Загнітко Анатолій Панасович - Теоретична граматика сучасної української мови. Морфологія. Синтаксис.

4.6. Вставні і вставлені компоненти речення

загрузка...
4.6.1.    Речення зі вставними компонентами. Речення зі вставними компонентами постають специфічними різновидами висловлення в силу того, що в них по-особливому репрезентований суб’єктивно-модаль- ний план — спеціальною формою. Суб’єктивна модальність виражаєть-

*В окремих посібниках [Слинько, Гуйванюк, Кобилянська 1994, с. 373- 374] мова також іде про особливі відмінювано-діеслівні уточнювальні форми, основним призначенням яких виступає пояснення «різних видів простих присудків» [Там само, с. 373]. При цьому таке положення підтверджується прикладами типу Далі юрби розривалися — звертали в провилки й пропадали в темряві (А. Головко); А спішені козаки тут же біля них тупцюють, борюкаються — гріються (А. Головко), у яких, на наш погляд, про уточнення можна вести мову тільки щодо співвідно­шення окремих предикативних частин як складових компонентів єди­ного цілого — безсполучникового складного цілого з недиференційова- ним різновидом синтаксичного зв’язку, пор.: Далі юрби розривалися, (бо) звертали в провулки й (тому — приєднувальний зв’язок) пропадали в темряві; А спішені козаки тут же біля них тупцюють, борюкаються, (бо) гріються. їх кваліфікація як уточнення до присудка (M. М. Шан- ський), відокремленої структурної позиції відмінювано-дієслівних зво­ротів [Русская 1980, с. 188], не відображає ні їх структурних, ні смисло­вих особливостей. Можливо, у таких випадках семантика однієї з час­тин — постпозитивної — і характеризується пояснювальним відтінком, але це стосується не структурного призначення та самої побудови. За своєю структурою та особливостями вираження предикативності це ре- ченнєві структури, що виступають компонентами складніших утворень.

Не менш проблемним постає питання про статус інфінітивів у струк­турах типу На консула Енн — дипломатичним корпусом країни Антан­ти — була покладена тепер надзвичайна місія: з’ясивати. шо ж ие таке за Україна, коми і навіщо вона потрібна? (Ю. Смолич); Це такий архаїзм тепер — топити дуовами (Ю. Яновський); Нарешті котрась раду да­ла — піти в контори дізнатися (А. Головко); Взагалі він має дивну властивість — зникати при очах, ставати непомітним і ніколи нікоми не заважати (О. Гончар), оскільки у таких випадках інфінітив постає головним членом односкладного речення і визначає кількість аргументів, їх рольовий статус. Вважати їх уточнювальними компонентами не слід і тому, що вони разом із зумовленими ними аргументами легко перетворю­ються на підрядні частини і вся конструкція постає складно-підрядним реченням: На консула Енн — дипломатичним корпусом країни Антан­ти — була покладена тепер надзвичайна місія, (щоб) з’ясувати, що ж це таке Україна, кому і навіщо вона потрібна?; Це такий архаїзм тепер, (щоб) дровами топити; Нарешті котрась раду дала, (щоб) піти в кон­тору дізнатися; Взагалі, він має дивну властивість, (щоб) зникати при очах, ставати зовсім непомітним і ніколи нікому не заважати.

 

РПЗЛІП IX. Синтаксис ускпапненого печення


573


ся вставними компонентами, вигуками, частками, питальними й оклич­ними словами. Вставні компоненти — один із найпоширеніших засобів нираження суб’єктивної модальності. Поняття вставних слів постало разом із вченням про скорочені і стягнені речення. Так, Ф. І. Буслаєв вважав, що речення можуть не тільки скорочуватися, стягатися, але й нставлятися. При цьому таке вставлення здійснюється суто на підрядній основі, тому вставні слова Ф. І. Буслаєв називав вставними реченнями на тій підставі, що вони виникли з цілісних речень підряд­ної залежності. Вставні речення вживаються «без всякого видимого граматичного зв’язку», «в розумінні окремої частини мови» [Буслаєв 1959, с. 281, 285]. Таке ж тлумачення пропонував Ф. І. Буслаєв щодо походження багатьох часток — носіїв суб’єктивної модальності речен­ня типу пускай, де, дескать, мол, ведь, буде [Там само, с. 285].

В україністиці здебільшого вели мову про вставлені, або втручені, речення (пор. погляд О. Огоновського, О. Партицького та ін.).

Розвиваючи погляди Ф. І. Буслаева, Д. М. Овсянико-Куликовський розмежовував: 1) вставні слова; 2) вставні вирази; 3) вставні прислівни­ки та інші обставини, обставинні вислови [Овсянико-Куликовский 1912, с. 293]. О. М. Пєшковський розрізняв вставні слова і вставні сполучення слів, акцентуючи увагу на тому, що вони не є членами речення і ніяк не пов’язані граматичним зв’язком із реченням. За се­мантикою О. М. Пєшковський запропонував розрізняти: 1) вставні вирази зі значенням ставлення мовця до певної думки; 2) вставні ком­поненти зі значенням адресата висловлення; 3) вставні компоненти із значенням відношення до попередньої чи наступної події [Пешков- ский 1956, с. 371]. О. О. Шахматов пропонував кваліфікувати вставні компоненти як «редуковані за своїм смислом речення» [Шахматов 1941, с. 265]. За генезисом О. О. Шахматов розрізняв вставні компоненти, що беруть свій початок 1) з односкладних речень — означено-особо- вих, безособових, інфінітивних, прислівникових, підметових; 2) з дво­складних речень — узгоджених чи неузгоджених [Там само, с. 266]. У подальшому класифікація вставних компонентів зазнавала ґрунтов­ної деталізації, при цьому все це відбувалося у руслі семантичних кла­сифікацій. Так, в академічній «Грамматике русского языка» (за ред. В. В. Виноградова) пропонується розмежовувати вісім груп таких ком­понентів, а самі вставні компоненти тлумачаться як такі, що синтак­сично не пов’язані з реченням і виражають ставлення мовця до ви­словленого. Автори цього розділу принципово не розрізняють слова і речення вставного плану, оскільки семантично вони виконують іден­тичну функцію. Водночас в «Грамматике русского языка» мова йде про вставлені слова, словосполуки і речення, що є розвитком думки

О. О. Шахматова про вставні компоненти із сусідніх речень.

В усій підручниковій, посібниковій та довідковій літературі основна увага звертається на те, що вставні компоненти граматично не пов’язу­ються з реченням ніякою синтаксичною формою підрядного прислівно- го синтаксичного зв’язку — узгодженням, керуванням, приляганням, кореляцією. На статус вставних слів, словосполук у реченні існує два

 

574


Синтаксис


погляди. Одні лінгвісти доводять, що вони «являють собою такий са­мий обов’язковий його (речення. —А. 3.) компонент, як найзвичай- ніший член речення» [Современный 1964, с. 138 (автор такої думки М. М. Шанський)], а О. Г. Руднев доводить, що вставні слова — члени речення, оскільки вони пов’язуються з реченням особливим зв’яз­ком—співвідносним [Руднев 1959, с. 156; Руднев 1963, с. 123]. Є. В. Кро- тевич визначає зв’язок вставних слів із реченням як включення, звідси вставні слова постають «супутніми членами речення» [Кротевич 1959, с. 15; Кротевич 1960, с. 32].

Послідовне розмежування об’єктивного та суб’єктивного смислу ре­чення висвітлило справжній статус вставних слів як таких, що станов­лять супровідний компонент речення і повинні визначатись як витво­рювані, а не відтворювані реченнєві величини. Подібна думка розви­вається авторами «Русской грамматики» [Русская 1980, с. 229], у якій зазначається, що вставні слова «формально й функціонально ізольо­вані» , водночас вони позбавлені синтаксичного зв’язку з обов’язковими членами речення. Тому вставні слова однозначно кваліфікуються як носії суб’єктивного смислу речення. Вони вводяться в речення з метою вираження суб’єктивної оцінки мовцем тих чи інших подій, станів, не змінюють основного об’єктивного плану речення, а надають йому особливого забарвлення, забезпечуючи корелятивність із суб’єктивним планом.

Вставні слова можуть виражатися дієслівними, іменниковими, при­слівниковими, прикметниковими, числівниковими, займенниковими формами. На тій підставі, що частина таких форм повністю втратила власне лексичне значення, В. В. Виноградов виділив окремий клас слів — модальних, розташувавши їх поряд із частинами мови, пор.: мабуть, отже, наприклад, можливо, само собою, власне кажучи [Виног­радов 1986]; див. також праці [Івченко 1965, с. 370; Сучасна 1975, с. 273; Бевзенко 1959, с. 188; Волох, Чемерисов, Чернов 1976, с. 239; Жовто­брюх, Кулик 1972, с. 393], у яких розглядається проблема обсягів мо­дальних слів, з’ясовуються їхні функції.

На думку С. П. Вевзенка, більшість модальних слів української мови, «напевне, дієслівного походження»: а) відмінювано-дієслівного: знаєш, бачте, пробач, дивись, скажімо; б) безособово-дієслівного -.здаєть- ся, розуміється; в) відмінювано-дієслівного, що набули неозначено-осо- бової семантики: кажуть, гадають, міркують; г) інфінітивного: зна­ти, признатись, сказати. Водночас значна їх кількість походить від прислівників (безумовно, безсумнівно, достеменно, дійсно, буквально, очевидно тощо) або’від іменників із прийменниками чи без них (на щастя, до речі, словом, правда, зрештою та ін.). Зовсім незначну кількість вставних слів становлять модальні елементи відприкметни- кового та відзайменникового походження, зрідка відчислівникового (влас­не, головне, основне, найменше тощо; втім, проте, до того та ін.; по- перше, по-друге, по-третє і т. д.). Останнім часом набуло поширення визначення вставних слів на позначення емоційного ставлення до по­відомлення (на думку, на щастя, на жаль), послідовності викладу (по-

 

Розаіл IX. Синтаксис ускладненого речення


575


перше, по-друге, наприклад, навпаки, до речі, насамперед, крім того, зокрема, таким чином) як таких, що не належать до модальних, бо, з одного боку, у них міститься іменник, що не втратив лексичного зна­чення, а з другого боку, значна частина їх наближається до сполуч­ників із пояснювальним або уточнювальним значенням. Подібний погляд знайшов реалізацію і в підручниках, і в лексикографічній прак­тиці [Жовтобрюх, Кулик 1972, с. 393; Волох, Чемерисов, Чернов 1976, с. 239; Словник в 11-ти тт.; див. також праці Г. О. Золотової].

Від Ф. І. Буслаєва бере початок вчення про вставні речення, які Д. М. Овсянико-Куликовський та О. М. Пєшковський розглядали як сполуки слів, а пізніше в академічних граматиках вони були об’єднані в один ряд із вставними словами під узагальнювальною назвою — вставні слова, сполуки слів і речення. При розмежуванні вставних слів і встав­них речень О. М. Пєшковський застосовував принципи тлумачення їх походження: вставні слова беруть свій початок в односкладних речен­нях, а вставні речення — у двоскладних. Вставні речення можуть бути двоскладними: Роби розумно, кажуть люди, не так, як робить Яло- вець (Л. Глібов); Мій дідусь, щоб ви знали, не простий рибалка, а бри­гадир (Ю. Збанацький); На устах, відчував він, стриміли уже слова (Б. Лепкий); та односкладними: Трава у полі, як там кажить. аж шу­мить, лізучи з землі (Г. Квітка-Основ’яненко), пор. похідні вставні сло­ва типу кажуть, думають, розмірковують, вважають (походять з не- означено-особових односкладних речень); чуєш, дивлюсь, знаєш, слухай, уяви собі (походять із означено-особових односкладних речень) та ін. У сучасній мові інколи важко встановити походження вставного сло­ва в силу того, що колишня форма перетворилася у скорочений варі­ант: бач = бачиш; мов — молвь (наказовий спосіб) тощо.

У сучасній українській мові вставні речення можуть бути одно­складними, з-поміж яких на особливу увагу заслуговують безособові та інфінітивні конструкції, що постають досить частотними і характеризуються особливими синтаксичними функціями. Розмежу­вання вставних слів і вставних речень не слід базувати тільки на струк­турних параметрах.Так, наявність тільки одного слова типу гадалось, міркувалося, пам’ятається, пригадується, бачиться, трапляється не виступає аргументом належності їх до вставних слів, оскільки це са­мостійні речення — носії суб’єктивної модальності, вони легко мо­жуть поширитися тими чи іншими компонентами: Переваги такого життя, розуміється, видно було відразу (О. Слісаренко) / Переваги такого життя,розуміється це всіма, видно було відразу; Пам’ятаєть- ся, тут водились і качки і різна водоплаваюча птиця (Остап Вишня); Його дівчину у цьому випадку, дякивати випадки, врятувало від біди її власне хворе серце (Б. Лепкий); Ніде правди сховати, мені не зовсім це подобалось (Б. Грінченко) та ін. Інколи вставні речення можуть поєднуватися з основним реченням за допомогою сполучників як, що, які втрачають власну сполучувальну семантику і набувають підсилю­вального значення: Щодо українців, то вони, як поглянити. ніби зовсім завмерли (М. Коцюбинський) та ін.

 

576


Синтаксис


Усі наявні нині класифікації вставних слів, словосполук і речень ґрунтуються на їх семантиці та вміщеній у них оцінці повідомлюва­ного мовцем. За типом привнесеного в речення значення вставні ком­поненти поділяються на:

1)  вставні слова, словосполучення й речення для вираження ступе­ня вірогідності повідомлюваного: безумовно, справді, можливо, ма­буть, звичайно, очевидно та ін.: Певно, це і є велике щастя: В саджан­цях побачити мудрий ліс (П. Дорошко); Іншимразом Хасцький, безпе­речно. зважив би на Маковеєві просьби (О. Гончар); Письменник — це, вважай, ціла галактика зі своїми магнітними бурями, супутниками, періодами неспокійного сонця (Б. Олійник);

2)  вставні слова, конструкції і речення на позначення зв’язку ду­мок, послідовності викладу їх чи логічного завершення цього викла­ду: по-перше, по-друге, до речі, отже, словом, таким чином тощо: Відда­ючи належне гетьману в організації цього великого збору. Мазепа, од­нак. не міг не відчути деяку непідготовленість окремих питань: звідси й непогодженість у діях багатьох полковників (М. Старицький); Нами вже сьогодні, по-перше, здійснено певною мірою у справах ліквідації наслідків аварії прорив, по-дриге. закладено міцне підґрунтя наступ­них дій, по-третє, налагоджено випуск нових моделей укріплення… (Голос України. — 1997. — 8 вересня);

3)  вставні слова, конструкції і речення, які виражають почуття мовця, його емоційний стан: на жаль, на біду, на лихо, на горе, на диво: На жаль, я мушу зараз йти (А. Яна); На шастя. моя подальша доля склалася не так, як багато того прагнули (В. Підмогильний);

4)  вставні слова, конструкції та речення на позначення джерела повідомлення: на думку…, за словами…, на погляд…, за повідомлен­ням…, на наш погляд, по-моєму, як вважаємо та ін.: Тут джерело б’є, міцне і вода з нього уже не одному допомогла, цілюща вона, сповнена, як кажуть, внутрішньої енергії(Голос України. — 1997. — 6 вересня); На наш погляд, ця думка не може бути визнана правомірною і повністю аргументованою;

5) вставні слова, конструкції та речення на позначення характеру висловлення, способу передачі думки, типу її оформлення: іншими словами, так би мовити, сказати по правді, власне кажучи, правду кажучи і т. д.: Зміни на краще, варто сказати, відбуваються на на­ших очах (Голос України. — 1997. — 4 вересня); Пишу цей матеріал в умовах, сказати, не зовсім прийнятних (М. Хвильовий);

6)  вставні слова, конструкції та речення на позначення звернення до співбесідника, вжиті з метою привернення уваги читача або слуха­ча: бач, пам’ятаєте, відчуваєте, даруйте, пробачте, даруйте на слові, вибачайте на слові та ін.: Я знаю село, повірте, зовсім не з книг та викривлених фільмів, з яких ніколи правди не дізнаєшся (О. Чорно­гуз); Бачте, землю доглядати, відчувати її болі і дихання — це вель­ми складна справа (Голос України. — 1997. — 3 вересня).

Останній різновид вставних елементів М. У. Каранська кваліфікує як такі, що «допомагають мовцеві вступати в тісніші взаємини зі слу-

 

РОЗЛІЛ IX. Синтаксис ускладненого речення


577


хмчами, легше порозумітися з ними…» (Каранська 1992, с. 135). Сюдиж піднесено і форми ввічливості, що визначаються як особливі форми та Мсоби діалогізації. Інколи останні відносять до складу нечленованих речень або слів-речень (Сучасна 1972; автором розділу є П. С. Дудик). За еноею функцією формули мовленнєвого етикету постають максимально п рагматичними, відповідно забарвлюючи ту чи іншу ситуацію. Вони є аналогами речення, тому їх віднесення до вставних елементів є некорек­тним.

4.6.2.   Вставлені конструкції. Вставленими називаються такі конст­рукції, які вживаються для уточнення, доповнення, роз’яснення пред­метного змісту речення або введення додаткового змісту та інформації до його структури. Здебільшого вони постають унаслідок необхідності ішесення додаткової інформації. Уперше в лінгвістичній науці виріз­нив речення з «вставленими із сусіднього речення словами» О. 0. Шах- матов [Шахматов 1941, с. 273]. Значно ґрунтовніше це питання було опрацьоване в академічній російській граматиці за редакцією В. В. Ви­ноградова [Грамматика 1960, с. 167]. Про особливий різновид «втруче­них речень» писав О. Огоновський у «Граматиці руского язика для школь середніх’ь» (1889), але послідовно впроваджено поняття встав­лених речень у дослідженнях Л. О. Кадомцевої та Б. М. Кулика.

Окремі лінгвісти безапеляційно заперечують доцільність виділення вставлених конструкцій. Так, О. Г. Руднєв наголошує, що цей різно­вид одиниць позбавлений будь-яких відмінних від вставних слів і сло­восполучень смислових функцій та особливого вираження, синтаксич­ної форми [Руднєв 1959, с. 139]. В останній академічній граматиці російської мови [Русская 1980] цей клас одиниць взагалі не згадуєть­ся, що, очевидно, мотивується тим, що вони ніякою мірою не співвідне­сені ні з об’єктивним, ні з суб’єктивним планом речення. Такий підхід постає зовсім непереконливим, оскільки вставні слова, словосполучен­ня та вставлені принципово різняться між собою, що зумовлюється співвідношенням об’єктивної і суб’єктивної модальності. Вставні сло­ва, словосполучення повністю марковані суб’єктивною модальністю, вставлені ж одиниці корелюють з об’єктивною модальністю, вони по­стають носіями додаткових об’єктивних смислів, репрезентують окре­му пропозицію, пор.: Уже оповідання «Три мандрьохи», з якого зберіг­ся тільки початок, густотою своїх фарб, що межує з натуралізмом, витонченою характеристикою героїні Насті Халабурдихи, доскона­лістю діалогу показує нам, скільки ми втратили, не зберігши бага­тьох прозових творів Мовиних, що від них лишилися, скільки знає­мо, самі назви, подані в нотатці М. Комарова про літературну спад­щину Мови («Тривога», жарт на одни дію: драма без назви: оповідан­ня: «Чабани». «ПТептиха». «Сякий-такий журавель». «Сердитий по­штар». «Каторжний». «Катериншина». «Роботяги і злодії». «Горпи- на Погибиха» і «Вівдя Тараниха». «Городовик» — останні п’ятьра- .іомз «Трьома мандрьохами» об’єднані в иикл «З пам’яткової книжки слідчого сидді» ) (Ю. Шерех). Перша конструкція скільки знаємо нале­жить до вставних, оскільки через неї здійснюється власне-авторська

загрузка...


19 ‘Теоретична граматика»

 

578


Синтаксис


оцінка, а вміщена в дужках конструкція вставленим елементом і несе додаткову інформацію, значною мірою уточнювальну, стосуючись сло­восполуки самі назви. Вставлені одиниці «виражають такі додаткові повідомлення чи побіжні асоціативні зауваження, які поповнюють, уточнюють, розвивають зміст висловлення, вказуючи на якість деталі чи нові факти, що не були передбачені в перший момент формування думки» [Кулик 1961, с. 175].

При диференціації вставних і вставлених одиниць інколи наголошу­ють на тому, що останні не можуть займати певні позиції у реченневій структурі. Так, вони не можуть стояти на початку основного речення, «бо особа, яка говорить, не може наперед уточнювати свої думки» [Слинько, Гуйванюк, Кобилянська 1994, с. 397]. Цим суттєво вони відрізняються від вставних елементів, які можуть займати всі три позиції у реченневій структурі: 1) бути на початку речення, 2) в його середині і 3) міститися в абсолютному кінці. Є всі підстави погодитися з думкою лінгвістів, які стверджують, що при аналізі вставлених еле­ментів слід вести мову тільки про вставлені речення, «бо за походжен­ням і формою вставлені слова чи сполучення слів є не що інше, як ко­лишні поширювачі речення, що зберегли форму» [Слинько, Гуйванюк, Кобилянська 1994, с. 397]. При цьому наголошується, що особливу увагу варто звернути на вставлений текст [Там само, с. 397]. Очевидно, що в такому разі мова йде про особливі вставлені одиниці, структурно і се­мантично ємні, які становлять складні синтаксичні цілі і містять ар­гумент та його докази: Ми враховуємо і той факт, що міфологічна думка, за Леві Островом, не має нічого спільного з раціональним чи науковим мисленням ҐЗ останнім вона існиє паралельно, але, в еволю- иійному відношенні ніяк не переднє, вона не «пуанаикова» і не «прара- иіональна» ) (Г. Грабович); Поет підходить до минулого не як роман­тик, котрому вдалося розшукати цікавий матеріал чи архівні доку­менти Ґшо ми бачимо в Грабовського чи Скотта. котрі застосовува ли прийом знайденого рикописи). а як людина, якій співзвучна сакраль­на істина, історія-правд а (Г. Грабович) тощо.

Вставні слова, словосполучення і вставлені елементи можуть пере­тинатися у вираженні модально-оцінної функції, але порушення од- ноплановості висловлення ними чітко відрізняє останні від перших, пор.: Отож реалізм відсувався до часів «загірньої комуни», коли жит­тя стане прекрасним, а для своєї сучасності — «доби горожанських війн» Ґне тільки на Україні, а в исьому світі) — він жадав романтиз­му, «романтики вітаїзму» (Ю. Шерех); Можливо, Ге був би ще більше розчулений, якби потрапив до Галичини на два роки пізніше, коли у 1862-1863 рр. сформувалася партія народовців І Підииький бив ліде­ром так званих москвойілів!). Хто знає, може б, народовці пов’язали його з українофілами на підросійській Україні (в опублікованих ма теріалах і натяки немає, шо Ге знав про їх існивання. а тим паче діяльність) (Ю. Шерех) та ін.

Вставлені елементи за своєю структурою можуть бути двоскладнії ми та односкладними: Сьогодні ми схильні думати про вплив Кара

 

Ро ‘діл IX. Синтаксис ускладненого речення


579


Шіджо Сяк і робить Верешагіна. — С. 26) у сміливому зображенні про- . толюдних типів на релігійних картинах, у майстерному викорис­танні темряви як композиційного засобу, частково в освітленні (хоча ца картинах Ге ми заледве чи знайдемо джерело світла з лівого боки) і пі. п. (Ю. Шерех); Мої студенти, і дідки, і хлібороби, і поети — лиш Привід (визнаю-таки!) прославить день широколетий (М. Рильський) і Р, д. Вставлені конструкції можуть мати синтаксичну форму склад-

… сурядних або складнопідрядних речень, інколи складних синтак-

I Ичних конструкцій із різними типами синтаксичного зв’язку: Капі­тан порушив думку про сни, заговоривши лагідно і доброзичливо (він . • • аарив про чидесне літо і про тихі зорі одної в світі батьківщини. чі« > його, листоношине. життя серед иих прекрасних пустинь, на Огргзі річки милої Псла, капітан узявся до красномовства, щоб до крию розчулити людську дишу, перекладач повторював), а листоно­ша сидів безсторонній і, напруживши волю, забував потроху ті відо- ПГОСті, яких хотів від нього капітан (Ю. Яновськйй); Країни рідної нінвітчані степи (Словацький пише так, а ми на те пристанем) з ініного запаху пізнав би і сліпиЩМ. Рильський); Микола мовчав (хоча мнпілося багато сказати) і думав про своє, воно його заколисувало (<). Слісаренко) та ін.

І пформативна додатковість вставлених конструкцій яскраво підтвер- і,кується і відповідними розділовими знаками, оскільки вони здебіль-

і… -о вводяться до складу речення через використання дужок. При цьо­му дужки можуть вживатися навіть для виділення вставленого знака питання, знака оклику та ін. Рідше використовуються тире, кома і тире, ВОр.: Од лісу — сигнал чи то з переляки — пальнули з гармати (О. Ко- Іісник); В теплушках люди без води, Оці хлоп’ята і діди, Ці матері, — І о тебе ж мати. — А ген за ними тліють хати, Пожежі чорної сліди |/\. Малишко); ГЦе малим — і шести не минуло мені — На майдан ііоні’ла мене мати заруку (О. Підсуха); Свято садіння столітнього дере­ші так учні називають диб — у школі стало традицією (В. Сухо- м.минський); Наші люди вміють шанувати тих, хто в минулому — часто за найтяжчих умов — віддавав сили розуму й пориви серця пра- Щфдній справі народу, справі людського посту пу (О. Гончар); Є жлюдина ісмлі — а то б не. варто й жити. — Що крізь щоденний труд уміють і побити, і усміхатися, і мислити, й шукать… (М. Рильський) тощо.

Синтаксичне явище, яке називають ємним словом «вставленість», ті ходить далеко за межі ускладненого речення: воно пов’язане зі струк­турою складного речення і зі структурою тексту. Немає повного й од- ікізначного тлумачення вставленості. Одні лінгвісти відносять його до і ‘інструктивного рівня речення, інші — до комунікативного. Мовні фпкти, які намагаються охопити тлумаченням поняття вставленості, дають підстави для обох напрямів розгляду. Варто розрізняти два кола ннищ, до яких застосовується термін «вставленість»: 1) факти письмо- іііпо мовлення, у яких визначальну функцію відіграє пунктуація; ‘ і факти, у яких визначальну роль відіграє синтаксична структура. Ці

  • • (кти збігаються тільки частково. Щодо першого, то вставлена кон-


гг

 

580


Синтаксис


струкція — це будь-яка частина тексту, вміщена у дужки. Це може бути слово, член речення, група речень: Дві армії — ґможе. католиць­ка Ліга й протестантська Унія?!) — зчепилися в кривавій розправі (М. Шлемкевич). За другим тлумаченням терміна, вставлення — це частина висловлення, особливим способом співвіднесена з іншими його частинами (на письмі позначається по-різному — дужка або тире):

а)  синтаксично ізольована частина — слово, група слів або речення, граматично не пов’язані з основним реченням: Батько Ґйому иже було десь за сорок, він одружився вдруге) здогадався нарешті перевести сина в іншу гімназію (О. Слісаренко); б) предикативна конструкція, що вставляється в речення за допомогою сполучника особливим спосо­бом (є всі підстави такі факти відносити до псевдоскладного речення, оскільки друга предикативна частина поєднується з першою опосеред­ковано): Дискутуючи і розмовляючи таким чином (шо надзвичайно важливо), дійшли до наступних роздумів (З журн.); Перший (як я потім встановив) був великим товаришем начальника застави (М. Хвильовий).

Усі різновиди вставлених конструкцій об’єднуються на функціо­нальній основі. З погляду структури речення, вставлення — це такий компонент речення, який не включений у позиційну і синтаксичну структуру речення, тобто позбавлений ознак члена речення, його не можна визначити ні на основі підрядних, ні на основі сурядних речен- нєвих зв’язків. Це вставлення конструктивного типу і його ознакою виступає неможливість зняття дужок або тире: Він «товариський* (в сенсі отарнім ) і «реаліст» Ґиебто опуртиніст. «леєстровик» ). не терпить гострих противенств між своїм Я й оточенням, жодного засадничого відношення до нього, ні трагічного конфлікту (Д. Дон- цов); У тітки (вона давно била на заробітках) раптом почали зни­кати різні речі (В. Винниченко). З погляду висловлення, вставлен­ня — це його факультативна частина. її цінність — у додатковій інфор­мації, відсутність якої не може вплинути ні на зміст, ні на структуру висловлення. Вставлення розширює і збагачує зміст висловлення.

Найхарактернішими для вставлень виступають такі функції: 1) по­яснювально-уточнювальна (повторне найменування, конкретизація),

2)  причиново-мотиваційна, 3) довідково-відправна, 4) конкретизуваль- на (модально-оцінна). Спільний синтаксичний принцип вставлення по­лягає у свободі включення слова або конструкції у склад речення. Це включення не впливає на зв’язки членів речення і не порушує його інтонаційної цілісності. Дужки найкраще передають факультативність вставлення.

І вставлення, й основна частина характеризуються кожна власним комунікативним планом і можуть належати до різних мовленнєвих ситуацій. їм притаманна самостійна модальність і власні параметри й напрями актуального членування: вставлення — це завжди окрема рема. Ускладнення речення і вставлення ґрунтуються на тому, що встав­лена конструкція не створює по суті ускладненого речення, але впли­ває на інтонаційний малюнок речення. Існує в лінгвістиці погляд, за

 

/> оз д і л IX. Синтаксис ускладненого речення


581


н ким вставлені конструкції класифікують на підставі їх предикатив- пості/непредикативності, і в силу цього непредикативні диференцію­ють на напівпредикативні, уточнювальні, пояснювальні та інші струк­тури (див.: [Прияткина 1990, с. 162л164]).

4.6.2.1.         Семантика і прагматика вставлених одиниць г реченні. У сучасній україністиці багато уваги звертається на особливості реченнє- иого структурування, силу внутрішньореченнєвих доцентрових і відцен­трових зв’язків, що посилюють або послаблюють внутрішньореченнє-

  • е поєднання компонентів та активізують чи модифікують сам внут- рішньореченнєвий зміст. Проблема вставності і вставленостіу реченнєвій структурі у сучасній лінгвістиці постає суттєво значущою, оскільки їх принципова відмінність полягає у співвідношенні з реченнєвою струк­турою. Так, вставленість корелює із семантичною ємністю речення і ііогополіпропозитивністю, вставність співвіднесена тільки з суб’єктив­ною площиною речення. Це мотивується тим, щовставлена конструк­ція здебільшого репрезентує окремий пропозитивний зміст і сповнена тими параметрами, які характеризують власне-реченнєве утворення: предикативність, смислове та інтонаційне оформлення, структурна чле- нованість, формальна організованість та ін. Репрезентативність її у межах іншого реченнєвого утворення ні в якому разі такої організова­ності не заперечує, оскільки мова йде якраз про статус реченнєвої струк­тури в самій мовленнєвій комунікації. Таке утворення завжди усклад­нене ілокутивними та перлокутивними смислами, саме завдяки ос­таннім воно здобуває статус у мовленнєвій комунікації і постає функ­ціонально значущим.

Як відомо, у реченнєвій структурі, що виступає складником мовлен­нєвої комунікації, реалізуються об’єктивні та суб’єктивні смисли. Перші завжди орієнтовані на відображення реченням об’єктивних за­кономірностей самої дійсності, останні ж спрямовані на репрезентацію суто авторської інтерпретації сприйнятого. Тому таким суттєвим ви­ступає послідовне «орієнтування» сприйнятого мовцем щодо самого себе, йор.: (1) Можливо, так воно й мало бути, але ніяк не виходило, хоча так знову хотілося повернутися в село і все сказати кожному (О. Слісаренко) (авторська інтенція непевності чітко окреслюється лек­семою можливо); (2) Обізвися ж, мелодіє, я за тебе й життя віддам… (А. Малишко) (авторська інтенція чітко окреслюється формою дійсно­го способу дієслова); (3) Леді й джентельмени. я вже бачу той знудже­ний вираз, шо малюється на ваших обличчях, ви вже проставили по- думки діагноз. ЗЄУЄГЄрзуспоіоеісаіРгоЬІетв* з обох сторін — наиіонал- ліазохістка (хоча з таким діагнозом ви. напевно, не знайомі…) й аутич- пнй маньяк (тут простіше, бо. крім СУТО комунікативних негараздів, не- контактності отої, чи як воно там зветься, можна б випімнути й дрібніші. КЛІНІЧНО ПРОМОВИСТІШІ СИМПТОМИ — ПРИМІРОМ, його повну не­спроможність бодай на мить вдержати в голові телефонний номер перш і(іж записати, і особливо характерне, дивно курлапе письмо — неспо-


‘Поважні психічні проблеми.

 

582                                                                                                                Синтаксис


дівані пропуски літер, а то враз посеред речення слово з великої, або за-


блукале з сусідніх абеток «з» чи «і», мовби на те. пгоб рядок крапге СТУ­ЛЯВСЯ грасЬічно. — нехороші речі, тривожні, а коли пге згадати оті його підозрілі мігрені, од яких, хваливсь, непритомнів, бувало, то й геть кепська картина складається). — шо ж тут заперечиш, пе гарне, похап­не слівие — ргоЬІетз. воно означує і математичну задачку. і рак грудей. і втрату любови. в кожному випадку десь завше існує хтось, спромож- ний зарадити, професор, лікар, психоаналітик. — якшо.звичайно. маєте чим заплатити, а якшо не маєте, то вже якось поувихайтеся. нашкребіть по засіках борошенця, нічого не вдієш, життя — штука коштовна: оно Розі. Маркова дружина, сьомий рік поспіль вчашає до психоаналітика. два сеанси на тиждень, чого сердега Марк. кроткий гладкий школяр побільшеного Формату, не бувши навіть повним професором, оплатити. звісно, негоден. так шо від часу до часу, кількамісячними нападами. Розі — сорокарічна дівчинка, мати дорослої дочки, і така ж маленька. худенька, як горобчик (крутозадий горобчик із відьмаиьки зрослими на переніссі бровами), незмінно чи то перестуджена, чи перегріта на сонці. чи принаймні перевтомлена (рука на чолі, як у колгоспної жнипі. зібга­на мокра грудочка «Клінексу» коло носа) змушена підшукувати собі якусь праию. і знаходить, і щось там робить місяць, і два, або навіть три. — і все на те. аби мати змогу й далі двічі на тиждень лягати на ту саму канапку й оповідати комусь, хто її слухає, яка вона нещасли­ва. — на шостий рік вони з Марком перестали трахатися. і пе очевид­не зрушення: тепер обоє скрегочуть зубами од абстиненції, сварки спа- лахують з голодним тріском, як добре підсушений хмиз, на кожний сло­весний доторк, і. схоже, доведеться збільшити число сеансів: ргоЬІетз є ргоЬІетз. і суспільство велить їх розв’язувати, згідно з чотирма ариф­метичними діями: дано А. дано В. їх можна додавати, множити, діли- ти, переставляти місцями, і все то в надії добути якусь третю величи­ну. всепоглинаюче заняття! — десь у кіниі задачника міститься відповідь, набрана петитом, маймо терпець, коли-небудь нам її пока­жуть (О. Забужко). Такого типу тексти належать до надскладних утво­рень, а речення своєю синтаксичною організацією сигналізує про над­довгий тип, особливістю якого є поліінформативність, у межах якої вставлена конструкція постає і структурно і семантично ємнішою, аніж основне речення. Очевидно, такого типу вставлення слід кваліфікува­ти як біфуркативне, оскільки кожне з реченнєвих утворень існує цілком самостійно, характеризуючись цілком викінченим інформативним та власне-суб’єктивним планом. Останнє засвідчує, що в реченнєвій струк­турі (використання самого терміна чи термінологічного поняття «речен- нєва структура» є дещо умовним, оскільки в цьому разі мова може йти про надзвичайно ємні параметри реченнєвої структури, у якій перети­наються закономірності сполучникової (сурядної і підрядної) та безспо­лучникової поєднуваності частин) наявні кілька інформативних рівнів. Загальна сума значень цих інформативних рівнів не дорівнює значен­ню всього наддовгого речення, оскільки в його структурі відбувається своєрідна взаємодія всіх смислів, що призводить до значеннєвої амаль-

 

г .і з діл IX. Синтаксис ускладненого речення


583


і ммності (пор. амальгамність смислових відношень у реченнях типу (І) У лісі багато грибів — я не знайшла жодного (поєднання протистав- пих і допустових відношень витворює особливий тип протиставно-до- нустових відношень, домінацію з-поміж яких одного типу важко ви­тичити)). У подібних наддовгих реченнях досить складно встановити домінування того чи іншого інформативного тла, хоча, поза всяким сум- ІІвом, об’єктивний смисл, певною мірою пов’язаний із потоком свідо­мі) спрямованих авторських міркувань, що передаються через призму ліричного героя. Вставлені конструкції орієнтовані на відтворення no­il гамності міркувань автора і паралельно (можливо, навіть одночасно) гпрямовані на передачу раптово посталих асоціацій. Аналізоване речен­ня (4), поза всяким сумнівом, належить до ємно поліпредикатних і над­довгих та засвідчує надзвичайно розлогу структуру, у якій акумульовано різні типи семантичних відношень між частинами та репрезентовано не- Інвнорядні синтаксичні зв’язки.

У сучасній лінгвістиці під вставленням мають на увазі такий компо- ні’ііт, який 1) не може займати препозицію щодо реченнєвої структури (мор.: вставні слова, словосполучення і речення вільно займають пре- цозицію); 2) виражає самостійний об’єктивний зміст і може вільно вжи­натися поза межами речення (тобто для нього притаманна повна струк­турна і смислова завершеність та інформаційна достатність, тому речен­ня із вставленим елементом характеризується неодноплановим інфор­маційним виміром); 3) характеризується інтонаційним оформленням як цілком самостійний компонент; 4) здебільшого виокремлюється дужка­ми (круглими) або тире (можливі також кома, поєднання коми і тире). Теоретичне обґрунтування вставленості як лінгвістичної проблеми у іучасній науці не досить репрезентативне, що, очевидно, мотивується кількома чинниками: 1) первинним теоретичним нерозмежуванням иставних і вставлених компонентів і їх зведенням до єдиного знамен­ника в силу їх ускладнювального статусу в структурі простого речення; :!) неврахуванням нерівнорядності вставності та вставленості на тлі гніввідношення об’єктивних і суб’єктивних смислів у реченнєвій струк­турі; 3) значно пізнішим постанням вставленості і суттєвим розширен­ням її вияву в сучасній мові; 4) неможливістю інколи чітко розмежу- нпти вставні і вставлені структури (останнє мотивоване не тільки на- ивністю у структурі вставлених конструкцій мікро- і макроелементів вставної семантики, чітко маркованих: (…хоча з таким діагнозом ви. напевне, не знайомі), але й поєднанням подекуди семантики вставленості (додаткового інформативного насичення) із семантикою вставності (чітко окресленим виявом ставленнядо зображуваного, наголошенням авторських інтенцій): (5) Вирватись! — її потрясло ие слово, так лег­ко вийняте з її власного словника, ніби він загодя знав, на якій сторінці інізкрити. — тим словом він вивів на яв і так потвердив, устійнив не-

і їмильність її родового інстинкту, шо врубався тої першої ночі, впізнав­ши: милий МІЙ. РІДНИЙ, хлопчику маленький, іди до мене, в мене, я іібтулю. закрию тебе собою, я народжу тебе заново, так, разом, віднині


іі до кінпя. ну ясно ж. ми одружимось, та шо там, ми вже одружили­

 

584                                                                                                         Синтаксис


ся. і в нас буде — син ґ«Родити тобі треба. — задихнувшись одривався


од її губів, не в змозі довше зносити цілування навстоячки: — молока в тобі багато/» — в ТОМУ ЙОГО, коїдмарнуватому ЯКОМУСЬ. — хоч він. спасибі, шадив її перед подробицями, відбуваючись болісним жестом — долонями по лиию. як сухе вмивання: «Ат — митарства…». — шлю­бі — в нього бив син, уже дорослий, студент, і. казали, страшенно слав­ний паиан. від нього взагалі мали родитися хлопиі. такі речі вона визначала з місдя. блискавичним наскрізним знаттям, від дівчини ше — а кожним МУЖЧИНОЮ, геть і яо всякої койки: хто з цим от буде. син чи дочка. — чия стать дужча). — білявеньке, з курчачо-пушистим волоссям хлоп’ятко, шо вже кілька разів являлося їй у снах. — ПОКРУ­ТИВШИСЬ у безповітряному ПРОСТОРІ. ПОТЯГЛОСЯ. ВХЛИПНУТЄ ЯРОСНОЮ силою її пориву. — на нього: буде класний хлопчисько, як золото (і все строкате сум’яття прочитаних ними книг, його картин. її Фортепіано. Боже, як уже багато всього нажитого й передуманого! — пірвавшись у барвний вихор, злившись докупи, вмент утворило в уяві — гніздо. стало СТРУКТУРОЮ — завершено-круглою, з живим тяжиком в осерді: зовсім непогано народитися в такому світі, і ми — ми зуміємо його захистити, правда? йолки-палки. та скільки нас узагалі є. тої нещас­ної. через силу, впоперек історії затриманої інтелігенції вкраїнської. — горсточка, й та розпорошена: вимираючий вид, повигиблі клани, нам би розмножуватись шалено й повсякчас, кохаючись де лиш можна, з орґіастичною ненатлістю зливаючись в єдине, зойкаюче-стогнуче щас­тям кублише рук і ніг, встеляючи собою, заселяючи наново ию радіо­активну землю! — син, от він-то нарешті звільнений буде від того спад- ку. за який цілу молодість розплачувалися ми — так тяжко, шо вже наче й сповна). — лютий. ЯРКИЙ інстинкт породи, раз усвідомлений нею на ввесь обшир духа заповнив її цілком і попер навмання, все на шля­ху змітаючи. — шо там розгепане авто, шо там відстані — між міста­ми. а хоч би й між континентами! — шо там пожежа з повістками й ментівськими протоколами (а яка дивна була пожежа, слідство так нічого й не доглупалося. на зимовій дачі, куди приїхали компанією, він розкладав на ранок вогонь у каміні, то він наполіг на шашликах, змо­тався автом. тоді ше цілим, удосвіта на ринок, купив м’яса. — їй за­пам’яталось. як ніс він наперед себе тяжкого, одутого пластикового пакета в кров’яних патьоках: якось недобре, мутно діяло на неї те безсоння — засушливий згірклий посмак у роті, відчуття немитості й бруду під нігтями, гадалось тоді — від утоми, пєрєпою-пєрєкуру. а потім, у нормальних уже, та шо нормальних, у. вважай, кльових. зо всіма американськими вигодами, умовах, показалося — нніт. не від того. — відчуття тим більш неясне, шо він же був такий клінічний чистюк, щоранку по годині плюскотався під душем, і то не рахуючи гоління, аж її брала зла цікавість: шо здоровий хлоп може там годину робити, онануе. чи шо? його власного запаху вона так ніколи й не занюшила: тютюн — так, дезик — так, але як. чорт забирай, пахне мужчина, а яким преиінь два місяці, пардон за високий стиль, ділилося стіл і ло­


же? — навіть сперма його, здавалось, не мала запаху, може, тим, шо

 

РОЗДІЛ IX. Синтаксис ускладненого речення                                            585


іно скінчивши, зривався й гнав до ванни, як ошпарений, слухай, мені


то — за тобою бігти, чи як? «То все било — блуд і бруд:/Промивка підземних рид/Од давніх, стійких отрут./По чім залишався — труп.І Відмитий і непахкий./Розкинувши дві руки./Немов окоренки крил./ Ле­жав. мовчав і кирив./І я мовчала невлад./1 входив и мене — ад». —пе вона тепер таке пише, хоч на Фіґ його таке й писати — Функція хворо­го організму, не більше, а тоді — тоді крізь безсонну очманілість бли­щав тонко, з просинпєм накрохмалений сніжок, на шибкахсяли МОРО- зяні лисипі. була тиша, велика, аж наче всесвітня, тільки пошурхував надворі під кроками схвачений порошею падолист, пасмуги блідого сония лежали на паркеті, коли вона вступила до зали, де він, присівши навпочіпки перед каміном, розкладав вогонь, підсовував наготовлені поліния. озвався, не повертаючи голови: «Чуєш? — з гориша долинав химерний, ляскотючий звук: — кран прорвало, треба буде майстра викликати». — провела, з-за спини, рукою йому по потилиці — про­ти шерсти, ніби сподівалася викресати іскри, шо його чинити з иею ворохобнею в собі, «шо мені робити з тобою?», і тут — заледве встиг­ла відступитися — влетів Лесик у куртці наопашки, вдарило крупним планом — танцюристо закрутився об’єктив: істерично-веселий жах з очей, рот, розчахнутий криком: «Люди! Втікайте. ГОРИТЬ!» — хто — горить, шо — горить, а вже було надворі, тупо стояли, позадиравши голови: ціла мансарда двигоніла. обнята густим, жовтяво підсвіченим димом, він бурхав у небо, і вже гоготів, вже щось наростало в ньому реготом, підносячись на повен зріст, з тріском проламуючись головою крізь покрівлю на волю, v-v-rv-rw. нарешті! — і вона знову, мигием. подивувалася, шо не чує в собі страху, шо — відрубана, мов не з нею те все діється. — від сусідів бігла по доріжці окаряч молодиця, навіщось напинаючись на бігу чорною хусткою, хтось метнувся дзвонити, заска­кали на узбіччі зору обличчя й постаті, зчинилася веремія, а вона ба­чила тільки його дивний. нетутешній якийсь, спокій, зведений до низь- кого сріблястого неба профіль, руки в кишенях, згадала рядки з його листа, невдовзі перед тим одержаного: «Звикаю до свого нового стану, але потребую ліків. Згоден на лікарню, тюрми, лоботомію». — щось тут було не те. і коли, по кількох годинах, як уже погасили, як відвере- шали. відблимали по снігу синюшними сполохами пожежки. а слідчий ше не приїхав, і компанія, вся ше в зашпорах збудженого сміху, каш­лю. сякання — перший шок пересівся. й належалось відпружитися. — додавлювала заготовлену, було, під шашлик пляшку коньяку в сухо­му й такому ж притульному. після всього. сЬліґелі — вже мало шо не родина, ох братпі. ну ні Фіґа собі, лини-но ше. кому лимончика. уси, кайф, здається, вставило, дайте хто цигарку. — і він зненацька поліз у СУМКУ й витяг жменю бенгальських шпичаків: купив уранці на рин­ку. як їздив по м’ясо, думав, зізнався кротко. влаштувати невеличкий (Ьєйєрвєрк. — вибух нервового реготу стряс Флігелем, аж шибки забряж­чали: ну й ну. і влаштував. — як пе тобі вдалося? ти хоч слідчому. ЧУЄШ, не показуй. — склав зморшки в усмішку, розвернувся до неї, підва-


живши коротким, кинджальним зблиском мішкуваті повіки: «Може.

 

586


Синтаксис


mu хоч так мене запам’ятаєш». — того-бо ранку, перед пожежею, вона сказала йому, піо їде до Америки. І нічого не встановило слідство, геть- таки нічогісінько. — ПРОСТО вирвався звідкілясь дух вогню, ким? чим випущений? — вирвавсь, і дев’ять місяців гнався за нею, вже по аме­риканських широтах, в кухні, надто поночі, як виходила перекурити. раз у раз зринав виразний сірчаний запах — чи то газ витікав? — ско­ворідки з гюрзячим шипінням плювались їй на ноги киплячою олією, опіки гоїлися кепсько, а вже при ньому, як прилетів-таки. повідкри­валися. мов стиґми. прости Господи. — він сам заліплював їй пухирі на литках віддертою від яєшної шкаралущі плівою: «Посидь так, хай підсохне». — і лишалась сидіти перед телевізором, покірно вклавши на соїіее ЕаЬІе* свої нерівно попідсмалювані сирі ковбаси, вже цілком ви- ЗУТІ з усякого еротичного чару. — і врешті, останнього вечора перед тим. як мали, хвалити Бога, вибиратись із квартири, перетвореної за час їхнього співжиття на залютований бокс густо встояного, аж ніби види­мого темно-бурого чаду. — куди, неясно, тимчасом у мотель, аби якась переміна. — тоді, на прощання, вогонь повернувся в своєму первісно­му вигляді: була сама, готувала в КУХНІ вечерю, із уже звичним відчут­тям до нудоти облягаючого СТИСКУ чекаючи на його поворот із майстерні, щось там обшкрібала. спиною до плити, і враз озирнулась, як од по­штовху. — конфорка під каструлею палахтіла вже замалим не до стелі. і вже зароджувалось у ПОЛУМ’Ї те саме зловтішне гоготіння, з яким цього разу була сам на сам: ііге аіагт» чомусь мовчав, як паралізова­ний. але над тим вона застановилася шойно перегодом, а першої миті. машинально, не рознімаючи зціплених п’ястуків — в лівому потім ви­явила затиснуту нибулячу лушпайку. — ринулася збивати полум’я трапленим ПОПІПРУЧ рушничком. — воно ж. несите, зраділо, мов на не й чекало, рушничок зотлівав їй в руках, гейби плавився, швидко скру­чуючись почорнілими, спахаючими жаром краями, аж доки не здогада­лася бурнути води — одну кварту, другу, третю. — засичало, розповз- лосяїдким смородом, стала серед КУХНІ 3 обгорілою ганчіркою в опуше­них руках: ні. Господи, не витримаю, уже не витримую! — і так справ- дився її сон — давній, минулорічний, задовго до знайомства їхнього по­бачений: дерев ЦЯТКО на РОЗДОРІЖЖІ, трепетне Й ШУРХОТЛИВЄ. хтось невидимий запалює під ним багаття, черкнувши сірником, і от — мить! — деревне охоплене пожаром, котрий тут-таки й гасне, мовби на те лиш, щоб обглитати крону з листя, і там, де перед хвилею деревиятко мінилося світляною зеленню на тлі неба, стримить гіркий, зчорнілий кістяк. З чим вас, девушка, й поздравляю. «Розпикнуте дерево в голім ряду — /Киди ж ти.дурненьке, спішило? Т ПТе й землю розкисли, безжив- но-руду ІПістрява трава не замшила. /ТТТе вітер весняний чаїться. як миш./Під віттям, насторченим в мітли. —ІА ти вже зітхаєш, а ти вже дрижиш/Клейким ряботинням на світлі!/Навспинячки тягнеш­ся. бідне дитя. 13 исіх своїх соків і нервів — І Аж чути, здається, як млос­


*       Столик для кави. «Пожежна сигналізація.

 

РПЯЛІП IX. Оинтакоио ускпалненпгп печення                                            Зої


но хрустять І Систави. за зими завмерлі…». — спершу був цей вірш, та-


кож недописаний — а слабо було дописати, до кінпя додумати — сла­бо? — потім той сон, потім — усе, шо було потім. Валяй тепер. РОЗКО- ПИРСУЙ углиб, шар за шаром, археологине ти горопашна. — тільки жаліти себе не смій, нішо-бо не ослаблює так, як жалість до себе) (О. Забужко). Такого типу речення становлять перехідну площину між власне-текстовим утворенням і структурованою за усталеними синтак­сичними законами реченнєвою побудовою. Наголошуючи оцю пе­рехідність і складність однозначної їх кваліфікації видається цілком правомірним їх витлумачення як речень-текстів, особливістю яких виступає поліінформативна насиченість і концентрація різноґатункових об’єктивних смислів. У наведеному реченні-тексті, що загалом скла­дається із 1568 слів (у загальні підрахунки входили і повнозначні, і службові частини мови, при цьому складні лексеми враховувалися як одне слово), ядерна реченнєва структура охоплює 153 слова, відповідно включаючи 81 слово до першого розриву, ЗО слів — до другого і 42 сло­ва — до третього. Вставлені компоненти становлять значну ємнішу кількість й охоплюють: 91 слово у першому вставленні, 135 слів — у другому і 1189 слів — у третьому. Поза всяким сумнівом, у третьому випадку проблематичним є твердження про збереження єдиного смис­лового тла ядерним реченням, оскільки воно «розмивається» внаслідок накопичення багатоплощинної інформації, уміщеної у вставленій кон­струкції. У першому разі об’єктивний смисл вставленої конструкції спрямований на мотивування викладеного в основній частині смислу і пов’язаний безпосередньо зі словом «син», що в цьому разі постає ак­туалізованим через інформацію вставленої конструкції, оскільки саме в ній уміщено мотивацію народження саме сина, і ця мотивація згодом розгортатиметься у наступних складниках речення-тексту, пор.: … і в нас буде — син (вставлення), —білявеньке, з курчачо-пушистим волос­сям хлоп’ятко— буде класний хлопчисько. Водночас зв’язок лексеми «син» є очевидним зі змістом вставленої конструкції, у якій її зміст роз­кривається через синтагматичні елементи типу родити, ситуативно цільові та ситуативно екзистенційні (молока в тобі багато!) та через прямий повтор базової лексеми «син» і уточнювальні компоненти типу «славний пацан», «хлопці». Подібний зв’язок наявний між реченнєвою структурою і третім вставленням, де опорним словом виступає лексема «пожежа», саме вона на самому початку вставленої конструкції розгор­тається і здійснюється ментально-асоціативно-образне уточнення її змісту шляхом аналізу колізій, що передували самому явищу — яви­щу пожежі. При цьому розгляд цих колізій здійснюється у вельми ціка­вий спосіб: спочатку йде констатація передумов самої пожежі, а згодом розповідь відхиляється у бік спогадів ліричного героя і в силу велико­го пласту самих спогадів та їх надзвичайної інформативної насиченості здійснюється вирізнення базових компонентів шляхом застосування жирного шрифту, курсиву або навіть через поєднання жирного шриф­ту з прописними літерами типу То все було — блуд і бруд… Уся тексто­ва структура (5) побудована на концепті « пожежа», на реалізацію яко-

 

588


Синтаксис


то спрямовані всі подальші міні-текстові структури. Таким чином у тек- стово-реченневому фрагменті обсягом 1189 слів здійснюється вирізнен- ня суттєвої (з погляду автора) інформації. Дещо іншим є характер дру­гого вставлення обсягом у 135 слів, оскільки воно більше за своїм ос­новним призначенням нагадує суто модусний компонент. Саме через нього здійснюється авторське тлумачення викладеного раніше змісту з опорою на ядерне слово-лексему всього роману «Польові дослідження з українського сексу» — слово гніздо.

До таких лексем, що О. Забужко спеціально актуалізуються, нале­жить, очевидно, слово впоперек, підтвердженням цього постає навіть суто графічне його виділення — жирний шрифт і курсив. Витворюєть­ся чітка система асоціативних зв’язків, що постає як висновко-уза- гальнювальна внаслідок виголошення реляцій типу… і все строкате сум’яття прочитаних ними книг, його картин. її Фортепіано. Боже. як же багато всього нажитого й передуманого! — пірвавшись у барв­ний вихор, злившись докупи, вмент утворило в уяві — гніздо, стало структурою — завершено-круглою— Висновковість та сентенційність у другому вставленні як елемент відступів від загальної структури оповіді становить один із найпосутніших елементів ідіостилю О. Забужко, оскільки такі висновковість і сентенційність пронизують усю структу­ру самого роману і всю їх значущість можна передати власне-авторсь- ким риторичним питанням, уміщеним у другому вставленні йолки- палки. та скільки нас узагалі є. тої нещасної, через силу, впоперек історії затриманої інтелігенції вкраїнської, що водночас ускладнене спеціалізованими носіями суб’єктивного смислу йолки-палки. на ви­конання цієї функції спрямовані й уточнювальні компоненти, які побудовані у вигляді градаційних рядів (тої нещасної, через силу, впо­перек історії затриманої — тільки в межах цього контексту викону­ють функцію уточнювальних, у цьому разі наявна контекстуально визначувана уточнювальність) і основним призначенням яких постає вираження власне-авторського концепта.

Найскладнішою і базово найбільш ємною є структура третього встав­лення, що може бути покваліфікованим як надвставлення (пор. ви­значення наддовгих речень, в основу тлумачення яких кладеться чис- лово-кількісна ознака, оскільки під наддовгими реченнями маються на увазі такі структури, довжина яких більша ніж 60 слів і гранична довжина яких, по суті, не може бути встановленою (В. А. Кухарен­ко)). Вставлення, яке охоплює у своїй структурі 1189 слів, також не може бути витлумачуваним як граничне, оскільки невідома допусти­ма (раціонально можлива і обґрунтована довжина та смислово-інфор- маційна ємність) довжина та поліінформативність самого вставлення, такого вставлення, сприйняття якого не становило б для читача пев­них труднощів. Перетин аналітично-синтетичних параметрів у струк­турі тексту і домінування одних із них не завжди засвідчує абсолютну корисність його. На прикладі структурної та смислової ємності тре­тього висловлення якраз спостерігається яскравий приклад переван­таження синтетичних тенденцій, коли автор прагне вкласти макси­

 

РОЗДІЛ IX. Синтаксис ускладненого речення


589


мум інформації у вставлення і такий дискурс (у цьому не виникає ні­яких сумнівів, якщо під дискурсом у формальному аспекті мати на увазі сегментований певним чином мовленнєвий потік (В. Г. Борботько)), виступаючи однією із репрезентацій монологу (дискурс з одним мовцем), постає надскладним для самого сприйняття та розуміння при усталеній когнітивно-національній мовленнєвій базі та наявності чітко окреслю­ваних сценаріїв певних ситуацій та відповідних семантичних сіток між компонентами сценарію. Мабуть, саме тому у ємно-панорамній струк­турі третього вставлення натрапляємо на випадки графічного виокрем­лення слів, які вводяться автором, але належать іншим персонажам і становлять один із виявів категорійної семантики переповідності:« То все било — блид і бруд:/Промивка підземних рид/Од давніх, стійких отрут./По чім залишався — труп./Відмитий, і непахкий./Розкинув­ши дві руки.І Немов окоренки крил. /Лежав, мовчав і кирив. II я мовчала невлад.ІІ входив у мене — ад». — ие вона тепер таке пише… Таких випадків зустрічається два, при цьому один інтерпретований як мов­лення іншої особи, а другий — це фрагмент попереднього мовлення самої ліричної героїні, але яке сприймається як попереднє і сьогодні тільки вияскравлює особливість ситуації, яка становить основу розповіді чи структурування третього вставлення: пожежа та всі чинники, що вели до цього, пор.: поїздка чоловіка на ринок, згодом «засушливий згірклий посмак V РОТІ, відчуття немитості й бруду під нігтями», «влетів Лесик V куртпі наопашки, вдарило крупним планом», «ціла масандра двигоні- ла. обнята густим, жовтяво підсвіченим димом», «від сусідів бігла по доріжці окаряч молодиця» тощо. Усе це передає (швидше відтворює) потік свідомості, у якому фрагментарно постають окремі найбільш зна­чущі компоненти-кадри. У таких наддовгих вставленнях максимально виявляється подвійний статус мовної одиниці, якій, з одного боку, при­таманна суспільна, загальна й регулярна значущість, з другого боку, їй властива індивідуальна й унікальна особливість (сингулярна влас­тивість), що максималізується у несподіваних поєднаннях і сполучу- вальних інтенціях: … спершу був цей вірш, також недописаний — а слабо було дописати, до кіния додумати — слабо? — потім той сон, по­тім — усе, шо було потім. Предикативна номінація «усе, шо було потім» неокреслено виокремлює увесь етап життєвих подій, ЩО були після по­жежі. 1189 слів третього вставлення — це розповідь і резюмування щодо пожежі, розкриття самих причин її та наслідків, що призвели до духов-. ного зламу самої героїні та переоцінки уже набутого досвіду. Усе це вмісти­лось в одне-єдине вставлення, у якому поєднуюються як суто інформа­тивні компоненти, такі носії суб’єктивного смислу, основним призна­ченням яких виступає наголошення тих чи інших елементів об’єктив­ної семантики, їх виділення та відтворення оцінки мовцем цих еле­ментів.

Аналіз глибини вставлення в сучасному українському реченні по­винен ґрунтуватися: 1) на послідовному врахуванні взаємодії встав­лення, його семантики з реченнєвою інформацією; 2) простеженні по­силення/нейтралізації внутрішньореченнєвих синтаксичних зв’язків

 

590

 

Синтаксис

 

та з’ясуванні рівня послаблення прислівного синтаксичного зв’язку у двох його виявах — реченневотвірному керуванні та реченнєвомоди- фікаційному приляганні; 3) вияві тенденцій абсолютного послаблен­ня всього структурувального тла речення. При загальному співвідно­шенні внутрішньореченневих компонентів 153 слова базової структу­ри та 1415 слів — елементів вставлених конструкцій слід констатува­ти абсолютне послаблення реченневоструктурувальних синтаксичних зв’язків, оскільки із загальної кількості слів (1568) 90 відсотків ста­новлять слова — елементи вставлених конструкцій. Водночас самі вставлені конструкції характеризуються кількома інформативними рівнями, у кожному з яких наявні власні носії суб’єктивного смислу. Усе це значною мірою засвідчує розвиток українського речення в ме­жах тексту як такого, що об’єднує у своїй структурі кілька складних синтаксичних цілих із цілком самостійними зачинами, головними і завершувальними частинами, висловлюючись словами одного з рек­торів Києво-Могилянської академії Йоаникія Ґалятовського, мабуть, чи не першого теоретика естетики проповідей (за Ліною Костенко), кожне таке наддовге речення характеризується власним 1) екзордіу- мом (вступом), 2) парацією (викладом), 3) конклюзією (висновками). Усе це легко простежити навіть за динамікою інформативної насиче­ності вставлених конструкцій. У такому разі видається цілком право­мірним вести мову про злиття текстотвірних і реченнєвотвірних тен­денцій і закономірностей. Прагнення в одному реченні умістити як­найбільше інформації відображає новітні напрями розвитку україн­ського синтаксису і дозволяє констатувати якісно новітній процес уні­фікації системних можливостей реченнєвих структур, впливу на ос­танні узусних та мовленнєвих тенденцій. Найбільшою мірою у по­дібних наддовгих вставлених конструкціях виявляються законо­мірності ситуювання одних висловлень щодо інших (за Ж. Пейтаром), що уможливлює з’яву спостерігання співвідносної гри одного вислов­лення щодо іншого, мисленнєвого спостереження цієї гри та її акту­альних результатів.

 .

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.