те, що в сучасному українському суспільстві недостатньо усвідомлені
реґіональні джерела й багатства національної культури і разом з тим недостатньо закріплені її
загальнонаціональні символи. Донеччина тут в особливому становищі, оскільки її культурне життя не сповна
інтеґроване в культурне життя всієї України, а значна частина населення живе в ілюзії належності до сфери
російської культури, – насправді фактично не засвоєної і здебільше й не уявлюваної адекватно.
Оголошена тема є надзвичайно широкою і складною, потребує спеціальних ґрунтовних досліджень, і тут
можна лише в загальному окреслити кілька її аспектів. А саме: Донеччина як об’єкт суспільних і культурних
проектів української інтеліґенції; Донеччина як тема української літератури й мистецтва; Донеччина як суб’єкт
українського культурного життя чи генератор культурних ініціатив.
Мабуть, немає потреби починати з етнічної історії Донеччини – вона в загальних рисах відома,
досліджена особливо в працях останніх років (наприклад, у публікаціях доктора історичних наук Василя Пірка),
і тільки лінощами думки або політичною упередженістю можна пояснити, з одного боку, нескінченні спроби
заперечити або применшити присутність українського етнічного елементу в цих краях, починаючи з ХVІ ст.,
так і, з другого боку, ігнорування масштабів міграційних потоків у ХІХ й ХХ століттях і волюнтаристського
державного оргзабезпечення робочою силою грандіозного індустріального будівництва в часи УРСР та як
наслідок – нагромадження відповідних етнокультурних проблем і суперечностей.
Але попри все, Донеччина в усі часи була частиною України та її культури.
Вражає вже тільки простий перелік імен видатних особистостей, яких Донеччина дала українській
культурі. Родина Алчевських, Микита Шаповал, Микола Скрипник, Володимир Сосюра, Архип Куїнджі, Іван
Карабиць, Микола Руденко, Іван Світличний, Анатолій Солов’яненко, Михайло Гришко, Леонід Биков, Вадим
Писарєв, Василь Голобородько, Павло Байдебура – це далеко не всі… А скільки видатних учених вийшло з
Донеччини!
У Донецькому українському муздрамтеатрі в 1933-1935 рр. працювала Любов Гаккебуш, яка 1933 р.
разом з Володимиром Добровольським заснувала Сталінський театр ляльок. У Маріуполі працював видатний
фольклорист-славіст Михайло Гайдай. З Донецьким оперним театром пов’язані імена М.Момота, Ю.Гуляєва,
Р.Колесник; з драматичним театром – імена О.Утеганова, В.Грипича та інших видатних діячів театру; у
передвоєнні роки в Донецькій опері працював Натан Рахлін – один із найяскравіших диригентів другої
половини ХХ ст.
З Донеччини вийшли не тільки відомі державні діячі СРСР та Української РСР, а й визначні постаті
української діаспори: Павло Гладкий – орієнталіст, організатор Владивостоцької української громади (1906-
1910), редактор ж. “Вестник Азии” (1914-1917), голова української громади Манчжурії; згадуваний уже Микита
Шаповал – видатний політолог і соціолог, дослідник робітничого питання і національного руху; з покоління
Другої світової війни – поети Леонід Лиман, Володимир Біляїв; прозаїк Василь Гайворонський, поетеса, прозаїк
і художниця Емма Андієвська, одна з найоригінальніших постатей української літератури, а вже в наш час –
видатний мовознавець Олександр Гаркавець, який уперше описав вірмено-кипчацьку та урумську мови.
Історію з’яв української професійної культури на Донеччині можна починати з 80-х років позаминулого
століття (фольклорну творчість тут оминаємо), коли в Маріуполі, де було створено перший на Донеччині театр,
виступали П.Саксаганський, І.Карпенко-Карий, М.Садовський; сюди приїздили трупи М.Кропивницького,
М.Старицького.
До речі, тим, хто дотримується версій про відрубність Донеччини від усієї України, а особливо
зловживає протиставленням Донбасу Галичині, цікаво буде знати, що ще 1902 р. на Донбасі поширювалися
політичні летючки з Галичини (див.: “Робітничий клас і українське національне питання”, с. 4). Пояснюється це
просто: на Галичині, на нафтових промислах Дрогобиччини, організований робітничий рух розвинувся раніше,
ніж на Донбасі, і там був досвід, яким нафтовики готові були поділитися із шахтарями.
В літературі донецька тематика вперше з’являється в творчості Бориса Грінченка, який учителював на
Донеччині. В оповіданнях “Каторжна” (1888), „Панько” (1893), „Батько та дочка” (1893), “Серед чужих людей”
(1890) зі співчуттям змальовано злиденне життя й жахливі умови праці шахтарів. Разом з тим шахтарське
середовище з його пиятикою, вульгарністю й суржиковою мовою постає як чинник деморалізації та
денаціоналізації села. Можна, звичайно, говорити (і багато говорилося) про обмеженість народницького ідеалу
письменника, але й заперечувати правдивість змальованих ним картин не доводиться. Як і його щирого
співчуття до тяжкої долі шахтарського люду, що особливо знайшло вираження в оповіданнях “Панько”,
“Батько і дочка”.
І все-таки Б.Грінченко дивився на Донеччину збоку, з села, шахтарі для нього, як і для його героїні
Сохвії, “чужі люди”, і не випадково деякі його герої, скуштувавши гіркого шахтарського хліба, вертаються на
село, звідки втекли в пошуках кращої долі. Інакше у Миколи Чернявського, який надовше вкорінився в
© Дзюба І.М., 2007 ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

10
Донеччині (вчителював у Бахмутській духовній семінарії в 1889-1901 роках). Для нього Донеччина – „рідний
край”, і в його „Донецьких сонетах” уперше постають ліричні пейзажі цього краю, оповиті роздумами про
історію, про соціальні колізії життя. Він приєднався до маніфесту Михайла Коцюбинського із закликом
розширювати ідейно-тематичні обрії української літератури, виходити за межі села, писати про інтелігенцію,
робітництво, і його оповідання засвідчували поважність намірів наших реформаторів.
Учителював на Донеччині (в 1899-1908 роках) і молодший колега Чернявського, його учень Спиридон
Черкасенко. Як і Чернявський, він пише про тяжку працю та безпросвітний побут шахтарів, але й пристрасно
заперечує недоброзичливі стереотипні уявлення про них.
Ви смієтесь, що п’яний я?
Та байдуже мені!
Горить, болить душа моя
І серце все в огні…
На чужий присуд: “Тварюка він”, – поет відповідає:
… Дурні! Дурні!
як вийде з голови
Колись той хміль, то – навісні –
заплачете і ви!..
У прозі Черкасенка маємо картини шахтарського побуту й праці; участь шахтарів у революції 1905 року
відгукнулася в його творчості образами молодого покоління шахтарів, які стають на шлях боротьби за
визволення від експлуатації (“Страйк”, “Повинен”, “В шахтах”, “Сашків кінець”). 1909 року вийшла збірка його
оповідань “На шахті”.
Критика давно звернула увагу на те, що українська література не тільки раніше за російську звернулася
до зображення боротьби робітництва (І.Франко написав повість “Борислав сміється” 1881 року, коли ні в
російській, ні в західноєвропейських нічого подібного не було; Е.Золя написав свою “Прорість” 1885 року), а й
шахтарів Донеччини “побачила” раніше. Нариси О.Серафимовича “На заводе”, “Под землей”, “Под праздник”
з’явилися 1899 року. Більше того, мотиви шахтарських оповідань Б.Грінченка відгукнулися в російській
літературі. Сюжет оповідання “Панько” переказано в книжці Лібермана “В угольном царстве”, що з нього, як
відомо, скористався Пільняк у своєму “Голом годе”, а сюжет “Батька та дочки” повторив російський
письменник А.Свирський у своїй повісті з життя шахтарів “Чорні люди” (Ів. Ткаченко. “Донбас у художній
літературі”. – “Забой”, 1930, ч. 6, с. 36-37).
У радянській українській літературі першим визначним твором, пов’язаним з Донеччиною, стала поема
Володимира Сосюри “Червона зима” (1921). Хоч того ж таки 1921 року вийшла поетична збірка Миколи
Хвильового “Молодість” з програмовим віршем-звертанням “Рудням” і невипадковим посиланням на Франка.
О рудні, ваше свято,
вітайте жебрака.
Приніс вам слово-злато
Яскравого Франка.
І в цій збірці, і в наступній – “Досвітні симфонії” (1922) – М.Хвильовий намагається ввійти в роль
пролетарського поета, але залишається на рівні декларацій: “Аз єсьм робітник”, “Моя блюза пахне –
вугіллям”… Завод і шахта – швидше екзотичне тло романтичних пристрастей поета: “Ми проходили повз
шахти… //Ми – любовниця і я//… І звернули ми на стежку//… чи то в сонце увійшли? //…Метушилася заграва: //в
спогад бив прозорий шлак, //Леопардило м’язами – //… Я як криця був міцний…” Але його патетичні тиради
„електричному вікові”: „Отче наш, електричної системи віку, да буде твоя непохитна воля там – на землі, як тут
у заводі”, – справляли велике враження на молодих українських літераторів і переорієнтовували їх із села на
місто.
Усе-таки великий талант Миколи Хвильового з усією силою розкрився не в поезії, а в прозі, де він,
залишаючись поетом у рвійності свого натхнення, заглиблювався в густий житейський матеріал та складні
психологічні колізії. І написане в ті ж роки оповідання “Юрко” (1922) може залишитися яскравим свідченням
про настрої та соціальний побут донецького робітництва перших пореволюційних літ, про назрівання
драматичної суперечності між пориваннями революційних мрійників та рутиною стабілізованої щоденності.
(Микола Хвильовий у 1916-17 рр. працював на Дружківському заводі чорноробом у котельному цеху,
грузчиком коксу в Горлівці. До теми Донеччини звертається Хвильовий і в оповіданнях та нарисах останніх
років життя – “Щасливий секретар”, “Останній день”, “Майбутні шахтарі”, – але тут уже відчувається певна
кон’юнктура: Хвильовий мав довести свою “ідеологічну витриманість” перед лицем шалених політичних атак
на нього…)
Образ Донеччини постійно з’являється у віршах і поемах Володимира Сосюри тих років (“Залізниця”,
“Хлоня”, “Шахтьор”), – але швидше як антураж до його лірико-романтичних пристрастей, ніж у якійсь
самостійній художній функції. 1922 року виходить поема Івана Дніпровського “Донбас”, герой якої – шахтар з
діда-прадіда, відзначився як воєнком у війні з біляками, але попався на гачок такої собі буржуазної панни,
зрадив революцію і за присудом ревтрибуналу був розстріляний. Такі екстремальні сюжети – нехитра спроба
заінтригувати й розчулити читача – були модними і стали попередником пізніших сюжетів про шкідників і ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

11
шпигунів, ворогів народу. В обох випадках це була кон’юктурна компенсація малозмістовності. Але характерне
оце прагнення українських письменників “приписатися” до Донбасу, що захопило навіть таких „селюків”, як
Андрій Панів. Якоюсь мірою це було і змагання за Донбас із російською літературою.
В перші роки радянської влади літературне і культурне життя на Донеччині намагається монополізувати
російський Пролеткульт, його “Кримско-Донбасское организационное бюро Центрального Комитета
Всероссийского Совета Пролеткультов”. Та його претензії не були підкріплені ні якимись помітними акціями,
ні наявністю якихось яскравих особистостей. Трохи виразніше виступив російський літературний комсомол.
Видавництво ЦК ЛКСМУ в Харкові друкує 1922 р. книжку Михаїла Голодного “Сван”, про яку сам автор в
“Автобиографии”, написаній 1932 р., каже: “Сван” был первой книгой комсомольской лирики на Украине”
(“Вопросы литературы”, 1968, № 10, стор. 21). Це не так, бо вже вийшла, 1921 року, “Червона зима”
Володимира Сосюри. Для М.Голодного, присланого в губком комсомолу “после окончательного разгрома всех
сил противников нашими войсками на Украине”, Україна – лише географічно-адміністративне поняття: ні про
українську літературу, ні про український народ в його “Автобиографии” немає жодної згадки.
“Пролеткульт” намагається підпорядкувати собі літературну організацію “Забой”, що об’єднувала
переважно початківців з числа тих, хто невдовзі засвідчив помітний хист. “Забой” претендував на роль єдиного
справжнього літературного представника донбасівського пролетаріату і не дуже потребував
пролеткультівського протегування. Спершу трибуною забойчан були літературні сторінки газети “Кочегарка”, а
з вересня 1923 р. починає виходити журнал “Забой” – спершу як щомісячний додаток до “Кочегарки”, а потім
як окреме видання. Першими редакторами були В.Валь і М.Слонімський, серед авторів – робкор Борис
Горбатов, поети Юрій Черкаський, Михайло Матусовський, Олександр Фарбер. Власне, найпомітнішими в
журналі були вірші талановитого шахтарського поета Павла Беспощадного, про якого ще буде мова далі.
Загалом же своїх творчих сил бракувало, і “Забой” друкує московських авторів – поета Ярослава Смєлякова,
О.Безименського, критика А.Селівановського та ін. З’являються на сторінках “Забоя” Дем’ян Бєдний і Михайло
Зощенко, публікуються статті про Анатоля Франса, Серафимовича, – але відчувається випадковість і
хаотичність, відсутність якогось свідомого редакційного курсу. Починають з’являтися вірші українських
авторів – Костя Герасименка, Миколи Упеника, Миколи Рудя; Володимир Сосюра, тепер уже харків’янин,
сприймається тут як свій.
Починаючи від 1925 року “Забой” починає відгукуватись на процеси українізації. Хоч у 24-х числах
журналу українською мовою надруковано тільки вірш В.Сосюри “В забої” та два – В.Краматорського (якщо не
рахувати уривка з поеми Т.Шевченка “Сон”, з портретом Кобзаря), але є вже статейка “Литературные мастера
Украины” (в ч. 7), з якої можна бачити, що “Забой” починає шукати своє місце в українському літературному
процесі. Він бачить його не в “Гарті” Василя Еллана-Блакитного, який, мовляв, об’єднує “литературных
тяжеловесов”, що, мовляв, і “заставило представителей массовой пролетлитературы решительно отмежеваться
от замкнутой организации литературных мастеров” (“Забой”, 1925, № 7, с. 17). “Забой” хоче бути “вместе с
“Плугом” та з ВУАПП, тобто, солідаризується з орієнтацією цих останніх на масовий літературний актив, з
якого і мають вийти справді пролетарські письменники, а не дрібнобуржуазні попутники.
Саме під цим кутом зору зустрічний інтерес до “Забою” як до можливого свого резерву виявляють і самі
ВУАПП та “Плуг”.
У числі 19-20 “Забою” за 1926 р. читаємо вірші “плужанина” В.Найди “На Донбас! Привіт “Забою”:
Знов п’є перо із нетрів ясних –
Його і тут я не спиню,
Свій миргородський “Плуг” в Донбасі
“Забойським” кайлом заміню!
Бо у “Забої”, як і в “Плузі”,
Кується новая доба,
І у братерському Союзі
Злились Україна й Донбас!

Певна річ, за цими літературними рекогносцировками стояли глибокі суспільно-політичні процеси та
демографічні зміни. На донецькі шахти й заводи приходили в пошуках роботи маси українського селянства.
Водночас за умов внутрішньопартійної боротьби в політбюро більшовиків політика українізації (коренізації),
на яку зорієнтував партію Ленін задля утримання під її контролем українських мас, діставала нові акценти. Для
зміцнення своїх позицій у партійному керівництві Сталін потребував підтримки України, отож прихильники
політики українізації могли активізувати свої зусилля, спираючись на загальне піднесення українського
культурного життя. “Забой” реагує на цю тенденцію, певно, не без “скрипу”. В ч. 15-16 за 1926 р. друкується
редакційна стаття “Певец великого пролога. (К 70-летию со дня рождения Ив.Франко)”, в якій українського
письменника оголошено ледве чи не предтечею пролетарської літератури, але чомусь із посиланням на
“особенности русской обстановки” та на “художественное творчество дореволюционных русских писателей…”
(підкреслення мої. – Авт.) – “Забой”, 1926, № 15-16, с. 25. У ч. 19-20 – апологетична стаття П.Кулиниченка
“М.С.Грушевський. (По случаю 60-летия со дня рождения и 40-летия научной деятельности)”. А в ч. 23-24 –
стаття К.Довганя “Украинская литература перед девятым октябрем”. Стає традицією березневі числа журналів ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

12
відкривати портретами Т.Шевченка й матеріалами про нього. Так, у ч. 3 “Забоя” за 1928 рік надруковані статті
С.Щупака “Шевченко тепер” та під криптонімом “И. С-н” – “Певец селянской Украины”, а в ч. 7 – нарис Петра
Шахтьора (псевдо Амоліна) “По Шевченковским местам”.
У ч. 4 “Забоя” за 1928 р. з’явилося знаменне гасло: “Рабочие Донбасса должны знать украинских
писателей”. Воно було приурочене до приїзду на Донеччину П.Тичини, В.Сосюри, І.Микитенка, О.Вишні,
П.Панча (автора чи не найцікавішого з тодішніх творів про Донбас – „Повісті наших днів”). Їх урочисто
зустрічали, возили на виступи по шахтах і заводах. У журналі з’являються рубрики: “Украинскую книгу – в
массы”, “Обзор украинских журналов”. У ч. 6 – велика стаття І.Ткаченка “О современном украинском романе”
з оглядом творів О.Досвітнього, А.Головка, П.Лісового, В.Підмогильного, Є.Плужника, О.Донченка. Оцінки
критика стримано доброзичливі, хоч і з елементами політичної прискіпливості та вульгарного соціологізму.
В наступному, 7-му числі, – під криптонімом “С.” стаття “Лирник революции. О творчестве В.Сосюры”.
Основна думка: “Он нам рассказал о жизни горняка, о жизни и борьбе шахтеров из донбасских угольных
пещер, рассказал просто, но захватывающе и убедительно”.
Українізація набула на Донеччині особливо важливого політичного і культурного значення. Один із її
ідеологів та організаторів, старий більшовик Микола Скрипник, сам донеччанин, так характеризував ситуацію:
“Колись багато товаришів гадало, що Донбас – це не Україна, а робітники Донбасу здебільше не українці.
Виявляється тепер, що це цілком не вірно; серед гірняків 3/4, цебто близько 70 відсотків робітників, українців.
До нових заводів, копалень ідуть нові тисячі, десятки й сотні тисяч робітників з села, треба, щоб основні кадри
донбасівського кваліфікованого пролетаріату оволоділи українською мовою, українською книжкою,
українською культурою для того, щоб мати можливість впливати на ці нові робітничі шари. Значна кількість
донбаських робітників говорить ломаною мовою, мовою українською, але з домішками російських слів, з
перекрученням мови взагалі, так що вони правильно не говорять ні українською, ні російською. Українська
книжка, бібліотеки, український театр, українська газета допоможуть донбасівцям оволодіти українською
мовою і придбати собі знання української культури” (Микола Скрипник. Статті й промови. Т. ІІ, ч. 2, сс. 142-
143).
Отож і літературне життя на Донеччині зазнає глибокої реорганізації. “Забой” як літературна спілка
підпорядковується ВУСППу, а однойменний журнал перестає існувати в колишньому форматі.
На ІІІ Вседонецькому з’їзді “Забою” ухвалено резолюцію: “Забой ставить собі одне з основних завдань –
втілення української культури в Донбасі, для цього в першу чергу потрібна українізація “Забою”. І далі: “Забой
повинен бути організацією українських пролетарських письменників Донбасу з секціями пролетписьменників
нацменшостей в Донбасі”.
Після тривалої перерви у вересні 1929 року виходить перше число оновленого “Забою” – українською
мовою. У статті, якою він відкривається, говориться про гостру кризу, яку в кінці 1928 та на початку 1929 років
пережила літературна організація “Забой”, а заразом і її орган. Причина кризи “крилася в головній, зовсім
неправильній установці, в самому характері “Забою” як літературної організації, що працює в пролетарськім
промисловім центрі Радянської України.” І далі: “Справа в тім, що “Забой” від самого початку свого існування
рахував себе російською організацією письменників на Україні, безпосередньо зв’язаною зі своїм керівничим
літературним центром у Москві, оминаючи всеукраїнський культурно-літературний центр – Харків”. Навіть
після того, як ВУСПП на своєму першому з’їзді в січні 1927 року перейняла на себе керівництво всіма
літературними організаціями в Україні, а ВАПП свої осередки розпустила, “Забой” лише формально визнав
нову ситуацію.
“А тим часом, – читаємо в програмовій статті нового “Забою”, – життя на Радянській Україні плило
своїм буйним нестримним потоком вперед. Разом із соціялістиним будівництвом в галузі господарства, на
Україні широко розгорталася і культурна революція, що під керівництвом комуністичної партії більшовиків
України проводилася й проводиться під гаслом ленінської національної політики, під знаком українізації як
радянського державного апарату, так і пролетарських мас. Почався надзвичайно буйний, небувалий ще в історії
розквіт української радянської культури. До процесу творення української радянської культури швидко
втягалися й робітничі маси індустріяльних центрів України. В цій важливій ділянці соціялістичного
культурного будівництва не залишився позаду й пролетаріят Донбасу. Численні культпоходи, тижневики та
місячники української культури, вечори української літератури, української книжки, тощо, виїзди українських
письменників до робітничих клюбів, на заводи, в шахти, величезна робота, що її розвинули в цьому напрямку
партійні, комсомольські та професійні організації на Україні, дали колосальні наслідки. Найшлися українські
робітники, найшовся український пролетаріат, що не тільки розуміє, але і вживає українську мову в своїм
щоденнім житті як свою рідну мову. Найшовся пролетарський глядач українського театру, найшовся такий же
читач української газети, журналу, української художньої літератури. Найшовся український робітник –
пролетар в Харкові, в Києві, в Херсоні, в Миколаїві, в Одесі, в Дніпропетровському, знайшовся він в дуже
солідній кількості і в Донбасі. Все це заставило замовкнути всіх тих, що не вірили в цей природній факт і
плескали своїми язиками всякі нісенітниці проти українізації. Своє рішуче слово в справі українізації сказав
господар Радянської України – сказав пролетаріат, що активно почав брати участь в процесі творення
української культури як своєї пролетарської соціялістичної культури. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

13
Донбаський пролетаріат в справі українізації не тільки не відстав, а навіть почав випереджувати своїх
товаришів із деяких інших промислових центрів України. Тираж українських газет в округах Донбасу
збільшився дуже швидко в декілька десятків разів, а в часи культпоходу в одній тільки Артемівській окрузі
продано української літератури більш як на сто тисяч карбованців. Все це факти, що наглядно свідчать про
буйний розвиток української культури, про активну участь в українському культурному процесі широких
пролетарських мас Донбасу під проводом своєї партії (“Забой”, вересень 1929, с. 27). В одному з наступних
чисел журналу наводяться статистичні дані, що мають підтвердити успіхи в культуризації робітництва: “Попит
на книгу доходить того стану, що книга стає дефіцитним крамом, особливо щодо української книги (з
книгозбірні сталінського заводу робітники сталінського заводу взяли протягом березня 1928 року 186 книг, а за
березень 1929 року 6096 книг” (“Забой”, 1929, № 3, с. 2). Тут не зайве нагадати, що, як і всі науки, статистика
підкорялася волі партії.
У перших числах “українського” “Забою” переважають ще матеріали російською мовою; українською –
хіба що поезія, публіцистика та критика. Але поступово ситуація змінюється і починають переважати матеріали
українською мовою. Журнал дістає назву “Літературний Донбас”, починає орієнтуватися на загальноукраїнське
літературне життя.
У 1932 році та першій половині 1933 року цей український крен особливо помітний. Навіть повісті та
романи авторів, які досі писали російською мовою, тепер публікуються українською. Ймовірно, це були
літературні переклади, бо важко уявити, щоб такий, скажімо, виразно російський письменник, як Борис
Горбатов, зміг раптом написати свій роман “Ровесники” рафінованою українською, сказати б,
“націоналістичною” мовою.
Мабуть, не всім це було до вподоби, але воля рідної партії – святий закон. Хоча спрямування цієї волі
часто змінювалося. Та про це далі.
Тим часом українське культурне життя на Донеччині виявляється в різних формах. Донецька тематика,
донецький регіон приваблюють не лише письменників, а й відомих митців своєю нерутинністю, соціальним
динамізмом, своїм, можна сказати, революційним міфом, що яскраво вписувався в офіційну ідеологему
пролетаріату як класа-гегемона.
За постановою президії Донецького губвиконкому від 1 серпня 1923 року в Бахмуті на майдані Свободи
розпочато будівництво пам’ятника товаришу Артему. Його здійснювано за проектом молодого, але вже
визнаного скульптора І.П.Кавалерідзе, що переміг на всеросійському конкурсі в Харкові в квітні того ж року.
На пам’ятник працював увесь Донбас, на нього пішло 130 тисяч пудів залізобетону і споруджено його в
рекордний строк – за півтора місяця. Став він шедевром конструктивістського мистецтва і переконливим
символом революційного оптимізму.
1923 року на пропозицію Наркомату освіти на Донеччину виїздить Новий драматичний театр імені
І.Франка, створений на рубежі 1919-1920 років у Вінниці при злитті частини Львівського нового театру та
акторської трупи Молодого театру – під керівництвом Гната Юри. Цікаві подробиці про ці гастролі знаходимо
в спогадах акторки Євгенії Ожеговської.
“Якось скликаються загальні збори. Всі зібрались, як тоді бувало, стовідсотково. Гнат Петрович
оголошує, що НКО пропонує нашому театру влітку їхати на Донбас, куди ще не їздив жоден театр. Так яка буде
думка? Почалось обговорення. Не дивлячись на те, що хтось почав переповідати чутки, ніби на Донбасі голод і
шахти позаливало водою, ніхто на це не звернув уваги. Всі одноголосно, з великим ентузіазмом вирішили їхати
на Донбас, горді того, що є піонерами прекрасної справи і їдуть в густий робітничий центр. Ухвалили взяти з
собою по 10 фунтів сала і по півпуда борошна на випадок голоду”. Вночі завантажились у Білій Церкві, а в
Бахмут приїхали справжніми шахтарями, як жартували, бо виявилося, що їхали у вагоні з-під вугілля. Хазяїн
готелю відмовлявся прийняти їх, аж поки не передсвідчився, що це зовсім не ті актори-п’янички з мандрівних
труп, до яких він звик. “Недовірливо поставилася до нас спочатку і публіка, – згадує Ожеговська. – На першій
виставі зал був напівпорожній, але з другого вечора кожного разу були биткові аншлаги. Перед від’їздом нас
вітали, дякували і взяли з нас слово, що в кінці сезону знову приїдемо”. Так само було і в Юзівці, “в
напіврозваленому театрі”, і в Слов’янську, і в Луганську. “Доводилося ходити на вистави пішки верст по
десять-п’ятнадцять, ночувати на голій підлозі відкритої сцени, під вітром і дощем, траплялося іноді
поголодувати, але ми настільки горіли до праці, до мистецтва, що для нас нічого не було важкого, незручного
(…) Всіх охоплювало єдине бажання – дати найкращу продукцію, не рахуючи ні часу, ні витрати сил” (Євгенія
Ожеговська. Спогади старої франківки: як ми жили в 1922-1923 роках. Публікація Валерія Гайдебури. –
“Культура і життя”, 23 березня 2005 р.).
Частим гостем на Донеччині був Театр ім. М.Заньковецької (заснований 1922 р. Б.Романицьким, спершу
пересувний, а від 1931р. – стаціонарний у Запоріжжі). Тут він відзначив своє 5-ліття, з великим успіхом
виступаючи на рудниках, шахтах, заводах, у робітничих клубах.
Набирає професіоналізму Сталінський держдрамтеатр. Режисер В.Довбищенко ставить тут 1933 року
спектакль за п’єсою висхідної зірки тодішньої української драматургії Олександра Корнійчука “Загибель
ескадри”. В ролі Оксани виступала знаменита Любов Гаккебуш.
На Донеччині створюються численні клубні гуртки та секції образотворчого мистецтва, Палаци праці та
Палаци культури оздоблюють стінними розписами, часто у виконанні самодіяльних художників з робітників. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

14
Влаштовуються виставки творів художників-самоуків з робітництва або такі, як скажімо, Всеукраїнська
художня виставка союзу гірників (1928 р.), Всеукраїнська виставка Н.К.О. в Донбасі, на якій, зокрема, було
представлене майстерне полотно М.Рокицького “Біля домни” – один із визначних творів виробничого жанру.
Київський художній інститут зголошується “послати на місця (в Сталіне, Артемівське, Луганське й т. інш.)”
свої “кваліфіковані молоді сили” (“Забой”, 1930, № 5, с. 35). Дзига Вертов ставить свій знаменитий
документальний фільм “Симфонія Донбасу”.
Розпочинають діяльність нові наукові й культурні заклади: філія Книгової палати в Артемівському,
Будинок науки й техніки в Луганському (“Забой”, 1930, № 5, с. 35) та ін. Інститут єврейської культури при
ВУАН організовує експедиції в донецькі “промрайони”.
Культурно-освітня, культурно-масова робота проводиться на Донеччині у великих масштабах. Але це –
тільки один бік історичної дійсності, до того ж і сам собою суперечливий. Адже ця робота, по-перше, була
підпорядкована “класовій боротьбі”, вихованню нетерпимості до всього, що партія оголошувала ворожим або
що їй здавалося малокерованим, отже, ненадійним. (Не кажучи вже про розпалювання масової антирелігійної
істерії. Ось, скажімо, фото в ч. 3 “Забоя” за 1929 р.: “Велике вогнище в Горлівці. Робітники палять кілька тисяч
ікон”.) Малограмотну молодь нацьковують на професійних майстрів. Ось один із типових, майже
анекдотичних, однак і трагічних епізодів. На Донеччину приїхав видатний художник Федір Кричевський. Ця
подія коментується так: “Старий “визначний” майстер з ім’ям Ф.Кричевський кинувся теж на Донбас заробляти
собі ім’я серед робітництва, конкуруючи з молодняком”. Але він уже, мовляв, почуває свою безсилість перед
молоддю. Секрет недоброзичливої іронії коментаря в тому, що Кричевського прийняли за “бойчукіста”, а саме
чинено погром бойчукізму, і “робітничо-селянська молодь” мала боротися “з націонал-шовіністичними
прагненнями в мистецтві”. Ф.Кричевський шле до Києва розпачливу телеграму: “Рятуйте моє ім’я”, – і це також
стає предметом поглумки коментатора (“Літературний Донбас”, 1933, № 13-14, с. 43). По-друге, орієнтація на
масовізм на практиці означала не так підтягування маси до високого мистецтва, як опускання мистецтва до
нерозвинених смаків, а головне – до ролі маніпулятора свідомістю мас у потрібному партії напрямку.
Мистецтву ставляться злоякісні утилітарні та вбивчо оперативні завдання. Літературна хроніка рясніє
бойовими повідомленнями на зразок: “Тов. Топчій дістав запрошення від робітників (заводу ім. Рикова – Авт.)
написати будь-який твір з життя їхнього заводу” (“Забой”, 1930, № 7, с. 48). Письменники записуються в ударні
бригади для написання творів про шахти й заводи, беруть на себе соціалістичні зобов’язання й звітують про їх
виконання перед робітничими колективами. Літературна атмосфера заряджена закликом: “Створимо
магнетобуди літератури!” (малося на увазі ударне будівництво Магнітогорського комбінату).
За всім цим стояла складна і напружена політична ситуація в СРСР; у Донбасі вона мала свою
специфічну гостроту – під оглядом і соціально-економічним, і національним, і внутрішньо-партійним.
Робітничий Донбас завжди завдавав немало клопоту більшовицькій партії та її каральним органам.
Значних розмірів досягли у 1924 р. заворушення серед шахтарів і страйковий рух, унаслідок чого на 20%
скоротився річний видобуток вугілля. Вбачаючи за цим дію організованих шкідницьких елементів, партія
орієнтує чекістів на ліквідацію вогнищ змови. Розкрито “Харківський центр”, що складався з інженерно-
технічних працівників державного об’єднання “Донвугілля”. У 1928 р. гучна “Шахтинська справа” дала
поштовх усесоюзній боротьбі з економічною контрреволюцією. Громлять “шкідників” по всьому Донбасу,
викрито ворогів на Макіївському металургійному заводі імені Томського та Сталінському комбінаті імені
Сталіна. Якщо вірити ДПУ, то Донеччина була справжнім осиним гніздом троцькістів. А з кінця 20-х років
роботи ще додалося: “куркульський саботаж” колективізації, потім голодні бунти 1933 року і, звичайно ж,
націоналізм, як і в усій Україні (13 лютого 1933 р. В.А.Балицький, тоді заступник голови ОДПУ СРСР,
повідомляв: “Аналіз ліквідованих справ говорить про те, що у даному випадку ми зустрілись з єдиним,
ретельно розробленим планом організації збройного повстання на Україні до весни 1933 року з метою
повалення радянської влади та встановлення капіталістичної держави, так званої “Української незалежної
республіки”). На відміну від деяких сучасних тверджень про те, що “Донбасс порожняк не гонит” і що
українством тут ніколи не пахло, чекісти дотримувались іншої думки. Вони ліквідували донецький осередок
“Української військової організації”, провели арешти у справі “козаків”, перешкодили створенню “Соборної
України” та припинили інші форми української націоналістичної діяльності. Але й цього здавалося мало, і
начальник секретно-політичного відділу НКВС УСРР наказував “переключитися на українську роботу”.
Водночас наполегливо вказувалося на необхідність посилити роботу серед національних меншин,
особливо серед поляків та німців, у числі яких було й чимало комуністів, які емігрували з гітлерівської
Німеччини. Терор проти поляків і німців мотивували інтригами Польщі та Німеччини, які мріяли приєднати –
кожна до себе – Радянську Україну і відповідно готували, разом з українськими націоналістами, повстання.
Необхідність викрити польську інтригу була такою великою, що коли не вистачало до виконання плану арештів
достеменних поляків, арештовували українців і змушували їх визнавати себе поляками.1
Останніми роками опубліковано чимало архівних документів на ці теми. Є і фундаментальна праця
японського дослідника Гіроакі Куромія “Свобода і терор у Донбасі”, який, зокрема, стосовно цього періоду

1 Вадим Золотарьов. ЧК-ДПУ-НКВС на Харківщині: люди та долі. 1919-1941. Х., 2003. Сс. 77, 78, 93, 99, 115. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

15
пише: “…Є докази, що Донбас був серед регіонів країни, які найбільше постраждали від сталінського кривавого
терору”2.
Жертвами цього терору стали й українізація та ті, хто її здійснював або просто зазнав її впливу.
Більшовицька партія, яка в національній політиці певний час балансувала між двома, мовляв,
небезпеками – великодержавного шовінізму і українського буржуазного націоналізму – нарешті вирішила, що в
неї є лише одна, і то смертельна, небезпека: національне відродження України. Успішно завершивши боротьбу
з українським селянством за допомогою голодомору 1933 року, вона зосередилась на винищенні молодої
української інтелігенції. На Донеччині ця боротьба з українською інтелігенцією мала ту особливість, що тут
частіше, ніж у решті України, звинувачення в буржуазному націоналізмі поєднувалися із звинуваченнями в
троцькізмі.
Насамперед це відбилося на долі письменницької організації та її журналу. Дев’яте, вересневе, число
“Літературного Донбасу” за 1933 рік було останнім. У кінці року виходить “зтроєне” число журналу (10-12)
уже під російською назвою: “Литературный Донбасс”. У редакційній статті повідомлялося вже відоме: що
листопадовий пленум ЦК і ЦКК КП(б)У визнав головною небезпекою в Україні “местный украинский
национализм, смыкающийся с империалистическими интервентами”; що націоналістичну контрреволюцію
розгромлено, а шпигунів і диверсантів викрито; що “ставка буржуазно-националистической контрреволюции на
культуру была бита”; що, зокрема, “были разоблачены двурушники, троцкисты, затесавшиеся в ряды советских
писателей Донбасса”. Серед них – і редактор “Забоя”, а потім “Літературного Донбасу” “троцькіст” Григорій
Багнюк, Сава Божко, Лев Скрипник та інші українські автори, прізвища яких зникли зі сторінок журналу:
відбувся фактично розгром українських літературних сил на Донеччині. Заарештований 1933 року, Г.Баглюк
1938 р. був розстріляний у Воркуті разом з 1200 ін. в’язнями.
Нова безіменна редакція, яка тепер знаходилася не в Артемівському, а в Сталіному, повідомляла також,
що “с 1-го января 1934 года журнал начинает выходить при ближайшем участии лучших советских писателей
Москвы, Ленинграда, Харькова и Киева”.
Журнал також інформує, що “с 20 по 23 ноября в Сталино проходил первый съезд советских писателей и
кружковцев Донбасса” і друкує матеріали цього з’їзду, який викликав на змагання письменників Уралу.
Головну доповідь на з’їзді письменників і гуртківців Донбасу зробив гість із Москви, один із керівників РАППу
А.Селівановський. В ній говорилося про все, крім, зрозуміло, питань української культури.
З українізацією і в Донеччині, і в усій Україні було покінчено раз і назавжди, хоч самий цей термін ще
деякий час зустрічався в партійному лексиконі. Тут не нагода сперечатися з тими, хто сьогодні поверхово
судить про українізацію та упереджено її засуджує, не відрізняючи того, що було потребою національного
життя, від того, що було партійною політикою. Але хочу навести один момент зі спогадів відомого державного
діяча, корінного і довголітнього донеччанина, юність якого припала якраз на оті роки українізації, – Олександра
Павловича Ляшка. Коли в 1972 році усували від влади П.Ю.Шелеста, йому на засіданні політбюро ЦК КПРС
закидали, зокрема, й те, що в книзі “Україна наша Радянська” він у неосудливому плані згадував про
українізацію. Про це розповідав О.П.Ляшку М.В.Підгорний. Ляшко ніби-то відповів Підгорному: “Николай
Викторович, я и сам проходил когда-то украинизацию в школе. Благодаря чему, наверное, и родной язык
выучил, и приобщился к чтению классиков украинской литературы” (Александр Ляшко. Груз памяти.
Трилогия. Воспоминания. Книга третья. Часть первая. На ступенях власти. – К., 2001, с. 383). Може, й наївно,
але багатьом варто б задуматися над такими розумними словами.
Але вернімося до 30-х років. Атмосферу їх чудово відтворює вірш Ярослава Смелякова “Июнь 1933
года”, надрукований в “Літературному Донбасі” у вересні того ж року. В Україні лютував голод. Але
московський поет – у тім, як і його українські побратими, – співає про інше страхіття:
… От Юга до Урала
Подымают голову враги.
Враг идет зеленый и небритый
На меня и на моих друзей.

Бей его штыком и динамитом,
Словом золотым.
И недобитых
Словом перекошенным добей.
Я навів цитату із Смелякова, талановитого культового комсомольського поета, задля цього дивовижно
виразного останнього рядка. Так, недобитих (ще нерозстріляних ГПУ) добивали “словом перекошенным”.
“Перекошенным” сліпою ненавистю й самороз’ятрюваною злобою до видимого (ще не названого, але назвати
могли кого завгодно і коли завгодно) ворога.
Сталінська теза про загострення класової боротьби в міру успіхів соціалістичного будівництва,
шпигуноманія та оргія викриттів ворогів народу виявилися “вдячними” для тих літераторів, які свою мистецьку
неспроможність сподівалися компенсувати “виграшною” політико-кримінальною фабулою. Оповідання, повісті

2 Гіроакі Куромія. Свобода і терор у Донбасі. Українсько-російське прикордоння, 1870-1990-і роки. К., 2002, с. 19. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

16
й романи рясніють прихованими ворогами, троцькістами, націоналістами, мстивими куркулями та іншою
нечистю, яка організовує диверсії, аварії, підпали, вбивства активістів і т.д. Власне, цей ентузіазм класової
пильності панував у всій радянській літературі, принаймні, у її видимій частині. Але для творів про Донбас
особливо характерним був образ куркуля, який втік із свого села і переховується на шахті чи заводі,
маскуючись під пролетаря, щоб потай гальмувати переможну трудову ходу колективу (“Захар Вовгура”
В.Гжицького, “Тинда” Д.Гордієнка; цьому агітстереотипові віддав данину і М.Хвильовий в оповіданні
“Останній день”). Але надії його даремні – куркуля скрізь знайдуть. В оповіданні М.Ковшика “Блиски на
перевалах” шахтар-ударник Гнат Бухта глибоко під землею розпізнає колишнього куркуля і білогвардійця
Кукіля, не залишаючи йому жодного шансу:
“Ні, браток. У шахті схованки нема. Ми в шахтах радянську владу боронили. Кров’ю стікали на фронтах.
Життя віддавали. А ти щурем проліз! Тут нори шукаєш? Знайдемо! В норі, у темряві, навпомацки, по голосу, по
очах упізнаємо!…” (“Литературный Донбасс”, 1934, № 11-12, с. 55). Пафос “невідворотності” класової кари
заливає друковану продукцію тих часів.
Цікаво, що коли в журналі “Читач-рецензент” (1930, № 11) був надрукований лист одеських робітників із
закидами письменникові Дм.Гордієнку, який, мовляв, надто концентрує свою увагу на ворожих постатях
замість показати героя-робітника й трудовий колектив (видно, шпигуноманія набридла читачам), –
Дм.Гордієнко виправдовувався у дуже характерний спосіб: мовляв, треба “показати силу й хижість класового
ворога, його ненависть до робітничої кляси”, – “щоб викликати в робітництва таку ж ненависть до того ж
клясового ворога, організувати робітників на боротьбу з контрреволюціонерами-шкідниками” (“Лист-відповідь
Дмитра Гордієнка робітникам Одеси”. – “Читач-рецензент”, 1931, № 1). Не знати, чи справді письменник
вважав своїм літературним обов’язком слідчі дії та виховання чекістських чеснот, – чи, відчуваючи художню
неспроможність творчого задуму, хотів урятуватися за допомогою політичних міфів. Але, в усякому разі, ціну
їх він міг оцінити, коли настала і його черга опинитися перед непідкупним оком ГПУ.
Та хоч якою нестерпною була літературна атмосфера тих літ, письменницьке сумління штовхало декого
до пошуку способів сказати бодай дрібочку правди, розраховуючи на здогадливість когось із читачів.
Скажімо, в літературі й пресі не можна було згадувати про голодомор. Голоду в Україні не було. Були
труднощі з хлібозаготівлями, викликані куркульським саботажем. Куркульня готує бунти, стріляє в активістів,
ховає і гноїть зерно. Однак важко сховати щось від класово-гострого зору комсомольців зі щупами –
геніальним винаходом борців за хлібоздачу. В романі М.Ковшика „З берегів” („Літературний Донбас”, 1933,
№№ 7-8, 9; „Литературный Донбасс”, 1933, № 10-12) маємо справжню поетизацію шукання закопаного зерна зі
щупами. Натхнення додає комсомольцям бадьора пісня:
Ой щуп – щупачок,
Щупнем Мину у бочок,
А Миниху в пузанець,
Нехай везе ячмінець.
Але голод був у капіталістичних країнах. І от В.Краматорський (напевне, псевдо) друкує в
„Літературному Донбасі” (1933, № 1) красномовного вірша „Похід голодних”:
Їм роти скривавив голод –
Є добрб в панів,
Та вони голодні, голі, –
З них ніхто не їв.
Голод бував і в дореволюційній Україні. Отож у розпал „труднощів із хлібозаготівлями”, у березні 1933-
го, в тому ж таки „Літературному Донбасі” з’являється вірш Миколи Решітника „Весна”:
Тільки глянь-но сюди – тут сади.
Квітнуть в саду пишно вишні.
Не життя, а, як кажуть, – „рай”.
Та чомусь не радіють селяни,
Бо діти: – Тату, їсти дай.
Зрозуміло, це було до революції. А тепер: артіль „Червона Зірка” вивершила хлібоздачу, куркулеві ж –
„Соловки, Соловки, дальняя дорога…”
Навряд чи це був просто цинізм – важко уявити таку міру цинізму; швидше, у такий моторошний спосіб
доводилося „озвучувати” заборонену тему. Мабуть, були все-таки читачі, до яких можна було адресувати таким
чином.
А ось у який спосіб інформує про голод Іван Ле в оповіданні „Її кар’єра”. Зразкова партійка Христя
Стодольна викриває голову колгоспу Гуглю – шкідника, який зв’язаний з контрреволюційною організацією, що
призвела до катастрофи в цілому районі.
“В районі є міцна контрреволюційна організація, що діє нечуваними засобами. Адже тільки в цьому
районі і саме в цих чотирьох селах така жахлива нестача хліба, голодування майже поголовне, а в ямах час від
часу викопують сотні пудів зігнилого в землі хліба. До посівної готуються тільки непомірною кількістю
архіреволюційних ухвал, а машин у колгоспах не ремонтують, коні дохнуть, люди вмирають з голоду…”
(„Літературний Донбас”, 1933, № 9, с. 19-20). ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

17
Попри блюзнірське ідеологічне криводушіє, такі пасажі все-таки засвідчують факт голоду.
Ті прозаїки, що писали про робітництво, по-своєму намагалися хоч трохи наблизитися до реальності,
вмонтовуючи в наперед задані схеми класової боротьби та долання ворожих підступів то картини розвалу
виробництва, то проникливі міркування негативних персонажів (звісно, засуджуючи їх), то відхилення в
„побутовізм” або еротику.
Але час порівняної терпимості до таких маленьких диверсій швидко минув, і авторів знаходив суворий
суд партійної критики, – при чому дуже часто самі судді невдовзі опинялися під судом нової хвилі правосуддя.
Ось лише кілька прикладів. 1929 рік. У ч. 3 – стаття Ю.Макаренка „На ворожих рейках”: про оповідання
М.Соболенка „Темпи”, де старий більшовик Пронь Попруга, мовляв, висловлює зневіру в революції. У ч. 9 –
стаття Ол.Фарбера „Поема про Донбас”: про поему Я.Гримайла „Вугільні барикади”; поетові закидається
неправильне зображення ставлення старих робітників до мобілізованих на Донбас комсомольців. У ч. 11-12 –
стаття К.Маслівця „Співець куркульських обріїв” – про Д.Антоненка-Давидовича.
Особливо врожайним на ідеологічні проробки був 1932 рік. У збірці оповідань Андрія Клоччі „Героїка”
неправильний показ Червоної армії, некритичне зображення Василя Блакитного та Гната Михайличенка,
зокрема їхніх поглядів у національному питанні (Ю.Западинський. Спотворена героїка. – „Забой”, 1932, № 3-4,
с. 38-40).
У цьому ж і в наступному числі під обстріл узято Юхима Зорю, який у романі „Депо”, зображаючи
робітниче життя загалом у дусі офіційних уявлень, водночас не оминає непривабливих сторін побуту,
казенщини в партійно-комсомольській роботі, деградації частини активістів, дає відчути колізію між недавньою
революційною романтикою і нудьгою, сірістю пореволюційної буденщини. Присуд однозначний: „Цей роман
від початку до кінця просякнуто троцькістською ідеєю термідоріанського переродження партії і радвлади”
(А.Чулков. Про троцькістську концепцію одного роману. – „Забой”, 1932, с. 25).
Звинувачення саме в троцькізмі не випадкове: щойно з’явився лист тов. Сталіна до редакції журналу
„Пролетарская революция” – „ О некоторых вопросах истории большевизма”, – спрямований проти лібералізму
у ставленні до троцькізму. І скрізь кинулися вишукувати своїх троцькістів.
Наступного року обрії донецької партійної критики розширюються. В ч. 4 під криптонімом Г.Б.
друкується стаття „Донецька радянська література на новому етапі”, в якій, одначе, взято під приціл і інші
(зрештою, вже пристріляні) явища української культури:
„Виступ Тодося Осьмачки, єдиний формою, далеко не єдиний своїм куркульсько-шовіністичним змістом.
Досить зазначити на одеську „Творчу групу письменників-мариністів” з петлюрівською орієнтацією, „Орден
зеленого світлячка” та „Ховрашок” Валер’яна Поліщука, на „Чорногор’я” Івана Сенченка, що приховує під
машкарою ніби придуркуватої наївності куркульсько-шовіністську ідеологію…” („Літературний Донбас”, 1933,
с. 96).
Політичні сигнали змінювалися так швидко, що, скажімо, роман Фелікса Ковалевського „Гута”,
публікований у 1932-1933 рр. як зразок твору на робітничу тематику, оголошують ворожим за перебільшення
труднощів і критику партії вустами „якобы отрицательных героев” (В.Горин, А.Фарбер. Литературная трибуна
троцкизма. – „Литературный Донбасс”, 1934, № 9-10). В число тих, хто „помогал троцкистским клеветникам”,
потрапляє і критик Ю.Западинський, сам автор викривальних статей, про які згадувалося вище.
Кожен струс на верхніх поверхах політичного і літературного життя гостро відлунював і на Донеччині.
Авантюра з убивством Кірова стала приводом для розстрілу групи українських письменників у Києві, і
викриття ворогів на Донеччині дістає новий імпульс. Добивають “недобитих”, шукають нових.
«В донецкой литературе, достигшей в последнее время ряда серьезных общественно-политических
успехов, на протяжении долгого времени «работали» такие «писатели», как Баглюк, Соболенко, давно уже
разоблаченные, как ярые троцкисты, враги рабочего класса. Не лишне вспомнить и имя Ковалевского, автора
клеветнического троцкистского контрреволюционного романа «Гута» […] Редакция журнала «Литературный
Донбасс» допустила грубейшую и тягчайшую ошибку, проявила потерю большевистской бдительности,
предоставляя свои страницы Костю Герасименко, агенту классовых врагов, проникшему в советскую
литературу лишь благодаря отсутствию должного внимания, должной бдительности» (А.Фарбер. Враждебный
поэт. О стихах К.Герасименко. – «Литературный Донбасс», 1935, № 1, с. 87, с. 96).
Можна лише дивуватися, що після такого присуду Кость Герасименко вцілів і, переїхавши до Харкова,
утвердився в українській літературі як талановитий поет. Його загибель на фронті була однією з великих утрат
нашого письменства.
А от інший талановитий поет Микола Дубовик після наскоків критики „помандрував” на схід…
1937-й рік приніс нову хвилю керованої “класової” люті. Поети невиразного поетичного, але гучного
політичного голосу славлять справедливий вирок справедливого радянського суду зінов’євсько-бухаринській
банді і вимагають нових кар:
Осліплі під промінням нашим,
Від власного скажені зла.
Земля і тіл не прийме ваших,
Як ваших діл не прийняла.
(Григорій Триліський. Зрадникам. – ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

18
“Литературный Донбасс”; 1937, № 1-2).
Недоноски! Повзучі, злі,
З колиски прокляті до гроба.
Чужа і на чужій землі
Родила їх, щенят, утроба!
– – – – – – – – – – –
Все, що зробив і що здобув.
Живе й твориме – всю країну
Хотіли за одну добу
Перетворити на руїну.
– – – – – – – – – – –
Благословляю гнів і меч,
Що голови знесе зміїні!
(Микола Рудь. Вбивці. – “Литературный
Донбасс”, 1937, № 1-2).

Як зразок для літератури газети і журнали друкують спішно зварганені шедеври „фольклору”:
Горы-вершины
Мы вас перейдем,
Буржуев стало мало –
Последних перебьем.
(«Литературный Донбасс», 1938, № 2,с. 9-10).
30-і роки принесли великі втрати українській культурі, в тому числі й на Донеччині. Звичайно, життя
тривало, працювали культурні установи, відкривалися нові навчальні заклади, виходили книжки. Тяжкі рани
“лікували” урочистими звітами про небувале піднесення української культури. Ще з більшою помпою, ніж
раніше, проводилися зустрічі з уцілілими письменниками.
«31 августа (1935 р. – Авт.) в Сталино приехала бригада украинских писателей в составе: председателя
Правления союза писателей Украины тов. Сенченко (А.Сенченко, більше партчиновник, ніж письменник; не
плутати з шельмованим письменником Іваном Сенченком. – Авт.), прозаика тов. Панча и драматурга тов.
Корнейчука. Приехавшие были встречены на вокзале представителями партийных, общественных и
писательских организаций Сталино.
Первого августа прибывшие писатели посетили Макеевский завод имени Кирова. Вечером знатные
люди завода организовали встречу гостям. Побывав у кировцев, гости вернулись обратно в Сталино, где
приняли участие в работе пленума Городского совета.
Второго числа бригада киевских писателей встретилась с писательским активом г. Сталино […]
Вечером второго числа в клубе им. Балицкого актив Сталинской парторганизации встретился с бригадою
выдающихся украинских писателей для обсуждения итогов Всемирного конгресса защиты культуры […]
Бурными аплодисментами было встречено появление на трибуне драматурга Александра Корнейчука.
Остроумная речь писателя о его заграничных впечатлениях, прослушанная с огромным вниманием,
неоднократно прерывалось аплодисментами.
Второго августа на вокзале гостей провожали представители сталинских организаций. Бригада
писателей выехала в Луганск и Мариуполь для проведения встреч с пролетарской общественностью Донбасса»
(«Литературный Донбасс», 1935, № 8-9).
От такою була невсипуща партійна і всенародна увага до літератури й товаришів письменників. Не те,
що нині. Але чомусь не з’являлося яскравих творів про робітничий Донбас – попри безперервні заклики,
вимоги, постанови обкомів партії та комсомолу, виклики на соцзмагання, тощо.
“Треба викликати на змагання таких російських письменників, як Безименський, Жаров, Караваєва та
інші. Скласти договори на соцзмагання, взяти конкретні зобов’язання, розпочати змагання, й твори про
комсомол Донбасу будуть” (Леонід Первомайський. Про виховання нових почуттів і наше літературне
сьогодення. – “Літературний Донбас”, 1933, № 7-8, с. 166).
Були і конкретні соцзобов’язання. “Письменник Г.Баглюк зобов’язався написати низку новел “Друзі
мого дитинства” і закінчити їх до 15-річчя комсомолу; донецький поет Ю.Черкаський зобов’язався написати
цикл віршів “Ячейка”; К.Герасименко – книгу віршів “Молодість”; письменник Клоччя зобов’язався написати
п’єсу для Донецького ТРОМу; Смєляков зобов’язався приїхати до Донбасу й написати цикл віршів” і т.д. (там
само, с. 177).
На творчій нараді комсомольських письменників Донбасу висловлюються претензії до старших
майстрів: “…Перебудова Донбасу є чи не найвідповідальніший акт у всьому соціалістичному будівництві
нашої країни на даному етапі. Чому ж великі майстри художнього слова, зростаючи в процесі нашого
будівництва, проходять мовчки повз цю тему? (там само, с. 162).
Нарада звертається з відкритим листом до письменників усього Союзу, запрошуючи „кращих майстрів
художнього слова приїхати на певний час до Донбасу” (там само, с. 160). Цей заклик підтримала ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

19
інтернаціональна бригада МОРП: „Ми, персонально познайомившись із життям Донбасу, в своїй творчості про
нього будемо всіма силами намагатися показати ударників комсомольців у всьому житті Донбасу” (підписи:
Леон Муссінак, Франція; Емі Сяо, Китай; Олександр Барта, Угорщина; Лінард Лайценс, Латвія, – там само,
с. 178).
Чому ж доводилося вдаватися до таких екстраординарних, по суті “силових” і малопродуктивних
заходів? Річ не в тому, що робітнича тематика невдячна або протипоказана мистецтву. І дарма сьогодні це
поняття вживають хіба що з іронією, як релікт тоталітарної доби. Насправді на той час у світовому мистецтві
вже була велика традиція звертання до життя робітництва, і навіть виробничий процес не раз ставав об’єктом
зображення та поетизації. Але радянським письменникам важко було змагатися з європейцями, бо їм ставлено
фальшиві завдання: життєвий матеріал підпорядковувати поточним утилітарним гаслам партії. („Є правда
наша і не наша”, – вказував П.Постишев у промові на Пленумі правління СРПУ, закликаючи творити „не
скороспілки, а великі художні полотна” – див. „Литературный Донбасс”, 1935, № 6, с. 5). Навіть якщо прямо
цього не вимагалося або й декларувалася творча свобода митця, на практиці оцінку плодів його праці
здійснювали саме з цих позицій. І не було кінця ні грізним звинуваченням, ні дріб‘язковим причіпкам з приводу
справжніх або уявлених відхилень від зигзагів “генеральної лінії” партії. Особливо беззахисними були менш
відомі місцеві автори. Тут уже залишалося мало місця для того, щоб розкривати в робітничому житті глибини
людських пристрастей і світ суверенної людської особистості або не допускати фальшу в естетизації праці. Не
більше творчої свободи мав письменник і при звертанні до інших тем, іншого матеріалу.
Отож у підсумку з донецької літературної продукції 20-30-х років мало що залишилося помітними
явищами в історії української чи російської літератур. Після Володимира Сосюри Донеччина дала ще одного
справді талановитого поета – Костя Герасименка. На Донеччині сформувався Михайло Дубовик. Ввійшли в
літературне життя Олександр Левада, Микола Упеник, Микола Рудь. Решта імен так і залишилася на сторінках
“Забою” та “Літературного Донбасу”. З прозових творів усе-таки заслуговують уваги пізніше викреслені з
літератури “Горизонти” Г.Баглюка, “Депо” Юхима Зорі та “Гута” Фелікса Ковалевського як спроби бодай
почасти дотримуватися реальності. Цікаво починають у ці роки Павло Байдебура та Андрій Клоччя – останній
більше виявив себе в літературній і театральній критиці. Але з погляду пізнавального чимало можна
почерпнути і з поезії та прози малохудожньої, аматорської, навіть графоманської – вона дає відчути панівні
настрої, а інколи й деякі реалії доби, особливо якщо враховувати “коефіцієнт викривлення”, вгадувати, що
криється за спотвореннями. Так, зрештою, доводиться читати всю літературу 30-х років, принаймні
публіковану.
Якщо говорити про “Забой”, “Літературний Донбас” і “Литературный Донбасс”, то на їхніх сторінках
друкувалися твори не тільки донеччан (можливо, їх бракувало), а й інших українських та російських авторів.
Нерідко саме вони надавали ваги журналові. В усякому разі, цим журнал здійснював важливу функцію
ознайомлення своїх читачів з творчістю визнаних майстрів та створення ширшого літературного контексту для
своїх донбасівських публікацій. Так з‘являлися на його сторінках “Роман Міжгір’я” Івана Ле, окремі поезії
В.Сосюри, Л.Первомайського. Звичайно, добір запрошуваних авторів суворо регламентований: тільки
“надійні”! Журнал дбайливо оберігав своїх читачів від “ідейно невитриманої” літератури.
Те ж саме можна сказати і про публікації російською мовою. З прози найпомітніша публікація –
повість М.Ляшка «Доменная печь». Журнал охоче друкує поезії А.Безименського, Я.Смелякова,
М.Матусовського – спрямування також зрозуміле. З-поміж власне донецьких прозаїків вирізнився Борис
Горбатов, який швидко вийшов на всесоюзну літературну арену. Більш як півстоліття був пов’язаний із
Донеччиною своєю літературною працею Ілля Гонімов; його оповідання та повісті з шахтарського життя і
сьогодні зберігають певний пізнавальний інтерес. У 30-і роки почався письменницький шлях Петра Сєвєрова, в
широкому тематичному діапазоні творчості якого Донбас посідає чільне місце.
Серед молодих російських поетів вирізнявся Юрій Черкаський; 1943 р. він загинув на фронті.
На жаль, немає змоги тут докладніше говорити про єдиного справді шахтарського поета –
шахтарського і в розумінні особистої долі та способу життя, і в розумінні головної поетичної пристрасті: про
Павла Беспощадного. Його спадщина нерівноцінна, багато речей скороспілих і скороминущих, багато
продиктованого політичною кон’юнктурою та самозахистом від нападок вульгаризаторської критики, але ті
кілька поетичних шедеврів, які в нього є («Коногон заболел», «Ночью», «Старый шахтер» та ін.), на мою думку,
мали б забезпечити йому і місце в історії літератури, і вдячну пам’ять земляків. Мали б…
В одному з віршів Павел Беспощадний писав:
Путь Донбасса извилист, неровен
Для горняцких простых увертюр.
Но придет все же черный Бетховен
Из подземных гранитных конур.
«Черный Бетховен» так і не прийшов, великий борг не сплачено і вже ніколи не буде сплачено, але сам
Павел Беспощадний був талановитим творцем отих “горняцких простых увертюр”. На жаль, і він не зміг сповна
розкритися через умови, в які був поставлений, через вимоги, які йому ставлено, через власну залежність від
ідеологічних орієнтацій, які нав’язувалися суспільству.
П.Беспощадний прагнув подати, часом полемічно, не плакатний, а реальний образ Донбасу: ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

20
Не скажу я лживо: «дни так сладки!»
И по строчкам правды не сомну.
Раз забойщик в пьяненьком порядке
Вдрызг избил тяжелую жену.
– – – – – – – – – – –
И не золотом сверкают шахты толщи –
Далеко до пламенной зари…
Загуляла по Донбассу поножовщина,
Хулиганство в рудниках царит.
– – – – – – – – – – –
Ой вы будни, горестные будни,
Ой вы шахты, угольные ямы!
Рудник, рудник, дорогой мой рудник,
Раздирает сердце жизни драма.
Я не даром стал твоим поэтом,
Твои раны тяжки мне и жгучи,
Я иду к тебе с словами света,
Ты ж меня коверкаешь и мучишь…
Такі вистраждані слова Павла Беспощадного гостро контрастували з риторикою поетичної комсомолії,
і дивно, як його не звинуватили у зневірі, тобто троцькізмі. Мабуть, урятував шахтарський стаж. І претензії до
нього звучали швидше комічно. Так, з приводу знаменитого вірша «Коногон заболел», де так щемливо
змальовано прощання смертельно хворого шахтаря з вірним другом усього життя конем Стрепетом, а власне і
прощання Стрепета зі своїм хазяїном, – рецензент пише: «Беспощадному все-таки жалко коня, подземного
товарища Стрепета. Но ведь Стрепет в глазах читателя не просто симпатичный конь. В таком контексте он не
может оставаться просто конем, он уже перерастает в нечто большее и уже выражает собою прошлое шахты».
Отже, виходить, поет романтизує минуле, а може, й жалкує за ним? В іншому вірші Беспощадний полемічно
запитує: «Видали вы когда-нибудь ║ Шахтера, шедшего с работы?» – і малює картину не для реклами.
Рецензент, хоч і доброзичливий, не утримується від докору: «…Перед читателем встает образ, о котором никак
не скажешь, что это образ рабочего Донбасса, уже вступающего в социалистическую пятилетку». І порада:
«Подобный образ можно перенести в другие условия, в иную (не нашу) действительность, чтобы он зазвучал
художественно-правдиво и убедительно» (В.Соболев. О поэзии Павла Беспощадного. – «Литературный
Донбасс», 1934, № 6, с. 106, 108).
Це й не дивно – критика підносила інші зразки, як-от у статті Ю.Западинського “За велике
більшовицьке мистецтво” (“Забой”, 1932, № 1): “Бригада” – вірш Калгинова – це зразок пролетарської лірики,
сповненої радощів молодого творця соціялістичних форм праці:
Я сегодня счастлив и рад,
В груди – погода солнечного дня.
Потому что наша лучшая бригада
Разогналась, цифрами звеня”.

–––– х –––– х ––––

У повоєнні роки Донбас, нарощуючи свій економічний потенціал, стає і потужним науковим центром.
Однак не може похвалитися аналогічним зростанням культурної інфраструктури. Так, кількість театрів навіть
зменшилася порівняно з довоєнним періодом: у Ворошиловградській області їх було 6 у 1940 р. і тільки 2 у
1966. Зате розширювалася мережа культурно-освітніх закладів, художніх та музичних училищ; заохочувано
художню самодіяльність: у середині 70-х років у Донецькій області було понад 8 тисяч колективів художньої
самодіяльності, у Луганській – 5,5 тисячі. Причому самодіяльна художня творчість меншою мірою, ніж
професійна, втрачала своє національне обличчя.
Загалом же зусилля влади були зосереджені на виробництві: за Донбасом і далі зберігалася роль
“Всесоюзної кочегарки” та “Всесоюзної кузні”.
У цікавих, дуже змістовних спогадах відомого державного діяча Радянської України, колишнього
першого секретаря Донецького обкому КПУ, а потім голови Ради Міністрів України, Олександра Ляшка
чимало матеріалу про політичні та соціально-економічні процеси на Донеччині в 50-60-і роки, є й ремінісценції,
що стосуються репресій 30-х років та голоду 1932-1933 і 1946-1947 років. Але характерно, що, докладно
описуючи перипетії партійно-господарського життя, автор нічого не може пригадати з життя культурного,
мистецького. Зрозуміло: ця сфера була на периферії інтересів партійних керівників.
А втім, один епізод є, і він надзвичайно промовистий. Відомий український композитор Вадим
Гомоляка написав музику до балету “Чорне золото”, присвяченого епопеї будівництва комсомольських шахт у
Донбасі. Дія відбувалася на шахті “Закарпатська – Комсомольська”, в основі лібретто – любов дівчини із ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

21
Закарпаття і хлопця-будівельника, що став шахтарем. Балет був поставлений 1958 року в Донецькому театрі
опери і балету, ішов також у Києві й Будапешті. При перегляді спектаклю в Донецьку А.Ляшко як секретар
обкому висловив зауваження, що донецька тема звучить у музиці блідіше, ніж карпатська. Композитор щиро
зізнався, що “написання музики до фону Донбасу” становило для нього труднощі: «Я мало жил на этой земле,
хотя люди здесь золотые. Земля донецкая пока что для меня по-настоящему не зазвучала, не запела. Другое
дело Карпаты. Там, каждый уголок, каждая смерека, каждый камешек на перекатах горных речек поют своим
голосом. Даже капли дождя».
Це багатозначне зізнання натякає на причини невдачі багатьох творів навіть талановитих авторів на
“задану тему”.
Але в епізоді з балетом “Чорне золото” є ще один цікавий момент. Захотів його подивитися шеф
ідеологічного відділу ЦК КПРС Л.Ф.Ільїчов, який приїхав на Донбас на чолі групи, що готувала питання про
масово-політичну та виховну роботу в області для розгляду на нараді в ЦК КПРС. Після першої дії високий
гість, схваливши музику, висловив невдоволення одним персонажем – Яшкою-стилягою, який мав
символізувати негативні явища серед молоді. Коли почалася друга дія, Яшки-стиляги не стало. Тоді високий
гість поцікавився: куди він дівся? Головреж пояснив: після «тонкого замечания» парткерівника його прибрали
зі сцени. Парткерівник-ліберал розсміявся: це вже занадто! Тоді головреж пообіцяв: у третій дії «Яшка попадет
в бригаду коммунистического труда, и по мере его перевоспитания там будет меняться характер его танцев. Его
полюбит хорошая девушка».
Ільїчов, чоловік недурний і не без почуття гумору, робить висновок: “Видите, Александр Павлович, как
все в искусстве просто?” (Александр Ляшко. Груз памяти. Трилогия. Воспоминания. Книга вторая. Путь в
номенклатуру. – К., 1997, с. 375-378).
У 60-і-80-і роки Донбас виходить на одне з перших місць в Україні та в усьому Союзі за освітнім
потенціалом, кількістю масових бібліотек, тиражами місцевої преси на душу населення. Однак у статистичних
довідниках дарма шукати, скажімо, даних про мову навчання в школах, мову книжкової та газетної продукції
тощо. Такі дані стали засекреченими по всій країні, в Донбасі ж вони могли б просто шокувати на тлі офіційних
політичних версій про розквіт української соціалістичної національної культури. Не заслуговував цей край, цей
люд такої міри деукраїнізації! Адже елементи національного самоусвідомлення, імпульси національної гідності
ще жили і шукали виявлення. Ось, скажімо, широко відзначалося 150-річчя від дня народження Тараса
Шевченка, і, попри зрозумілий казенний характер відзначення, воно давало вихід і щирим почуттям пієтету, що
єднали всю Україну. Цікаво, що в ІХ обласній виставці творів художників Луганської області, де більшість із
240 картин 101 автора була присвячена шевченківській тематиці, взяли участь ще й 58 учнів Луганської дитячої
художницької школи зі своїми версіями образу Шевченка. Не останнім вогнищем українського культурного
життя була Донецька філія Спілки радянських письменників України: Павло Байдебура, Андрій Клоччя, Віктор
Соколов, Григорій Кривда, Євген Летюк, журналісти „Радянської Донеччини”. Але треба підкреслити, що й ті
поети та прозаїки, які писали російською мовою – Володимир Труханов, Михайло Фролов, Віктор Шутов,
Петро Сєверов, Тарас Рибас (луганчанин), – також відчували себе причетними до української культури.
Шістдесятницьке відродження озивається і на Донеччині: Василь Голобородько, Василь Стус та його
друзі. Нові імена з’являються в літературі й мистецтві. Пожвавлюється рух і на ідейно-естетичній трасі Київ-
Донецьк. У комплектуванні заснованого 1959 р. Горлівського художнього музею брали участь Київські
художники М.Глущенко, Т.Яблонська, Б.Піаніда, В.Зарецький. А в експозиції музею були представлені також
твори М.Пимоненка, С.Світославського, К.Трохименка, С.Шишка, В.Касіяна, О.Кульчицької, художників
Закарпаття – Ф.Манайла, А.Коцка, З.Шолтеса. У 1966 році на Донеччину приїздять відомі київські художники
Г.Синиця, А.Горська, Г.Зубченко, Г.Марченко, щоб працювати над художньою мозаїкою “Прометей”. Вони
проклали дорогу іншим – 1969 р. у Краснодоні над мозаїкою “Прапор перемоги” працюють В.Зарецький,
А.Лимарєв, П.Плаксій. Інтерес являють враження про Донеччину, якими Алла Горська ділилася в листах до
Панаса Заливахи. “Земля тут стара, териконами увінчана. Люди дивні. Навіть ті, що тут народились, згадують
не цю землю, де вперше ступили босоніж, а ту землю, звідки їх батьки” (А.Горська, лист до Опанаса Заливахи –
3 серпня 1969 р. || Червона тінь калини. Листи, спогади, статті. Алла Горська. К., 1996, с. 62).
“Фактично це буде історія Радянської влади на конкурентному матеріалі Краснодонської “Молодої
гвардії” (62).
Лист від 9 лютого 1968: “Ми працюємо зараз в м. Краснодоні. Створюємо культову споруду – музей
“Молодої гвардії”. Це надзвичайно цікаве, сучасне рішення музею, і саме музею молодогвардійців – людей, які
духом не скорилися фашистам, загинули” (55).
24 вересня 1969 р.
“…Гастролювали в Краснодоні хлопці, київські хлопці, поети: Забаштанський [В-р] та Тимошенко [Б-с].
Була на одному виступі. Загалом добре. Речі цікаві і слабкі. Діти сприймали поетів добре. Більшість дорослих
об’їлася побутом. […] Із гастролів проходить аншлагом сексуально-темпераментна циганщина. А звідти і
ставлення до роботи. Побачили б Ви, Опанасе, якість робіт на нашому будівництві! Не розумію держави –
стільки втрачати, створюючи бидло” (97).
В 60-і роки минулого століття Донецьк стає одним із центрів джазового життя – як місцевого, так і
гастрольного. (Нині, здається, відроджується ця його слава: вже п’ятий рік з успіхом проходить міжнародний ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

22
музичний фестиваль “Донецький джаз”, який засвідчує багатство різнонаціональних джазових традицій та
манер виконання, цього року це був „ДоДж – 2005”: Донецьк, Київ, Москва. Будемо сподіватися, що поряд із
зарубіжними зірками зростатиме участь у ньому українських джазистів, для яких він є доброю школою.)
Для індустріальних, високо урбанізованих регіонів світу не є характерними фольклорні, самодіяльні
форми культурного життя. Під цим оглядом Донеччину можна вважати щасливим винятком. В 70-і роки в
Донецькій області діяло понад 8 тисяч колективів художньої самодіяльності, в Луганській – 5,5 тисяч. І в них
більшою мірою, ніж у професійній творчості, зберігався зв’язок з національним грунтом.
В повоєнні роки посилюється процес русифікації Донбасу, як і всієї України. Здавалося б, парадокс: адже
в кінці 50-х рр.. „на новобудови Донбасу прибували, переважно з західних областей, багато (до 200 тисяч річно)
юнаків та дівчат. Вони створювали сім’ї, заводили дітей” (Г.М.Панчук. Зміни в чисельності населення Донбасу
за 1959-1994 рр. // Матеріали вузівської наукової конференції професорсько-викладацького складу за
підсумками науково-дослідних робіт: історичні науки, політологія. Кн.. ІІ. Д., 1997, с. 162). Але жорстокий
молох русифікації усе перемелював. Хрущовська реорганізація шкільної справи призвела до катастрофічного
зменшення кількості українських шкіл, а потім усебічне забезпечення дістала цілеспрямована політика
створення т.зв. “нової історичної спільності” – “єдиного радянського народу”. Результати цієї політики
настільки суперечили офіційним твердженням про розквіт у СРСР національних мов і культур, що статистичні
дані про мовні аспекти життя суспільства стали найбільшою державною таємницею. Відповідно і в
статистичних збірниках Донецького та Луганського обласних статистичних управлінь знайдемо оптимістичні
цифри про розширення мережі шкіл, збільшення кількості вузів, зростання тиражів газет та обсягів теле- і
радіомовлення, але питання про мовне вираження цієї діяльності обходиться десятою дорогою. Втім, ця
традиція залишається майже непорушною, і неспроста.
Усе це викликало то глухий, то дедалі більше й голосний протест небайдужої меншості, в тому числі й
на Донеччині.
Репресії 1970-х років проти діячів української культури теж не оминули Донеччини. Суд м. Дружківки
покарав 7-ма роками ув’язнення та 5-ма роками заслання письменника Миколу Руденка, організатора і голову
Української Гельсінкської групи, а 10-ма роками ув’язнення і 5-ма роками заслання вчителя Олексу Тихого,
автора рукопису “Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області”, де він писав: “Чи можна
говорити про рівноправність двох мільйонів українців, понад ста тисяч греків, десятків тисяч білорусів, євреїв,
татар та інших народностей у нашій області, як вони змушені зрікатись рідної мови, національних традицій,
обрядів тощо? Рівні права на заробітну платню, ресторан чи магазин – це ж ще не рівноправність”.
Прошу звернути увагу на цю останню думку, в якій сільський учитель засвідчує глибше розуміння
проблеми рівноправності, ніж деякі блискучі світові інтелектуали й політики.
І ще одне: і в цьому випадку, як і завжди, гідні оборонці української мови так само вболівали й за долю
інших загрожених мов. Олекса Тихий, жертва брежнєвських таборів, як і Василь Стус, як і Юрій Литвин, як і
Марченко, віддав своє життя за справедливість для всіх.
Навалити надмогильний камінь на українську мову нікому не вдалося. Але камінь на душі лежить. І цієї
дразливої теми ніяк не оминути.
Донеччина в найгострішому вигляді акумулює успадковані з минулого мовні проблеми, характерні для
всього Сходу й Півдня України, і тому саме вона б могла стати своєрідною лабораторією їх продуктивного
розв’язання. Для цього потрібна політична і культурна воля, якої досі не було. Але воля ця не може бути
сліпою. Її спрямування має спиратися на об’єктивне бачення реальної мовної картини Донеччини, на
врахування мовленнєвої практики різних груп населення. На жаль, ми такого бачення не маємо, переважають
поспішні суб’єктивні висновки. А потрібні докладні статистичні дані з усіх сфер життя і щодо всіх форм
мовокористування; не можна обмежуватися тим, що очевидне. Але мета, хай і віддалена, має бути чіткою:
розширення сфери функціонування української мови. Не за рахунок відмови від мови російської, а завдяки
опануванню мови української. Хай і в тривалому процесі, хай і в наступних поколіннях. Але тут треба
звільнитись від багатьох стереотипів, упереджень, міфів – обом сторонам мовного протистояння. Патріотам
української мови, на мій погляд, час відмовитися від кваліфікації російської мови як “мови іноземної держави”
або м’якше “мови сусідньої держави”. Інакше ми їх на цю „сусідню державу” і орієнтуватимемо, тоді як сама
собою „російськомовність не дорівнює політичній проросійськості” (Андрій Портнов. Свобода та вибір на
Донбасі // „Критика”, березень 2005, с. 5. До речі, цей же автор нагадує, що похідні групи ОУН у 1941-1942 рр.
на Донбасі переходили на російську мову. Див. також інтерв’ю з Євгеном Стахівим “Донбаське відлуння
галицьких бід” – у газеті “Дзеркало тижня” 17 січня 2004 р.).
Треба зрозуміти, що для мільйонів громадян України, і не тільки на Донеччині, російська мова є не
“мовою сусідньої держави”, а мовою, в якій вони виростали і живуть. Але водночас хочеться сподіватися, що
ті, хто вважає своєю мовою російську, зрозуміють: їхній вибір чи вибір їхніх батьків, який здається їм вільним,
насправді не був і не є вільним. Він продиктований вагомими обставинами, а ці обставини склалися внаслідок
десятиліть і століть придушення вільного розвитку української культури, а серед способів цього придушення
був і кривавий терор. Задумавшись над цим, дехто зрозуміє, що історичні кривди, завдані українській культурі
й мові, годилося б відшкодувати з почуття елементарної справедливості. Не йдеться про те, щоб хтось зрікався
російської мови і переходив на українську. Але хай не заважає її розвиткові, не сприймає українське слово як ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

23
загрозу своїй російськомовності. А якщо й сам оволодіє українською, зацікавиться українською культурою, то,
може, зрівняється з тими українцями, які володіють обома мовами, живуть в обох культурах. Оце і буде
справжня двомовність, справжня двокультурність. (До речі, не забуваймо, що є ж на Донеччині і греки, і татари,
і молдавани…) А те, до чого закликають політичні інтригани, – це узаконення, під виглядом двомовності, вже
реально існуючої російської одномовності, узаконення мовних лінощів та культурної деградації. Та й пряма
дискримінація українства, яка триває й досі. Ось один із багатьох прикладів – у листі читача з Маріуполя: „В
нашому місті […] збудовано багато церков російської метрополії, а ось щодо української церкви, то влада
знущається над віруючими, які вже вісім років не мають змоги отримати дозволу на будування собору
Пресвятої Богородиці, і лише тому, що маріупольці там будуть молитися до Бога… українською мовою!”
(„Приазовский рабочий”, 4.03.2005). Але, як бачимо, багато людей з таким станом речей не миряться. І скрізь є
ті, хто працює на завтрашній день: день повноприсутності українського слова, хоч як їм не важко сьогодні.
Читаю в газеті „Український форум” (31 січня 2005 р.) статтю „Макіївка – сестра Донецька”. Авторка –
Марія Щербатих, яка була серед киян-спостерігачів від кандидата в президенти В.Ющенка під час третього
туру виборів. Виборча дільниця, на якій вона була спостерігачем, знаходилась у школі № 89. Ось враження
авторки від школи:
„…Рік 2004 для неї ювілейний – 50 років. Приміщення невелике – старий і новий корпуси. 280 учнів, 22
вчителя. […] Українських класів поки що немає, але скоро будуть (майбутні учні вже активно вчать українську
мову в садочку). З ініціативи вчителя української мови та літератури Олени Миколаївни Нікітіної створена
українська світлиця. В цьому їй багато допомагають і педколектив, і самі учні”. Маленький факт, але буде їх
більше, – і зміниться велика картина.
Реально Донеччина має великі, ще не сповна використані, можливості для емансипації української мови
та справжнього, а не декларативного піднесення національної культури. Тут є достатній інтелектуальний
потенціал не лише в науково-природничій, науково-технічній, але й у науково-гуманітарній сфері та в
мистецтві й літературі.
Функціонують український культурологічний центр, Донецька філія центру гуманітарної освіти НАН
України, обласне відділення НТШ. (Хоч загалом інфраструктуру Донеччини не можна вважати багатою. Так, за
кількістю населення Донецька область майже двічі перевищує Львівську – 4841,1 та 2626,5 тис. осіб, – але
закладів культури в ній менше: театрів – 5 проти 10, бібліотек – 1011 проти 1432, кінотеатрів – 156 проти 226,
клубів – 780 проти 1417. Водночас за кількістю вищих навчальних закладів Донеччина посідає 3 місце в Україні
після Києва й Харкова. – Див.: Володимир Білецький. Схід України в інтерактивних процесах сучасного
державотворення. Д., 2005, с. 11).
Широке коло проблем досліджують учені Донецького національного університету, Донецького
державного університету ім. М.Туган-Барановського, Луганського державного педагогічного університету
(тепер – Східноукраїнський університет), Горлівського державного інституту іноземних мов, Слов’янського
педагогічного університету, Маріупольського гуманітарного інституту. Характерно, що окремі питання з
гуманітарної сфери зачіпаються і в публікаціях технічних навчальних закладів – Донецького національного
технічного університету, Краматорського машинобудівного інституту, Горлівського гірничого технікуму,
Єнакієвського технікуму економіки і менеджменту. Це останнє викликане об’єктивною потребою гуманізації
всіх сфер діяльності сучасного суспільства, хоч ми тільки на початку цього шляху. Характерним явищем
останніх років є і для всієї України, і для Донеччини те, що глибоке осмислення й обговорення болючих
політичних і гуманітарних проблем, загалом кажучи, долі України, ініціюють вчені з негуманітарної сфери.
Так, доктор технічних наук, професор Донецького національного технічного університету Володимир
Білецький є організатором і редактором часопису “Схід”, публікації якого мають всеукраїнський резонанс;
професор В.Білецький також очолює Донецьке відділення товариства “Україна-Світ”. Тут хочеться назвати ще
одного подвижника української культури, на жаль, уже небіжчика, – лікаря-онколога з Луганська Юрія
Олексійовича Єненка, який створив унікальний журнал “Архіви онкології”, а за час свого нетривалого
перебування на посаді заступника голови обласної держадміністрації (1992-1994) організував видання
альманаху “Бахмутський шлях”, відновив музей Бориса Грінченка, вів радіопередачі “Літературна карта
Донбасу”.
В наукових збірниках та виданнях вищих навчальних закладів Донеччини, насамперед Донецького
національного та Луганського університетів, широко висвітлюються питання політології, історії, археології,
правознавства, міжнародних відносин, екології, педагогіки та психології, лінгвістики, літературознавства. Ці
публікації вписуються в загальний контекст української науки, часто звернені до проблем, що потребують
переосмислення, подолання тенденційних підходів радянської доби або нових суспільно-культурних явищ,
відзначаються добрим професійним рівнем (як-от, скажімо, виступи професора філософії Ігоря Паська).
Водночас, скажімо, археологів та істориків природним чином цікавить місцевий, донецький матеріал, який і
сам собою має загальнонаукове значення. Зокрема, по-новому, об’єктивно висвітлюється робітничий рух на
Донеччині, руйнування структур селянського життя в часи колективізації та голодомору, політичні
переслідування 20-х років і терор 30-х, політичне життя 90-х років. Учені Донеччини йдуть тут урівень з усією
українською наукою, власне, є її активною ланкою. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

24
Що ж до мови наукових публікацій, то якщо, скажімо, у місцевих наукових збірниках маємо українською
мовою не тільки окремі публікації з математики, а й багато матеріалів з такої суперсучасної галузі науки, як
інформатика, то не зовсім зрозуміло, чому їх мало в тих галузях, де існує давня україномовна традиція
(ботаніка, географія, геологія), і тим більше, чому більшість публікацій на педагогічні теми – російськомовні.
Тоді не зовсім зрозуміла також роль численних і кваліфікованих методологічних розробок з викладання
української мови.
Не можна не оцінити широкий спектр філологічних досліджень – із загальної лінгвістики, порівняльно-
історичного і типологічного мовознавства, української мови, російської мови, фольклористики, загального
літературознавства, української та російської літератур; від 1993 р. в Донецькому університеті діє лабораторія
вивчення єврейської культури. В науковому світі України добре відомі імена таких дослідників, як
А.П.Загнітко, Є.С.Отін, Ф.Д.Пустова, М.М.Гіршман, С.В.Мишанич, В.О.Соболь, В.А.Просалова, таких молодих
учених, як Анна Біла, та ін. Характерно, що літературознавці Донецького університету та Луганського
педінституту активно включилися в дослідження творчості проскрибованих за радянських часів авторів:
Богдана Лепкого, Уласа Самчука, поетів празької школи. Доцент Донецького національного університету
Вадим Оліфіренко впорядкував збірник творів репресованих донецьких письменників “Уроки правди і добра”.
В популяризацію творів земляків, які були репресовані або опинилися за кордоном, активно включився журнал
“Донбас”. Тут з’являлися імена Володимира Біляїва, Василя Гайворонського, Емми Андієвської. Не так давно в
Донецькому університеті проведено наукову конференцію, присвячену Микиті Шаповалу, – кому, як не
землякам, актуалізувати інтелектуальну спадщину цього видатного соціолога, політолога, публіциста, в якого
почуття та ідеї національної справедливості були органічно взаємопов’язані з почуттям та ідеями
справедливості соціальної. Але тут же хочеться додати, що донеччани в боргу перед іншим своїм видатним
земляком – Миколою Скрипником. Про нього останнім часом багато пишеться і говориться, але все поза
межами Донеччини. Може, тому, що його думки про Донбас сьогодні викликали б багато гіркоти? Дарма, варто
згадати те минуле, з якого ми не винесли науки.
А кому, як не донецьким дослідникам, мала б належати пальма першості в інтерпретації творчості Емми
Андієвської – однієї з найцікавіших постатей в сучасній українській літературі? На конференції “Культурні
зв’язки Донеччини з українським зарубіжжям” Еммі Андієвській був присвячений цікавий виступ студентки
Донецького університету Катерини Бондаренко. Може, це початок роботи майбутньої дослідниці.
На Донеччині пам’ятають Василя Стуса. Йому присвячувалися наукові конференції в Донецькому
національному університеті. Музей Василя Стуса в Горлівці розширює свою діяльність на всю Україну,
відкриваючи в ряді інших міст свої філії.
Дещо робиться на Донеччині для розвитку зв’язків з українським зарубіжжям. Товариство “Україна-
Світ”, Донецька обласна універсальна бібліотека, створені з ініціативи і за допомогою діаспори канадсько-
українські бібліотеки, чи то культурні центри, в Донецьку, Луганську й Маріуполі проводять читацькі
конференції, зустрічі, виставки. Важливо, що є й спроби допомогти українським громадам на Сході, зокрема в
етнічних українських землях. Так, журнал “Донбас” спеціальний випуск (2000 р.) присвятив українсько-
кубанським зв’язкам. Донецький дослідник В.Оліфіренко і кубанський В. Чумаченко підготували, а за
допомогою Українського культурологічного центру в Донецьку й товариства “Україна-Світ” видали посібник-
хрестоматію “Козак Мамай” для школярів Кубані. Підготовлено посібник “Слобожанська хвиля” для вчителів
Вороніжчини, Білгородщини і Курщини.
Як бачимо, багато робиться для актуалізації єдиного українського культурного простору. Чи, точніше:
дещо робиться. Бо на рівні суспільної реальності, а не на рівні наукового усвідомлення, ми ще єдиного
культурного простору України не маємо.
І від цього, може, найбільше страждає Донеччина. І страждає подвійно: неадекватністю засвоєння
цінностей української культури і неадекватністю власної культурної присутності в усій Україні. Причина такої
ситуації не локалізована в Донеччині. Це – ситуація загальноукраїнська: низька динаміка культурного
“кровообігу” в суспільстві, мала пропускна спроможність каналів трансляції культурної інформації. Те, що
надруковане, показане, виголошене у Львові чи Одесі, здебільше залишається невідомим у Києві чи Харкові.
Під цим оглядом на особливо голодному пайку – чи, може, на спецдієті – і була Донеччина. Спробуймо
пригадати: які українські театри чи виконавські колективи, скажімо, після успішних гастролів у Європі, Китаї,
Японії, побували на Донеччині. Коли і перед ким виступали на Донеччині письменники з Києва, Львова,
Миколаєва чи Житомира? Які виставки закарпатських, львівських, одеських чи київських художників були
показані на Донеччині? Навіть сенсаційна документальна фотовиставка Віктора Марущенка „Донбас – країна
мрій” про реальне життя шахтарських селищ – зворотний бік “донецького економічного чуда”, – яка, показана
в Києві, мала резонанс у світі, на Донеччину не доїхала: тут побував тільки буклет. У результаті всього цього –
а цю тему вичерпати важко, – україноцентрична культурна орієнтація донеччан послаблена і в багатьох
випадках поступається перед російськоцентричною. Звичайно, тут є й інші причини; але й елементарна
необізнаність – одна з головних. Невігластво породжує зарозумілість, тверду принциповість у запереченні того,
чого не знаєш.
Так само й про Донеччину, про людей Донеччини знають в інших краях України мало. На екранах
телебачення можна побачити хіба що постаті футболістів та політиків, а тепер ще й претенденток на роль топ- ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

25
моделей. До науковців чи діячів культури інтересу немає. Майже непоміченою пройшла нещодавно виставка в
Києві творів видатного скульптора з Артемівська В’ячеслава Гутирі. Донецьким балетом захоплюються в
Китаї, а в Україні його не бачать. Щоправда, науковці можуть не дуже засмучуватися – їхні здобутки поціновує
вузьке коло фахівців. А от діячам культури, мистцям, письменникам потрібна ширша аудиторія і по можливості
– загальнонаціональна. Особливо потрібна вона літературі. І є велика несправедливість у тому, що розповідане
письменниками Донеччини – і українськими, і російськими, і двомовними – про цей любий їм і знаний їм край
здебільше не знайшло належного резонансу на інших теренах України. А пізнавальна цінність, скажімо,
романів Івана Сергійовича Костирі або Вадима Костянтиновича Перунова безсумнівна. Та й молоді мали що
розповісти і про Донеччину, і про наші спільні людські проблеми: Анатолій Кравченко, Станіслав Жуковський,
Станіслав Калінічев, Петро Бондарчук, Іван Білий, Юрій Доценко, Олена Лаврентьєва, Лідія Колесникова, Олег
Соловей – прийшли в літературу „всерйоз”, кожен з власним естетичним кредо.
Створення насиченого єдиного культурного простору України пішло б на особливу користь російським
і російськомовним письменникам, зокрема, тим, хто шукає нових шляхів у літературі, нових форм вираження,
прагне універсальності. Якщо, скажімо, автори цікавого українського молодого журналу “Кальміюс” уже
знаходять якийсь резонанс і в Києві, і в Харкові, і у Львові, то такого резонансу не має дуже цікавий журнал
“Дикое поле”; унікально талановитий рано померлий російський поет з Маріуполя Сергій Шапкін в Україні
зовсім невідомий, а в Росії незапотребуваний. Це, доля багатьох російських авторів в Україні: вони ніби не свої,
чужі і там, і там. (Так було і в минулому. Ось один із багатьох прикладів – нарікає донецький поет Олександр
Фарбер: “В московской Литгазете от 31 дек. 1935 г. в статье “Поэты в 1935 г.”, принадлежащей т. Суркову,
подводится некий итог работы русских советских поэтов за истекший год. […] Я хочу отметить один, быть
может, для всех пишущих на русском языке наших поэтов “неприятный” факт. Ни одно из имен русских
поэтов, живущих и работающих на Украине, не названо в этой статье.” – Ал.Фарбер. Русские поэты на Украине
// “Литературный Донбасс”, 1935, № 12, с. 190). Не прилучившись до української культури і не потрібні
російській, такі феномени культурного життя Донеччини приречені на провінційність – попри, часто, свій
неабиякий апломб, яким аж сяють місцеві ЗМІ, що самі і є творцями провінційності.
Так не повинно бути. До української культури має належати все талановите, що створене на
українській землі і так чи інакше відлунює її життєвими струмами. Це вплине на розумне і продуктивне
розв’язання багатьох проблем, у тому числі пов’язаних із культурними та мовними орієнтаціями. Та й
ідеологічними, політичними.
Під час політичного протистояння 2004 року було, на мій погляд, багато непорозумінь і помилок з обох
боків, що травмувало свідомість багатьох людей. Цю рану треба загоювати. Але є небезпека, що її
роз’ятрюватимуть під час нової хвилі передвиборної боротьби – цього разу парламентських виборів. Мабуть,
дарма закликати наших політиків не переносити свої кон’юктурні порахунки в сферу національних орієнтацій
та мовно-культурних відносин. Де ж їм і ловити рибку, як не в скаламученій ними ж воді? Але громадськість
мала б не давати себе скаламутити. Нам треба пройти шлях визволення від міфів, стереотипів, упереджень.
Щодо інших – і щодо самих себе. І Донбас треба побачити новими очима.
У створенні радянської міфології Донбасу свого часу не останню роль відіграли донецькі поети й
мистці.
С черным золотом мчат эшелоны,
Мчат со сталью в Москву без конца, –
це «Песня о Донбассе» (слова А.Клычкова, муз. Г.Хархатдинова). І “конца” не передбачалося, бо:
Сколько угля в глубинах Донбасса!
Сколько счастья, Отчизна, у нас!
Ідилічну картину відтворював популярний у 50-і роки «Шахтерский вальс»:
Поздним вечером, поздним вечером
Шахтеры из шахты идут.
Поздним вечером, поздним вечером
Шахтерскую песню поют.
Поетесса пише оду “Невтомним кочегарам”:
Шахтарям, що вірно і невтомно
Держать пар на нашім кораблі.
…Колись на початку минулого століття чи не найталановитіший шахтарський поет Павел
Беспощадний у своєму класичному “Коногоні” уявляв майбутній вихід із каторжного царства підземної праці:
Он идет, этот сильный век,
Слышу грохот и лязг его брони.
На всю шахту один человек
Будет будто шутя коногонить.

На жаль, цей «сильный век» так і не настав, та й навряд чи колись настане в реальності. Але він
відбувався в кінофільмах і в поезії середини минулого століття:
Не хожу пешком в забой – ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

26
Есть трамваи под землей.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Сердце-ток, сердце-ток,
Сердце так и токает.
Мой товарищ бригадир
Лучше всех работает.

Не йдеться про те, щоб іронізувати з міфів, якими жила в ті далекі вже часи вся радянська література,
активно створюючи “другу дійсність” замість автентичної, коли за славою „Всесоюзної кочегарки” забувалися
хижацьке спустошення „підземних комор” донецької землі, перетворення її в геологічну рану, затруєння
атмосфери, жорстока експлуатація робочого люду, дореволюційні „собачовки”, цілеспрямоване придушення
української культури. Говоримо про інше – про те, як складався образ Донбасу – зразкового радянського краю з
богатирським людом, якому “все задачи по плечу” і який гордо крокує по життю з високо піднесеною головою
“гегемона”, – образ, по-фарисейському експлуатований політиками минулого і, як не дивно, оживлюваний
сьогодні.
Донецький економіст Євген Ситник пише (“Чому я не за Я, або Підказки великого міста” – “День”, 13
листопада 2004 р.): “Нині весь Донецьк завішаний білбордами з портретами Паші Ангеліної і Стаханова:
“Парасковія Ангеліна – гордість Донбасу!”, “Олексій Стаханов – пролетарський характер!” Портрети добре
призабутих героїв комуністичної епохи, які досить дивно виглядають на тлі численних салонів продажу
дорогих автомобілів, казино й інших атрибутів “буржуазного” життя. Що хоче сказати цим влада нам, жителям
епохи невиплачених зарплат і підриву будь-якої мотивації до чесної праці? Яке послання влада нам адресує?
Як на мене, зміст послання такий: “Ви працюйте на нас так само, як колись працювали Стаханов і
Ангеліна, – безплатно. А ми заохочуватимемо вас морально”. Моральне заохочення включає накачування
відчуття гордості за “свій край” і заохочення видовищами. Римське “хліба і видовищ” трансформується на
“хліба не обіцяємо, але видовища будуть чудові”. В арсеналі вистав – яскраві феєрверки та вражаючі футбольні
битви. Майже щоночі небо над Донецьком стрясають потужні вибухи – ніхто з перехожих уже не може сказати,
з якого приводу. Здригаються старенькі, чуючи, як деренчить скло у їхніх квартирах о пів на дванадцяту ночі.
Перелякані коти забираються під ліжка. Надривно й на різні лади виє сигналізація автомобілів, сприймаючи
салют за пограбування.
Потужна індустрія, передові технології (місцями) та старі ідоли (скрізь) – таким є сучасний Донбас”.
Звичайно, старих ідолів вистачає і на Харківщині, і на Дніпропетровщині, і на Одещині, та й у самому
Києві, але така агресивна реанімація їх – це насамперед донецький внесок в українську культуру. Причому не
лише в політичну культуру. Бо свідомо й систематично насаджуване фарисейство – це неабиякий елемент
загальної культури, точніше: масштабне витруювання культури.
“Рік духовності” – під символами бездуховності”, – так звалася стаття маріупольської журналістки
Галини Александрової в газеті “День” (25 червня 2004 року). Рішенням Донецької обласної ради 2004 рік був
проголошений “Роком духовності на Донеччині”. Крім концертів, виставок, фестивалів, конкурсів, які
збагатили звіт, але хтозна чи збагатили духовність, він був ознаменований, пише журналістка, ліквідацією в
Донецьку єдиної школи з українською мовою викладання (школа № 36), відмовою перейменувати вулицю, що
носить ім’я ката українського народу Постишева, на вулицю Василя Стуса (як і відмовою вшанування пам’яті
Микити Шаповала, Олекси Тихого, Алли Горської); впровадженням новоявленого символа Донецька – ерзац-
пам’ятника: відлитої на “Іжсталі” копії кремлівської “Цар-пушки”; спробою утвердити ідеологічний сурогат
“ми – донбасівці” як “нову” національну ідентичність. “Тож із жалем мусимо констатувати”, – робить висновок
авторка, – “поки що рік духовності на Донеччині проходить під символами бездуховності”.
Ще на один трагічний парадокс донецького „самоствердження” звертає увагу відомий поет і есеїст з
Харкова:
„…Устремління Донецька до стильових вершин і соціальних позицій краще спостерігати за фасадною
естетикою міста. Не за культурною ж, де навіть примітивного міжусобойчика не спостерігаємо! Україномовний
релікт самвидаву, журнал „Кальміус”, на шпальтах передплатного „Дикого поля” називають всього лише
„экзотическим цветком” на тлі суцільної русифікації регіону. І подібні муміфіковані стосунки цілком
влаштовують обидві сторони. Натомість зовні, архітектурно – все реконструюється” (Ігор Бондар-Терещенко.
Пластика гетто. З книги метафізичного краєзнавства // „Кур’єр Кривбасу”, 2005, № 4, с. 200).
Певно, „екзотичною квіткою” є й „тільки одна обласна газета „Донеччина” з мізерним накладом у 20-25
тисяч примірників на місяць”, „екзотичними квітками” є й 18 інших україномовних видань, тоді як „станом на
01.01.2005 в області зареєстровано 990 періодичних видань”, а місцеві телерадіокомпанії назвати
„українськими можна тільки з відомою часткою гумору” (Володимир Білецький. Схід України в інтегративних
процесах сучасного державотворення. Д., 2005, с. 15, 16).
…Бертольд Брехт у “Ділах Юлія Цезаря” зауважив: ніколи на берегах Тибра не звучало стільки радісних
пісень, як у дні найбільшого рабства. Певно, це загальноісторична закономірність.
Знаменитий слоган: «Донбасс никто не ставил на колени и никому поставить не дано», – народився
саме тоді, коли Донбас, як і вся радянська країна, стояв на колінах. Ставили на коліна і в наш час. Відомий ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

27
донецький політик, патріот Донбасу Володимир Ампілогов самокритично визнає: після виборів 1999 року
Донбас “ліг під владу з надією виростити свого кандидата на посаду президента” (Володимир Ампілогов. Часу
на помилки немає… – “День”, 29 березня 2005 р.). Що було, коли з’явився “свій” кандидат, – всі бачили.
Зрештою, не тільки Донбас ставав на коліна перед олігархами та бандитами, але „по степени
коррумпированости и жестокости «донецкие», особенно в последнее время, вышли на лидирующие позиции в
стране” (Евгений Талышев. Лебединая песня // „Остров”, 13.04.05). А розпачливий характер антинаркотичної
акції громадської організації „Обридло!” в червні 2005 показав, що Донбас близький до того, щоб стати на
коліна перед наркоманією. Самообманний характер має й інша формула патріотизму моїх земляків: “Донбасс
порожняк не гонит”. Але ж ешелони з “відкріпниками” ганяв по всій Україні. А на київському Майдані під час
інавгурації президента Ющенка в гурті донецької делегації прибічників Януковича якась дама виголошувала
просто геніальний вірш: “Нас мало тут, но мы – в тельняшках, и наш Донбасс непобедим”.
Мабуть, крім тих, що в «тельняшках», вистачає на Донеччині і тих, хто в джинсах, у міні, у модних
костюмах, у дранті зі старих часів, – і нікому не варто виступати в ролі символу Донбасу. Він, Донбас, різний і
всякий, мінливий і ще не сформований остаточно. Ось, скажімо, саркастичний коментар донецького журналіста
до спроб підняти всю Донеччину на “захист” Колесникова: “…В разговорах сквозит все же больше
любопытства и сплетен, нежели сочувствия. В палаточные городки никто друг друга не зовет. Жители
шахтерской столицы склонны следить за развитием ситуации по телевизору. “Я сам из Курахово. Начальство
приказало – “Ехать!”, дали автобус… Вот здесь стоим. Говорят, что надо будет ехать в Киев жить в палаточном
городке. Поеду – может, что заработаю”, – говорит участник митинга, мужичок лет пятидесяти, покуривая
“Приму” и ежась от холодного ветра. “Посмотрите вокруг – это все, что вы видите, сделал Колесников. Это все
его. Благодаря нашему лидеру вам платят заработную плату”, – орет ведущий. В защиту человека, которого
Валерий Коновалюк назвал перед всей страной человеком состоятельным, скидываются по полтиннику. А
собирающие бутылки на площади старички и старушки, набрав полные сумки, присоединяются к
митингующим, покрикивая “защитим Донбасс”. (Антон Каменский. Полтинник для председателя // “Грани
плюс”, № 9, 20-26 апреля 2005, с. 7).
І все-таки не є вигадкою, а реальністю був і залишається той донецький патріотизм, у чомусь щирий, у
чомусь облудний, у чомусь і трагікомічний, а швидше, може, та розпливиста донецька ідентичність, в основі
яких – відчуття (хай і перебільшене) унікальної ролі Донбасу в життєзабезпеченні країни (колись – СРСР, тепер
– Україна), але також і особливий дух „неслухняності”, незгідливості, нонконформізму, непокори, що не раз
завдавав клопоту різним владам. Може, найкраще сказав про це японський дослідник Гіроакі Куромія в книзі
“Свобода і терор у Донбасі” (К., 2002). Йдеться не про політично артикульовану свободу, а про той складний
комплекс природних людських інстинктів, що сформувався в мало контрольованому адміністраціями степу, під
впливом козацької вольниці, в середовищі переселенських мас, за умов неймовірно тяжкої праці, жорстокої
експлуатації та неминучого стихійного спротиву владі. Ця своєрідна донецька осібність з елементом анархічної
непокірливості й інстинтивного волелюбства як компенсації відсутнього громадянського суспільства
укладалася історично і в різних формах нагадує про себе і почасти в нові часи. Вона може мати і стимулюючий,
і деструктивний характер стосовно всього суспільства, особливо за нинішніх політичних ігор місцевих
напівкримінальних „еліт”, які за 15 літ незалежності України виробили цікаву стратегію: грабувати самим, а по
несплачені зарплати посилати в Київ. Але цю невинну хитрість уже починають розуміти і на Донеччині.
Всім українським політикам, які хочуть вирішувати проблему Донбасу, варто, на мій погляд, спершу
уважно прочитати книжку Гіроакі Куромія. Вона допоможе їм розуміти, що донецькі проблеми краще
вирішувати не методом приїздів і наїздів (державний секретар України Олександр Зінченко: “У Донецьк
будемо приїжджати стільки, скільки треба буде, щоб забезпечити результат. Якщо треба – жити тут будемо” –
“День”, 26 травня 2005 р.), а покладаючись на громадянську зрілість і розум багатьох у колі самих донеччан –
не всі ж вони неповоротно дезорієнтовані.
Це стосується і політики, і культури.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.