Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Ілона Романюк — ДІАЛОГ ЯК СТРУКТУРНЕ УТВОРЕННЯ

Стаття є першою розвідкою автора, яка торкається не тільки структурної організації діалогу, а і
його місця у міжкультурній комунікації. У статті розглянуто точки зору вітчизняних і зарубіжних
мовознавців на природу діалогу і його роль у комунікативній інтеракції.
Ключові слова: діалог, комунікативний акт, вербальні регулятори, комунікативна інтеракція.

Останнім часом вітчизняні й зарубіжні лінгвісти багато уваги приділяють дослідженню діалогу.
Особливу увагу діалог як метод посідає в дидактичній літературі. М. Бахтін зазначав, що діалогу як знаковій
системі належить важлива роль. Представник структурної лінгвістики О.Ф. Лосєв взагалі не визначав поняття
діалогу як предмета дослідження. І все-таки на сьогодні проблема діалогу посідає центральне місце в
мовознавстві.
Метою нашої статті є виявлення структурної організації діалогу. Мета передбачила розв’язання таких
завдань: 1) з’ясувати роль діалога в комунікативному акті; 2) визначити умови структурування діалогу;
3) окреслити межі подальшого дослідження діалогу як предмета лінгвістики.
© Романюк І.В., 2007 Розділ VI. Лінгвістика тексту

465
У сучасній дидактичній літературі діалог розглядають як обмін репліками двох і більше людей. Реплікою
ввжається відповідь у вигляді дії, жеста, міміки чи мовчання. Репліки слухача в діалозі відображають його
ставлення до ініціатора розмови і можуть бути сигналами розуміння / нерозуміння інформації, яка, в свою
чергу, може бути недостатньою або надлишковою. Покращує спілкування реакція мовця на репліку, в якій
відбувається пояснення чи доповнення. Репліки можуть бути ініціальними і фінальними, які привертають увагу
партнера, переривають чи закінчують діалог. Ініціальні репліки виконують функцію встановлення контакту в
силу позиційноі обумовленості й ситуаційної визначеності. Те саме стосується й фінальних реплік, які
замикають текст структурно й тематично.
Варто зауважити, що ініціальні й фінальні репліки не завжди виражені етикетними кліше, які легко
інтерпретувати і які мають семантичне значення початку й кінця. Як слушно зауважує Є.В.Бобирєва [1996: 6],
«висновок про виконання конкретною реплікою функцій ініціального або фінального висловлювання діалогу
можна зробити лише на основі аналізу всієї комунікативної ситуації». Адже така структурна неоформленість
характерна в основному для непідготовленого, спонтанного мовлення, а не для соціокультурних контекстів.
Кожне висловлювання у загальній структурі процесу спілкування – це частина надто складного
організованого ланцюга з інших висловлювань. Не можна розглядати кожне висловлювання ізольовано, тому
що висловлювання (репліка в діалозі) будується і осмислюється в контексті цілого, яке складається зі своїх і
чужих слів. І, звичайно, репліку не можна вилучити без втрати її смислу і тону.
Кожне повідомлення в діалозі чекає на свою інтерпретацію партнером по комунікації, яке повертається
до співрозмовника у закінченому вигляді, збагаченому і трансформованому.
О. Селіванова [2006: 128] пропонує таке визначення діалогу: «Діалог (від гр. – розмова, бесіда) – форма
мовлення, ситуаційно зумовлене спілкування двох або кількох (полілог) осіб, комунікативні ролі яких
інверсуються (мовець стає адресатом, а адресат перетворюється на мовця, адресатом якого є перший мовець), за
умови визнання учасниками спілкування спільної мети й напрямку комунікації». Це класичне визначення
діалогу і на ньому ґрунтуються майже всі лінгвістичні дослідження, які розглядають діалог як предмет
синтаксису, що базується на комунікативному акті.
У дидактичній літературі діалог розглядають як універсальну складову мовлення та спілкування, адже,
передуючи онтогенетично внутрішньому мовленню, він накладає відбиток на його структуру та
функціонування, а тим самим на свідомість загалом. Я. Яноушек наголошує, що така взаємна комунікація має
специфічні риси: тематичну спрямованість чи проблемність, двосторонність інформації, сполученість
тематичної цілеспрямованості з двосторонньою передачею інформації.
Діалог здійснює психологічний і сугестологічний вплив на комунікаторів з метою реалізації розвиваючої
стратегії навіювання. У такий спосіб комунікатори утворюють психологічне поле простору, межі часової
взаємодії, емоційне навантаження. Все це створює спільну психолого-лінгвістичну єдність діалогу.
У комунікативному акті діалог є ефективним засобом вербальної інтеракції; спілкування відбувається
вільно, у деяких випадках навіть із реалізацією власних стратегій взаємодії. Це дозволяє формувати
комунікативні вміння (вербальні та невербальні), стимулює внутрішнє мовлення у комунікаторів, сприяє
особистісному і психічному розвитку, удосконаленню мовленнєвого етикета та ін.
Проблема діалогу посідає центральне місце у лінгвістичному вченні М. Бахтіна [1986]. На його думку,
передумовою виникнення діалогу є наявність діалогічних відносин, тобто наявність двох різних смислових
позицій, що не збігаються. Діалогічні відносини можливі на трьох рівнях:
— не тільки між цілими висловлюваннями, але і між будь-якими значущими частинами висловлювань,
навіть між окремими словами, якщо вони сприймаються не як безособові слова, а як знак чужої смислової
позиції, як представники чужого висловлювання. Основною умовою розвитку діалогу є голос, який стає знаком
чужої смислової позиції, вираження авторської позиції іншого суб’єкта, яке створює «напругу» між партнерами.
З двох типів інформації – про предмет діалогу (об’єктивна інформація) та про позиції авторів висловлювань
(суб’єктивна інформація) – для М. Бахтіна важливим є другий тип інформації, і саме він є предметом учення
лінгвіста. Джерело діалогічних відносин – це точка зору, позиція автора певного конкретного висловлювання
про певний предмет;
— між мовними стилями, соціальними діалектами, якщо вони сприймаються як деякі «смислові позиції»;
— стосовно власного висловлювання в цілому і стосовно окремих його частин, і навіть окремих слів у
ньому.
Отже, сутність трактування діалогу М. Бахтіним полягає в тому, що два суб’єкти обмінюються
інформацією оцінного характеру з приводу деякого об’єкта, який є важливим для обох комунікаторів, і на
основі цієї інформації вступають у комунікативну інтеракцію.
У структурі комунікативного процесу М. Бахтін [1986: 125] виділяє такі елементи:
— той, хто говорить, тобто суб’єкт, який передає інформацію;
— той, хто слухає, тобто суб’єкт, який сприймає інформацію та інтерпретує її;
— комунікативне поле, тобто ситуація спілкування;
— власне інформація. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

466
У розумінні процесу спілкування ролі того, хто говорить, і того, хто слухає, у М. Бахтіна тісно
переплітаються. Будь-яка особа, що говорить, тією чи іншою мірою й відповідає. Той, хто слухає, відіграє
активну роль у процесі спілкування тощо. Сприймаючи та розуміючи зміст повідомлення, він одночасно займає
стосовно неї активну позицію – відповідь: погоджується або не погоджується з нею, доповнює, застосовує її,
готується до виконання. Така позиція – відповідь формується протягом усього процесу слухання та розуміння.
М. Бахтін також указує на важливу роль знань того, хто слухає: наскільки він обізнаний із ситуацією, чи
володіє він спеціальними знаннями певної культурної галузі спілкування. Підхід М. Бахтіна до процесу
спілкування відрізняється підкресленою активністю комунікантів, де ролі того, хто говорить, і того, хто слухає,
чергуються і є взаємозалежними [Салуевер 1987:101].
Висловлювання у межах діалогу групується певним чином, утворюючи одиниці іншого рівня.
М. Бахтін особливо підкреслював роль і відношення, які існують між репліками типу «питання –
відповідь», «ствердження – згода», «прохання – відмова». Такі одиниці є органічним цілим, тому не можна
відривати одну складову, не втрачаючи смислу цілого.
Будь-яке висловлювання того, хто говорить, на думку М. Бахтіна [ 1986:225] характеризується двома
ознаками:
— активна позиція того, хто говорить, в тій чи іншій предметно-смисловій сфері, певний предметно-
смисловий сенс;
— експресія, тобто суб’єктивне емоційно-оцінне відношення до предметно-смислового змісту свого
висловлювання.
Тут можна провести чітку аналогію з працями Ш. Баллі [1955], який у структурі висловлювання виділяв
два основних елементи – диктум і модус. Диктум – це основний зміст висловлювання, інформація про об’єкт
спілкування, якому у М. Бахтіна відповідають поняття «предмет» і «сюжет». Модус – це корелятивна операція,
яка виконується суб’єктом, основний зміст якої зводиться до вираження модальності, або відношення суб’єкта
до змісту свого висловлювання.
Диктум і модус доповнюють одне одного в описі висловлювання. Ш. Баллі стверджував, що не можна
надавати сенсу будь-якому висловлюванню, якщо в ньому не виявлене значення модальності.
М. Бахтін зауважував, що в різних сферах мовного спілкування експресивний момент має різне значення
і різний ступінь сили, але він наявний скрізь, оскільки абсолютно нейтральне висловлювання неможливе. Сама
по собі інформація не є повноцінним висловлюванням. Система мови має необхідні мовні засоби для
вираження експресії, але сама мова та її значеннєві одиниці – слова і речення – позбавлені експресії.
З точки зору психології у спілкуванні важливим є те, що модальна інформація є невід’ємним
компонентом будь-якого спілкування, тому що передбачення можливої поведінки партнера спілкування дає
людині можливість пристосуватися до нього, виробити подальшу стратегію досягнення поставленої мети.
Представники структурної лінгвістики та її напрямків до вирішення задач штучного інтелекту поняття
діалогу не пристосовують. Під діалогом вони розуміють текст, що виникає у процесі спілкування двох
співбесідників. Відповідно, головною особливістю такого тексту є динаміка інформації [Лосєв 1983: 125].
Останнім часом діалогом почали називати навіть кілька реплік у взаємодії людини з комп’ютером. На відміну
від таких діалогів, діалоги, що тривають, – значніші за довжиною. Прикладом таких діалогів стають тексти
літературних творів.
Звернімо увагу на класифікацію діалогів, що базується на розгляді трьох бінарних ознак, які
характеризують учасників діалогу:
— готовність до вираження думки;
— готовність до сприйняття;
— компетентність.
Зазначені ознаки характеризують ролі, які учасники діалогу виконують неусвідомлено (наприклад, в
дружній бесіді) або усвідомлено (наприклад, на іспиті), виходячи з ситуації або взаємного вивчення, на весь
час спілкування або на повну його частину. Так, складаючи екзамен, студент заздалегідь орієнтований на те, що
його роль зводиться до вираження інформації, а не до її сприйняття.
Перша ознака визначає готовність учасника діалогу до досить розгорнутого викладу в ході бесіди думок
та іншої інформації. Людина сприймає себе як активного учасника бесіди, не обмежуючи свою роль в ній
питаннями та короткими репліками.
Друга ознака симетрична першій. Вона визначає готовність учасника спілкування слухати, тобто
виявляти певні ознаки уваги до мови співбесідника: ставити питання, вставляти репліки, відображати в своїх
висловлюваннях ставлення до висловлювань співбесідника (згода / незгода / цитування співбесідника /
розвиток його думки та ін.).
Третя ознака базується на зв’язку діалогу з вербальним або невербальним спонуканням до спілкування й
примушує комунікантів (адресата та адресанта) підтримувати розмову.
Діалог якнайповніше реалізується в мовній ситуації, яка співіснує з такими поняттями як «проблемна
ситуація» та «ситуація спілкування». Отже, мовна ситуація зумовлена чинником підготовленості діалогу, а
також тісно пов’язана з іншими прагматичними параметрами спілкування. Розділ VI. Лінгвістика тексту

467
Тема діалогу, проблемна ситуація та ситуація спілкування становлять компоненти мовної ситуації.
Мовна ситуація виступає в ролі середовища, в якому взаємодіють учасники комунікації. Важливість концепції
мовної ситуації в діалозі випливає також з того, що в мовному плані діалог – це текст, який створюється в
певній мовній ситуації. Він не може бути запропонований в готовому вигляді, а стає обумовленим складником
процесу спілкування.
Проблема структурної організації діалогу є актуальною в сучасному мовознавстві. Тут під діалогом ми
розуміємо «тематично цілісний складний ланцюжок висловлювань, які чергуються» [Нургожина 1999: 22], які
створюють семантично зв’язну послідовність, що можлива між двома і більше комунікантами за певних умов.
Отже, діалог – це зв’язний обмін висловлюваннями, для якого характерними є певна тематична заданість і
фіналізованість.
Дослідження діалогу у проблемі комунікативної інтеракції дозволило зосередити увагу на
функціональному взаємозв’язку всієї різноманітності засобів впливу комунікантів. До таких засобів належать
вокально-акустичні сигнали (вербальні і паравербальні), а також невербальні сигнали, до яких відносяться
засоби кінесики, міміки і проксеміки. Основним предметом такого дослідження стають вербальні сигнали,
оскільки саме ця група відіграє значну роль у сприйнятті й інтерпретації вивчення інтеракцій, у яких візуальний
компонент відсутній або не може бути відтворений (радіопередачі, телефонні розмови, магнітофонні записи,
газетні публікації та ін.). Основним завданням вербальних регуляторів є забезпечення природного
функціонування комунікативної інтеракції, дотримання всіх мовленнєвих норм і ритуалів, а також у тому, щоб
сприяти реалізації комунікативних намірів партнерів комунікативної інтеракції, виходячи із загального
характеру і прагматичної спрямованості діалогу.
Основним завданням у процесі діалогу є правильне визначення так званої «перехідної точки», коли
учасники можуть обмінятися комунікативними ролями того, хто говорить, і того, хто слухає, без порушення
системи і правил черговості висловлювань. Своєчасне вирішення цієї проблеми повністю залежить від
компетенції комунікантів та їх здатності розшифрувати мовний код, розпізнати комунікативні наміри партнера.
Комуніканти можуть не просто висловлюватися по черзі, а й, як вважає Ш. І. Нургожина, говорити одне з
одним, запрошувати одне одного брати участь у спілкуванні, залучати їх до обміну, відтворювати різні знаки
взаємного включення.
У результаті дослідження ми дійшли таких висновків: 1) діалог є найстарішою формою спілкування і як
форма комунікативного акту заснований на постійній взаємодії між комунікантами і тим самим відсутністю
інформаційного розриву чи непорозуміння; 2) у психології спілкування діалог має велике значення, оскільки
діалог як витвір комунікативної інтеракції взаємодії з мисленнєвим процесом комунікантів та їх стосунків; 3) у
процесі діалогу комуніканти намагаються досягти тематичної заданості і фіналізованості, у чому їм
допомагають вербальні сигнали. Вербальні сигнали сприяють скорішому розкодуванню комунікантами,
оскільки їхнє семантичне значення закріплене в мові; 4) у ході подальшого дослідження варто зосередити увагу
на ролі лексичних засобів у механізмі регулювання вербальної інтеракції в діалозі.

Література
Баллі 1955: Балли Ш. Общая лингвистика и вопросы французского языка. – М., 1955.
Бахтін 1986: Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. – 2-е изд. – М.: Искусство, 1986. – 445 с.
Бобирєва 1996: Бобырева Е.В. Семантика и прагматика инициальных и финальных реплик диалога:
Автореф. дисс. … канд. филол. наук. – Волгоград, 1996. – 21 с.
Нургожина 1999: Нургожина Ш.И. Вербальный интеракт: теоретические основы, функционирование,
структура: Автореф. дисс. … докт. филол. наук. – Алматы, 1999. – 38 с.
Салуевер 1987: Салуэвер М.Э. М.М. Бахтин и проблемы моделирования естественного языка на ЭВМ
// Модели диалога в системах искусственного интеллекта. Ученые записки Тартуского государственного
университета. Вып. 751. – Тарту, 1987. – С. 96-112.
Селіванова 2006: Селіванова О. Сучасна лінгвістика: термінологічна енциклопедія. – Полтава: Довкілля –
К., 2006. – 716 с.

The article is the first research work of the author. It is devoted not only to the structural organization of a
dialogue but also to its place in the intercultural communication. The article analyzes the points of view of home and
foreign linguists on the nature of the dialogue and its role in the communicative interaction.
Keywords: dialogue, communicative act, verbal regulators, communicative interaction.
Надійшла до редакції 12 вересня 2006 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.