Загнітко Анатолій Панасович - Теоретична граматика сучасної української мови. Морфологія. Синтаксис.

Розділ X. СЕМАНТИКО-СИНТАКСИЧНА СТРУКТУРА РЕЧЕНН 1. ПОНЯТТЯ ПРО СЕМАНТИКО-СИНТАКСИЧНУ СТРУКТУРУ РЕЧЕННЯ. ОСОБЛИВОСТІ КЛАСИФІКАЦІЇ ПРЕДИКАТІВ

загрузка...

Поняття семантичної структури речення постало порівняно нещ давно у зв’язку з інтенсивним розвитком синтаксичної семантики, о новні тенденції якої пов’язані з розглядом об’єктивно-смислового зміс речення як відображення чи зображення певного явища об’єктиви

 

РОЗДІЛ X. Семантико-синтаксична структура речення


595


дійсності. У свій час цей компонент реченневої семантики О. С. Мельни — чук охарактеризував як об’єктивно-смислові внутрішньосинтаксичні підношення [Мельничук 1976, с. 52]. Складна природа цього змісту, у н кому чітко простежуються три репрезентативні рівні семантики речен­ня — 1) денотативний; 2) логічний; 3) семантико-мовний, тобто аналіз „ речення з опорою на мовно-семантичні категорії, зумовлює неадекватні підходи до його аналізу. У чотирьохрівневій структурі речення здебіль­шого семантичний аспект розташовують після формально-граматично­го, семантико-синтаксичного і наголошують його співвідношення з по­няттєвими універсаліями, пор. вирізнення чотирьох аспектів речення М. В. Всеволодовою: 1) денотативний (базовий рівень, що реалізується в денотативній структурі висловлення), 2) комунікативний рівень (акту- ильне членування), 3) семантичний рівень і семантична структура ви­словлення, 4) формальний рівень [Всеволодова 1997, с. 55]. При наголо­шенні денотативного, логічного і семантико-мовного рівнів реченнєвої семантики здебільшого розглядають перший як зв’язок речення з ре- пльними ситуаціями, тобто реальними предметами і відповідними відно­шеннями між ними, логічний витлумачується через кореляцію з логіч­ними структурами і через відповідну репрезентацію у реченнєвій струк­турі тих чи інших логічних категорій, семантико-мовний, таким чи­ном, постає орієнтованим на семантико-синтаксичні структури, тобто на певні лексичні компоненти і відношення між ними. Залежно від •того, який із цих рівнів наголошується тим чи іншим дослідником, низначається і відповідний характер семантичної структури речення.

Однією з перших спроб аналізу семантичної структури речення був підхід одного з представників генеративної граматики Ч. Філлмора, який зосередив увагу на універсально-логічних ознаках речення (пор. теорію «відмінкової граматики» Ч. Філлмора). Розглядаючи речення (8), Ч. Філлмор розбиває його на пропозицію (Р), тобто позачасовий «набір відношень між дієсловами й іменами», і модальний комплекс (М), який включає в себе заперечення, час, спосіб і вид (8 —> М + Р). У подальшому він зосереджує увагу тільки на пропозиції, що структу- рується дієсловом та його аргументами, які витлумачуються за допо­могою певної кількості семантичних функцій (ролей), за Ч. Філлмо- ром — глибинних відмінків. Ці функції дослідник кваліфікує, спира­ючись на відображувані у мові реальні ситуації, оскільки «змісти підмінків утворюють набір універсальних, можливо, вроджених, по­нять ідентифікувальних, деяких типів суджень, які людина спромож­на робити про події, що відбуваються навколо неї, — суджень про речі такого характеру, як «хто зробив щось», «з ким щось сталося», «що :іазнало якоїсь зміни» [Филлмор 1981, с. 405]. Саме через цей спектр Ч. Філлмор встановлює кілька відмінкових функцій, що, на його по­гляд, виступають достатніми для опису англійського речення: 1) аген- тив (А) — відмінок позначення збудника дії, окресленої дієсловом, — істоти; 2) інструменталіс (І) — відмінок позначення причинового збуд­ника дії або стану, окреслених дієсловом; 3) датив (Б) — відмінок істоти, якої стосується дія або стан, позначені дієсловом; 4) фактитив

 

596


Синтакси


(Г) — відмінок предмета або істоти, які виникають унаслідок дії аб стану, позначених дієсловом (може сприйматися, як частина значенн дієслова); 5) локатив (Ь) — відмінок, який вказує на місцезнаходженн або просторову орієнтацію дії або стану, позначені дієсловом

6)  об’єктив (О) — відмінок чогось, що називається іменником, роль як го у дії або стані, позначених дієсловом, зумовлюється або визначаєтьс безпосередньо семантикою дієслова. Цей відмінок пов’язується тільки назвами предметів, яких торкається дія або стан. У такому разі відмінк постають як глибинні семантичні структури, притаманні синтаксис всіх мов. При цьому вони в кожній національній мові набувають вда­ного вираження. Відмінки не слід ототожнювати з членами речення я одиницями поверхневої структури, пор. :Джон відчинив двері (Джон агентив і підмет) і Двері були відчинені Джоном (Джоном — агентив непрямий додаток).

Визначену Ч. Філлмором відмінкову систему наводить і У. JI .Чей [Чейф 1975], хоча й із певними змінами. Так, датив у нього замінен двома іншими: експерієнцером (той, хто відповідно налаштований, дл кого щось є бажаним: Tom юапіей а Лгіп§ «Том хотів випити», Том експерієнцер) і бенефіціантом (той, хто має користь з того, про що п відомляється в іншій частині речення: Tom кав іке ііскеїв «У Тома квитки»; Тотказ асопоегііЬІе «У Тома є машина», Том — бенефіціан [Чейф 1975, с. 167-175]. Свого часу Дж. Андерсон запропонував дифере ціювати семантичні ролі на підставі локалізації і напрямку рух [Апсіегзоп 1976]. З’ясування семантичних ролей аргументів у реченнєві структурі зазнавало еволюції не тільки у загальних підходах, але навіт ті самі дослідники видозмінювали свої погляди на встановленн кількості семантичних ролей та відповідних глибинних відмінків, пор Ч. Філлмор спочатку вирізняв тільки п’ять функцій (агентив, ер гати датив, комітатив, інструменталь), а в одній з останніх праць запропон вав вирізняти вісім (агенс, контрагенс, об’єкт, результат, інструмен джерело, мета, пацієнс)[Филлмор 1981, р. 369-495]. Дослідникдоходит незаперечного висновку, що при описі аргументів слід спиратися на дв рівні: рівень відмінків і рівень ролей, які відображають певні типи фікс ваних ситуацій і для яких у словнику наявні спеціальні поля. «Я ма на увазі, — наголошує Ч. Філлмор, — ролі покупця, продавця, товар і засобів обміну в словниковому полі, яке включає дієслова buy «куп ти», зеїі «продати»,рау «платити» та ін., ролі звинувачуваного, судц’ справи, жертви та ін. у полі, яке включає такі дієслова, як асиззе «зв нувачувати», сгіїісіге «критикувати»,/ог§іие «прощати», ароіодіге «в правдовувати», соп^езз «зізнаватися», ехсизе «вибачати» [ГІНтоге 197 р. 227]. З таких міркувань простежується складність для прихильникі подібного тлумачення семантичної структури речення, визначенн кількості необхідних відмінків та встановлення можливих меж інте претації цих відмінків. Ч. Філлмор констатує, що «типи ролей самі п собі не піддаються аналізу, що вони відповідають елементарним люде ким сприйняттям» і «створюють універсальний і правильно визначени набір понять» [РШтоге 1976, р. 227]. Зведення семантичної структури р

 

Розділ X. Семантико-синтаксична структура речення


597


ченнядо набору логіко-семантичних понять, притаманних усім мовам, зумовлює відповідне ігнорування ролі мовних засобів у формуванні син­таксичної семантики, водночас не враховується значущість співвідно­шення формально-синтаксичного і семантичного компонентів речення. Денотативна структура висловлення відображає конкретну, унікальну типозу ситуацію, тобто структуру певного факту, прототипової події ре­ального життя, тому в неї можуть входити, надумкуМ. В. Всеволодової, і додаткові ролі, які не постають аргументами певного предиката, але є обов’язковими для того чи іншого речення, оскільки вони задіяні у відпо­відному факті. Це можуть бути актанти і сирконстанти, які М. В. Все­володова називає партиципантами. Так, у реченні В Україні проживає ба­гато національностей при предикаті проживає репрезентовані аргументи: протагоніст національностей (це роль суб’єктного типу на денотативному рівні — єдиного або першого учасника ситуації, який організовує її), що за своєю семантикою виступає екзисцієнсом, локатив Україна, партици- пант-квантитатив багато, облігаторність якого для розглянутого речен­ня мотивована його рематичним статусом. Такий аналіз семантичної структури орієнтований на конкретну ситуацію, але не репрезентує її узагальнені параметри.

Розглядаючи особливості інтерпретації семантичної структури речен­ня послідовниками і прихильниками денотативного погляду [Богданов 1977; Вихованець, Городенська, Русанівський 1983, с. 125], Й. Ф. Ан- дерш наголошує, що «трактування семантичної структури речення тільки з опорою на структуру ситуації може призвести до того, що ре­ченню буде приписана семантична структура, якої воно насправді не має. Наприклад, якщо вважати, що семантичні структури таких речень, як Він говорив про неї багато поганих слів і Він обговорив її ізоморф­но відображають структуру ситуації, то це означає приписати їм однако­вий статус: агенс — дія — пацієнс — зміст. Разом із тим у семантичній структурі другого речення відсутній учасник процесу зміст, оскіль­ки предикат обговорювати не відкриває для нього відповідної функ­ціональної позиції. Цей приклад ще раз підтверджує, що структурні особ­ливості мови, зокрема лексико-граматична природа дієслова, вжитого у функції предиката, відіграють вирішальну роль при конструюванні семантичної структури речення» [Андерш 1987, с. 13]. Це дозволяє Й. Ф. Андершу прийти до висновку, що між різними рівнями репрезен­тації об’єктивно-смислового змісту речення наявні ієрархічні відношен­ня: денотативний виступає ґрунтом для логіко-семантичного, а на ос­танньому, у свою чергу, основується мовно-семантичний. У його межах і встановлюється семантична структура речення в тісному зв’язку з власного формально-синтаксичною організацією. Денотативний рівень пов’язаний із реальними ситуаціями, структура цих ситуацій розкри­вається і простежується за допомогою логічного аналізу. Різниця між логіко-семантичним і мовно-семантичним рівнями полягає в тому, що перший пов’язаний безпосередньо із значеннями, які є результатом ло­гічного аналізу відображення у людській свідомості відношень між учас­никами реальних ситуацій (такі ситуації є універсальними і притаманні

 

598


Синтакси


всім мовам, оскільки вони співвіднесені з реальною дійсністю усвідомленням їх носіями мови), а мовно-семантичний рівень корелю зі значеннями, що виступають наслідком відображення за допомого мислення цих самих відношень у конкретних мовах (таким чином вон пов’язані з формами певної мови, структуровані нею, реалізуються них і через них), оскільки «логічні форми як універсальні способ побудови думки, як загальні структури одиниць мислення завжди ре алізуються у більш часткових, національних за природою структура думки, пов’язаних з особливостями граматичної будови конкретни мов, — у семантичних формах мислення» [Чесноков 1992].

загрузка...

Видається цілком переконливим твердження Й. Ф. Андерша про те що «логіко-семантичний аналіз структури реальної ситуації дозволя встановити глобальну еквівалентність граматично по-різному оформле них фраз, але тільки семантичний аналіз синтаксичної структури речен ня здатний уточнити їх семантичні структури і відмінності між ними [Андерш 1987, с. 14]. Очевидно, під семантичною структурою реченн слід розуміти сукупність семантичних відношень між реаліями об’єктив ної дійсності, відображених у синтаксичних структурах. До таких відн шень варто зарахувати: 1) агенс — дія, 2) носій стану — стан, 3) дія інструмент, 4) агенс — дія — пацієнс та ін. Уже з цього невеликого пе реліку легко простежити «типовий» вияв таких значень.

Компоненти семантичної структури речення корелюють із членам речення як репрезентантами формально-граматичної будови речення тому й можна стверджувати, що, наприклад, агенс найчастіше реалі зується в позиції підмета тощо. При цьому такий вияв можна з пев ністю назвати первинним для певної національної мови, оскільки ві відображає усталену модель сприйняття об’єктивної дійсності та ‘ відповідну інтерпретацію. Вторинний вияв певної семантичної рол засвідчує некорелятивність семантичної структури речення і його фо~ мально-синтаксичної організації, пор.: Вітром віднесло від берегар бальські човни (другорядний член речення вітром з логіко-семантич ного погляду характеризується як агенс, а з семантико-синтаксичн го — як агентивний інструмент). Це уможливлює встановлення інв ріантних та варіантних репрезентацій тієї чи іншої семантики (по аналіз І. Р. Вихованцем речень Хлопець прочитав книгу і Книга пр читана хлопцем і його констатацію, що вони обидва мають «тотожн власне-семантичну (логіко-семантичну) структуру діяч + предика дії + об’єкт і відмінну семантико-синтаксичну структуру: у першом реченні компоненти-семантеми і компоненти-синтаксеми якісно кількісно збігаються, тоді як у другому реченні компоненти-семант ми і компоненти-синтаксеми мають різний характер: переміщення с мантем із первинних формально-граматичних позицій зумовило появ синтаксем, що супроводжуються додатковими, порівняно з семантем ми, семантико-синтаксичними відтінками, а тому синтаксеми в р ченні Книга прочитана хлопцем кваліфікуються так: об’єкт — носі ознаки + компонент дії-стану + діяч» [Вихованець, Городенська, Рус нівський 1983, с. 126]. Очевидно, з повним правом можна стверджув

 

РОЗЛІЛ X. Семантко-синтаксична структура речення


599


ти, що перетворення вихідних речень у похідні не порушує їх логіко- денотативної основи, а тільки призводить до суттєвих відмінностей у семантичних структурах.

Розгляд семантичної структури речення слід здійснювати з обов’яз­ковим урахуванням типу предиката, його лексико-семантичної приро­ди, від якої безпосередньо залежить кількість учасників дії та їх рольо­вий статус. Так, відмінність акціонального предиката від статального зумовлює різницю і в семантичній структурі відповідних речень, пор.: Хлопець грається і Хлопець спить — у першому реченні семантична структура охоплює агенса і дію, у другому реченні — носія стану і стан.

До визначення семантичної структури речення наявні два підходи — вузький і широкий. Прихильники першого виходять із того, що до се­мантичної структури речення слід включати тільки семантико-синтак- сичні відношення, які визначаються валентними властивостями дієслівного предиката. Здатність дієслівного предиката вимагати певні формально-синтаксичні і семантико-синтаксичні компоненти для роз­криття власної релятивної семантики постає діагностичним показни­ком встановлення ємності семантичної структури речення. Так, уреченні Весняними ранками я несу квіти дівчині з поля до хати семантична структура охоплює агенс (хлопець), об’єкт (квіти), адресат (дівчині), локатив початку руху (з поля), локатив кінця руху (до хати), релевант- ною для яких є формально-граматична структура 8п — VI — 8а — За — 3§ — 8£.

Прихильники широкого підходу при тлумаченні семантичної струк­тури речення враховують увесь спектр уміщеного змісту в реченні-ви- словленні без опори на валентну перспективу дієслівного предиката. Тому у наведеному реченні-висловленні до семантичної структури вхо­дитиме й компонент весняними ранками, що є детермінантом й охоп­лює дві самостійні ситуації: Були ранки + Ранки весняні. У такому разі семантична структура речення-висловлення охоплюватиме час + агенс + дія + об’єкт + адресат + початок руху + кінець руху. Таке тлумачення семантичної структури речення є не зовсім коректним, оскільки не враховує однієї з основних ознак речення — відтворюва- иості. Очевидно, розгляд семантичної структури речення з опорою на валентний потенціал дієслівного предиката уможливлює вирізнення ядра семантичної структури речення, навколо якого концентруються її варіації, модифікації і трансформації. Так чи інакше поширене у сучасній лінгвістиці тлумачення семантичної структури речення у трьох площинах вимагає ґрунтовного їх розгляду.

Денотативний (або референційний) підхід має завданням визначити співвідношення між реченням і відображуваною в ньому ситуацією (В. Г. Гак, В. С. Храковський, Г. Г. Сильницький). Таке співвідношення розглядається у двох аспектах: а) ономасіологічному (як речення нази­ває, окреслює ситуацію); б) синтаксичному (як синтаксичні функції членів речення відображають ролі, які виконують позначувані ними предмети у відображуваній реченням ситуації). Якщо структура речен­ня прямо співвідноситься з відображуваною ситуацією, таке речення

 

600


Синтакси


є прямою номінацією ситуації: Я взяв книгу (підмет — суб’єкт, преди кат — позначає межі окреслюваної дії, прямий додаток — безпосередні об’єкт). Якщо в структурі речення наявне певне перетворення граматич ного характеру, у результаті якого члени речення втратили прям співвідношення з відображуваним явищем дійсності, така структура непрямою номінацією ситуації: Книга взята мною (книга — прями об’єкт, заповнює синтаксичну позицію суб’єкта, мною — додаток — активний, діяльний суб’єкт); пор. також: Я спостерігав біг спортсм нів — непряма; Я спостерігав, як бігли спортсмени — пряма.

При опорі на структуру ситуації, відображену в реченнях, мож здійснюватися відповідна класифікація речень. Ситуації можуть роз межовуватися за різними ознаками, зокрема за кількістю учасників їх якістю, за відношенням між ними. Виходячи з цього, прості речен ня поділяються на: 1) речення, які відображають ситуації, пов’язані суб’єктом-особою. Вони включають такі основні семантичні типи з значенням: а) дії (фізичної, мовленнєво-мисленнєвої, соціативної, руху) Діти вчаться; б) стану (фізичного, психічного): Йому сумно; в) якості Хлопчик розумний; Сестра старша від брата; г) кількості: Нас бул троє; ґ) кваліфікації: Іванов — наш директор; Вовк — з породи хи жаків; д) ідентифікації: Наш директор — Іванов; є) відношення Я люблю осінь; є) наявності (існування) або відсутності (неіснування) У мене є брат; У мене немає брата; ж) сприйняття: Я чую пісню

2)  речення, які відображають ситуації, пов’язані з предметом: а) бут тя: Місто; Широкі вулиці; б) стану предмета: Дерева в цвіту; в) ста ну середовища, природи: Моросить дощ; Світає; г) якості: Пальто шерсті; Сосна вища від ялини; ґ) кількості: Самокатів — сотні д) класифікації: Київ — столиця України; є) ідентифікації: Столиц. України ~ Київ; є) функціонування: Трактор оре; Комбайн косить.

На основі кількості учасників відображуваної ситуації можна роз різняти такі речення: 1) одиниці — репрезентанти безсуб’єктної ситу ації (їх вияв обмежений авалентними, за термінологією Л. Теньєра абонуль-валентними, предикатами): Тихо; Смеркає; 2) конструкції виразники ситуації з одним учасником: Вулиці; Прапори; Сонц світить; 3) одиниці — репрезентанти ситуації з двома учасниками Я читаю газету; Вони приїхали потягом; 4) конструкції, які окрес люють ситуації з трьома і більше учасниками: Я даю йому книгу.

Логічний напрям у сфері семантичного синтаксису спирається н структуру думки і логічну систему предикатів (Н. Д. Арутюнова). Ві бере початок від А. Арно і К. Лансло (1660), на думку яких дієслово це слово, яке виступає засобом ствердження, тобто для повідомленн про наявність / відсутність у суб’єкта ознаки. Тому воно може вира жати судження й оформляти речення. Так наголошується його про відна роль у реченні. Новий поштовх в опрацюванні логічного напря му зробили менталісти-лінгвісти Фердінанд Брюно, Шарль Баллі, Жа Дамурет, Гюстав Гійом, Едуард Пішон та ін.

За ономасіологічним напрямом, факти кваліфікуються за спільніст виражених ними ідей. Г. Гійом окреслює іменник як такий, яком

 

РОЗДІЛ X. Семантико-синтаксична структура речення


601


притаманна внутрішня інциденція: він співвідноситься тільки з тим, що він виражає. Дієслову і прикметнику властива зовнішня інциден­ція, оскільки вони співвідносяться із зовнішнім словом-іменником. Дієслово — це вузол речення. Спираючись на теорію предикатів і спе­цифіку вираження ними думки, можна виділити такі логіко-грама- тичні типи речень: 1) логічні відношення екзистенції — існування су­б’єкта: Тут є змії; Немає змій; Ні душі; Ні хмаринки; 2) відношення ідентифікації, або тотожності: Автор цього листа — Іванов; 3) відно­шення номінації — предикат окреслює назву суб’єкта: Це Олексій; Цього хлопчика звуть Андрійком; 4) характеризації, або предикації: Ми поїхали в гори; Шаляпін — це талант.

Розглядаючи семантичну структуру речення, слід чітко розмежовува­ти субстанційний та екзистенційний компоненти в ній. Екзистенційний компонент речення виступає здебільшого валентно зумовлювальним пре­дикатом. Аналізовані семантичні ролі валентно визначених компонентів належать до основного складу речення, що у мовленнєвій сфері зазнає тих чи інших напрямів модифікації та інтерпретації. Унаслідок цьо­го семантично елементарне речення перетворюється в семантично нееле- ментарне. Носіями окремих пропозицій постають детермінанти.

Детермінанти диференціюються за функціональною ознакою і їх ви­ділення може здійснюватися за тими чи іншими параметрами. Так чи інакше, але детермінант здебільшого виступає як самостійний семантич­ний поширювач речення, наявність якого зумовлюється комунікатив­ними потребами висловлення. Його виключення призводить до постан­ня семантичної недостатності висловлення, хоча останнє як одиниця спілкування не втрачається, але за відсутності детермінанта розмиваєть­ся точність, конкретність думки: Під впливом Фольклоуи сама почала писати вірші та оповідання (Л. Костенко). На конструктивному рівні детермінант виступає факультативним поширювачем, що може бути опущеним без порушення формальної будови речення. Саме в цьому полягає найістотніша відмінність детермінантів від прислівних поши­рювачів — конструктивно зумовлених і передбачених елементів, які включаються в речення за правилами сполучуваності слів на підставі реалізації валентних значень й атрибутивних характеристик.

Детермінант — реченнєва категорія, і його зв’язок з реченням є вільним приєднанням. Залежить детермінант від усього складу преди­кативного ядра речення, а не від окремого його компонента. Слід роз­межовувати суб’єктні детермінанти, що наповнюють змістом носія пре­дикативності та реалізують семантику субстанційності, і детермінан­ти мотиваційно-ситуаційного плану, що окреслюють ті чи інші пло­щини перебігу дії чи вияву стану. На словосполученнєвому рівні перші витлумачуються як прислівні поширювачі, що відповідає їх валентно зумовленому вияву. На семантико-синтаксичному рівні такі компо­ненти пов’язані з предикативним ядром загалом, що засвідчує їх де- термінантний статус. Детермінанти мотиваційно-ситуаційного типу за особливостями вираженої ними семантики диференціюються на детер­мінанти: 1) часу: На той час саме Микола підійшов (І. Нечуй-Левиць-

 

602


Синтаксис


кий); 2) простору: За декілька кілометрів від села розташувався наш. табір (Я. Мельник); 3) причини: Через тривалі доші група туристів надовго була відрізана від бази (Урядовий кур’єр. — 1997. — 12 лип­ня); 4) мети: / дуб посадили на прикмети проїжджаючим (Т. Шевченко);

5)  умови: Не зоравши, не посієш (Нар. тв.); 6) допусту: Незважаючи на негоди, студенти вирушили у похід (Голос України. — 1997. — 17 ве­ресня); 7) наслідку: Я полюбив її на муки (Нар, тв.); Встряє у бійку на своє нещастя, тепер ось цей наслідок (Урядовий кур’єр. — 1998. —

12   січня); 8) видільно-обмежувальні: По крові Едгар По ірландець (К. Паустовський); 9) включення / виключення: І з кожним кроком вперед росте моя переконаність і впевненість в необхідності актив­ності моїх дій (П. Панч); 10) обґрунтування: Забудеш про всякі негараз­ди за’~гарноюцюбщпаюС’Ірвдовші кур’єр. — 1998. — 17 лютого); 11) су- путності: Тут і про себе незабаром перестанеш думати з такими спра­вами (В. Підмогильний); Разом з успіхами наявні недоліки; 12) зістав­лення: Над містом піднялася повітряна киля. І. наче на противаги їй. назустріч піднявся літак з дистанційним управлінням (Л. Копань); 13) сумісності: Тим роком — важким, складним — трапилася надзви­чайна подіяв селі (Урядовий кур’єр. — 1998. — 16 березня); 14) способу: Веселкою моя надія грала (Леся Українка).

Поряд із детермінантами загальнореченнєвої екзистенційної семан­тики, за допомогою яких здійснюється інтерпретація екзистенційного компонента щодо часу, простору, причини, мети тощо вияву дії чи реалізації стану, вирізняються суб’єктні детермінанти, пор.: Йомц ве­село; Між нами все вирішено; Нами проспівано багато пісень, з яки­ми пов’язана наша молодість і становлення наше як особистостей (Літературна Україна. — 1999. — 12 липня). За семантикою з-поміж них розрізняються детермінанти зі значенням: 1) суб’єкта темпораль- ної семантики, віку: Синові рік: 2) суб’єкта бажання, волевияву: Йому не хочеться; 3) суб’єкта спонуки: Тобі не вдасться поїхати; 4) суб’єкта внутрішнього інтелектуального, емоційного стану: Мені цікаво це зна­ти, їй, не до сну; 5) суб’єкта фізичного, ситуативно-окресленого стану: Юнакові пощастило з учителями; 6) суб’єкта — носія ознаки чи якості: У неї поганий характер; 1) суб’єкта внутрішнього або зовнішнього стану: У хворого байдужість; 8) суб’єкта мовлення: У студентів тільки й розмов, що про сесію; 9) суб’єкта кваліфікаційної дії: Йому учите­лювати. Суб’єктні детермінанти цього типу належать до таких, що не можуть варіюватися і бути взаємозамінюваними.

Поряд із цим особливої уваги вимагають суб’єктні детермінанти, форми яких легко взаємозамінюються, пор.: дав. в. <-> род. в.: йому — у нього: Йому є ще час написати /У нього є ще час написати; кому — для кого: їй, все це нестерпно/Для неї все це нестерпно; кому — у ко­го — для кого: Батькам турбот додалось/У батьків турбот дода­лось ІДлм_батьків_ турбот додалось; у кого — для кого: У них кожна копійка дорога І Для них кожна копійка дорога; кому — у кого — для кого — з боку кого: Вам ніяких витрат/У вас ніяких витрат/Пля вас ніяких витрат/3 вашого боки ніяких витрат.

 

РОЗДІЛ X: Семантко-синтаксична структура речення


603


На думку Н. Ю. Шведової, наявний окремий тип детермінантів із нерозчленованим суб’єктно-обставинним значенням: у їх семантиці кон­тамінується значення діяльнісного суб’єкта і значення часової або про­сторової співвіднесеності певного суб’єкта з тим місцем, у якому він перебуває, або з тим часом, протягом якого відбувається певна дія: Там поїхати до міста — ціла проблема/У селі поїхати до міста — ціла проблема/Місиевим жителям поїхати до міста — ціла проблема; У міністерстві зі мною погоджуються; На зборах ці питання обговорюва­лись; 3 вузу ніяких повідомлень не отримували. У сорок років — він відомий учений; За плечима —роки тривог, сподівань і надій.

Під об’єктною детермінацією мається на увазі така реченнєва струк­тура, У котрій чітко окреслений детермінантний об’єкт, на який спря­мована дія, певна ситуація (інтелектуальна, емоційна тощо) загалом. Форми таких детермінантів легко можуть взаємозамінюватись, пор.: дав. в. <-» род. в.: кому — для кого: Синові мати хоче тільки добра/ Лля сина мати хоче тільки добра (семантика адресата); кому — для кого — на кого: Всім є біда/На всіх є біда І Пля всіх є біда. Інколи такі детермінанти можуть поєднувати об’єктну й обставинну семантику: Про це скажеш вдома (домашнім); Туди (в інститут, до інститу­ту) повідомлено про подію; Тоді в армію брали в дев’ятнадцять (де­в’ятнадцятилітніх).

Останнім часом наявна спроба об’єднати певні різновиди детермі­нантів, унаслідок цього пропонуються ті чи інші класифікації, що здійснюються на засадах спільності певних сем. Останнє дозволяє роз­межовувати з-поміж обставинних детермінантів: 1) фонові; 2) зу­мовленості і 3) характеризувальні (пор.: [Руденко 1988]).

Фонові детермінанти виступають атрибутами щодо всього тла ви­словлення, об’єднуючи локальні і темпоральні різновиди: Позаду роз- кошував вогонь (П. Загребельний) (позаду — локальний детермінант); Від сьогодні вони в нього пропуску не матимуть (Ю. Мушкетик) (від сьогодні — темпоральний детермінант).

Детермінанти зумовленості називають ситуацію, подію, що зале­жить від основної події. Вони охоплюють детермінанти: 1) причини: Од знемоги бійці хитаються (В. Сосюра); 2) мети: На поміч Затули- вітру прибігло ще кілька моряків (Л. Тендюк); 3) умови: При бажанні він міг би цілком законно уникнути відрядження (О. Гончар); 4) до- пусту: Попри незвичайність події, дівчина стримано приймала гос­тей (В. Малик).

Характеризувальні детермінанти уміщують різні якісні кваліфікації основної події. У семантичному плані вони охоплюють: 1) обставин- но-атрибутивне значення: Спокійно і чемно хлопець зайшов до хати і привітався з господарями (А. Яна); 2) уточнювально-обмежувальне значення: Зовні всі виглядали спокійними (В. Малик); 3) значення сукупності/розчленованості: Війці поодиниі зістрибували на землю (О. Гончар).

Запропонована класифікація є дещо зручнішою, але у своїй основі вона повторює традиційний підхід до аналізу другорядних членів ре­

 

604


Синтаксис


чення, по суті, не відхиляючись від основних / неосновних різновидів другорядних членів речення.

Особливим статусом у семантико-синтаксичній структурі речення характеризуються компоненти з подвійним (дуплексивним) зв’язком, специфіка яких полягає у самостійному співвідношенні з присудком і з підметом. За своїм походженням вони являють собою наслідок згор­тання самостійних речень, пор.: Дівчина прибігла додому + Дівчина була схильована = Дівчина прибігла додоми схвильована. Принципова відмінність таких компонентів від звичайних узгоджень полягає в тому, що їм притаманна відносна самостійність, оскільки вони легко мо­жуть видозмінювати відмінкову форму: Дівчина прибігла додоми схви­льованою. Такі компоненти речення більшість мовознавців кваліфі­кує (услід за Л. Д. Чесноковою) як дуплексиви (від лат. сіиріех — по­двійний). У формально-граматичній структурі речення вони знаходять своє висвітлення здебільшого як «подвійні присудки» (О. О. Шахма- тов, І. Р. Вихованець та ін.) або «частина іменного складеного присуд­ка з речовими зв’язками» (О. М. Пєшковський, В. А. Бєлошапкова,

Н.  Ю. Шведова, О. Д. Пономарів та ін.), зрідка — як особливий ком­понент структури речення (Н. Л. Іваницька, О. С. Попов, Ф. П. Смаг- ленко та ін.), відносять їх також і до предикативних означень (Г. Па- уль та ін.). Очевидно останній підхід зумовлює непоодинокі кваліфі­кації зв’язку таких компонентів з граматичною основою речення як узгодження або як тяжіння, що витлумачується як окремий різновид неприслівного зв’язку і не може розглядатися у межах словосполучен­ня (пор. погляди Л. А. Булаховського, Л. М. Томусяк та ін.). Таким чином, перебуваючи «у двобічній (двоспрямованій) залежності від підме­та (чи об’єктного поширювача) і від дієслівного присудка, тяжіючий» член ніби конденсує в собі властивості двох членів речення — озна­чального та обставинного поширювачів: щодо імені він виконує фор­мально виражену атрибутивну функцію, а щодо дієслова-присудка — обставинну, оскільки тісно пов’язується з ним за змістом (тому в літе­ратурі цей член речення називають «суміщеним», «конденсованим») [Томусяк 1999, с. 5-6]. Коректнішою постає кваліфікація такого зв’яз­ку як дуплексивного, що повною мірою відображає двобічний харак­тер його зв’язків з підметом і присудком: Ваш Михайло лежить в «сусіднім» лісі застрілений (О. Кобилянська).

Дуплексив може реалізовуватися при предикатах: 1) зі значенням руху: Ішов я спраглий спрагою пустель (Л. Костенко); 2) зі значенням процесу життя, росту, виховання, смерті: / померла в гризоті вона молодою (Я. Павличко); 3)зі значенням «називання», «ідентифікації»: Не гідна ти дочкою лісу зватись (Леся Українка); 4) зі значенням переміщення і зміни положення в просторі: Я привіз тебе в царство своє не чижоюіШ. Вінграновський); 5)зізначенням «передачі», «віддачі»: Віддай мене у березні. Віддай мене неторканим. Віддай — цвіте миг­даль (І. Драч); 6) зі значенням «створення» об’єкта: Бог створив люди­ну доброю (Р. Іваничук); 7) зі значенням «знищення»: Івана, мабуть, вбили сонного (М. Стельмах); 8) зі значенням «захоронення»: / зариють

 

Розділ X. Семантико-синтаксична структура речення


605


її живою, і спитають, за який гріх вона була вбита (П. Загребельний); 9) зі значенням «розлуки»: … Пробач мені, що тяжко завинив, — ли­шив тебе на старість одиноки (М. Луків); 10) зі значенням перетво­рення: Мова робить людину нездоланною в пошуках істини (І. Вихо­ванець); 11) зі значенням «зберігання»: Я збережу це плаття таким новим і святковим і надіну його при нашій зустрічі… (І. Вільде); 12) зі значенням «призначення на посаду»: Шпачиху навіть висунули квар- тальною (О. Гончар): 13) зі значенням « споживання їжі»: Паску дово­дилось їсти несвячещі(0. Довженко); 14)зі значенням «сприймання»: І розгубленість, радість і плач, коли побачить його живісінького і неишкодженого (Г. Тарасюк): 15) зі значенням «виявлення»: Маму за­став [Вронко] зігнити над столом при вікні (І. Вільде); 16) зі значен­ням «мислення, уявлення, знання»: Дивлячись на зношене тіло старе­че, важко Єльці навіть уявити його молодим (О. Гончар); 17) зі значен­ням «володіння»: Люди хочуть кожен день мати на столі хліб свіжим (З газ.); 18) зі значенням «ставлення суб’єкта до об’єкта»: Султан полю- бивїітаку — ияумлени. пониженії, пригнічена (П. Загребельний); 19) зі значенням авторизованої оцінки: Я вважав тебе за свого найбільшого ворога (І. Франко); 20) зі значенням «чекання»: Темнооким чидесним гостем я чекала тебе з доріг (Л. Костенко); 21) зі значенням внутріш­ньої характеристики: Живе вона в мене веселенька собі (Марко Вовчок); 22) зі значенням квантифікації: Олеся понесли останнім (В. Підмогиль- ний)тощо.

Слід пам’ятати, що при семантичному розгляді речення за умови вжитку семантично предикатного слова не в предикативній функції в реченні реалізуються більше, ніж одна пропозиція: Розбита чашка — це твоя робота — Чашка розбита + Це твоя робота. При опорі на логічну систему аналізу речення здебільшого використовуються семан­тичні категорії, опрацьовані ще в давньогрецькій філософії Аристоте­лем. У десяти логічних категоріях Аристотеля: Сутність (Субстанція), Кількість, Якість, Відношення (Релятивність), Місце (Де?), Час (Коли?), Положення, Стан, Дія, Страждання — сучасні учені вбачають «універ­сальні предикати, які можуть бути основою для пропозиційних функцій, або структурних схем речення, конкретних мов» [Степанов

1980,  с. 134].

При опорі на десятикомпонентну систему універсальних категорій се­мантична сітка простих речень набуває такого вигляду: 1) сутність — предикати цього типу утворюють речення тотожності: Брат — учи­тель: Його мрія — літати: -Вчитися — ие шикати: 2) предикати кількості дають речення зі значенням кількісного вияву ознаки пред­мета: Вікон у будинку п’ять: Нас семеро: 3) предикати якості ви­творюють речення зі значенням якісної ознаки предмета: Дерева зе­лені: Будинок новий: 4) предикати відношення утворюють речення, у яких реалізується ознака предмета, що виявляється у співвідношенні з іншими предметами, через співвідношення з ними: Полиця — з дере­ва: Золото дорожче від срібла; 5) предикати місця витворюють речен­ня з просторовою ознакою суб’єкта: Подруга — поряд: Діти — в сади:

 

606

 

Синтаксис

 

6)   предикати часу витворюють речення з часовою ознакою суб’єкта: Збо­ри сьогодні: Весілля — 25 березня: 7) предикати стану-процесу є основою речень, у яких виражається існування, стан суб’єкта. Такі стани-проце- си позначаються неперехідними дієсловами: Ліс шумить;Діти грають­ся: 8) предикати володіння утворюють речення на позначення належ­ності: Матися має город: 9) предикати дії витворюють речення, що пе­редають певну дію: Хлопчик чмтає книгу; Дівчинка пише твір; 10) пре­дикати страждання витворюють речення, які виражають підпорядко­ваність певного суб’єкта тим чи іншим діям. Зде-більшого такі структу­ри є похідними і витворюються внаслідок трансформації, тобто пере­творення вихідної структури у похідну: Ми будуємо будинок — Буди­нок будується нами.

При цьому суттєвим постає розмежування типу суб’єкта за проти­ставленням Річ, Рослина, Тварина, Людина, абстрактне поняття у їх співвідношенні з типом номінації — індивідуальна, загальна, мета- ім’я (саметака класифікація покладена в основу [Семантический 1999]).

Останнім часом набуває популярності ще один опис семантичної структури речення. Так, очевидно, можна говорити про опис семан­тичної структури речення з послідовною опорою на семантичний тип предиката та особливості його ліво- та правобічної валентності. У цьо­му разі актантна рамка витлумачується як реалізація валентності пре- дикатного слова. Такий підхід при розгляді семантико-синтаксичної структури речення запропоновано зокрема в україністиці І. Р. Вихован­цем. Своїм джерелом він має загальноконцептуальні підходи Л. Теньє- ра, Ф. Данеша. При такому тлумаченні речення постає як цілий комп­лекс відношення залежності між словами з відповідними вузлами між ними. Незважаючи на те, що ідея валентного потенціалу предиката в реченнєвій структурі знайшла відображення у Ш. Баллі, Дамурета- Пішона, Л. Теньєр першим зробив із неї провідний принцип структур­ного синтаксису. При цьому він чітко диференціює структурний поря­док внутрішньореченнєвих компонентів, що відображає ієрархію еле­ментів речення, від їх лінійного розташування. Теорія Л. Теньєра по­стає повністю вербоцентричною, оскільки дієслово є абсолютно пану­ючим членом речення, йому підпорядковані всі інші іменники, яким у свою чергу підпорядковані прикметники. Усі вони послідовно витво­рюють відповідні вузли.

 .

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.