Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Галина Тищенко — ДИРЕКТИВНІ ВИСЛОВЛЕННЯ ЯК ЗАГАЛЬНИЙ ІНТЕНЦІОНАЛЬНИЙ ТИП ДИСКУРСИВНОГО ПРОСТОРУ

У поданій статті здійснено спробу встановити статус директивних одиниць у сучасній лінгвістиці,
дослідити еволюцію поглядів на директивні висловлення, виявити основні диференційні ознаки та встановити
місце директивних висловлень у системі перформативних висловлень.
Ключові слова: комунікативна інтенція, прагматичний тип висловлення, іллокутивний акт, директив.

Категорія директивності як універсальна комунікативно-прагматична категорія широко виявляється в
усіх мовах. Феномен такого типу висловлень досліджувався в лінгвістиці, філософії та логіці. Актуальність
нашого дослідження пояснюється відсутністю систематичного опису з позицій активного синтаксису
функціонального класу директивних одиниць в українській лінгвістиці.
Метою роботи є визначення та встановлення статусу директивних висловлень як загального
інтенціонального типу дискурсивного простору.
У зв’язку з поставленою метою в науковому дослідженні вирішуються наступні завдання:
1) дослідити еволюцію поглядів та визначити основні підходи до витлумачення директивних
мовленнєвих актів у дискурсивному просторі;
2) визначити статус директивних висловлень у дискурсивному просторі;
3) виявити основні диференційні ознаки директивних висловлень та встановити їх місце в системі
перформативних висловлень;
4) проаналізувати директивні висловлення як самостійні синтаксичні факти, що характеризуються
специфічним набором прагматичних та семантичних ознак.
Різні аспекти дослідження директивів висвітлені в наукових працях Е. Бенвеніста, Д. Вундерліха,
Х. Ессена, Е. Кошмідера, Дж. Остіна, Г. Пауля, Дж. Серля, І. Хайзе, О. Падучевої, Г. Почепцова, А. Романова,
Г. Яковлевої та інших вчених, які досліджували мовленнєві акти.
Дискурсивне висловлення як мовний знак здійснюється в потоці мовленнєвого спілкування та як
“індивідуальний вияв” дорівнює мовленнєвому акту [Бенвеніст 1974, с.312]. Комунікативно-функціональне
призначення висловлень у мовленнєвих актах спілкування обумовлене цільовим використанням їх мовцем для
планування тієї чи іншої форми впливу на слухача, бо будь-який акт комунікації являє собою мовленнєву дію
“заради впливу мовця на слухача в процесі предметно-практичної та теоретико-пізнавальної діяльності” [Сусов
1984, с.8-10]. Комунікативна інтенція таким чином визначає не лише роль мовця як безпосереднього актанта
мовленнєвого акту, але й окреслює конкретну мету висловлення. Комунікативна інтенція тісно пов’язана з
мотивом мовленнєвої дії. У цій єдності мотив пояснює безпосередньо характер конкретного висловлення, у той
час як комунікативна інтенція вказує на мету мовця в даному висловленні. Комунікативна інтенція мовця,
мотив у поєднанні з домінуючою властивістю висловлення як знака, тобто його властивістю номінувати не
лише факти, події, процеси об’єктивної дійсності, але й комунікативну мету мовця, утворюють інформативну
значущість висловлення. Вона містить у собі зазначені аспекти та певні відомості про мовця, слухача та
мовленнєву ситуацію. Комунікативна значущість висловлення відіграє важливу роль при використанні
висловлень у мовленнєвому спілкуванні. Мовець, формуючи висловлення, прагне враховувати конкретного
адресата з тим, щоб той міг зрозуміти комунікативну сутність спрямованого на нього висловлення, відреагувати
на неї. Саме тому, виражаючи комунікативну інтенцію, мовець повинен враховувати “оціночне сприйняття
слухача”, бо дійсною реальністю мовленнєвого спілкування є “соціальна подія мовленнєвої взаємодії, що
здійснюється висловленням” [Волошинов 1930, с.96-97].
© Тищенко Г.І., 2007 ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

480
Комунікативна інтенція може бути виражена повністю або частково. Та незалежно від форми
вираження, вона завжди наявна та складає сутність вербальної комунікації [Яковлєва 2005, с.49]. У процесі
мовленнєвого спілкування висловлення, що являють собою певні мовленнєві дії, можуть виражати однакову
комунікативну інтенцію, не маючи при цьому ідентичної маніфестаційної структури, інформативної значущості
та смислу. У той час, ідентичні за своєю семантико-синтаксичною характеристикою висловлення можуть
виражати різні комунікативні інтенції мовця та, як мовленнєві дії, можуть здійснюватися різними операціями.
Наприклад, висловлення Чи не підкажете, котра зараз година? за певних обставин може виражати прохання Я
прошу Вас повідомити точний час або запит Мені б дуже хотілося дізнатися точний час. Таким чином,
комунікативна інтенція має прагматичний характер, який визначає той чи інший прагматичний тип
висловлення.
В існуючих класифікаціях прагматичних типів висловлень дослідники по-різному підходили до
визначення змісту комунікативно-функціонального характеру типу залежно від критеріїв, покладених в основу
тієї чи іншої класифікації. Так, відомий філософ Оксфордської школи лінгвістів Джон Остін у лекціях,
прочитаних ним у 1955 році в Гарвардському університеті та оприлюднених під назвою “How to do things wits
words” (1962), виокремлює п’ять найбільш загальних типів висловлень, що різняться між собою комунікативно-
інтенціональним змістом:
а) оціночні висловлення (verdictives), типу: Я гадаю, що; Я вважаю, що. Цей прагматичний тип
висловлень репрезентує у своїй більшості суддівські акти ( оголошення звинувачення тощо), а також можуть
виражати суб’єктивну оцінку мовця на певні події. Висловлення цього типу можуть бути істинними або
неістинними [Остін 1986, с.120-122];
б) спонукальні висловлення (exercitives), що виражають волевиявлення, накази, поради, попередження
тощо. Висловлення цього типу відрізняються від вердиктивів тим, що вони виражають бажання мовця змінити
існуючий стан речей. Такі висловлення зорієнтовані на поведінку слухача. Прагматичне призначення цих
висловлень виявляється у вираженні:
• різного роду настанов, закликів, призначень, звільнень тощо;
• порад, попереджень, прохань;
• рішень суду, вираження повноважень, настанов, звільнення від повноважень та прав;
• зборів та переговорів;
• скарг, звинувачень, претензій тощо, наприклад: Оголошую війну. Відмовляюся від винесення
вироку. Я схвалюю це рішення. Оголошую засідання відкритим [Остін 1986, с.122-124];
в) висловленя-зобов’язання (comissives) типу: Я зобов’язуюсь, я обіцяю, я даю слово тощо. Цей
граматичний тип висловлень характеризується тим, що мовець зобов’язується здійснити певний вчинок,
наприклад: Я обіцяю (я беру зобов’язання), що прийду до тебе;
г) висловлення-реакції на поведінку інших людей (behabitives): Я вітаю, я вибачаюсь, я висловлюю
співчуття. Висловлення цього типу виражають, головним чином, форми соціального етикету. Вони пов’язані з
поведінкою іншої особи та повністю обумовлені такою поведінкою. Наприклад: Вітаю з днем народження;
Щасливої дороги [Остін 1986, с.126];
ґ) експозитивні висловлення (expositives), що експлікують функцію репліки в комунікативних актах: Я
стверджую, я пропоную тощо. Висловлення такого типу виражають точку зору мовця або його конкретні
наміри: Я повторюю, я цитую, я питаю, я нагадую, я маю намір тощо, наприклад: Я стверджую, що цей факт
дійсно реальний [Остін 1986, с.126-129].
Виділені комунікативно-інтенціональні типи висловлень репрезентуються відповідними дієсловами,
покваліфікованими Джоном Остіним як перформативні. Перформативними учений-лінгвіст називає такі
дієслова, які під час свого виголошення не лише та не стільки описують будь-яку дію, а самі є дією,
здійснюваною мовцем шляхом проголошення цього дієслова [Остін 1986, с.27]. Наприклад, Я заповідаю цей
годинник своєму брату. Я називаю це судно “Королева Єлизавета”. Оголошую вас чоловіком та дружиною.
Розробляючи поняття перформативності, Джон Остін виходив з того положення, що “сказати що-небудь
дорівнює здійсненню будь-якого вчинку” [Остін 1986, с.27-28]. Поглиблюючи цей тезис, учений дійшов
висновку, що перформатив має власну функцію та слугує для здійснення дії. Вимовлення перформативного
висловлення дорівнює здійсненню дії, яку, на думку вченого, неможливо було б здійснити, принаймні з тією ж
точністю.
Поглиблюючи власні погляди на феномен перформативності, Джон Остін намагається виділити
характерні риси такого типу висловлень. Учений зазначає, що при визначенні цього поняття не варто шукати
якийсь граматичний або лексичний критерій, який дозволив би встановити різницю між перформативними та
всіма іншими (за термінологією Дж.Остіна – констативними) висловленнями (відповідно, дієсловами) [Остін
1986, с.61]. Незважаючи на власне ствердження, Дж.Остіну вдалося виділити деякі загальні ознаки
перформативності у висловлення:
1) наявність перформативного дієслова у формі першої особи однини теперішнього часу дійсного
способу. Наприклад: Я згоден взяти цю жінку дружиною. Я присягаюся говорити правду; Розділ VI. Лінгвістика тексту

481
2) окреслення перформативними висловленнями лише тих подій, які іменуються перформативними
дієсловами: Оголошую перерву;
3) перформативні висловлення не мають істинного значення, бо вони нічого не констатують: Я дякую
Вам. Я стверджую, що він шарлатан. Виявляючись як дія або вчинок на момент свого виголошення, вони
єдині, унікальні у своєму роді. Форма першої особи однини теперішнього часу дійсного способу є найбільш
типовою формулою для вираження ознаки перформативності у висловленні [Остін 1986, с.25-39, 61-62].
Варто зазначити, що останнім часом у русистиці та вітчизняній германістиці виявляється тенденція
розглядати як перформативні дієслова з негативністю, наприклад: Я не запевняю Вас, що замовлення буде
виконано в зазначений термін; Я не дозволяю…, що виводить категорію перформативності за межі істинності /
неістинності, тобто робить її за термінологією Дж. Остіна констативною. І. Міляєва в кандидатській дисертації
зазначає: “Ми розглядаємо негативні директиви, тобто директиви, що містять заперечення або в
перформативній, або в пропозиційній частині речення як експліцитно, так й імпліцитно” [Міляєва 2004, с.7]. У
нашому дослідженні ми погоджуємося з думкою Г. Яковлевої про те, що в цьому випадку мова про
перформативність практично не йде. У перформативного висловлення, якщо воно протиставляється
констативному в розумінні Дж. Остіна та послідовників теорії перформативності, немає поділу на
перфомативні та неперформативні частини: висловлення є або перформативним, або констативним, тобто
описовим [Яковлєва 2005, с.53]. Перформативним висловленням властива “аутореферентність” [Бенвеніст 1974,
с.308], яка виявляється в тому, що висловлення одночасно є фактом мовної дійсності, бо його вимовляють, та
фактом дійсності, бо воно – здійснення дії, що стає рівноправним з висловленням про дію. Констативні
висловлення такої властивості не мають.
Послідовник Дж.Остіна Дж.Серль в основу своєї класифікації прагматичних типів висловлень покладає
зв’язок комунікативної інтенції мовця із значенням самого висловлення та іллокутивним ефектом
(“іллокутивною силою” – illocutionary force, “іллокутивною точкою” – illocutionary point), спрямованого на
слухача. Вплив іллокутивного ефекту змушує слухача прийняти комунікативну інтенцію мовця з необхідними
для нього наслідками [Серль 1986б, с.156-157]. Оголосивши мовленнєвий акт основною комунікативною
одиницею, Дж.Серль пропонує таку його символічну структуру: F(p), де F є показником (індикатором)
іллокутивної сили, а p означає пропозиційний зміст, що вміщує референцію та предикацію [Серль 1986а, с.171].
Говорячи про пропозиційний зміст, автор вважає, що пропозиція являє собою те, що повідомляється в
акті ствердження (Assertion). Акт ствердження є необхідним у структурі висловлення, бо він надає
пропозиційному змісту істинного значення. Показник пропозиційного змісту та індикатор іллокутивної сили
(комунікативної інтенції), що витворює висловлення, знаходять своє відображення в синтаксичній будові
такого висловлення. Іллокутивна сила у висловленні виражається просодикою (наголосом, інтонацією) та
перформативним дієсловом, яке Дж.Серль називає іллокутивним [Серль 1986б, с.156-157].
Піддаючи критиці класифікацію прагматичних типів висловлення Дж.Остіна через недостатньо чітке
розмежування комунікативно-інтенціональних типів висловлень, Дж.Серль пропонує розрізняти висловлення
не лише за іллокутивними показниками, але й за наступними ознаками:
а) мета висловлення (пор. різницю іллокутивної мети в наказі та скарзі);
б) спрямованість відношення між словами та реальним світом;
в) вираження психічного стану мовця (наприклад, присяга говорить про намір здійснити що-небудь, а
вибачення засвідчує факт каяття тощо);
г) сила, що виражає прагнення досягнути мовленнєву мету (пор. дієслова віддавати перевагу та
наполягати репрезентують різне прагнення мовця до досягнення мети);
ґ) різниця в статусі мовця;
д) відношення мовця та адресата до інтересів один одного (пор. вітання та висловлення співчуття,
обіцянка та погроза) [Серль 1986а, с.172-177].
Відповідно Дж.Серль виділяє наступні прагматичні типи висловлень:
1) репрезентативні (representatives), які описують певний стан речей або повідомляють про такий стан:
Я констатую, що йде дощ; Я пророкую, що він прийде;
2) директивні (directives), що виражають спонукання адресата до здійснення певної дії: Я наказую тобі
піти;
3) комісивні (commissives), коли мовець зобов’язується здійснити будь-який вчинок або дотримуватись
певної поведінки: Я обіцяю сплатити тобі гроші; Я присягаюся помститися;
4) експресивні (expressives), що передають психологічний стан мовця, почуття, вибачення, привітання,
співчуття: Я прошу вибачення за свою поведінку;
5) декларації (declarations), що виражають заяву мовця з гарантією їхнього успішного виконання: Я
призначаю Вас директором; Оголошую збори закритими; Вас звільнено [Серль 1986а, с.180-188].
Як бачимо, класифікація Дж.Серля в основному лише модифікує класифікацію Дж.Остіна. Проте існує
й різниця між ними. Цільове призначення того чи іншого прагматичного типу висловлень обумовлене у
Дж.Серля не іллокутивними дієсловами, як це пропонує Дж.Остін, а деяким загальним знаком, що виражає
комунікативно-функціональне використання цього типу мовцем. Тип директивних висловлень у Дж.Серля ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

482
символічно представлений схемою: ! W (H робить A), де символ (!) виражає знак іллокутивного характеру
директивних висловлень. Символ W виражає бажання мовця, а символи H та A означають слухача та дію.
Формула читається: “мовець бажає, щоб слухач здійснив у майбутньому деяку дію” [Серль 1986а, с.182].
Символ W у конкретному мовленнєвому акті може замінюватися такими іллокутивними дієсловами:
наказувати, командувати, просити, благати, звертатися з проханням, запрошувати, спонукати, дозволяти.
Сюди ж відносяться дієслова, які Дж.Остін зарахував до розряду спонукальних: викликати на (бій), ігнорувати,
кидати виклик [Серль 1986а, с.182]. Конкретні директивні виявлення, включені автором у єдиний директивний
тип, не розглядаються.
Цікавим виявляється співвідношення класифікації прагматичних типів висловлень Дж. Серля та
Дж. Остіна, яке лінгвіст А. Романов подає у вигляді матриці [Романов 2005, с.30].

Таблиця 1

Класифікації прагматичних типів висловлень, запропоновані Ю.Габермасом, Б.Фрезером, Д.Вундерліхом
модифікують одна одну, відрізняючись між собою певними аспектами залежно від інтерпретації кожним з
учених мовленнєвого акту.
Заслуговує на увагу класифікація прагматичних типів висловлень, запропонована Г.Почепцовим.
Описуючи прагматичні типи висловлень на основі спільності реакції на них адресата, учений виділяє такі типи
висловлень:
а) констатив, комунікативно-інтенціональний зміст якого полягає у ствердженні: Земля обертається;
б) промісив, зміст якого вміщує компонент із значенням Я обіцяю;
в) менасив, комунікативно-інтенціональний зміст якого виражає погрозу: Вб’ю; Я тебе вижену;
г) перформатив, інтенціональний зімст якого виражено дією: Вітаю; Я гарантує Вам, що вартість цих
книжок буде сплачено;
ґ) ін’юктив, що виражає пряме спонукання адресата до дії (за новою класифікацією [Почепцов, с.276]
цей тип висловлень називається директивом): Читай книгу;
д) реквестив, що вживається лише для вираження прохання: Йди, будь ласка; Зроби це, прошу;
е) квеситив – це питальне речення в його традиційному трактуванні [Почепцов 1981, с.272-278].
Як бачимо, класифікація прагматичних типів висловлень Г.Почепцова побудована з урахуванням
комунікативно-інтенціонального змісту висловлень, у семантичній структурі яких комунікативна інтенція
виражається прагматичним компонентом. Вирішальним фактором для віднесення висловлення до того чи
іншого типу є характер прагматичного компонента, зміст якого умовно представлено у вигляді сполучення J
(hereby) + дієслово, що визначає іллокутивну силу висловлення. У класифікації враховується також реакція
адресата на відповідну іллокутивну силу висловлення. Висловлення-прохання виділені автором в окремий тип,
якому протиставляються ін’юктиви та частково директиви. Виділення перформативного типу висловлень у
класифікації Г.Почепцова передбачає те, що решта типів висловлень є констативною. Саме таке розуміння
перформативності й обумовило зарахування таких висловлень як “Прохання зачиняти двері”, “Просимо вас
зачиняти двері” до перформативів [Почепцов 1981, с.276], хоча в комунікативно-інтенціональному плані такі
висловлення корелюють з реквестивним типом.
Таким чином, у запропонованих класифікаціях комунікативно-прагматичних типів директивні
висловлення розглядалися по-різному, залежно від вихідних критеріїв визначення інтенціонального Розділ VI. Лінгвістика тексту

483
(іллокутивного) типу. Основним показником інтенціонального змісту висловлень визнається іллокутивний
характер дієслівної лексеми, що базується на перформативному або констативному використанні конкретних
висловлень. Враховується також різниця у статусі комунікантів, обов’язковість-необов’язковість дії для
адресата. У запропонованих класифікаціях окремі директивні висловлення з власною іллокутивною силою не
витворюють певного комунікативно-інтенціонального типу, а включаються дослідниками в більш загальний
комунікативно-прагматичний тип директивних висловлень, про що свідчить таблиця 1. Таким чином,
інтенціональний зміст директивних висловлень (прохань, наказів, порад, рекомендацій тощо) полягає в
спонуканні мовцем адресата повідомлення до дії.
Інтенціональний тип директивних висловлень відрізняється від інших прагматичних типів у
семантичному та прагматичному аспектах.
У семантичному плані директивні висловлення виражають спробу мовця примусити слухача здійснити
будь-яку дію.
У комунікативно-функціональному плані директивні висловлення слугують для спонукання мовця до
здійснення зазначеної дії. Директивні висловлення завжди вводять нові умови акту взаємодії та тим самим
починають (ініціюють) ряд послідовних дій: Спонукати (М, С, р) → намагатися (М, cause (С, р)) → С (р), де М і
С – мовець та слухач, а р – каузована дія.
Ряд послідовних дій обумовлюється певними умовами функціонування директивних висловлень, серед
яких можна виділити наступні:
а) попередні умови, що характеризують соціальний аспект конкретного цільового використання – хто
спонукає кого (їх соцільно-рольовий статус);
б) умова істинності інтенціонального вираження, що репрезентує іллокутивний характер висловлення та
відношення мовця до нього;
в) умова очікуваної дії, що конкретизує характер цільового призначення висловлення.
В основу виділення директивних реплік покладено ряд критеріїв, як наприклад, спрямованість очікуваної
дії з боку адресата, ієрархічний характер відношень між адресантом та адресатом, а також бенефактивність
каузованої дії для мовця та для адресата. За цими показниками директивні висловлення поділяються на накази,
вимоги, розпорядження, прохання, поради, рекомендації, застереження, запрошення. Так, наприклад,
директивні висловлення із значення наказу, вимоги, розпорядження характеризуються ієрархічними
відношеннями між комунікантами; відповідна дія здійснюється на користь мовця. Обов’язкове дотримання
наказу, вказівки, розпорядження обумовлене можливістю застосування санкцій до адресата у разі невиконання
зазначеної дії. Наприклад: Я наказую тобі зараз же виконати цю роботу.
Щодо висловлень-прохань, то пресупозиційна основа функціонального використання цих висловлень
виражає можливе виконання прохань слухачем. При цьому відмова адресата від здійснення зазначеної дії не
викликає застосування санкцій по відношенню до нього. Відповідна дія виконується на користь адресанта.
Наприклад: Зараз, сьогодні ж я прошу це обговорити.
Функціонування висловлень-порад пов’язане з пресупозицією можливості наслідування даній пораді,
коли виконання очікуваної дії відбувається на користь адресата, наприклад: Вам, пане Іванов, раджу бути
акуратнішим.
Висловлення-речення співпадають з порадами, але відповідна дія на відміну від порад здійснюється як на
користь мовця, так і на корить слухача, наприклад: Я пропоную заспівати пісню в клубі.
Щодо висловлень-рекомендацій, для них характерна не лише можливість наслідування висловленій
рекомендації, але й компетентність особи, що дає рекомендацію, наприклад: Я рекомендую Вам прочитати цю
книжку.
Директивні типи реплік, за О.Бєляєвою, можна подати у вигляді функціонально-прагматичного поля.
Структура плану змісту функціонально-прагматичного поля визначається прагматичними чинниками,
орієнтованими на взаємовідношення між учасниками, та можуть значним чином змінюватися залежно від
фактора адресата. Авторка подає наступні прагматичні чинники: пріоритетність одного з комунікантів,
облігаторність каузованої дії та інші, що утворюють типи прагматичних контекстів директивів, відповідно до
яких виділяються три типи директивних реплік: прескриптиви, реквестиви, сугестиви. На основі інших
диференційних прагматичних ознак у межах кожного типу можна виділити різні види директивів, що
утворюють у своїй сукупності мікрополе цих типів. Наприклад, мікрополе прескриптива включає вимогу,
розпорядження, наказ, заборону, а мікрополе реквестива – прохання, благання, запрошення. Між окремими
мікрополями можливі пересічення, що проявляються у наявності таких видів директивів, які поєднують ознаки
різних типів. Наприклад, інструкція поєднує ознаки облігаторності, виконання, властиві прескриптивам, та
ознаку бенефактивності для адресата, властиву сугестивам [Бєляєва 1990, с.5-8].
Таким чином, директивні висловлення виражають спонукання адресата до здійснення дії. Вони
поділяються на різні підтипи на основі іллокутивності, статусно-рольових відношень, спрямованості очікуваної
дії з боку адресата, облігаторності та необлігаторності виконання дії адресатом, бенефактивнсоті дії для мовця
та адресата. Директивні репліки являють собою комплексну дію: мовленнєву дію мовця та дію слухача, що ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

484
очікується мовцем та повинна найти своє вираження за умови виявлення комунікативного ефекту. Кожен з
типів директивних реплік характеризується специфічним поєднанням семантичних функцій.
У подальшому дослідженні планується здійснити детальний опис функціонального класу директивних
одиниць на семантико-синтаксичному та прагматичному рівнях.

Література
Беляева 1990: Беляева Е.И. Грамматика и прагматика речевых актов: предмет и задачи исследования //
Прагматика этноспецифического дискурса. Материалы симпозиума. – Бэлць, 1990. – С.5-9.
Бенвенист 1974: Бенвенист Э. Общая лингвистика. – М.: Прогресс, 1974. – 447 с.
Волошинова 1930: Волошинов В.Н. Марксизм и философия языка. – Л.: Прибой, 1930. – 157с.
Миляева И.В. Отрицательный директив в коммуникативно-целевом аспекте: Дис. …канд.филол.наук:
10.02.01, 10.02.19. – Тула, 2004. – 143 с.
Остин 1986: Остин Дж.Л. Слово как действие // Новое в зарубежной лингвистике. Вып.17. Теория
речевых актов. – М.: Прогресс, 1986. – С.22-129.
Серль 1986а: Серль Дж. Р. Классификация иллокутивных актов // Новое в зарубежной лингвистике.
Вып.17. Теория речевых актов. – М.: Прогресс, 1986. – С.170-194.
Серль 1986б: Серль Дж.Р. Что такое речевой акт? // Новое в зарубежной лингвистике. Вып.17. Теория
речевых актов. – М.: Прогресс, 1986. – С.151-169.
Почепцов 1981: Почепцов Г.Г. Прагматика предложения // Иванова И.П., Бурлакова В.В., Почепцов Г.Г.
Теоретическая грамматика современного английского языка. – М.: Высшая школа, 1981. – С.271-278.
Романов 2005: Романов А.А. Семантика и прагматика немецких перформативных высказываний-просьб.
– Москва: Институт языкознания РАН, 2005. – 153 с.
Сусов 1984: Сусов И.П. Коммуникативно-прагматическая лингвистика и ее единицы // Прагматика и
семантика синтаксических единиц. – Калинин: Калининский ун-т, 1984. – С.3-12.
Яковлева 2005: Яковлева Г.Г. Директивный дискурс в диалогическом пространстве разных языков
(строевые и функциональный аспекты описания). – М.: Институт языкознания РАН, Тверской государственный
университет, 2005. – 187 с.

In this article the author tries to set the status of directive units in the modern linguistics, to analyze the
evolution of looks on directive utterances, to find out basic differential features and to set the place of directive
utterances in the system of performative units.
Keywords: communicative intention, pragmatic type of utterances, illocutive act, directives.
Надійшла до редакції 18 вересня 2006 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.