Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Жанна Краснобаєва-Чорна — КЛАСИФІКАЦІЙНІ ПАРАМЕТРИ КОНЦЕПТУ ЖИТТЯ

Стаття продовжує цикл публікацій автора з теоретичних та практичних проблем концептів
української мови. У роботі запропоновано класифікаційну схему концепту, що всебічно відображає його
сутність, подано поетапний опис концепту ЖИТТЯ згідно з опрацьованою схемою.
Ключові слова: концепт, історико-культурологічний, ціннісно-соціологічний, коґнітологічний параметри
класифікації.

На сьогодні в україністиці не існує усталеної й вичерпної класифікації концептів. Вчені виділяють
різновиди концептів лише за одним критерієм (пор. соціологічний, гносеологічний, лінгвістичний,
лінгвокультурологічний, генетичний, соціолінгвістичний, естетичний тощо) [Аскольдов 1997; Карасик 2004;
Кубрякова 1996 та інші]. Проте будь-який концепт одночасно підлягає класифікації за кількома параметрами,
оскільки він наділений цілим комплексом ознак і характеризується багатовимірністю [Краснобаєва-Чорна
2006]. Тому метою статті постає, по-перше: опрацювання класифікаційної схеми концепту з урахуванням
основних та додаткових параметрів класифікації, що всебічно відображає сутність концепту; по-друге:
поетапний опис концепту ЖИТТЯ згідно з цією схемою. Розглянемо найбільш відомі в україністиці та
русистиці класифікації концептів.
С.Аскольдов виділяє два типи концептів – пізнавальні та художні, акцентуючи увагу на рухомості меж
між ними: пізнавальні концепти – схематичні, мають поняттєву природу, оброблюють сферу замінюваних явищ
з одного погляду; художні концепти – діалогічні, оскільки характеризуються чисельністю одночасно значущих
поглядів. Породжувальний і сприймальний моменти свідомості у цьому випадку рівноцінні. Концепти цього
типу характеризуються невизначеністю можливостей і підкоряються особливому виду прагматики – художній
асоціативності, тому вони образні, символічні. Породжені митцем, концепти розвиваються і підлягають
своєрідному збоченню під час сприйняття.
За лінгвокультурологічним параметром концепти поділяються на рамочні та концепти з міцним ядром:
рамочні концепти (від рама – 2. Довільної форми оправа з різного матеріалу, в яку вставляють дзеркала,
портрети, картини тощо [НТСУМ 2004, с. 97]) – це концепти, ідеальний зміст яких утворює своєрідну раму. Ця
рама може накладатися на певні явища. При цьому ці явища можуть збігатися з межами рами, підводитися під
© Краснобаєва-Чорна Ж.В., 2007 Розділ І. ТЕОРІЯ МОВИ

49
неї, а можуть навпаки не збігатися з нею. Отже, маємо концепти, безпосередньо пов’язані з процесом
соціальної оцінки, підведення під норму, що вироблені усвідомленою діяльністю суспільних сил (концепти
Інтелігенція, Цивілізація); концепти з міцним ядром – це культурно значущі концепти у своїй цілісності, у
всьому комплексі ознак, а використання однієї з ознак як рами концепту можливе лише як штучна логічна
процедура (концепти Любов, Віра) [Степанов 1997].
В.Ужченко зазначає, що серед концептів виділяють загальнокультурні й етнокультурні:
загальнокультурні концепти – це концепти, що віддзеркалюють загальнолюдські цінності й уписані в
культурно-глобальний контекст (концепти Життя, Смерть, Воля); етнокультурні концепти – це вербалізовані
феномени з етнокультурним компонентом, уписані в культурно-національний (культурно-ареальний) контекст
(для українців – це концепти Віз, Хата, Рушник; для донецького ареалу – Шахта, Лава).
А.Гуревич розподіляє культурні концепти на космічні (універсальні категорії культури, що
перегукуються з філософськими категоріями часу, простору, руху) та соціальні (просто культурні категорії
Свобода, Право, Багатство, Власність), а В.Маслова додає ще третю групу – національні концепти [Маслова
2001].
В.Карасик пропонує протиставляти три типи концептів: етнокультурні концепти – ментальні утворення,
актуальні для всієї етнокультури; соціокультурні концепти, актуальні для певної групи в межах певної
лінгвокультури. Концепти цього типу неоднорідні: виділяють концепти, що об’єднують великі групи людей за
віковими, гендерними, освітніми, становими ознаками, та концепти, що ідентифікують малі групи носіїв певної
субкультури – від об’єдань за інтересами до родини; індивідуально-культурні концепти, актуальні для
індивідуума: індивідуально-авторські концепти, що виражаються ключовими словами, властивими
письменнику чи філософу; концепти, що визначають психотип особистості [Карасик 2004, с. 118-122].
А.Вежбицька використовує семантичний параметр і вводить терміни концепт-мінімум, концепт-
максимум та енциклопедичний додаток: концепт-мінімум характеризує неповне володіння смислом слова, що
притаманне звичайному носію мови, якому відома сама реалія, але вона є начебто периферійною для його
життєвої практики; концепт-максимум охоплює „повне” володіння смислом слова, що притаманне звичайному
носію мови, якому реалія відома в усьому її обсязі; енциклопедичний додаток розширює концепт-максимум
професійними знаннями.
За коґнітологічним параметром виокремлюють дві групи концептів: первинні й вторинні концепти;
прості й складні: первинні концепти – це вихідні концепти, сутність яких не підлягає аналізу; вторинні
концепти – похідні концепти, що розвинулись з первинних, підлягають подальшому уточненню та
модифікаціям, потрапляючи під вплив інших концептів постійно видозмінюються; прості концепти – концепти
репрезентовані одним словом у мовній картині світу; складні концепти – концепти представлені
словосполученнями і реченнями [Кубрякова 1996, с. 90-91].
У галузі творчого мислення найчастіше говорять про наукові та художні концепти, що відповідно
стосуються спеціальної та естетичної сфер людського знання (Н.Данилюк, В.Іващенко, Л.Міллер). Сьогодні в
галузі суспільних наук, за даними В.Іващенко, як наукові розглядають концепти Етнос, Нація, Комунікація,
Спілкування (М.Каган), Ментальність (А.Соколова), Жанр (С.Штирков), Тероризм (К.Петров) тощо; у
філологічній концепції – концепти Система, Функція, Домінанта (Ю.Тинянова). На матеріалі сучасних
художніх, публіцистичних, фольклорних текстів вивчаються й описуються естетичні концепти Істина, Добро,
Краса (Е.Береговська, Н.Артюнова, О.Леонтьєва, І.Тарасова).
На жаль, при вивченні концептів не враховується історичний параметр класифікації, хронологічні межі
певних часових відрізків (концепти Античності, концепти Середньовіччя, концепти Відродження, концепти
Просвітництва, концепти Нового часу тощо). Більшість лінгвістів говорить про приналежність концептів до
культури, зазначаючи, що саме вони „формують тіло національної культури” [Степанов 1997], „наділені
культурним змістом” [Жайворонок 2004, с. 27]. Традиційно культура поділяється на світову та національну
[Бокань 2000; Культурология 2000; Подольська, Лихвар, Іванова 2003; Селичев 2004; Чорненький 2004]. Тому
вважаємо доречним застосовувати терміни світові концепти та національні концепти. Світові концепти –
концепти, що постають внаслідок синтезу кращих досягнень усіх національних культур. Національні концепти
– концепти, що є синтезом однієї культури, її різних класів, соціальних груп.
Опрацьована класифікаційна схема концепту складається з трьох основних етапів: 1) поділ за історико-
культурологічним параметром; 2) поділ за ціннісно-соціологічним параметром; 3) поділ за коґнітологічним
параметром; і чотирьох додаткових етапів: поділ за соціолінгвістичним, лінгвокультурологічним,
гносеологічним та естетичним параметрами. Актуальним також постає приналежність до традиційного чи не
традиційного погляду на певні проблеми, що висвітлюються в різних роботах різних вчених.
На першій стадії класифікуємо концепт за історико-культурологічним параметром на світовий
концепт або національний. Серед національних концептів виділяємо: концепти первісної доби, концепти
Давнього Світу (концепти Давнього Єгипту, концепти Давньої Месопотамії (Дворіччя), концепти Давнього
Китаю, концепти Давньої Японії), концепти античних держав (концепти Давньої Греції, концепти Давнього
Риму), концепти давніх слов’ян, концепти Середньовіччя (концепти Середньовічної Франції, концепти
Середньовічної Англії, концепти українського Середньовіччя і т.д.), концепти Відродження (концепти
італійського Відродження, концепти Франції доби Відродження, концепти українського Відродження тощо), ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

50
концепти доби Просвітництва (концепти Франції доби Просвітництва, концепти Англії доби Просвітництва і
т.і.), концепти Новішого часу (концепти радянського часу, концепти пострадянської Росії, концепти
пострадянської України, концепти США тощо). На наступній стадії кожний з названих концептів може
отримати статус загальнонаціонального або етнокультурного. Однак необхідно пам’ятати, що „концепт завжди
містить етнокультурний компонент, який може виявлятися з різним ступенем виразності, бути по-різному
експлікованим, але наочно прояснюється на основі порівняння з відповідними концептами інших мов чи
діалектів однієї мови” [Ужченко 2005, с. 238].
На другому етапі з’ясовуємо приналежність концепту до однієї з трьох груп за ціннісно-соціологічним
параметром: 1) матеріальний, 2) духовний (пізнавальний, інтелектуальний, моральний, філософський,
правовий, релігійний концепт) і 3) політичний, екологічний або економічний концепт.
На третьому етапі окреслюємо коґнітологічні параметри концепту: генетичний параметр – первинний
концепт або вторинний; структурний параметр – простий або складний концепт; мікроконцепт або
макроконцепт; семантичний параметр – концепт-мінімум, концепт-максимум, енциклопедичний додаток.
Можливі також додаткові етапи класифікації концепту за соціолінгвістичним параметром на
етнокультурний, соціокультурний або індивідуально–культурний концепт; лінгвокультурологічним
параметром – на рамочний концепт або концепт з міцним ядром; гносеологічним параметром – на
повсякденний або науковий концепт; за естетичним параметром – на науковий або художній концепт тощо.
На першому і другому етапах класифікації концепту враховувалися традиційні погляди, що
висвітлюються майже у всіх підручниках з культурології. Однак треба пам’ятати, що існують численні
нетрадиційні погляди, представлені різними вченими у різні часи. Таким для історико-культурологічного
параметру постає погляд М.Данилевського та його дванадцять історико-культурологічних типів, згідно з якими
можна виділити концепти єгипетської цивілізації, концепти китайської цивілізації, концепти ассиро-вавилоно-
фінікійської цивілізації, концепти індійської цивілізації, концепти іранської цивілізації, концепти єврейської
цивілізації, концепти грецької цивілізації, концепти римської цивілізації, концепти аравійської цивілізації,
концепти фінікійської цивілізації, концепти германо-романської, або європейської цивілізації, концепти
перуанської цивілізації. Для ціннісно-соціологічного параметра актуальним також постає погляд Л.Уайта
(Наука про культуру, 1949), згідно з яким доречно членувати концепти на технологічні, соціальні та ідеологічні.
Тепер спробуємо застосувати опрацьовану класифікаційну схему до концепту ЖИТТЯ.
На першому етапі лише побіжно окреслимо основні віхи концепту ЖИТТЯ і розкриємо його специфіку
як національного концепту Давнього Єгипту, Давньої Месопотамії, Давньої Індії, Давнього Китаю та Давніх
слов’ян. Крім того, концепт ЖИТТЯ належить до загальнонаціональних концептів.
У Давньому Сході можливості всіх психічних процесів та переживань тогочасної людини перебували у
стадії зародження. Усвідомлення світу відбувалося стихійно, за кожним поняттям приховувався образ, жива дія.
Давній Єгипет ІV–ІІІ тис. до н.е – межа н.е. (складники концепту ЖИТТЯ: душа, мумія, піраміди,
фараон, Сонце, Сфінкс тощо). Найважливіша риса культури Давнього Єгипту – протест проти смерті.
Пристрасне бажання безсмертя позначилося на світогляді єгиптян, сформувавши своєрідну культуру. Фахівці-
культурологи вважають, що в будь-якій іншій цивілізації протест проти смерті не набув такого яскравого,
конкретного, обґрунтованого й викінченого вияву, як у Єгипті. Потяг до безсмертя став підґрунтям для
виникнення заупокійного культу. Саме через незгоду єгиптян з неминучістю смерті народилося вчення, згідно з
яким смерть не означала кінець: прекрасне життя на землі може тривати вічно, оскільки на померлого за певних
умов чекає воскресіння. Для цього одній з безсмертних душ покійника необхідно було знову з’єднатися з своїм
тілом. Тому живим треба піклуватися про те, щоб тіло померлого було збережено завдяки бальзамуванню
(мумії), а також, щоб продовжити життя після смерті, необхідно створити спеціальну усипальню для тіла. На
думку єгиптян, вічній, але крихкій душі найкраще повернутися у своє тіло всередині міцної, захищеної від
світла та сторонніх очей, усипальні – піраміді. Піраміди будувалися для фараонів, хоча, згідно з вченням
єгипетських жерців, будь-яка людина наділялася вічною життєвою силою за умови, що повністю буде
збережений ритуал поховання. Однак, для бідних людей бальзамування було надто дорогим задоволенням,
тому їх просто ховали на кладовищах. Фараон же виступав живим втіленням Сонця і після смерті він плавав на
сонячному човні вдень і на місячному вночі.
Давня Месопотамія (Дворіччя) ІV тис. до н.е. – межа н.е. (складники концепту ЖИТТЯ: зиккурат,
Заратустра, мечеть). Погляди на життя були більш реалістичними порівняно з єгиптянами. Постійне відчуття
небезпеки для людини у світі поєднувалося з бажанням насолоди життям. Загадки і страхи, містика і ворожіння
поєднувалися з тверезими поглядами, точним розрахунком та прагматизмом.
Давня Індія ІІІ тис. до н.е. – межа н.е. (складники концепту ЖИТТЯ: сангіт, сутри). У цей час
створюються сутри – рекомендації з жертовних ритуалів, законодавства та правил домашнього життя.
Соціальне життя у цей період характеризується чіткою диференціацією, що завершилась формуванням
замкнених суспільних груп: за прошарками – варни (аристократія: брахмани – жерці, що вступали у контакти з
богами та керували державою; кшатрії – військові; трудове населення: вайш’ї, що займалися господарчими
справами; шудри служили іншим кастам) і за професійною діяльністю – касти. Поза кастами перебували
„недоторкані” – колишні раби та представники професій, до яких ставилися з презирством. Розділ І. ТЕОРІЯ МОВИ

51
Межі між варнами забороняли змішані шлюби та перехід з однієї варни до іншої. Це знайшло
відображення у законах способу життя – дхармах. З варно-кастовим устроєм пов’язані й уявлення про
потойбічне життя: весь світ – це ілюзія, а справжня істина – це існування світового духу (Брахми). Брахмани
стверджували, що тільки праця, покірність, відсутність заздрощів до багатих дозволяє душі померлого
відродитися у тілесній оболонці людини більш високого суспільно стану, і навпаки.
Давній Китай ІІ тис. до н.е. – межа н.е. (складники концепту ЖИТТЯ: дао, Будда, страждання).
Мешканці Давнього Китаю вірили, що життя – це витвір божественної, надприродної сили, що все у світі
перебуває у русі і постійно змінюється внаслідок зіткнення двох протилежних космічних сил – Світла й
Темряви. Дуже сильним постає культ пращурів: душа людини після смерті продовжує жити і більше того –
може втручатися у справи живих. Вона зберігає всі звички, тому разом з рабовласником ховали його рабів, а в
могилу клали зброю, коштовності, предмети побуту. У середині І тис. до н.е. у Китаї сформувалися три вчення,
що відіграли значну роль в історії держави та житті китайців: даосизм (людина не може змінити природній стан
речей, тому вона змушена пасивно спостерігати за перебігом подій та намагатися осягнути дао – основу і
витоки всього, що існує. Отже, життя – це ілюзія, а смерть – повернення до дао – істинного буття безсмертної
душі), конфуціанство (сутністю життя є шанування батьків та повага до старших), буддизм (життя – це ланцюг
безкінечних перенароджень, однак життя і досі залишається злом і стражданням. Вихід буддисти бачили у
пасивності, у відмові від радощів життя, знищенні будь-яких бажань).
Давні слов’яни V–ІХ ст. (складники концепту ЖИТТЯ: Дерево життя, вода, вогонь, душа). Життя
розуміється як найвеличніший вияв божественних сил, дарований усьому світу. Життя – бажання жити в
боротьбі за життя та бажання вмерти, щоб жили нащадки. Життя – це зернина, а зернина, лягаючи в землю,
гине, щоб знову відродитися у новому колоску. З тих прадавніх часів, коли боги навчили людей вирощувати
жито, просо, овес, пшеницю тощо (за однією з легенд, богиня Жива виростила для людей перше зерно жита),
випікати хліб, бере свій початок слово життя, і зовсім не випадково загальною назвою всіх хлібних зерен
стало жито.
Життя для давніх слов’ян – це досвід, мудрість, розум, творчість, віра, любов. Любов посідала одне з
найважливіших місць серед ієрархії давньослов’янських категорій. Давні слов’яни поклонялися богині життя і
любові – Живі (Живані, Живені, Живонії). Жива втілювала не стільки любов між чоловіком і жінкою, скільки
світову любов, що є основою життя на землі. Саме цим вона відрізняється від богині всього сущого – Лади.
Жива животворить, вона дарує життя незалежно від волі верховного божества. По смерті душа людини
зустрічається з двома богами – Живою і Пекленцем (богом пекла). Жива бере до себе праведників і відправляє
їх до раю, а душі, які потрапили до Пекленця, проходять крізь пекельні муки, перетворюються на іскри і летять
на небо. Там вони знов зустрічаються з Живою, яка збирає іскри, йде у людський світ і вкладає їх у лоно
вагітним жінкам. Іскри втілюються у дітей, і з цього часу вони отримують душу [Войтович 2002, с. 175].
Життя постає системою основних концептуальних протиставлень: 1) верх – низ (одна з головних
опозицій народних уявлень про світ: верх наділений складниками „благополучний”, „плодючий”, „багатий”,
„життєвий”, а низ – „поганий”, „недобрий”, „смертельний”, „бідний”); 2) Білобог – Чорнобог (Білобог – бог
білого дня, щастя, добра, багатства, здоров’я й плодючості. Він – захисник людей від зла і постійно змагається з
Чорнобогом – богом ночі, ворогом світла. Його царство – нічне сонце потойбічного світу, підземний морок,
чорнота на землі і на небі. За переказами стародавніх жерців, душа людини, що підтримує зв’язок зі злим
духом, стає по смерті слугою Чорнобога); 3) жива вода – мертва вода (тала, чиста, джерельна вода – жива, а
стояча вода, вода у трясовинах і болотах – мертва. Живою водою очищуються, п’ючи її чи купаючись у ній,
набираються здоров’я; а мертву воду населяє нечиста сила, на неї у замовляннях шептухи посилають хвороби);
4) Правда та Кривда (одне з основних виражень віковічного протиборства Долі / Недолі, у якому, як правило,
перемагає Правда) тощо.
На другій стадії концепт ЖИТТЯ можна зарахувати до групи духовні концепти, зокрема до філософських
концептів.
Специфічну інтерпретацію концепту ЖИТТЯ маємо і у філософії. Так, у класичній філософії життя – це
фіксувальний спосіб буття істот, наділених внутрішньою активністю; у некласичній філософії це поняття
охоплює собою філософію “життєвого світу” і позначає цілісність реальності буття, що осмислюється
інтуїтивно. Життя у метафізиці – це основний мотив споглядального світу мислення, життєва доля взагалі. Тут
постають питання про смисл, цінності та цілі життя, а відповіді на них подаються відповідно до основних
світоглядних передумов. З історико-культурного погляду життя виступає синонімом поняття “духовне /
духовне життя” і позначає наявність протягом всієї світової історії дії ідей, ідейного змісту думок та вчинків. З
бібліографічного погляду “життя однієї людини” – це її тілесно-духовно-душевне становлення, поведінка і доля
в світі, від народження до смерті.
Значний внесок в опрацювання цього концепту зробили Г.Гегель, В.Дільтей, Е.Гуссерль та граф Йорк. За
В.Дільтеєм, філософія життя ґрунтується на тому, що в саме життя закладено певні знання і саме життя
зорієнтоване на усвідомлення себе. В такий спосіб складниками концепту ЖИТТЯ постають самопізнання,
історична свідомість і момент переживання, що набуває чистого вираження у великому мистецтві.
Подальшою розробкою цього питання у сфері феноменології займається німецький філософ Е.Гуссерль,
у праці “Криза європейських наук і трансцедентальна феноменологія” він вводить поняття “Життєвий світ” ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

52
(нім. Lebenswelt), однак не встигає розробити його цілком, а залишає лише окремі зауваження й загальну
характеристику. “Життєвий світ” – це світ суб’єктивно-релятивного досвіду, що анонімно конструюється
трансцедентальною суб’єктивністю як світ первинних очевидностей, перед-даних та постійно значущих у будь-
якому об’єктивному досвіді та у якості того, що зрозуміло само собою. “Життєвий світ” охоплює особисте і
суспільно-історичне життя людини. Отже, “Життєвий світ” характеризується такими ознаками: підґрунтя всіх
наукових ідеалізацій; суб’єктивний, даний людині у вигляді і контексті практики; культурно-історичний світ,
точніше образ світу, яким він виступає у свідомості різних людських спільнот на певних етапах розвитку;
релятивний; наділений апріорними структурними характеристиками, інваріантами, на основі яких і постає
можливим формування наукових абстракцій [НФС 1999, с. 240-241].
У Е.Гуссерля концепт ЖИТТЯ отримує новий складник – діяльність, оскільки життя – це не тільки
„просте життя” природної настанови, життя – це трансцедентально зредукована суб’єктивність, що саме й
становить джерело усіх суб’єктивацій. Е.Гуссерль називає життям те, що він підкреслює як свій власний
здобуток („діяльне життя”), піддавши критиці наївний об’єктивізм попередньої філософії.
Для графа Йорка життя – це самоствердження. Структура життєвості полягає в тому, щоб створити пра-
поділ, тобто у поділі та розчленуванні самостверджуватися в ролі спільноти. Граф Йорк відстоює ідею
структурної відповідності життя і самосвідомості, вже розвинуту Г.Гегелем у „Феноменології духу”. В останні
роки життя Г.Гегеля центрального значення в його філософії набула проблема життя. Життя визначається тим,
що жива істота сама відрізняє себе від світу, в якому вона живе і з яким залишається у зв’язку, зберігаючи себе
в такому саморозрізненні. Самозбереження живого відбудеться тоді, коли до нього включиться суще поза ним.
Все живе існує за рахунок того, що для нього чуже. Фундаментальний складник концепту ЖИТТЯ – асиміляція.
В українській філософській традиції проблему існування людини у всесвіті опрацьовував Г.Сковорода у
своїх діалогах і трактатах [Сковорода 1980]. У трактаті „Потоп зміїний” автор викладає ідею щодо наявності
трьох світів: перший світ – великий, всезагальний і життєвий, у ньому проживає все народжене; інший світ –
частковий, мікрокосм, тобто людина; ще інший світ – малий, символічний, тобто Біблія. Крім того, усі три світи
складаються з двох сутностей – видимої і невидимої. Отже, основною проблемою людського життя, за вченням
Г.Сковороди, є проблема виявлення невидимої сутності через видиму. Вирішує її філософ у такий спосіб:
„Пізнай самого себе і ти пізнаєш весь світ”, тобто необхідно здійснити самопізнання, виявити „внутрішню”,
„сердечну”, „природну” людину. Ідея „природної людини” поглиблюється ідеєю спорідненої праці, її
значенням у житті кожної людини: людина має повністю розкрити свої можливості за покликанням у своєму
природному званні і стані й тільки тоді вона буде щасливою. В такий спосіб складниками концепту ЖИТТЯ, за
Г.Сковородою, постають такі складники: самопізнання, Бог, душевне і тілесне життя, споріднена праця, пошук
нетлінної істини щастя (радість серця, премудрість, доброчесність і добродійність).
На третьому етапі визначаємо концепт ЖИТТЯ як:
1) вторинний, оскільки первинними концепти бувають лише на стадії свого виникнення, а формування
обсягу змісту цього концепту відбувалося шляхом модифікації (процеси звуження та розширення) впродовж
кількох століть[Краснобаєва-Чорна 2005а]. Так, ядро концепту ЖИТТЯ на сьогодні в українській фраземіці має
сім складників: 1) існування всього живого (цей ядерний компонент реалізується семантичною групою (далі
СГ)1 „Жити”: держатися на світі, білий світ); 2) стан живого організму в стадії розвитку (СГ „Початок життя”:
прийти у світ, в сповитку; СГ „Дитинство”: без штанів під стіл бігати, смоктати мамину цицю; СГ
„Молодість”: ще материне молоко під вусами, мало квасу випив; СГ „Доросле життя”: вступати у вік, входити
у життя; СГ „Старість”: не першої солодкості, мохом вкрився; 3) період існування кого-небудь, вік
(семантичне поле (далі СП) „Кількісна характеристика життя”: заживати чужого віку, до страшного суду);
4) спосіб існування кого-небудь (СГ „Спосіб життя”: жити собі та й хліб жувати, вибитися з колії); 5) жива
істота (семантична підгрупа (далі СПГ) „Живий з ознаками життя”: жива душа, голова на плечах); 6) прояв
фізичних і духовних сил живих істот (СГ „Досвід”: мати пристріляне око, не бачити смаленої сови); 7) те, що
реально існує, дійсність (СП „Дійсність”: будувати золоті замки на вітрі, бачити все в рожевому світі).
Периферія аналізованого концепту формується через асоціації та взаємодію з іншими концептами української
концептуальної фразеосистеми (Родина, Шлюб, Особа, Доля, Суспільство, Засоби існування, Умови, Період,
Непередбачуваність, Ціна, Місце), внаслідок чого концепт ЖИТТЯ збагачується новими ознаками. Крім того,
окреслені ядро та периферія на сьогодні не є сталими – вони підлягають подальшому уточненню;
2) простий, оскільки репрезентований однією лексемою – життя;
3) макроконцепт, оскільки складається з комплексу мікроконцептів, навколо яких утворюються
семантичні поля [Краснобаєва-Чорна 2005б, с. 106]. Так, мікроконцепти Світ, Місце, Ціна покладені в основу
семантичного поля „Життя”, мікроконцепт Вік покладений в основу СП „Період існування”, мікроконцепти

1 Фразеоідеографічна класифікація, опрацьована в роботі, має структуру: семантична підгрупа (СПГ) – семантична група (СГ) –
семантичне поле – тематична група (ТГ), де СПГ – це сукупність фразем, об’єднаних диференційною семою, яка пов’язує їх опозитивними
відношеннями схожості або протиставлення; СГ – це сукупність СПГ, об’єднаних однією архісемою, що наявна у фразеологічному
значенні усіх членів групи та відображує їхні спільні категорійні властивості й ознаки; СП – сукупність СГ, об’єднаних за концептуальним
критерієм навколо мікроконцепту, ТГ – це сукупність СП об’єднаних за концептуальним критерієм навколо макроконцепту.
Розділ І. ТЕОРІЯ МОВИ

53
Особа й Доля – СП „Особисте життя”, мікроконцепти Родина та Шлюб – СП „Сімейне і Подружнє життя”,
мікроконцепт Суспільство – СП „Суспільне життя”, мікроконцепт Засоби існування – СП „Матеріальний стан
життя”, мікроконцепти – Сприйняття, Життєвий інтерес – СП „Дійсність”, мікроконцепт Роки – СП „Кількісна
характеристика життя”, мікроконцепти Умови, Спосіб, Досвід, Непередбачуваність, Період – СП „Якісна
характеристика життя”. Кожен мікроконцепт має семантичні вузли (далі СВ), навколо яких утворюються
семантичні групи та семантичні підгрупи у межах семантичного поля. Семантичні вузли земний / потойбічний
світ формують мікроконцепт Світ, СВ постійне / непостійне місце життя, відсутність житла – мікроконцепт
Місце, СВ народження, дитинство, молодість, зрілий вік, старість, жити / втратити життя – мікроконцепт Вік,
семантичні вузли щастя / нещастя – мікроконцепт Доля, СВ задоволеність / незадоволеність, своє / чуже життя
– мікроконцепт Особа, СВ сватання, одруження, вірність / невірність, щастя / нещастя формують мікроконцепт
Шлюб, СВ злагода / незгода, родинні зв’язки, самотність – мікроконцепт Родина, СВ місце в суспільній ієрархії,
роль у суспільстві, спільні / неспільні інтереси – мікроконцепт Суспільство, СВ заробіток, гроші, бідність,
багатство, достаток, зубожіння, утримання – мікроконцепт Засоби існування, СВ довго / недовго, багато / мало
– мікроконцепт Роки, СВ адекватність / неадекватність – мікроконцепт Сприйняття, СВ наявність / відсутність
життєвого інтересу – мікроконцепт Життєвий інтерес, СВ гарний / поганий – мікроконцепт Умови, СВ –
узвичаєний / неузвичаєний, правильний / неправильний, певний – мікроконцепт Спосіб, СВ наявність /
відсутність життєвого досвіду – мікроконцепт Досвід.
4) концепт-максимум або енциклопедичний додаток (в тому випадку, якщо залучаємо дані філософії,
природознавства та інших наук).
Додатково можна відзначити приналежність концепту ЖИТТЯ до наукових концептів. Так, у
природознавстві цим терміном позначається такий спосіб буття систем, який передбачає обмін речовин,
подразнення, здатність до саморегуляції, зростання, розмноження й адаптації до умов оточення, відповідно
поняття життя дорівнює поняттю органічного явища.
Отже, концепт ЖИТТЯ – це національний (загальнонаціональний), духовний, вторинний, простий,
макроконцепт, концепт-максимум або енциклопедичний додаток.
У подальшому актуальним постає детальний опис концепту ЖИТТЯ як національного концепту
українського народу з виявленням його диференційних ознак, ядерних та периферійних складників, основних
етнокультурних компонентів.

Література
Аскольдов 1997: Аскольдов С. Концепт и слово // Русская словесность. От теории словесности к
структуре текста: Антология. – М.: Academia, 1997. – С. 267-279.
Бокань 2000: Бокань В. Культурологія: Навч. посібник. – К.: МАУП, 2000. – 136 с.
Вежбицкая 1996: Вежбицкая А. Язык. Культура. Познание. – М.: Русские словари, 1996. – 412 с.
Вежбицкая 1999: Вежбицкая А. Семантические универсалии и описание языков. – М., 1999.
Войтович 2002: Войтович В. Українська міфологія. – К.: Либідь, 2002. – 664 с.
Гуссерль 1999: Гуссерль Э. Идеи к чистой феноменологии и феноменологической философии. – М.: Дом
интеллектуальной книги, 1999. – Т.1. – 756 с.
Жайворонок 2004: Жайворонок В.В. Етнолінгвістика в колі суміжних наук // Мовознавство. – 2004. –
№5-6. – С. 23-35.
Карасик 2004: Карасик В. Языковой круг. Личность, концепты, дискурс. – М.: Гнозис, 2004. – 392 с.
Краснобаєва-Чорна 2005а: Краснобаєва-Чорна Ж.В. Концепт “життя” в українській фраземіці: проблема
номінації та обсяг змісту // Лінгвістичні дослідження: Зб. наук. праць. – Харків, 2005. – Вип. 16. – С. 135-139.
Краснобаєва-Чорна 2005б: Краснобаєва-Чорна Ж.В. Фразеоідеографічна модель концепту ЖИТТЯ в
українській концептуальній картині світу // Лінгвістика: Зб. наук. праць. – Луганськ, 2005. – № 2 (5). – С. 104-
111.
Краснобаєва-Чорна 2006: Краснобаєва-Чорна Ж.В. Інтегральний підхід до інтерпретації концепту
(філософський та лінгвокультурологічний вектори) // Лінгвістичні студії: Зб. наук. праць. – Донецьк, 2006. –
Вип. 14. – С. 27-31.
Кубрякова 1996: Краткий словарь когнитивных терминов / Е.С. Кубрякова, В.З. Демьянков,
Ю.Т. Панкрац и др. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1996. – С. 90-93.
Культурология 2000: Культурология / Под общ. ред. А.Н. Марковой. – М.: Юнити, 2000. – 319 с.
Маслова 2001: Маслова В.А. Когнитивная лингвистика: Учебное пособие. – Минск: ТетраСистемс, 2004.
– 256 с.
НТСУМ 2004: Новий тлумачний словник української мови: У 3 т. / Уклад. В.Яременко, О.Сліпушко. –
Т.3. – К.: Аконіт, 2004. – 864 с.
НФС 1999: Новейший философский словарь / Сост. А.А. Грицанов. – Минск: Изд-во В.М. Скакун, 1999.
Подольська, Лихвар, Іванова 2003: Подольська В.Д., Лихвар В.Д., Іванова К.А. Культурологія: Навч.
посібник. – К.: Цент навчальної літератури, 2003. – 288 с.
Селичев 2004: Селичев Д.А. Культурология: Учебное пособие. – М.: Приор-издат, 2004. – 352 с. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

54
Сковорода 1980: Сковорода Г. Уривки з філософських творів // Сковорода Г. Сад пісень: Вибрані твори /
Вступ. стаття, упоряд. та приміт. В.В. Яременка. – К.: Веселка, 1980. – 190 с.
Степанов 1997: Степанов Ю.С. Константы: Словарь русской культуры. Опыт исследования – М.: Школа
«Языки русской культуры», 1997. – 824 с.
Сто 2002: 100 найвідоміших образів української міфології // За заг. ред. О.Таланчук. – К.: Орфей, 2002. –
448 с.
Ужченко 2003: Ужченко В.Д. Східноукраїнська фразеологія: Монографія. – Луганськ: Альма-матер,
2003. – 362 с.
Ужченко 2005: Ужченко В.Д., Ужченко Д.В. Фразеологія сучасної української мови. – Луганськ: Альма-
матер, 2005. – 400 с.
Чорненький 2004: Чорненький Я.Я. Культурологія. Теорія. Практика. Самостійна робота: Навч. посібник.
– К.: Цент навчальної літератури, 2004. – 392 с.

The article is the sequential of the author’s series of publications on theoretical and practical problems of the
Ukrainian concepts. Detailed classification schemes of а concept and stage-by-stage description of the concept LIFE
according to this scheme have been given in the work.
Keywords: concept, historical and cultural, valuable and sociological, cognitological parameters of
classification.
Надійшла до редакції 4 вересня 2006 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.