Загнітко Анатолій Панасович - Теоретична граматика сучасної української мови. Морфологія. Синтаксис.

4.7. Звертання, його статус і функції

загрузка...
Загалом у лінгвістиці до визначення статусу звертання та його функ­ціонального навантаження існує кілька підходів. Одним із найпоши­реніших і методично апробованих, репрезентованих у більшості вузів­ських та шкільних посібників, постає кваліфікація звертання як та­кого, що членом речення не виступає. Водночас існує думка, що клич­ний відмінок поряд із називним «стоїть не поза ним (реченням. — А. 3.), а в ньому» [Потебня 1958, с. 161]. О. О. Потебня звернув увагу також на те, що кличний відмінок у реченні узгоджується з 2-ю осо­бою дієслова, тому є всі підстави вважати кличний відмінок також 2-ю особою. Погляди О. О. Потебні творчо розвивали і поглиблювали Є. К. Тимченко, І. К. Кучеренко та ін. І. К. Кучеренко стверджує, що вокатив може бути підметом, прикладкою та одночленним спонукаль­

 

Розділ IX. Синтаксис ускладненого речення


591


ним реченням. Визначення кличного відмінка як звертання зовсім не розкриває якісної характеристики цієї форми, при цьому не вияскрав- люється його особливість як члена речення, специфіка його граматич­ної семантики [Кучеренко 1961, с. 153].

Розвивається у синтаксисі і погляд на кличний відмінок як особли­вий різновид члена речення (О. Г. Руднєв, І. Т. Яценко), водночас здійснюється спроба визначити і тип зв’язку між формою вокатива і формою присудка, особливістю якого постає співвідносність граматич­них форм, тому його визначають як співвідносний. Починаючи від Ф. І. Буслаєва, що увів поняття «звертання», здебільшого під ним мають на увазі компонент, що виступає засобом вираження відношен­ня між мовцями (пор.: [Буслаев 1959, с. 277; Огоновський 1889, с. 181; Тимченко 1918, с. 65; Седельников 1961, с. 18] іт. д.). ВідФ. І. Буслає­ва бере початок концепція про звертання як форму, що не бере участі у реалізації змісту речення (О. О. Шахматов, О. М. Пєшковський, Д. М. Овсянико-Куликовськийтаін.). Інколи кваліфікують звертання як поширювач речення (Н. Ю. Шведова), що створює синтагми з інши­ми словами речення [Русская 1980, с. 163].

Очевидно, що є сенс у визначенні звертання як згорнутого ви­словлення, яке має потенційну предикативність, міра якої може бути різною, — навіть максимального вияву. У такому разі мова йде про кличні або вокативні речення [Бабайцева 1981, с. 173]. Звідси постає спроба тлумачити звертання, подібно до вставних одиниць, як комуні- кати (О. Б. Сиротиніна). Подекуди це твердження уточнюється і звер­тання визначаються як кличні комунікати [Слинько, Гуйванюк, Ко- билянська 1994, с. 407], оскільки «це не справжнє речення, а особли­вий засіб зв’язку з вказівкою на адресата мовлення» [Там само, с. 407]. Входячи до складу інших речень, звертання часто, на думку деяких лінгвістів, послаблюють власну самостійність і предикативність, перетворюючись на несамостійні кличні модифікації, які, звичайно, називають «звертаннями». Назва «звертання» характеризує тільки їхній зміст, а термін «кличні модифікації» вказує на їх синтаксичну суть — видозміни особливих самостійних одиниць — «кличних кому- нікатів» [Слинько, Гуйванюк, Кобилянська 1994, с. 407]. Видається доцільнішим здійснювати послідовне розмежування вокативного підме­та, що позначає потенційного суб’єкта дії (Огрій, сонне, дитячу долю! (К. Гордієнко) = Я хочу, щоб сонце огріло душу), та вокативів-звер- тань: Щасливий ти, дриже. Щасливий дуже (П. Воронько); Знов щебе­че юнь і цвіте трава, Пізнаю тебе в постаті несхилій, Вчителько моя, зоре світова. Радниие моя…(А. Малишко); Мене тривожили дум­ки, яким громадянином, якою людиною ти станеш, малюк? (В. Сухо- млинський); Я прожив, моя рідна, ці літа у найвищому щасті (Є. Ле- тюк); Тобі, кохана, й пролісків не треба, — Вони цвітуть під віями у тебе (К. Дрок); Моя любове! Я перед тобою. Бери мене в свої бла­женні сни, (Л. Костенко) тощо.

загрузка...

Особливої уваги вимагає аналіз звертань, основним призначенням яких постає концентрація уваги слухача-адресата, привернення його

 

592


Синтаксис


почуттів, про що досить переконливо зауважував О. О. Шахматов, кон­статуючи, що «звертання в ряді випадків можна визнати особливим видом речення…» [Шахматов 1941, с. 261]. Учений визначав їх як особ­ливі вокативні односкладні речення. Саме в них одним і єдиним членом речення є звертання, що постає назвою особи, до якої звернена мова [Там само, с. 86]. Суттєвих заперечень учення про вокативні речення на сьо­годні не зазнало, хоча їх кваліфікація і дефініція характеризуються ши­роким діапазоном. Одні лінгвісти визначають їх тільки односкладними одиницями [Бабайцева 1968, с. 158], інші уводять їх до складу еквіва­лентів речення, констатуючи їх особливий характер (П. С. Дудиктаін.), ще інші без усяких застережень зараховують їх до односкладних но­мінативних речень [Руднев 1963, с. 52], а ще інші виводять такі вока- тиви за межі власне-реченнєвих утворень, при цьому термін «вокативні речення » не використовується, а наголошується здатність таких струк­тур набувати «самостійної комунікативної значущості» [Сиротинина

1980,   с. 122] і виступати комунікатами [Русская 1980, с. 165]. Подібна думка обґрунтовується й авторами посібника «Синтаксис сучасної ук­раїнської мови. Проблемні питання» [Слинько, Гуйванюк, Кобилянська 1994, с. 407], оскільки, на їх погляд, такі одиниці «нічого не називають, а тільки виражають різні заклики та почуття» [Там само, с. 407]. При аналізі різних підходів до визначення статусу вокативних одиниць ви­користано аналітичний огляд літератури в [Слинько, Гуйванюк, Коби­лянська 1994, с. 405-409].

Непоодиноким постає тлумачення звертання як «особливої синтак­сичної одиниці, яка позначає особу або уособлений предмет (явище), до якого мовець безпосередньо звертає своє висловлення» [Дудников 1990, с. 377-378], що загалом відображає сутність цього елемента, але у тій іпостасі, коли вокатив спрямований на вираження актуалізацій- ного спрямування мовлення. Водночас існує думка, що звертання на­лежить не до реченнєвої організації, оскільки може вільно вживатися без нього, а виступає елементом текстової структурації. На підтвер­дження останнього наводяться випадки ізольованого вжитку вокати- ва-звертання. За своєю семантикою звертання може бути віднесеним до декількох речень, які становлять закінчені у комунікативному плані одиниці тексту [Клобуков 1986, с. 87-88]), пор.: [Маруся:] Коханий мій! Козаче мій хороший! Чим серце ти моє причарував ? Не знатний з тебе лицар, не завзятий, Ти й ворога, мабуть, не вмієш бити, Та й ремствують на тебе, козаки. Що випити не вмієш так, як треба (В. Самійленко).

Звертанням завжди називається адресат повідомлення, адресат мов­лення. При цьому номінативна функція звертання визнається однією з конститутивних ознак звертання, яка поєднується з модальною, акто- мовленнєвою функцією [Арутюнова 1976, с. 365-366]. Тому видається цілком логічним і мотивованим відносити звертання до модальної сфе­ри мовлення, у якій віднаходять своє вираження ціннісні та оцінно- вартісні критерії. Подібні думки відстоював Е. Венвеніст, коли ствер­джував, що поняття «я» і «ти» перебувають у змістовій близькості в

 

Розділ IX. Синтаксис ускладненого речення


593


силуїх унікальності (пор.: «… «я», котрий витворює висловлення, «ти», до якого «я» звертається, щоразу унікальні») і взаємозворотності («той, кого я визначаю як «ти», сам мислить себе в термінах «я» і, звертаю­чись до «я», перетворює моє «я» в «ти»), внаслідок чого «я» і «ти» (тобто мовець і адресат мовлення) принципово протиставлені тому, про кого / що йде мова» [Бенвенист 1974]. Для мовця вокативно позна­чений адресат мовлення — не позамовна дійсність, про яку мова йде саме у висловленні, а одна із передумов комунікації. Саме тому знят­тя, редукція прямої номінації адресата мовлення не зумовлює викрив­лення структури денотативної ситуації, відображуваної у реченнєвій структурі.

Звертання здебільшого поділяють за значенням на закличні та емо­ційно забарвлені. Водночас їх можна кваліфікувати за особливостями структури на поширені і непоширені, за наявністю оцінки — на нейт­ральні та оцінно-кваліфікаційні: О Батьківщино, стороно кохана, тобі любов, тобі довічна шана, Тобі мій глузд, і хист, й життя моє (Л. Скирда); Голос кринииі. чого ж ти замовк? (Л. Костенко); Фран- ківшиноППевченківшино! Мріє! Єдина ти! Безмежна навсібіч! (Д. Пав- личко); Донеччина. моя ти батьківщино, тобі любов моя і всі мої чут­тя (В. Сосюра) та ін. Оцінно-кваліфікаційна семантика звертання ви­творюється при відповідній інтонації та розміщенні звертання у ре­ченнєвій постпозиції: Хоч би ти до мене обернувся, нахабо! (О. Чорно­гуз); / що ти з себе корчиш., знайшовся мені, наставниче! (Голос Ук­раїни. — 1997. — 18 червня).

Негативно-оцінну семантику передають і повністю реалізують «во- кативні речення», у «яких головним і єдиним членом речення постає звертання, ім’я особи, до якої звернене мовлення, якщо це ім’я ви­мовлено з особливою інтонацією, що викликає складне уявлення, у центрі якого перебуває певна особа. У цій думці може бути вираженим докір, жаль, негодування… Пор., наприклад, Доля/, вимовлене тоном докору … і таке, що викликає думку «навіщо ти це зробив, навіщо так вчинив, як тобі не соромно?» [Шахматов 1941, с. 86]. Такого типу конструкції широко репрезентовані в художніх текстах і відтворюють емоційний стан мовців, їх почуттєвий світ: Чоловіченьки! Дивилася запитально і ніжно, поглядом висловлюючи все, що хотіла в цю хви­лину вимовити, та щось зупиняло (О. Слісаренко). Такого типу оди­ниці інколи вважають кличними модифікаціями, функцію яких мо­жуть виконувати форми називного і кличного відмінка (на наш по­гляд, нормативною може бути визнана тільки форма кличного від­мінка) іменників — власних назв, іменників на позначення частин тіла, іменників — назв птахів, тварин, предметів навколишнього світу, абстрактні назви, а також займенники: Ну що ж, товариство, давай­те зараз з вами обговоримо усі питання (Голос України. — 1996. — 8 вересня); То дай ти, мій сини, мені все, що торкається цієї справи (М. Пономаренко); Ти, серденько, не тривож мене! (Л. Забашта): Поню. іду до тебе уже сьогодні (В. Шдмогильний) та ін. У функції адресата кличний відмінок найбільшою мірою співвіднесений із реченнєвою

 

594

 

Спитаке

 

структурою і, по суті, становить згорнуте речення (пор. думки з цьо приводу І. Р. Вихованця [Вихованець 1987]).

4.7.1.   Речення із звертаннями. Звертання — це слово (або сполученн слів), яке називає того, до кого або до чого звернене мовлення. Воно ма форму кличного або омонімічного називного відмінка і вимовляється з особливою, кличною інтонацією.» Швидко, швидко ми побачимось, Рідна матінко моя… (0. Олесь); І зберіг я тільки, ненечко. Скарб один, що ти дала, Золота, як зірка, сердечко… (О. Олесь). Основна функція звертання — спонукати співрозмовника слухати, спонукати його до спілкування, тому як звертання часто вживаються імена, прізвища і т. д. Коли звертання перестає називати конкретну особу або предмет, то воно трансформується у вставне модальне слово або навіть у вигук: Ну, що ж, нехай, не первина, ми звикли, брат. — на те війна… (А. Малишко). «Звертання вважатимемо реченням-звертанням, ко воно стосується висловлення загалом і не входить до складу окремо речення. Речення-звертання завжди міститься на початку висловле ня, відзначається більшою самостійністю, ніж звертання. Йому вл стива спонукальна інтонація речення, бо комунікативне завдан його — привернути чиюсь увагу до мовленого далі… наприклад: Ге ти. муко моя свята, часе кривавий! Убієнним синам твоїм, всім їм осанна! (Є. Плужник); Мамо, голибко! Стогоном чайки, плескомр чаю, хлипом німого плачу, реготом бурі, сміхом одчаю я твої спі скінчу (Г. Чупринка)» [Каранська 1992, с. 148-149]. Межі між звер­таннями і реченнями-звертаннями (вокативними реченнями) надзви­чайно рухливі і динамічні. Перехідну сферу утворюють речення, яким властивий середній рівень предикативності. Такими постають звер­тання, які не тільки називають адресата мовлення, але й подають його напівпредикативну характеристику. Здебільшого сюди належать звертання, виражені словами або словосполученнями, для яких вла­стива якісно-оцінна семантика: Тобі, земле, моя рідна і велика, ж тінко велична, мої всі поривання (О. Ольжич). Одним із найважл віших чинників посилення предикативності звертань виступає їх п ширеність. Чим більше ускладнене саме звертання означуваними сл вами, тим більше в структурі звертання потенційної предикативност оскільки будь-які атрибутивні словосполучення легко трансформ ються в предикативні.

 .

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.