Додаткова дієслівна предикативнісь створюється дієприслівником та інфінітивом. Від власне-напівпредикативності це значення відріз­няється перш за все тим, що воно передбачене дієслівною приналеж­ністю слова і вказує на активну ознаку суб’єкта: / нащо, розглядаючи кригу. Ворожбит починає розмови: «Перше люди не бачили снігу І нагими ходили на лови!..» (О. Ольжич); Уже тебе шукають сновидін­ня, стинаючи навшпиньках, бо застрашно, замоторошно серцю зізна­ватися, що тебе вже нема (В. Стус); Багато люду в цей час подалося з села — подивитися, зустрітися (В. Стефаник).

«Згорнута» напівпредикативність позбавлена синтаксично вираже­ного суб’єктно-предикатного відношення. Вона наявна у субстантив­них зворотах, що допускають розгортання у суб’єктно-предикатну кон­струкцію: Ніхто, крім матері, навіть не подумав прощати його (В. Підмогильний). Відображена (прихована) напівпредикативність є особливим типом напівпредикативності і властива деяким сполучни­ковим конструкціям, у яких одна з частин наче запозичує предикат іншої, частково повторюючи (відображаючи) її зміст: Через душі, мов через вокзали. Гуркотять состави почуттів (В. Симоненко); По рівній

Зв’язок напівиредикативної конструкції з предикативною може оформлятися: 1) за допомогою певної конкретної словоформи. Такий тип зв’язку є при дієприслівниковому звороті, оскільки дієприслівник своєю формою вказує на сам факт зв’язку: Сизим ранком збігайте, стрункі юнаки, До човнів на лягунах завмерлих! Хай зірвуться вони, лк прудкі павуки, Розсипаючи лапами перли (О. Ольжич); 2) за допо­могою службового слова: а) сполучника (як, хоча, хай, нехай): Нехай мимоволі, несвідомо, але Степан завдав морального удару Зосі (В. Підмогильний); б) особливим, семантично значущим (похідним) прийменником: Хоч нікому Тоняне потурає… всякого вміє приструн­чити, і все ж, незважаючи на ие. малюки чомусь линуть до неї най­більше (О. Гончар); 3) за допомогою допоміжного слова: а) займенника :і акцентувальною функцією: Полум’я вогнища, таке яскраве опівночі, було майже непомітне (О. Слісаренко); б) часток і модальних слів: Що тут можна чинити архітектору, та ше поганоми? (О. Туринсь­кий); 4) за допомогою порядку слів, який взаємодіє із синтаксичною позицією: Мені, маленькому, завжди зручно було прокрастися поночі ц спальню (В. Підмогильний).

Відокремлені члени речення, як правило, ототожнюють із відповід- мими другорядними членами, підкреслюючи тільки їх особливий ста­тус у реченнєвій структурі. Ця традиція відображає певний етап у ви- иченні відокремлення як синтаксичного явища (пізнанні його генези­су, еволюції, статусу, значення), коли функцію відокремлення бачили тільки у «виділенні», «підкреслюванні», «посиленні» певного члена речення. Водночас ще граматисти XIX ст. на матеріалі різних індоєвро­пейських мов визначили різницю в синтаксичному значенні так звано­го простого атрибута й апозиції. О. О. Потебня уточнив, що і прик­метник, й іменник-прикладка можуть бути або простим атрибутом {веселий хлопчик, річка Дніпро), або апозицією (Хлопчик, веселий, вибіг на вулицю; Дніпро, головна річка України, перетинає всю нашу держа­ку). Це термінологічне розрізнення не закріпилося в описових грамати­ках, хоча в теоретичному аспекті ідея розрізнення двох функцій набу­ла подальшого розвитку (В. Матезіус, В. Грабе та ін.). Подібним чином ставиться питання щодо статусу дієприслівникового звороту, який нерідко називають відокремленою обставиною. При всій їх подібності додаткова предикативність дієприслівникового звороту ставить його на ранг вище. Тому такий дієприслівниковий зворот інколи називають другорядним присудком (О. О. Потебня, О. О. Шахматов). Цей термін інколи поширюють і на дієприкметниковий зворот. При відокремленні суттєве значення відіграє інтонація, яку О. М. Пєшковський назвав «підокремлювальною» (термін «відокремлення» вперше увів у науковий обіг О. М. Пєшковський (див.: [Пешковский 1956, с. 350 ідалі])). Інто­нація при відокремленні завжди взаємодіє з порядком слів, особливо­стями поширеності/непоширеності відокремленого члена речення.