Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Лілія Гажук-Котик — СЛОВОЗМІНА ІМЕННИКІВ ІІІ ТА ІV ВІДМІН У БУКОВИНСЬКИХ ГОВІРКАХ

Стаття продовжує цикл публікацій автора з діалектної словозміни української мови. У
лінгвогеографічному плані розглянуто діалектні особливості відмінювання іменників третьої та четвертої
відмін у буковинських говірках.
Ключові слова: словозміна, варіант, діалектна форма.

Матеріал, який аналізується в статті пройшов тривалий і дуже складний шлях розвитку. “Історико-
археологічні дослідження показують, що з найдавніших часів рівнинна частина Північної Буковини була
заселена племенами тиверців. Це були їхні північні землі, які входили до території формування говірок цього
племені.
Виділення буковинських говірок в окремий діалектний тип зумовлене, насамперед, історичними
факторами – входження земель до складу Молдавського князівства з 1499 періодично по 1774 р. Північні
кордони цієї держави до Дністра стали певним бар’єром, який відмежовував українські говірки Буковини від
галицьких та подільських. З півдня вони межують із румунськими та молдавськими діалектами. Ця вимушена
ізоляція говірок Буковини протягом багатьох століть і стала причиною консервації деяких діалектних рис та
розвитку локальних інновацій, а також лексичних запозичень зі східнороманських мов, що й визначило
своєрідне обличчя цих говірок” [Герман 1995, с. 292].
Сучасна українська діалектна субстантивна словозміна буковинських говірок, як і сучасна українська
літературна, пройшла тривалий історичний розвиток. Розгалужена система давньоукраїнських словозмінних
типів (класів іменника), визначених за кінцевим приголосним основи, зазнала відчутної уніфікації. Родова
ознака як визначальний фактор встановлення сучасних словозмінних типів зумовила спрощення граматичної
структури, хоч більшість морфологічних явищ успадковано від різних етапів еволюції типів відмінювання
іменника. Так, наприклад, описуючи субстантивну словозміну в українських говірках румунської Добруджі,
І.Робчук виділяє три типи відмінювання “у І тип входять іменники переважно жіночого роду і лише деякі
іменники чоловічого та подвійного роду; у ІІ тип – іменники чоловічого та середнього роду. У ІІІ типі
відмінювання об’єднуються іменники жіночого роду, але не всі”. Що ж до іменників середнього роду на – а, які
в літературній мові утворюють четверту відміну, у досліджуваних говірках їх відмінкові флексії “настільки
зблизились з флексіями іменників ІІ типу, що можуть розглядатися не як окремий тип відмінювання, а лише як
різновид його” [Робчук 1999, c.89].
Система словозмінних типів у говірках Північної Буковини відзначається більшою розгалуженістю й
динамікою порівняно зі словозміною іменника сучасної української літературної мови. Словозміні
досліджуваних говірок притаманні чітко організовані парадигми, яким властиві внутрішньо парадигматичні та
міжпарадигматичні взаємовпливи, варіантність словозмінних афіксів тощо. У попередніх публікаціях ми
розглядали діалектну субстантивну словозміну говірок Північної Буковини. Поданий матеріал є продовженням
нашої роботи.
© Гажук-Котик Л.Г., 2007 ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

496

ІІІ Відміна
До третьої відміни належать іменники колишніх –ǐ- основ, які після занепаду зредукованого голосного
[ь] у кінці слова мають у сучасних буковинських говірках м’який кінцевий приголосний основи: т’і ин’, си ыл’,
н’іч’, раґ’іст’ , а також іменники колишніх –ū- основ такі, як кроў, л’у’боў.
У гуцульських та буковинсько-покутських говірках іменники ІІІ відміни мають три різновиди
відмінювання: тверду, м’яку та мішану групи.
1. Тверда парадигма відмінювання – після втрати зредукованого [ь] губні приголосні стверділи; до
того ж після голосного губний приголосний [в] змінився на [ў]: кровь, кров, кроў; любовь, любов,
л’у’боў.
2. М’яка парадигма – шиплячий [ч’] послідовно зберіг м’якість після втрати зредукованого [ь]: ночь,
печь → н’іч’, п’іч’ .
3. Мішана парадигма – передньоязикові приголосні в кінці основи зберегли м’якість: ‘раґ’іст’, с’іл’,
т’ін’. У непрямих відмінках перед голосними переднього ряду [е], [и] вони стверділи, що
спричинило чергування м’яких і твердих приголосних в основах слів: с’іл’, солие, солеў.
В іменниках жіночого роду однини з основою на шиплячий приголосний спостерігається варіативність у
родовому відмінку форм – ‘ноч’і, ‘печ’і та ‘ночи, ‘печи. Найбільш поширеним варіантом буковинсько-
наддністрянського регіону, а саме міжріччя Прут-Дністер, є форми із закінченням –і, що менш активно
використовується в інших регіонах досліджуваної території (нас. п. 20-23, 26-30, 34, 43, 46, 48, 51-53, 59, 60, 62,
65, 68-70, 72а, 75, 80, 90, 101, 115, 117, 129) [Герман 1998, к.36].
На території гуцульських, буковинських та подільських говірок домінуючими є форми із закінченням –и,
подекуди фіксованими вони є в наддністрянських (нас. п. 24, 25, 31-33, 35-37, 39-42, 45, 47, 49-51, 54- 56, 61, 63-
64, 66-67а, 71-74, 76-79, 81-82, 86-89, 91-93а, 98-100, 109-114, 116, 118-128а, 130-136) (там же) досліджуваної
території. Використання аналогічної форми можна простежити у Бричанському та Окницькому районах
республіки Молдова, Хмельниччині (Кам’янець-Подільський, Новоушицький райони) та Гуцульщині
(Косівський, Верховинський райони), тобто на території, що межує з буковинськими говірками. Вживання
таких форм фіксується і в інших південно-західних говірках, зокрема гуцульських, закарпатських, подільських
[АУМ, к.174], південно-східних [Ващенко 1957, с.105-110], [Нагін 1956, с.187-188] та північних [Жилко 1950,
с.19].
У родовому, давальному та місцевому відмінках однини досліджуваних говірок простежується
послідовне вживання флексії –ие: ‘солие, ‘в’істие, ‘радостие, ‘печ’ие (нас. п. 20-27, 29, 30, 33-36, 39-46, 48-53, 55,
59-67, 68-72а, 74-82, 86-88, 89а- 93а, 98-103, 109-136) [Герман 1998, к.37].
Побутування форм із таким закінченням ( тільки давальний та місцевий відмінки) ми бачимо й у
полтавських актових книгах ІІ пол. ХУІІ століття [Москалева 1965, c.19].
Літературно-нормативний варіант, із закінченням –і, менш поширений, використовується паралельно до
першого варіанта в подільських та наддністрянських говірках, маргінально й у буковинських (нас. п. 25, 28, 31-
33, 37, 54,56,73,75,89,99,123,124) [Герман 1998, к.37].
Тут спостерігається вплив сучасної літературної мови. Варіативність у іменниках жіночого роду з
основою на шиплячий приголосний зазначає й Л.В.Рябець у середньополіській говірці центральнополісько-
середньонаддністрянської суміжності [Рябець 1999, c.11].
В орудному відмінку однини іменники ІІІ відміни охоплюють шість ареалів: ‘т’ін:у, ‘с’(о)іл:у; ‘т’іне иў,
‘соле иў (‘си ыле иў); ‘т’ін’у, ‘с’і(о)л’у; ‘т’іне иjy, ‘соле иjy; ‘т’ін’оў, ‘сол’оў; ‘т’ін’:оjy, ‘с(о)iл’оjy. На території
подільських говірок та де-не-де у міжріччі Прут-Дністер, а також один раз на території буковинсько-
гуцульських говірок (с.Банилів-Підгірний Сторожинецького району) засвідчуються форми з флексією –у та
подовженим (подвоєним) м’яким приголосним перед нею: ‘т’ін:у, ‘с’іл:у (нас.п. 33, 35, 37, 39, 42, 49, 50-53, 55,
56, 60, 67а, 73, 76-78, 82, 89, 93) [Герман 1998, к.38].
На решті території, крім подільських говірок, де ця форма використовується поодиноко, найбільш
уживаним є варіант форми з флексією –у та не подвоєним м’яким приголосним: ‘т’ін’у, ‘с’іл’у (нас.п. 20-23, 25,
26, 28, 32, 44-46, 59, 61, 62, 64, 66, 68, 69, 72а, 74, 79-81, 86, 91, 92, 93а, 98, 99-103, 109, 114, 119, 120, 124, 125,
127, 128а, 129, 132, 133, 135, 136) (там же).
Менш поширеним є варіант форм ‘т’іне иў, ‘соле иў (‘си ыле иў), який використовується також по всій
території (нас. п. 24, 27, 30, 41, 41а, 42а, 43, 48, 63а, 70, 75, 88-90, 100, 110-113, 115, 116, 118, 121, 122, 126, 130,
131) (там же). Інші варіанти форм засвідчуються маргінально в досліджуваному ареалі Північної Буковини:
1) ‘т’інеиjy, ‘солеиjy такі форми фіксуємо 3 рази на території буковинських говірок, що межують з
подільськими говірками (нас.п. 31, 47, 65) [Герман 1998, к.38].
2) у межах цієї території, а саме Кельменецький, Сокирянський та Хотинський райони (також 3 рази)
засвідчено форми ‘т’ін’:оjy, ‘сiл’оjy;
3) у населених пунктах 29, 63, 71, 72, 117, 128 зазначається варіант форм ‘т’ін’оў, ‘сол’оў [Герман 1998,
к.38]. Розділ VIІ. Особливості говорів української мови

497
У сусідніх районах Хмельницької області (Новоушицький район) побутує форма ‘т’ін’yjy, ‘сол’оjy, яка не
зареєстрована на досліджуваній території. Щодо варіантів форм ‘т’іне иjy, ‘соле иjy; ‘т’ін’:оjy, ‘сiл’оjy; ‘т’ін’yjy,
‘сол’оjy, то, на думку С.П.Бевзенка, ці форми “підпали під вплив іменників І відміни з -еjy, які зустрічаються й у
волинсько-подільських, волинсько-поліських, а також у ряді південно-східних говорів” [Бевзенко 1980, c.100].
М.в. однини в гуцульських та буковинських говірках має закінчення –ие: (на) ‘радостие, (на) пеи’чие, (у)
к’ровие, (при) л’у’бовие, (у) ‘напастие. У подільських говірках Північної Бессарабії в М.в. найпоширенішим є
закінчення -і: (у) ‘т’ін’і, (на) пеич’і, (у) к’ров’і, паралельно можуть виступати й форми із закінченням –ие: (на)
пеи’чие, (у) к’ровие.
Форми Кл.в. іменників ІІІ відміни в побутовому мовленні не засвідчено, у фольклорних текстах можливі
форми такі, як: ‘н’іч’ко (‘н’іч’ен’ко), ‘п’іч’ко. Ці форми поширились під впливом іменників І відміни. Порівн.:
‘сестро, ‘матко. Закінчення –и в Кл.в. на території не фіксовані, наприклад, ночи, печи, части.
Іменник ‘мат’ір (‘мати) в українській літературній мові, має індивідуальну словозмінну парадигму,
успадковану ще з давньоукраїнської іменної системи відмінювання, коли він належав до групи іменників
r-основи; у родовому, давальному та місцевому відмінках однини та у формах всіх відмінків множини іменник
‘мати зберігає давній формант –ер-, а в знахідному та орудному відмінках однини внаслідок вторинної зміни
е>і: -ір: ‘мат’ір, ‘мат’ірjy. На досліджуваній території така форма не вживається. Для значення цього слова
використовується інше слово – мама, яке належить до І відміни твердої групи. На думку К.Ф. Германа, ця
форма французького походження й запозичена в українських говірках Північної Буковини з румунських.
Дослідник вважає, що слово матір в українській мові запозичене з латинської (māter ‘жінка, яка має дітей’), а
слово мама (фр. ma’man, рум. ‘mama ‘жіночі груди, пипка’, перен. “жінка, яка має дітей” [Герман 2005, с.113]. У
буковинських та буковинських з деякими рисами гуцульських говірок ця форма може замінюватись
суплетивною ‘неня (батько ‘неньо), або й мама.
Множина
У буковинських та гуцульських говірках у Н.в., З.в. та Кл. в. мн. іменники ІІІ відміни мають закінчення
–і : ‘ночґі, ‘печґі, ‘тінґі, ‘солґі, ‘радостґі. Таке закінчення характерне для всієї досліджуваної території.
У родовому множини буковинських та гуцульських говірок зазначаємо флексію –іў, що є запозиченням
від іменників ІІ відміни: ‘ночґіў, ‘печґіў, ‘солґіў, ‘межґіў, ‘тґінґіў.
Давальний множини іменників ІІІ відміни зберігає флексію –ам (-ґам):’печґам, ‘ночґам, ‘солґам, ‘межґам.
Таких форм, як ‘ночґем, ‘межґем, коли –емъ←ьмъ, не засвідчено, що є характерним для закарпатських,
лемківських та бойківських говірок.
В орудному множини фіксована на всій досліджуваній території флексія –амие (-ґамие): но’чґамие,
‘солґамие,’радоскґамие, ‘подорожґамие, вґіс’тґамие. Давнє закінчення –ми виявляємо тільки від іменника
кость→кґістґ’ми.
Місцевий відмінок множини представлений флексією –ах (-‘ах): (у)’солґах, (по)’ночґах, (у)’роскошґах,
(на)’печґах.
ІV Відміна
До ІV відміни належать тільки іменники середнього роду, які в непрямих відмінках утворюють суфікс
-‘ат-, що дало в багатьох говірках -‘еит-.
У називному-знахідному відмінках однини відмінності між говірками досліджуваної території зводяться
до фонетичної видозміни флексії (літературно-нормативного варіанту) –а. Так, у буковинських говірках
правобережжя Прута та буковинських, що межують з гуцульськими флексія –а після м’яких приголосних
перейшла в –і : ‘виемн’і ,’телґі, ‘поросґі (нас.п. 62, 87, 88, 89, 90, 98, 100, 109, 110, 112, 114, 120, 121, 122, 127,
128а, 129, 130, 132, 133, 134-136) [Герман 1998, к.40], причому в буковинсько-надпрутських говірках ця форма
може паралельно використовуватись із формами ‘вие(і)мн’е, ,’телґе, ‘поросґе ; ‘вимн’а ,’телґа, ‘поросґа (див.
нас. п. там же 62, 89, 90). У наддністрянських та деяких районах буковинських говірок, а також у гуцульських
говірках, основним варіантом є форма із закінченням –е: ‘вие(і)мн’е, ,’телґе, ‘поросґе (там же нас. п. 20, 21, 23-
29, 41-46, 59-66, 68, 86, 89а, 91, 99, 101-103, 111, 113, 115-119, 123-125, 131). Паралельно до цього варіанта
може вживатися й форма ‘вимн’а, ,’телґа, ‘поросґа. На території подільських говірок Північної Бессарабії, а
також буковинських говірок з перехідними рисами до подільських, послідовно засвідчується форма із
закінченням –а (нас.п. 30-33, 35-37, 39, 40, 47, 67, 67а, 69-82, 92, 93) [Герман 1998, к.40].
У деяких говірках, зокрема у “волинсько-поліських і зрідка в полтавських, під впливом іменників
ІІ відміни типу ‘л’іто появились форми називного-знахідного відмінка однини на –о і від окремих іменників
ІV відміни: ‘вимjо, те’л’о, ло’шо; а також у волинсько-подільських говірках і форми із збереженням суфікса:
ме’но, ти’л’ето, лу’ш’ето, пуру’с’ето та ін.” [Бевзенко 1980, c.100]. Варіанти таких форм на досліджуваній
території не зафіксовані.
У родовому відмінку однини в іменниках ІV відміни від колишніх –t- основ засвідчується флексія –’етие:
‘тел’етие, ло’шґетие, поро’с’етие у всіх гуцульських говірках, буковинських, крім перехідних до подільських.
Хоч вона може виступати і в іменниках колишніх -n- основ: ‘племени, ‘імени. Щоправда, в іменниках останньої
групи маємо й флексію –і : ‘племен’і, ‘імен’і, але найчастішою формою в родовому відмінку цих іменників є ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

498
форма з флексією –а із втраченим суфіксом –ен- у називному відмінку: ім’jа (мн’а), ‘племjа (‘племн’а). Два
останніх варіанти, коли а переходить в е: мн’е, ‘племн’е переважають на всій досліджуваній території.
Закінчення –’атие характерне для подільських говірок Північної Бессарабії, буковинських з перехідними
рисами до подільських та частини буковинсько-надпрутських говірок: ‘тел’атие, ло’шґатие, поро’с’атие.
В орудному відмінку однини іменники від колишніх –t- основ представлені в таких варіантах:
1. Із закінченням –ам: те’л’ам, jаг’н’ам, поро’с’ам. Характерне для буковинських говірок з
перехідними рисами до подільських, а також частково для буковинсько-надпрутських.
2. У буковинських говірках, крім перехідних до подільських зазначаємо форми з флексією –ем:
те’л’ем, ‘jагн’ем, лу’ш’ем, хоч можливі форми те’л’ом, jаг’н’ом, ‘порос’о(е)м, ло’ш’ом. Можливі
форми із флексією –ом та суфіксом –а(е)т-: те’л’а(е)том, jаг’н’а(е)том, ‘порос’а(е)том,
ло’ш’а(е)том і т.д.
3. Закінчення –ом: те’л’ом, ‘jагн’ом, поро’с’ом тільки в подільських говірках Північної Бессарабії.
4. У гуцульських говірках та буковинських правобережжя Прута фіксовані форми з флексією –ім:
те’л’ім, ‘jагн’ім, поро’с’ім.
За АУМ (карта №188) досліджувана територія чітко поділяється на два ареали із закінченнями -’ам
(майже вся територія, крім подільських говірок Північної Бессарабії) та -’ом (подільські говірки Північної
Бессарабії). Вкрапленням, а саме поодинокі випадки фіксуємо в формах: поро’с’ате(и)м, те’л’ате(и)м (Нижні
Станівці Кіцманського району) та форму поро’с’атом (Атаки Хотинського району та Вартиківці
Кельменецького). Ареалів з поширеними формами порос’ у’ком, тел’у’ком не зазначаємо на відміну від інших
говорів української мови [Бевзенко 1980, 102].
Давальний-місцевий відмінки однини іменників ІV відміни колишніх –t- основ характеризуються
різноманітністю форм. Подільські говірки Північної Бессарабії та буковинські говірки виділяються широким
уживанням форми із флексією –і, суфіксом -ат’і: ло’шат’і – (на) ло’шат’і; те’л’ат’і – (на) те’л’ат’і (нас.п. 29-
33, 35-37, 39, 42а, 46-53, 56, 62, 64, 65, 67а-74, 76, 78, 79, 80а-82, 91-93а, 99, 100, 115, 117, 119) [Герман 1998,
к.41]. Окремо (один раз) ця форма засвідчується у Путильському районі Гуцульщини (с. Довгопілля).
Іншою формою, яка є також найбільш увживаною на досліджуваній території у буковинських говірках,
крім перехідних до подільських, та в гуцульських, де суфікс –ат- переходить в –ет- із закінченням –ие:
ло’ш’етие – (на) ло’ш’етие; те’л’етие – (на) те’л’етие (нас.п. 20, 22, 24, 26-28, 41, 41а, 43, 61, 88, 89, 90, 98, 101,
102, 109, 112, 114, 121-123, 127-129, 132, 136) (там же).Окремим острівцем така форма фіксується в подільських
говірках (див. нас.п. 75), де вона використовується паралельно з таким же суфіксальним варіантом, але із
закінченням –і: ло’ш’ет’і – (на) ло’ш’ет’і, те’л’ет’і– (на) те’л’ет’і. На території буковинських говірок, що
межують з гуцульськими та певною мірою у буковинських з деякими рисами наддністрянських говірок,
фіксуємо останню форму як окремий варіант без паралельного, форми (на) ло’ш’ет’і, (на) те’л’ет’і (нас.п. 23,
25, 42, 46, 59, 63, 87, 110, 113, 123, 124, 125, 130, 132, 133, 135, 136) [Герман 1998, к.41]. Три рази цю форму
зафіксовано й у подільських говірках (див.нас. п. 39, 75, 80).
У буковинських говірках засвідчені форми з суфіксальним елементом -ат’и: (на) ло’ш’е(а)ти, (на)
те’л’е(а)ти.
Закінчення –ови: те’лґови, ‘поросґови засвідчене у подільських говірках Північної Бессарабії, що є
впливом закінчення іменників ІІ відміни твердої групи на ІV відміну.
Маргінально по всій території можуть засвідчуватися й інші варіанти форм. Так, 1) форми ло’шатие –
(на) ло’шатие; те’л’атие – (на) те’л’атие засвідчені у двох сусідніх районах – Заставнівському та
Кіцманському (див. нас. п. 44, 45); 2) розкидано по всій території, у різних місцях (Хотинський, Сокирянський
та Глибоцький райони) фіксуємо форми з флексією –овие та суфіксом –ат- : ло’шатовие – (на) ло’шатовие;
те’л’атовие– (на) те’л’атовие (нас.п. 66,67, 77,131, карта № 41);
Варіанти закінчень у таких формах –ов’і, -ев’і фіксуються у південно-східних говорах, як зазначає
Ф.Т. Жилко, а також форми типу те’л’а(е)ту, ло’ш’а(е)ту [Жилко 1966, c.79], які на досліджуваній території не
зазначені.
Безсуфіксні форми із флексією –е, що є своєрідним відбиттям давнього звука, що позначався літерою h,
у ненаголошеній позиції, фіксуються варіанти типу `лош’е – (на) лош’е; ‘тел’е – (на) ‘тел’е тільки у говірці
села Старі Бросківці Сторожинецького району паралельно з формами ло’шат’і – (на) ло’шат’і; те’л’ат’і – (на)
те’л’ат’і.
Отже, кількість закінчень -иет’і, -иетие зменшується в міру просування на схід; кількість форм -ат’і
навпаки зростає в міру просування на схід. Інші закінчення характерні для більш обмеженої місцевості,
виявляються маргінально: -‘овие, -‘атовие.
Множина
Називний – знахідний відмінки представлені закінченнями -‘ета, -‘ата у таких формах: порос’ґе(ат)а,
лошґ’е(а)та, теил’ґе(а)та, голоу’бе(а)та, ‘гус’ґе(а)та.
Закінчення -‘ета характерне для гуцульських та сусідніх з ними буковинських говірок, крім перехідних
до подільських, а закінчення -‘ата вживане у подільських говорах Північної Бессарабії, буковинських Розділ VIІ. Особливості говорів української мови

499
перехідних до подільських та в частині буковинсько-надпрутських говірок. Ця аналогія зберігається і в
непрямих відмінках.
Родовий відмінок закінчується чистою основою з суф. -‘ет, — ат.
Форма -‘ет: порос’ґет, лошґ’ет, теил’ґет, голоу’бет, ‘гусґет.
Форма ‘- ат: порос’ґат, лошґ’ат, теил’ґат, голоу’б’ат, гус’ґат.
Давальний відмінок закінчення -‘ет(ам), -ат(ам). Форми із закінченням ‘ет(ам): порос’ґетам, лошґ’етам,
теил’ґетам, голоу’бетам, ‘гусґетам. Закінчення — ‘ат(ам): порос’ґатам, лошґатам, теил’ґатам, голоу’б’атам,
‘гусґатам.
Орудний множини в формах з -‘ет(ами): порос’ґетами, лошґ’етами, теил’ґетами, голоу’бетами,
‘гусґетами вживається у гуцульських та буковинських говірках, крім перехідних до подільських. Такі форми, як
порос’ґатами, лошґатами, теил’ґатами, голоу’б’атами, ‘гусґатами, характерні для подільських говірок
Північної Бессарабії та в буковинських перехідних до подільських.
Місцевий відмінок представлений формами: (на) порос’ґетах, лошґ’етах, теил’ґетах, голоу’б’етах,
‘гусґетах; (на) порос’ґатах, лошґ’атах, теил’ґатах, голоу’бґатах, ‘гусґатах.
Іменники третьої та четвертої відмін залишків форм двоїни не зберегли.
При системному аналізі словозміни іменників ІІІ та ІV відмін, робимо висновок, що в буковинських
говірках постійно відбувається процес становлення відмінкових закінчень. Це зазначено впливом сучасної
літературної мови, а також зберігаються залишки архаїчних форм у закінченнях іменників.

Література
1. Атлас української мови. У 3-х т. Волинь, Наддністрянщина, Закарпаття і суміжні землі.– К.: Наукова
думка, 1988. – Т.ІІ: Карти №174, 188. – 520 с.
2. Бевзенко С.П. Українська діалектологія. – К.: Вища школа, 1980.
3. Ващенко В.С. Полтавські говори. – Харків, 1957.
4. Герман К.Ф. Атлас українських говірок Північної Буковини. Словозміна. Службові слова. – Чернівці:
Прут, 1998. – Т.ІІ. – 215 с.
5. Герман К.Ф. Система відмінювання іменників ІІІ відміни в українських говірках Буковини //
Діалектологічні студії. 5 / НАН України, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича. – Львів, 2005.
6. Герман К.Ф. Українські говірки Північної Буковини в історичному та лінгвогеографічному аспекті:
Фонетика, фонологія. Монографія. – Чернівці: Рута, 1995. – 391 с.
7. Жилко Ф.Т. Нариси з діалектології української мови. – К.: Рад. школа, 1966.
8. Жилко Ф.Т. Сучасні зміни в говірках Козелецького та Остерського районів Чернігівської області. –
Діалектологічний бюлетень. Вип. ІІ. – К., 1950.
9. Москалева Н. П. Словообразование и словоизменение имен существительных в полтавских актовых
книгах ІІ половини ХУІІ века: Автореф. дисс. … канд. филол. наук. – Днепропетровск, 1965.
10. Нагін Я.Д. Відмінювання іменників у степових херсонських говірках // Наукові записки Херсонського
педінституту. – Вип.6, 1956.
11. Робчук І. Студії і статті. – Бухарест: Мустанг, 1999.
12. Рябець Л.В. Словозміна іменників в говірках центральнополісько-середньонаддніпрянської суміжності:
Автореф. дис. … канд. філол. наук. – К., 1999.

The article continue the cycle of the author’s publications in dialectic word-alteration of the Ukrainian
language. The dialectic pecularities of decleusion of the nouns of the third and fourth declension sn the idioms of
Bucovyna is considered in the linguistic geographical.
Keywords: word-alteration, variant, dialectic form.
Надійшла до редакції 26 вересня 2006 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.