У статті описано вияви пуризму в синтаксисі української мови у словниках та наукових дослідженнях
мовознавців. Розглянуто причини виникнення цих процесів на початку ХХ століття та в кінці ХХ — на початку
ХХІ століття. Проаналізовано позитивні та негативні ознаки виявів пуризму на синтаксичному рівні сучасної
української мови.
Ключові слова: пуристичні тенденції, синтаксис, синтаксичні кальки.

Розвиток української літературної мови останніх років позначений наданням особливого статусу
питомим одиницям різних рівнів. Причини такого ставлення до власних елементів – піднесення національної
свідомості українського суспільства й бажання утвердити і зберегти духовне надбання нації, у якому особливе
місце належить мові. Також до причин зараховуємо появу чи посилення певних соціально-лінгвістичних
тенденцій, зокрема пуристичних.
Представники сучасної науки, зокрема російські лінгвісти, визначають важливість мовних одиниць в
контексті їх поділу на номінативні (одиниці лексичного рівня) та релятивні (одиниці фонетико-фонологічного,
словотвірного, морфологічного та синтаксичного рівнів). Одна з ознак релятивних одиниць, до яких належать і
синтаксичні, – здатність відтворювати національну специфіку мови, робити її своєрідною та неповторною,
тобто здатність бути носіями національно-культурної інформації [Верещагин, Костомаров 2005, c. 337]. Тому
функціонування питомих синтаксичних одиниць з погляду пуризму в українській літературній мові вимагає
окремих студій.
Дослідження специфічності пуристичних виявів у синтаксисі сучасної української мови – мета статті,
реалізувати яку можемо, вирішивши наступні завдання: окреслити основні етапи виявів пуризму в синтаксисі
сучасної української мови; проаналізувати праці українських мовознавців з рекомендаціями щодо використання
питомо українських синтаксичних конструкцій; визначити особливості пуристичних виявів на синтаксичному
рівні мовної системи.
Аналізові теоретичних та практичних аспектів пуристичних виявів у синтаксисі української літературної
мови присвячено праці С. Караванського, О. Пономаріва, Д. Вечорек, З. Терлака, Р. Зорівчак та ін.
Історія розвитку сучасної української мови засвідчує дві найвиразніші хвилі пуристичних виявів: у
період “українізації” (20-ті роки ХХ ст.) та в період “демократизації” (кін. 80-х – 90-ті роки ХХ ст. –
поч. ХХІ ст.), які у зіставленні мають багато спільного, але одночасно різняться певними особливостями.
Представники української лінгвістики 20-х рр. ХХ ст., виконуючи ретельну роботу з унормування
української мови, особливу увагу звертали на синтаксичні норми як “механізм” літературної мови. Адже навіть
поєднавши питомі слова без урахування норм української мови, ми не отримаємо українського тексту.
Мовознавці 20-х рр. минулого століття (А. Кримський, О. Синявський, О. Курило, В. Сімович, М. Сулима,
М. Гладкий та ін.) вважали синтаксис духом мови, у якому втілено інстинкти особистості як представника
певного етносу. Досліджуючи лінгвістичні погляди М. Гладкого, І. Гнатюк звертає увагу на ставлення
мовознавця до специфічності синтаксичних конструкцій: “Елементи синтаксичні, – писав М.Гладкий у статті
“Стабілізація української мови”, – особливі звороти мовні, улюблені образи, все те, що становить своєрідну
фразеологію мови й являє собою витвір духовного життя цілих поколінь та має глибоке коріння в історичному
минулому, в психології даної нації… власне й є та головна підвалина цілої мовної будівлі, що має змогу
опанувати мову, досконало зрозуміти її як знаряддя соціального життя” [Гнатюк 1993, c. 6]. Подібні вислови з
часом зазнають нищівної критики як ідеалістичні, позбавлені наукового підґрунтя, регресивні позиції. Проте
М. Гладкий мав на увазі не власницькі настрої, спрямовані проти всього неукраїнського, а мовне чуття, яке,
власне, криється у підсвідомості знавця рідної мови і яке допомагає безпомилково виявити “чужий”
неприродний елемент.
Українські лінгвісти цього періоду радять уникати калькованих з російської мови конструкцій, що
заполонили мовлення переважно міського населення. Щодо синтаксичних кальок з інших мов, зокрема з
польської, аналізовані праці містять поодинокі згадки, але йдеться про вплив на говірки західного регіону, а не
літературну мову, наприклад: пасивні діслова на -ся у безпідметових словосполученнях типу ся воду пило
[Курило 1942, c. 56].
На думку О. Курило, В. Сімовича, М. Гладкого та ін., українській мові не властиві фрази з нанизуванням
віддієслівних іменників у формі родового відмінка, які часто трапляються в російській мові: впечатление от
слушания чтения обвинения [Гнатюк 1993, c. 6] не можна перекласти як враження від слухання читання
обвинувачення, адже є відповідник: враження про зачитане обвинувачення.
Слід також уникати конструкцій з віддієслівними іменниками на -ння, -ття у поєднанні з прикметником:
при означуванню напряму вітру замінити українським означаючи напрям вітру; по дослідженню або після
© Яковець Р.П., 2007 Розділ І. ТЕОРІЯ МОВИ

87
дослідження цього питання замінити українськими дослідивши це питання, як досліджували це питання, як
хто досліджує це питання [Курило 1942, c. 44]; це не до прийняття замінити українським цього не можна, не
слід прийняти або це не прийнятне; нічого не маєш до говорення замінити українським тобі нічого (нема чого)
говорити [Сімович 2005, c. 281]. Отже, замість невластивих українській мові сполучень мовознавці
пропонували використовувати конструкції з дієприслівниками, особовими дієсловами (О. Курило), інфінітивом
(В. Сімович). Слід звернути увагу й на те, що пуристи не відкидають віддієслівних іменників узагалі. За
словами О. Курило, “де треба вказати на самий процес чинності, її тривалість, там мова застосовує дієслівні
речівники на -ння, -ття від недоконаних дієслів” [Курило 1942, c. 48-49]. На підтвердження думок мовознавець
наводить численні приклади, серед яких і Шевченкове: “Буде каяття на світі – вороття не буде”.
Помилковими визначено словосполучення, у яких приналежність виражена іменником у родовому
відмінку: твори Шевченка – укр. Шевченкові твори; теорія Дарвіна – укр. Дарвінова теорія; гніздо птахів –
укр. пташаче або пташине гніздо; хата тітки – укр. тітчина хата [Курило 1942, c. 99]. Проте ця заміна не
категорична. О. Курило вказує на можливе використання іменника в родовому відмінку, що виражає
приналежність, якщо його заміна утворить важку для вимови форму, наприклад: твори Квітки-Основ’яненка,
але й не заперечує проти сполучення Квітчині-Основ’яненкові твори; якщо іменник уживано з прикметником:
твори великого Дарвіна або використано поєднання імені та прізвища: поезія Тараса Шевченка [Курило 1942,
c. 99].
Не варто використовувати пасивні конструкції, у яких виконавець виражений іменником в орудному
відмінку, а інший компонент: пасивним дієприкметником на -ний, -тий: злодія вбив міліціонер замість злодій
забитий міліціонером; формою діслова на -но, -то: головну увагу я звернув замість головну увагу звернуто
мною; формою третьої особи однини чи множини пасивного дієслова на -ся: він видає книжки замість ним
видаються книжки [Курило 1942, c. 35]. У таких конструкціях за нормами української мови особа – виконавець
дії – підмет, але у праці О. Курило згадує про ще один прийнятний варіант: злодій вбитий від міліціонера
[Курило 1942, c. 35], крім цього мовознавець залучає приклади з творів Г. Квітки-Основ’яненка, Б. Грінченка
та ін. Проте така форма висловлення не стала нормою сучасної української літературної мови. Щодо згаданих
пасивних дієслів на -ся, які побутують в українській мові, їх можна замінити безособовими формами на -но,
-то: зразки ґрунту не бралися, а брано [Курило 1942, c. 55-56]. Важливо, що О. Курило не заперечує
використання пасивних дієслів на -ся в літературній мові, надаючи їм перевагу над активними формами, що
властиві народному мовленню. Варто також зазначити, що лінгвісти 20-х рр. ХХ ст. не заперечували проти
використання пасивних конструкцій узагалі.
Невластиві українській мові словосполучення з елементами було, буде та дієслівними формами на -но,
-то: було чи буде зроблено [Курило 1942, c. 34]. Оскільки форма на -но, -то вказує на минулість, зазначає
О. Курило, то поєднувати її з формою було не можна: у мин. часі тільки зроблено. В. Сімович допускає
використання конструкцій зразка було + дієслово на -но, -то для позначення давньоминулого часу [Сімович
2005, c. 248], який у мовленні практично не вживаний. Натомість для позначення дії в майбутньому потрібно
використати пасивний дієприкметник у функції присудка: буде зроблене [Курило 1942, c. 34]; щасливі, бо
будуть помилувані [Сімович 2005, c. 248], але можна використати й особову форму дієслова: щасливі, бо їх
помилують [Сімович 2005, c. 248]. Проти пасивних конструкцій у сполученні з бути у третій особі однини і
множини висловився В. Сімович: не був вироблений програм, а вироблено програму; не дана була назва, а дано
назву [Сімович 2005, c. 247].
Висловлення з прикметником по також стали предметом пуристичних міркувань, зокрема, В. Сімович у
статті “На теми мови” наводить чимало конструкцій, якими можна замінити неукраїнське по+…: по технічним
причинам – з технічних причин; по давній звичці – за давньою звичкою, з давньої звички; відділ по постачанню
сировини – відділ для постачання сировини; по мірі потреби – в міру потреби; праця по упорядкуванню життя
– праця над упорядкуванням життя; брошура по актуальним питанням – брошура на актуальні питання та
багато інших [Сімович 2005, c. 251-253].
Окрім типових зауважень, фіксуємо й окремі застереження уникати неукраїнських висловлювань, як-от:
в кожному разі – укр. як-не-як; мало того – укр. ще більше; в той же час – укр. рівночасно, або саме тоді; у
свою чергу – укр. нар. і собі, самий, укр. літ. зі свого боку тощо [Сімович 2005, c. 257-264]. Напевно, у таких
прикладах відтворене чуття рідної мови, що дозволяє виокремлювати “своє”, відмінне від “чужих” зразків.
Таким чином, пуристичні вияви в синтаксисі 20-х рр. ХХ ст. – це вилучення з ужитку кальок з російської
мови на рівні простих і складних словосполучень та їх заміна конструкціями, утвореними за законами
української мови. Одночасно це досить вдала спроба теоретично обґрунтувати доцільність такого процесу.
Проте з відомих причин така мовознавча практика виявилася недоцільною в умовах політики
“зближення націй і мов”, яка на десятиліття припинила появу досліджень “націоналістичного” спрямування.
Опоненти пуризму не приховували, що на українському ґрунті це явище набуло надзвичайної поширеності в
практиці і стає гальмом культурного процесу [Матвієнко 1932, c. 20]. Якщо застосоване на практиці, то, мабуть,
прийнятне, а “гальмує”, на нашу думку, поширення саме більшовицької культури. О. Матвієнко у праці
“Стилістичні паралелі (проти пуризму)” намагається довести шкідливість пуристичних тенденцій в українській
мові, зокрема в синтаксисі. Досліджуючи позиції пуристів 20-х років, автор використовує їхні висловлення
таким чином, щоб унеможливити формулювання чітких напрямків пуристичної діяльності. Для прикладу ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

88
наведемо одну з позицій: “Система мов взагалі, зокрема синтакси української мови, настільки стала, що й
нічого говорити про будь-які зміни. Причини цієї сталості криються у властивостях людської психології”
[Матвієнко 1932, c. 15]. Ми зазначали вище, який зміст вкладено в цю фразу й подібні до неї, цитуючи
М. Гладкого. Проте аргумент О. Матвієнка такий: “Говорити, що причини сталості синтаксичних форм
криються в будові людського мозку, це значить стояти на позиціях безпорадного ідеалізму” [Матвієнко 1932,
c. 16]. Хоча для того, щоб бути переконливішим, автор цитує Б. Ткаченка, який категорично висловився на
адресу пуристів: “…наші язикові діячі (автори, рецензенти, редактори мови тощо) в лексичних, як і в усіх
інших язикових питаннях, здебільшого воліють апелювати до того самого, вельми й віддавна шанованого, але
дуже непевного “духа мови”, що завсігди являвсь і являється до послуг всякому язиковому філістерству”
[Матвієнко 1932, c. 20]. Цікаво, що О. Матвієнко не заперечує: позиції пуристів про “сталість синтаксичних
категорій” сформульовані шляхом аналізу мовних фактів, на думку дослідника, “така сталість їм потрібна для
обґрунтування своїх назадницьких поглядів” [Матвієнко 1932, c. 16]. Ми погоджуємось, що пуризм може бути
регресивним, але це багатогранне явище, яке поєднує протилежні властивості, тобто може бути й
прогресивним. Описані приклади українських словосполучень, що, відтворюючи д“ух мови”,
використовуються у мовленні, на нашу думку, не можна трактувати, як витвір “назадницьких поглядів”. Але
позиція, спрямована проти всього пуристичного, була вигідна радянській владі, тому подібні “дослідження”
завжди підтримували на найвищому рівні.
Про розвиток української мови у “вузьких етнографічних рамках” у 20-х роках згадано й у кінці 60-х – на
початку 70-х рр. минулого століття. Праця “Українсько-російські мовні паралелі радянського часу” Г. Їжакевич
– це дослідження про т. зв. “українські” мовні одиниці, які “завдячують” своїм існуванням впливові російської
літературної мови. Серед багатьох прикладів наведено й синтаксичні конструкції, які, на думку мовознавців-
пуристів, не властиві українській мові, а саме: було, буде у сполученні з дієслівними формами на -но,-то,
конструкції з віддієслівними іменниками на -ння, -ття [Їжакевич 1969, c. 97-98]; синтаксичні утворення з
прийменником по [Їжакевич 1969, c. 215] та ін. Автор переконує, що паралельне існування в українській мові
синонімічних прийменникових конструкцій часто призводить до їх семантико-стилістичного розрізнення, що
забезпечує структурно-виразові можливості української літературної мови, наприклад: пішла по воду, попливли
за водою, нарада по координації, нарада з питань координації [Їжакевич 1969, c. 215]. Варто зазначити, що
пуристи не вимагали абсолютного вилучення прийменника по, зокрема “залишали” його у словосполученні йти
по воду [Сімович 2005, c. 251], зважаючи на семантику. Г. Їжакевич справедливо покликається на мовні факти
свого часу, які однак не спростовують пуристичних положень, а свідчать лише про втручання російської мови у
самобутній розвиток української.
З. Терлак у статті “Синтаксичні кальки в аспекті норми”, досліджуючи цей період, згадує працю
Й. Багмута “Проблеми перекладу суспільно-політичної літератури українською мовою” (1968), у якій йдеться
про активне зближення синтаксичних систем української та російської мов, зокрема в публіцистиці [Терлак
2004, c. 500]. Враховуючи визначальну роль засобів масової інформації у формуванні мовного смаку носіїв
мови, вважаємо зауваження Й. Багмута про недоречність використання власне українських конструкцій у
перекладах з російської мови, що впливає на віддалення від мови оригіналу, необґрунтованими.
Українська мовознавча наука 70-х рр. представлена дослідженнями, що продовжили традицію зближення
“братніх” мов. Зокрема О. Федик, звертаючи увагу на використання словосполучень з прийменником по, робить
висновок, що в писемних стилях частіше, ніж в усних, конструкції з по замінюють синонімічними сполуками
[Федик 1977, c. 51]. Слід зазначити, що для розмовного стилю характерне спонтанне формулювання думки.
Тому людина, яка недосконало володіє мовою, не має мовного чуття, часто використовуватиме кальки,
особливо синтаксичні. Таким чином, впроваджена радянською владою мовна політика фактично зруйнувала
самобутність української мови, зокрема синтаксичної системи.
Проте були спроби пропагування поміркованих пуристичних настанов, наприклад, А. Бурячок,
досліджуючи можливості використання того-таки прийменника по, рекомендує не зловживати ним, наводячи
приклади-замінники: дебати про п’ятирічний план, а не по п’ятирічному плану; зауваження й побажання до
цієї книги просимо надсилати, а не по цій книзі; бути у відпустці через хворобу, а не по хворобі; ціну купленого
товару можна перевірити за прейскурантом, а не по прейскуранту тощо [Бурячок 1971, c. 86]. Мовознавець
пояснює причину такої заміни, не протиставленням питомого запозиченому, а потребою звільнити мову від
незграбних, набридливих канцелярських зворотів, які обтяжують сприйняття думки й роблять мову
одноманітною.
Очевидно, були й інші дослідження, ґрунтовніші, а головне достовірніші, проте вони не могли вийти
друком в Україні, а якщо й були надруковані, то лише незначним накладом. Для прикладу згадаємо працю
Б. Антоненка-Давидовича “Як ми говоримо” (1970), розкритиковану офіційним мовознавством, хоча на той час
вона була чи не найкращою. Наслідуючи мовознавчу традицію 20-х років, письменник порушує проблему
використання слів та конструкцій, що з’явилися в українській мові під впливом російської, і яку намагалися не
помічати представники української радянської лінгвістичної школи. До проблемних синтаксичних одиниць
Б. Антоненко-Давидович зараховує: прийменикові конструкції (приїхати в Київ (рух напрямку до міста, села
і т. ін.) – укр. приїхати до Києва; ліки від хвороби – укр. ліки проти хвороби; торбинка для книжок –укр.
торбинка на книжки; занедужав кором – укр. занедужав на кір) [Антоненко-Давидович 1994, c. 166-170]; Розділ І. ТЕОРІЯ МОВИ

89
сполучникові (без освіти нічого не осягнеш, як би не хотів того – укр. …, хоч би як того не хотів; щоб б не –
укр. хоч би що; хто б не – укр. хоч хто; де б не – укр. хоч де; не то справді хотів спати, не то тільки вдавав,
що хоче – укр. чи то…чи то) тощо [Антоненко-Давидович 1994, c. 171-175].
На жаль, поодинокі міркування щодо слововжитку питомих українських конструкцій не можемо назвати
тенденцією, проте доречним буде визнання факту появи поміркованих пуристичних виявів у синтаксичній
системі української мови як наслідку політичної і мовної “відлиги”.
Друга хвиля пуристичних виявів, що зародилася в кін. 80-х рр. – на поч. 90-х рр. ХХ ст., спонукала до
розв’язання нових синтаксичних проблем, хоча новими їх можна назвати умовно, оскільки вони стосуються
чинних норм української літературної мови, проте теоретичне обґрунтування здебільшого сформульоване
українськими лінгвістами 20-х рр. минулого століття.
Сьогодні дослідження синтаксичної нормативності відбувається у двох напрямках: під впливом
рекомендацій пуристичної мовознавчої школи 20-х рр. ХХ ст. і за настановами антипуристичної лінгвістичної
школи 30-х – І пол. 80-х рр. ХХ ст. Власне позиція прихильників пуристичної школи (С. Караванський,
О. Сербенська, О. Пономарів, П. Одарченко (про мову діаспори), М. Волощак, Р. Зорівчак та ін.) сприяла
численним виявам пуризму на всіх рівнях української мови, зокрема на синтаксичному. Новітні пуристичні
вияви простежуємо у замінах конструкцій, або їх компонентів, а саме:
– віддієслівних іменників на -ння, -ття дієприслівниковими зворотами, особовими або неозначеними
формами дієслова: не склавши відповідного плану замість без складання відповідного плану; спосіб збирати
матеріали замість спосіб збирання матеріалів [Волощак 2000; Зорівчак 2005];
– неузгодженого означення присвійним прикметником: Тарасова гора замість гора Тараса; Лисенкова
інтерпретація Шевченкових поем замість інтерпретація Лисенка поем Шевченка [Антисуржик 1994];
– частки давай, давайте із спонукальним значенням частками нум, нумо, або вилученням часток давай,
давайте у цьому значенні: нум, братця, до зброї замість давайте, братця, до зброї; привітаймо замість
давайте привітаємо; працюймо замість давайте працювати [Антисуржик 1994; Зорівчак 2005];
– пасивних елементів активними дієслівними конструкціями: я оприлюднив заяву замість мною було
оприлюднено заяву; зобов’язання виконано замість зобов’язання виконані; …яких призначає Рада депутатів
замість які призначаються Радою депутатів [Антисуржик 1994; Зорівчак 2005; Пономарів 1999];
– запозичених з російської мови моделей узгодження українськими: цими днями замість на цих днях; цієї
миті замість у даний момент; чужим коштом замість на чужий рахунок [Антисуржик 1994; Волощак
2000];
– запозичених з російської мови моделей керування українськими: відгук про реферат замість відгук на
реферат; завдавати шкоди, стражань замість завдавати шкоду, страждання; нехтувати поради замість
нехтувати порадами; повідомляти мене замість повідомляти мені; сміятися з чогось замість сміятися над
чимось [Волощак 2000; Караванський 2001; Wieczorek 1999];
– прийменникових конструкцій з по+…, від+… та ін. рівноцінними українськими: майстерня ремонту
(лагодження) одягу замість майстерня по ремонту одягу; працюють багато років замість працюють по
багато років; задоволений співпрацею замість задоволений від співпраці; думки про зустріч замість думки
від зустрічі [Антисуржик 1994; Волощак 2000; Головащук 2001; Зорівчак 2005; Одарченко 1997; Пономарів
1999; Wieczorek 1999];
– сполучників з російської мови у складнопідрядних реченнях українськими: Збори не відбулися, бо (тому
що) прийшло мало людей замість Збори не відбулися, так як прийшло мало людей; Без освіти нічого не
досягнеш, хоч би як того хотів замість Без освіти нічого не досягнеш, як би не хотів того; Що скоріше
зробиш, то ліпше замість Чим скоріше зробиш, тим ліпше [Антисуржик 1994; Волощак 2000; Зорівчак
2005] тощо.
Цей перелік лише частково ілюструє вияви пуризму в синтаксисі [див. Антисуржик 1994; Волощак 2000;
Зорівчак 2005; Караванський 1994; Караванський 2001; Пономарів 1999; Терлак 2004; Wieczorek 1999], проте
дозволяє зробити певні висновки.
Таким чином, пуристичні настанови в синтаксисі сучасної української мови передусім спрямовані проти
використання конструкцій-русизмів, хоча трапляються й окремі висловлювання щодо впливу інших мов.
Наприклад, Р. Зорівчак у конструкціях типу “То був московський цар Пьотр І, який приписав російській імперії
історію…” вбачає вплив англійської конструкції it was…that [Зорівчак 2005, c. 104]. На нашу думку, впливу
синтаксису англійської мови на синтаксис української немає, оскільки впливати на такому рівні можуть мови з
високим ступенем структурної подібності. Такий вплив можливий, якщо переклад з англійської мови здійснено
без належних знань української. Тому фраза, відтворена за законами української мови, звучатиме: “Саме
(зараз; нехто інший як) московський цар…” [Зорівчак 2005, c. 104].
Порівнюючи дві хвилі пуристичних виявів, можемо виокремити спільну ознаку – вилучення
неукраїнських конструкцій, а саме, кальок з російської мови різних структурних типів. Також відзначаємо, що
вияви пуризму характерні для синтагматичного синтаксису і майже відсутні в синтаксисі речення.
Пуристичні тенденції можуть негативно вплинути на формування норм, коли заміна синтаксичних
конструкцій відбувається без урахування семантичної та стилістичної відповідності: демонструвати фільм – ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

90
крутити кіно; звернутися в різні інстанції – кинутися туди-сюди; здобувати працею – дороблятися; колись
іншим разом – коли-інше тощо [Караванський 1994, c. 130-139].
Проблемна ситуація з унормування синтаксичних одиниць закономірна, бо й сьогодні не існує єдиного
погляду на те, якою повинна бути синтаксична норма. Проте не можемо заперечити факт значного впливу
пуристичних тенденцій на її формування. Суперечлива сутність пуризму не дозволяє беззастережно залучати до
літературної мови усі пропоновані конструкції, але важливо не проігнорувати можливість звільнення
української мови від непотрібних накинутих елементів.

Література
Антисуржик 1994: Антисуржик. Вчимося ввічливо поводитись і правильно говорити / За заг. ред.
О. Сербенської. – Львів: Світ, 1994. – 152 с.
Антоненко-Давидович 1994: Антоненко-Давидович Б. Як ми говоримо. – К.: “КМ Асаdemia”, 1994. –
254 с.
Бурячок 1971: Бурячок А. А. Про прийменник “по” // Рідне слово. – К.: Наук. думка, 1971. – Вип. 5. –
С. 84 – 86.
Верещагин, Костомаров 2005: Верещагин Е. М., Костомаров В. Г. Язык и культура. Три лингвострановед-
ческие концепции: лексического фона, рече-поведенческих тактик и сапиентемы / Под. ред. и с послесловием
акад. Ю. С. Степанова. – М.: “Индрик”, 2005. – 1040 с.
Волощак 2000: Волощак М. Неправильно – правильно. Довідник з українського слововживання: За
матеріалами засобів масової інформації. – К.: ВЦ “Просвіта”, 2000. – 128 с.
Гнатюк 1993: Гнатюк Г. Пуристичний “гріх” Миколи Гладкого // Слово. – 1993. – № 5. – С. 6.
Головащук 2001: Головащук С. І. Російсько-український словник сталих словосполучень. – К.: Наук.
думка, 2001. – 640 с.
Зорівчак 2005: Зорівчак Р. Боліти болем слова нашого… – Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2005. – 296 с.
Їжакевич 1969: Їжакевич Г. П. Українсько-російські мовні зв’язки радянського часу. – К.: Наук. думка,
1969. – 303 с.
Караванський 1994: Караванський С. Секрети української мови. – К.: “Кобза”, 1994. – 152 с.
Караванський 2001: Караванський С. Пошук українського слова, або боротьба за національне “я”. – К.:
ВЦ “Академія”, 2001. – 240 с.
Курило 1942: Курило О. Уваги до сучасної української літературної мови. – Краків – Львів: Укр. вид-во,
1942. – 199 с.
Матвієнко 1932: Матвієнко О. Стилістичні паралелі (проти пуризму). – Х.: Рад. школа, 1932. – 132 с.
Одарченко 1997: Одарченко П. Про культуру української мови: Збірник статей. – К.: Смолоскип, 1997. –
320 с.
Пономарів 1999: Пономарів О. Д. Культура слова: мовностилістичні поради: Навч. посібник. – К.: Либідь,
1999. – 240 с.
Сімович 2005: Сімович В. Праці у двох томах. – Том 1: Мовознавство / Упоряд. і передмова Л. Ткач. –
Чернівці: Книги – ХХІ, 2005. – 520 с.
Терлак 2004: Терлак З. Синтаксичні кальки в аспекті норми // Вісник Львів. ун-ту. Серія філологічна.
Вип. 34. – Ч. ІІ. – Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2004. – С. 498 – 505.
Федик 1977: Федик О. С. Іменникові словосполучення в усній мові // Культура слова: Респ. зб-к. – К.:
Наук. думка, 1977. – Вип. 12. – С. 47 – 52.
Wieczorek 1999: Wieczorek D. Новационные процессы в современном украинском языке // Slavia
orientalis. – Rocznik XLVIII. – Krakуw. – 1999. – S. 435 – 441.

In article displays of the purism is described in syntax of the Ukrainian language in dictionary and scientific
research of linguists. In considered reason of the origin of these processes at the beginnings ХХ century and at the end
ХХ — at the beginnings ХХІ century. Is analysed positive and negative signs of the displays of the purism in syntax of
the Modern Ukrainian language.
Keywords: purism tendencies, syntax, syntactic replicas.
Надійшла до редакції 28 вересня 2006 року.