Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Алла Мусатова — ПАРАДИГМАТИКА УКРАЇНСЬКОГО СПОНУКАЛЬНОГО РЕЧЕННЯ

У статті розглядається парадигма українського спонукального речення. Встановлюються основні
компоненти парадигми, з’ясовуються межі співвідносності спонукальних та імперативних речень.
Ключові слова: парадигма речення, спонукальне речення, імперативне речення, деривація, варіанти.

Парадигматичний підхід до вивчення багатоаспектних синтаксичних явищ дозволяє вивчити системні
видозміни і співвідношення формальних класів. Проблема парадигматики спонукального речення є
актуальною, оскільки на сучасному етапі так і не з’ясовані межі імперативних та спонукальних речень,
відсутній ґрунтовний аналіз відтворення значення спонукальності у формально неспонукальних конструкціях,
відсутній системний аналіз парадигми спонукального речення.
© Мусатова А.О., 2007 Розділ ІІІ. Теоретичні питання синтаксису

295
Учення про парадигму речення сформувалося порівняно недавно (наприкінці 60-х років ХХ ст.). Термін
„парадигма” вживають у двох основних значеннях – у вузькому, коли розуміння парадигми речення пов’язане з
видозмінами формальної організації речення, та широкому, коли під парадигмою розуміють широке коло
синтаксичних явищ, кількість яких і взаємозв’язки між ними лінгвісти висвітлюють по-різному [Вихованець
1993, с.158-159]. У вузькому розумінні парадигма речення репрезентується тільки внутрішньосхемними
перетвореннями в межах тієї самої структурної схеми речення, тобто такими видозмінами, які не змінюють
структурної схеми речення. У широкому розумінні поняття парадигми пов’язується з різноманітними
трансформаційними процесами, які виявляються не стільки у внутрішьосхемних, скільки у міжсхемних
перетвореннях.
З-поміж парадигматичних видозмін речення вирізняються дериваційні видозміни, які утворюють
дериваційну парадигму речення. У цій парадигмі, по-перше, має бути вихідна і похідна одиниці. По-друге,
вихідна і похідна одиниці відображають той самий фрагмент дійсності, якусь тотожну ситуацію. Так, до
дериваційної парадигми зараховують модифікаційні та трансформаційні видозміни [Вихованець 1993;
Мірченко 2005; Шульжук 2004].
На сьогодні широке витлумачення парадигми спричиняє зацікавленню дериваційними процесами
[Мірченко 2005], продуктивно використовується при побудові моделей речення [Ситар 2004].
У статті міститься спроба встановити парадигматику українського спонукального речення. Досягнути
цієї мети видавалось за можливе при розв’язанні таких завдань, як-от:
1) встановити межі спонукального та імперативного речення;
2) виявити парадигму спонукального речення;
3) простежити корелятивність / некорелятивність системи парадигм спонукального речення та
імперативного.
Спонукальним реченням вважаємо будь-яке речення, якому властива семантика спонукання.
Семантика спонукання є комплексною величиною і складається з таких трьох семантичних компонентів:
1) апелятивність (зверненість мовлення до другої особи / осіб); 2) оцінка (носій різноманітних спонукальних
значень – від наказу до побажання); 3) дієвість (значення дії) [Мусатова 2005].
Фактичний матеріал добирався методом суцільної вибірки з творів сучасних українських письменників.
До спонукальних зараховувались будь-які конструкції, що сприймались мовцями як спонукання до дії. Ми
намагались подолати суб’єктивність застосування семантичного критерію за допомогою консультацій з іншими
мовцями, в тому числі з філологами. Перші результати орієнтовного аналізу показали, що найтиповішою
формою спонукання до дії виступає граматична форма наказового способу другої особи однини чи множини.
Так, у 200 дібраних спонукальних висловленнях містяться 164 дієслова у формі наказового способу, вживаних
у спонукальному значенні. Але, по-перше, форми наказового способу не завжди вживаються саме у
спонукальному значенні: Це отут сиди, отут невідомо чого чекай. І якийсь хтось прийде, аби поділитися
історією свого існування (Б. Жолдак. Доп’ю). Принагідно зауважимо, що деякі дослідники подібні форми
відносять до форм повиннісного способу [Шведова 1976], хоча питання про повиннісний спосіб неоднозначне
[Романюк 1999], і ми не виділяємо таких форм у парадигмі способу, оскільки вважаємо, що це окремий випадок
наказового способу. По-друге, спонукальне значення виявляють також речення, які не містять дієслова в
наказовому способі: От я під’їхав по-справжньому і так само сказав: — Тпру! (Б. Жолдак. Литка). Стоять!
(Б. Жолдак. Щастя). Така нетотожність дієслівних форм наказового способу та форм спонукальності зумовлює
розмежування понять спонукального та імперативного речення. Імперативним вважаємо таке речення, яке
містить дієслівну форму в наказовому способі на позначення дії, зверненість мовлення до другої особи / осіб –
апелятивність, оцінку як втілення наказового значення спонукальності, наприклад: — Ану, пане дяче, завертай
до школи і сиди там пацючком, поки тебе, обіясника, до суду не покличуть (В.Шевчук. Срібне молоко).
Імперативне речення зберігає всі три компоненти семантики спонукального речення (апелятивність, дієвість,
оцінка), тому виступає типовим спонукальним реченням. Постає питання про корелятивність /
некорелятивність імперативного та спонукального речення. Вирішити це питання можна за допомогою
встановлення парадигми спонукального речення.
Спробуємо відтворити парадигму спонукального речення На перехресті ліворуч! (О.Кононенко. Вбивач
бичків). Присудок речення пропущений, тому будемо відтворювати всі можливі граматичні форми:
Док. вид:
На перехресті поверни ліворуч – наказ. сп., док. вид
На перехресті повернеш ліворуч – дійсн. сп., майб. час, док. вид
На перехресті повернув (негайно) ліворуч – дійсн. сп., мин. час
На перехресті повернув був ліворуч – дійсн. сп., давномин. час, док. вид
Ти б повернув на перехресті ліворуч – умовн. сп., док. вид
Недок. вид:
На перехресті повертай ліворуч – наказ. сп., недок. вид
На перехресті повертаєш ліворуч – дійсн. сп., теп. час, недок. вид
На перехресті повертатимеш ліворуч – дійсн. сп., майб. час, недок. вид ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

296
* На перехресті повертав ліворуч – дійсн. сп., мин. час, недок. вид
* На перехресті повертав був ліворуч – дійсн. сп., давномин. час, недок. вид
Ти б повертав на перехресті ліворуч – умовн. сп., недок. вид
Як бачимо, імперативне речення входить до парадигми спонукального: На перехресті поверни ліворуч,
отже є поняттям вужчим. Парадигма спонукального та імперативного речення збігаються у сфері видо-
способово-часових перетворень імперативного речення, що свідчить про тотожність граматичної парадигми
спонукального речення та парадигми імперативного речення. Але поняття парадигми спонукального речення не
можна звести до граматичних перетворень предикативної основи речення.
Утворення варіативних форм граматичної парадигми подекуди обмежується лексико-граматичними
властивостями самого дієслова та властивостями інваріантного значення спонукальності – наказовості. Так,
значення наказовості несумісне із позначенням дії, яка відбувається постійно, за будь-яких умов, триває
безмежно [Молчанова 1977, с. 18]. Не можуть бути спонукальними дієслова на позначення дії, яка не може бути
виконана адресатом, дії ненавмисного характеру, нецілеспрямовані дії [Молчанова 1977, с.8], наприклад,
дієслова, що позначають явища природи: дощити; відношення власності: належати і т. ін.
З-поміж наведених нами компонентів парадигми можна виділити форми часової парадигми, яка
визначає час у стосунку до моменту мовлення. Інваріантним значенням для форм парадигми спонукального
речення виступає значення форми наказового способу 2-ої особи одн. або мн., яке асоціюється або із значенням
теперішнього часу, що реалізується в момент мовлення, або майбутнього, яке може реалізуватися після
моменту мовлення [Мірченко 2005, с.14]. Тому значення минулого часу реалізується у сфері спонукальності
спорадично, із додатковим значенням вимоги дії (повернув, повернув був), до того ж обмеження щодо
використання минулого та давноминулого часу зумовлене лексико-граматичними властивостями дієслова, яке
позначає початок дії. Ми не знайшли маркованих форм (*) серед дібраного фактичного матеріалу і вважаємо
неможливим вживання таких у спонукальному значенні. Ми пов’язуємо таке явище із нашаруванням парадигми
виду. Так, актуально-динамічне чи конкретно-процесне значення характеризує дію з середини її перебігу, що
суперечить значенню дієслова „повертай” як неповторюваної дії та такої, що не може тривати довго. Це
ускладнює використання всіх форм часової парадигми в недоконаному виді. Найуживанішими з форм дійсного
способу виступають форми:
— теперішнього часу: Твоя правда, Ланаріє, розмова пішла не туди. Із завтрашнього дня ти працюєш з
депутатом. Все (О.Кононенко. Вбивач бичків); Наказуємо декретом нашим, — урочисто зачитав той, котрий
дивився на дяка з підозрою, — аби Григорій Комарницький, який не є особою духовною, хоча й іменується
дяком, а отже, підвладний міському суду, був смертно киями битий, як це велить статут, посеред міста за
те своє значне переступство скаредного гріха (В.Шевчук. Срібне молоко).
— майбутнього часу: Так треба! Але ти працюватимеш із ним і вдень і вночі по повній програмі!
(О.Кононенко. Вбивач бичків).
Значення грамеми док. виду як єдиної і завершеної у відповідний проміжок часу дозволяє реалізувати
значення спонукальності за допомогою різних часових форм, особливо майбутнього часу: Ходи, переночуєш у
повітці, а раненько підеш. На похмілля Іван буває лихий (В.Шевчук. Срібне молоко).
На нашу думку, вибір форм доконаного / недоконаного виду пов’язаний із суб’єктивним поглядом мовця
на ситуацію, якщо мовець використовує форму доконаного виду, сприймає дію як факт, якщо форму
недоконаного виду – як процес.
На парадигму спонукального речення суттєво впливають способові розрізнення, причому питання щодо
кількості виділюваних способів і досі лишається невирішеним. Ми погоджуємось з традиційним виділенням
трьох компонентів способової парадигми – дійсного, умовного, наказового. З огляду на розбудовану парадигму
можна стверджувати, що форми умовного та наказового способу представлені в парадигмі спонукального
речення.
Числова парадигма спонукального речення презентована двома грамемами – однини та множини,
наприклад, дзвоніть та дзвони.
Щодо особової парадигми цікавою є думка Н.Ю.Шведової про існування варіативної [Шведова 1976].
Способові форми дослідниця вважає варіативними, виводячи з їх системи лише форму повиннісного способу.
Кількість членів варіативної парадигми залежить від варіативності форм. Одна форма виступає вихідною.
Варіативну парадигму наказового способу (для речень з дієсловами доконаного виду) дослідниця вибудовує
так:
1 ос. одн. Нехай я прочитаю
2 ос. одн. Прочитай! Прочитаєш! Щоб ти прочитав!
3 ос. одн. Нехай він прочитає! Щоб він прочитав!
1 ос. мн. Прочитаймо!
2 ос. мн. Прочитайте! Прочитаєте! Щоб ви прочитали!
3 ос. мн. Нехай вони прочитають! Щоб вони прочитали!
Хоча дослідниця розглядає таку парадигму у зв’язку з морфологічною категорією способу, ми вважаємо,
що ця парадигма презентує радше особову парадигму спонукального речення, оскільки наведені речення Розділ ІІІ. Теоретичні питання синтаксису

297
характеризують зрушення семантики. На нашу думку, значення наказовості в наведених реченнях є
нерівноцінним, значно послабленим – від значення бажальності, вираженого часткою нехай до погрози,
вираженої часткою щоб. Варіанти речень різняться відтінками значення транспонованої форми способу (так
виражається семантична категорія оцінки), а отже, не можуть виступати власне наказовими формами. Проте,
всі ці форми можуть існувати як варіанти вираження спонукального значення в тексті. Всі наведені форми
можна замінити імперативним реченням Прочитай (те), яке виступає інваріантом, вихідним компонентом
парадигми, а всі можливі форми спонукальних речень – варіанти. Таким чином, вважаємо особову парадигму
спонукального речення шестикомпонентною. Дослідниця також зазначає, що для речень з фазовими дієсловами
та дієсловами, що позначають початок дії (побігти, поїхати, розпочати та ін.) ряди форм 2 ос.одн. та мн. та
1 ос. мн. ускладнюються входженням форм минулого часу: Поїхав! Поїхали!
Усі розглянуті нами парадигми стосуються граматичних категорій предикативного центру речення. Але,
як ми вже зазначали, спонукальне речення є комплексним явищем, яке складається з трьох основних
компонентів, або домінант – апелятивність, дієвість, оцінка. Такі домінанти виступають більше значеннєвими,
семантичними, ніж граматичними. Існує ціла система форм вираження цих домінант, отже можлива побудова
парадигм стосовно кожної з них.
Домінанта дії пов’язана з реалізацією предикативності речення, тому є найбільш дослідженою.
Парадигма дієвості охоплює, перш за все, всі різновиди дієслівних речень зі спонукальним значенням. До такої
парадигми відносяться: 1) інфінітивні речення, які традиційно вважаються односкладними (за Н.Ю. Шведовою
входять до класу невідмінювано-дієслівних [Загнітко 2004, с.205]): Митися, голитися, одягатися
(О.Кононенко. Вбивач бичків); Усім вийти з машини (там само); 2) двоскладні дієслівні речення, виражені
різноманітними способовими та видо-часовими формами, що зберігають загальне спонукальне значення: То,
може, Явдохо, зачинила б двері, бо я не відаю як (В.Шевчук. Срібне молоко).
Парадигма домінанти дієвості перетинається з поняттям семантико-синтаксичної предикатної парадигми
речення [Вихованець 1993, с.164]. На семантико-синтаксичному рівні виділяють різні типи предикатів та
вивчають іх лексичне наповнення. За принципом вираженості-невираженості дієслівного компонента подібні
речення можна розподілити на:
1) речення з пропущеним дієслівним компонентом, які є неповними двоскладними реченнями: Сергію!
Олеже! Швидше! (В.Шевчук. Срібне молоко). Пропущено предикат речення, ми можемо навіть спрогнозувати
його лексичне наповнення, це має бути предикат дії, наприклад, йдіть. Наявність невираженого словом
предикативного компонента підтверджується наявністю незаповненої валентної позиції, роль підмета
виконують звертання.
2) найбільш частотними спонукальними реченнями виступають речення з вираженим дієслівним
компонентом: Принеси води! (В.Шевчук. Срібне молоко). Вважаємо їх двоскладними з пропущеним головним
членом – підметом.
3) до спонукальних утворень відносимо квазі-речення, які виділяються за структурною класифікацією як
такі, що „не містять інформації, в силу чого їм не притаманна суб’єктно-предикатна основа” [Загнітко 2004,
с.115]. До квазі-речень відносять вокативні, вигукові та метакомунікативні речення. Хоча подібні утворення
насправді не є реченнями, ми вважаємо, що деякі їх різновиди можуть вживатись на позначення дієвості,
зокрема, вигукові речення типу: Геть! (на позначення дії „вийти”); На! (на позначення дії „брати”). При
розгляді квазі-речень відтворюємо денотативну ситуацію мовлення, з якої очевидно, що такі речення мають
своїх адресатів і позначають цілком конкретні дії.
Щодо метакомунікативних речень, які містять форми наказового способу, наприклад, боронь Боже,
спонукальними їх не вважаємо, оскільки це усталені етикетні форми, які не спонукають до дії.
Парадигма дієвості спонукального речення 1) найчастіше виражається предикатами дії; 2) предикат дії
може бути пропущеним; 3) дієвість спонукального речення обов’язково пов’язана з його апелятивністю; 5) до
спонукальних відносимо вигукові квазі-речення, в яких адресат дії та дія є зрозумілими з контексту.
Апелятивна домінанта також має свої форми вираження, які формують її парадигму. Визначення таких
форм як парадигматичних спирається на виділення семантико-синтаксичної парадигми субстанційності, а саме
суб’єктності, яка корелює в нашому випадку з апелятивністю.
Апелятивність на сучасному етапі етапі тлумачиться як специфічна функціональна сфера. Підставою
для такого виокремлення є твердження К.Бюлера про існування репрезентативної, експресивної та апелятивної
(від лат. appelare – звертатися) функцій мови. Так, на думку М.С.Скаба, „функціональна сфера апеляції
(зверненості)… існує паралельно з іншою… – сферою репрезентації (представлення)” [Скаб 2002, с.21]. Таке
розуміння надає досліднику підстав розглядати сферу апеляції як таку, що „являє собою поєднання предметної
та предикатної частин змісту” [там само, с.26].
Ми вважаємо обсяг апелятивності значно вужчим і зводимо його до того, що М.С. Скаб визначає як
„предметну частину змісту апеляції”. До апелятивів відносимо іменники у формі кличного відмінка (вокатива),
форми іменника, що не мають специфічних флексій – показників кличного відмінка, а отже, збігаються з
формою називного відмінка; особові займенники ти, ви; субстантивовані прикметники, дієприкметники,
числівники. Сюди також відносимо словосполучення на позначення особи, до якої звернене мовлення. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

298
Апелятивний складник спонукального речення може бути виражений експліцитно – Катрусю, накривай
на стіл (О.Кононенко. Вбивач бичків) – або імпліцитно, за допомогою граматичної форми предиката та
контексту – Допоможи мені: імплікується звернення до другої особи однини, а якщо речення береться у
контексті, то нам відомо до кого саме звертаються.
До спонукальних відносимо такі квазі-речення, які не є власне реченнями, але містять виражену сферу
апелятивності: 1) вокативні: Катерино! – покликала вона. Дівчина в чорній блузі постала на порозі зі столиком-
візком (О.Кононенко. Вбивач бичків); 2) вигукові квазі-речення, якщо вигук вживається замість апелятива,
наприклад звертання до людини Гей!, якщо не знаємо імені особи: Гей, стій! Оце вже й моя хата, порожня як
душа! (В.Шевчук. Срібне молоко), де слово „гей” вживається як звертання до дяка.
Отже, 1) суб’єктна субстанційна синтаксема спонукального речення може бути експліцитною або
імпліцитною; 2) експліцитне вираження суб’єктної синтаксеми впливає на визначення вокативних квазі-речень
як спонукальних; 3) апелятивність є обов’язковою ознакою спонукального речення.
Парадигма домінанти оцінки є найскладнішою і найбільш пов’язана із контекстом. Оцінка є складником
суб’єктивної модальності, пов’язана з прагматичними функціями мовлення. Нейтральним значенням для
спонукальних форм визнаємо значення наказовості, яке може бути послабленим значенням бажальності,
умовності, або посилене значенням категоричного наказу, необхідності виконання дії. Фактично, різні способи
вираження значення оцінки формують функціонально-семантичне поле спонукальності, до якого входять різні
значення від наказу до прохання із властивими для них формами вираження. Так, форма умовного способу
вживається для прохання, пом’якшеного наказу: Серденько, ми хотіли б подивитися ікони, ювелірні вироби,
прикраси (О.Кононенко. Вбивач бичків), форма інфінітива – для вираження категоричного наказу: Стоять! —
гаркнув до нього Григорук (…) (Б. Жолдак. Щастя) і т. ін. Вивчення функціонально-семантичного поля
спонукальності потребує більш детального висвітлення.
Важливими для окреслення меж парадигми спонукального речення є поняття модифікації, яку відносимо
до деривативної парадигми. Модифікація — це перетворення вихідного речення шляхом додавання до нього
нового елемента — семантичного модифікатора (фазового, модального, заперечного), який зазвичай стосується
предикатної або суб’єктної синтаксеми, наприклад: 1) модифікація негації: Не ходи туди більш (Б.Жолдак.
Кроки по склу); 2) модальна модифікація: «Треба тримати себе за рот. Це, як коли їси, то щоб він був
закритий і не плямкав», — учила я сама себе, наминаючи (Б.Жолдак. Решта); Мабуть, у сіль треба бим додати
(Б.Жолдак. Над Бескиди); 3) модифікація авторизації: Всяк знає: не вір жінці, як чужому собаці, а інші речуть:
«Не хвались жінкою у сім день, а хвались у сім літ», а я зі своєю, слава Богу, прожив сім літ і семеро день.
(В.Шевчук. Срібне молоко); 4) фазові модифікації: Починай співати.
Слід зазначити, що заперечна модифікація є найуживанішою і найбільш дослідженою, особливо
стосовно імперативного речення [Москальская 1974; Молчанова 1977]. Модальна модифікація широко
вживається в неімперативних спонукальних реченнях, поєднується з формами інфінітива дієслова. Модифікація
авторизації вживається зрідка в реченнях з послабленою спонукальністю (у наведеному прикладі речення не є
власне спонукальним). На нашу думку, це пов’язано з семантикою апелятивності, бо при зверненості мовлення
до адресата адресант імпліцитно або експліцитно виражений, тому спонукальне речення не потребує додаткової
авторизації. Фазові модифікації вживаються на позначення початку, припинення або продовження дії і
комбінуються з інфінітивними формами.
У проведеному дослідженні ми розглянули різноманітні внутрішньосхемні перетворення і з’ясували, що
спонукальне та імперативне речення пов’язані родо-видовими відношеннями, причому спонукальність виступає
ширшим поняттям, яке включає імперативність. Парадигма спонукального речення є розгалуженою та
різнорівневою. З-поміж компонентів спонукальної парадигми виділяємо такі компоненти: числову, особову,
способову, часову та видову парадигми. Останні три різновиди парадигми є релевантними для оформлення
предикативності, а числова та родова парадигми мають окремий статус, оскільки змінюють денотативну
ситуацію речення. На формально-граматичному рівні для дієслівних речень парадигми спонукального та
імперативного речення є тотожними, а от на семантико-синтаксичному поняття парадигми спонукального
речення є ширшим, оскільки охоплює навіть нереченнєві утворення. На семантико-синтаксичному рівні для
вивчення спонукального речення важливими виступають суб’єктна та предикатна парадигми, які
співвідносяться з семантичними категоріями апелятивності та дієвості. Семантична категорія оцінки знаходить
вираження у функціонально-семантичному полі спонукальності. Модифікаційна парадигма, що вивчається у
межах внутрішньосхемних перетворень, регулярно реалізується у модальних та заперечних модифікаціях.
Парадигматичне вивчення різноманітних виявів спонукальних речень дозволяє узагальнювати та
порівнювати різнорівневі мовні процеси і є надзвичайно продуктивним для подальшої побудови моделей
спонукального речення.

Література
1. Адамец П. К вопросу о синтаксической парадигматике // Языкознание в Чехословакии. Сб. статей.
1956—1974 / Под. ред. А. Г. Широковой. М., 1978. С. 213-214.)
2. Вихованець І.Р. Граматика української мови: Синтаксис. – К.: Либідь, 1993. – 368 с. Розділ ІІІ. Теоретичні питання синтаксису

299
3. Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови. Синтаксис. Монографія. – Донецьк: ДонНУ,
2001. – 662 с.
4. Загнітко А.П. Основи українського теоретичного синтаксису. Ч.1. – Горлівка: ГДПІІМ, 2004. – 228 с.
5. Мірченко М. Парадигма речення і синтаксичні дериваційні процеси // Актуальні проблеми сучасної
філології. – Рівне: РДГУ, 2005. – Вип. 13. – С. 12-17.
6. Молчанова Г.В. Лексико-грамматическая характеристика императивных предложений в современном
английском языке: Автореф. … канд.филол. наук. – М, 1977. – 25 с.
7. Мусатова А. Експліцитність та імпліцитність значення спонукальності // Актуальні проблеми сучасної
філології. – Рівне: РДГУ, 2005. – Вип. 13. – С. 112-115.
8. Ситар Г. Моделі дієслівних речень з предикатами членування та їх мовленнєві реалізації в українській
мові // Лінгвістичні студії. – Донецьк: ДонНУ, 2004. – Вип.12. – С. 171-180.
9. Скаб М.С. Функціональна сфера апеляції в українській мові (семантика, граматика, прагматика,
стилістика): Автореф. … д. филол. наук. – К, 2002. – 34 с.
10. Слинько І.І. Парадигматика простого речення української мови (двоскладне речення) // Мовознавство,
1978, №3. – С. 23-30.
11. Шведова Н.Ю. Парадигматика простого предложения в современном русском языке (опыт типологии)
// Русский язык. АН СССР. Институт языкознания. – М.: Наука, 1976. – С. 3-76.
12. Шульжук К.Ф. Синтаксис української мови. – К.: Видавничий центр „Академія”, 2004. – 406 с.

The article under consideration reviews the paradigm of the Ukrainian inducive sentence, sets the main
components of the paradigm, draws distinction line between imperative and inducive sentences.
Keywords: sentence paradigm, inducive sentence, imperative sentence, derivation, variants.
Надійшла до редакції 1 жовтня 2006 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.