Космеда Т. Комунікативна компетенція Івана Франка:
міжкультурні, інтерперсональні, риторичні виміри. –
Львів: ПАІС, 2006. – 326 с.

Івана Франка сьогодні немає з нами, але з ним і сьогодні розмовляють і молоді, і люди зрілого віку. І всі
вони мають те спілкування, яке потрібне кожному з них, на кожного з них Франко може впливати, кожного
може переконувати, виховувати, бо він усім цікавий, до всіх дібрав свій ключ мистецтва спілкування …
(Космеда, 244).

Структура аналізованої монографічної раці відображає найважливіші аспекти аналізу рівня мовної
компетенції видатних людей, що заявлені авторкою у вступі. Зміст її логічно і послідовно викладений у трьох
основних розділах, перший («Мовна особистість Івана Франка в комунікативній парадигмі сучасної
лінгвістики» (с. 19-142)) з яких присвячено основним чинникам формування і становлення комунікативної
компетенції Івана Франка. У другому («Іван Франко як ритор» (с. 143-262) розділі подається характеристика
риторичних здібностей Івана Франка. Третій («Ідеї І.Франка і проблеми прагматично зорієнтованої лінгвістики:
© Загнітко А.П., Краснобаєва-Чорна Ж.В., 2007 ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

536
загальні зауваги» (с. 263-305) розділ висвітлює погляди Івана Франка на актуальні проблеми й питання
мовознавства, лінгвофілософії, гендерної лінгвістики тощо.
У першому розділі „Мовна особистість Івана Франка в комунікативній парадигмі сучасної
лінгвістики” Іван Франко постає як сильна мовленнєва особистість з високим рівнем комунікативної
компетенції: особистість, наділена „енергією” думки, що втілена в „енергію” слова, широтою мовленнєвої
діяльності, здатністю йти до мовленнєвої стратегії через гнучкість мовленнєвих тактик, умінням висловлювати
інтелектуалізований зміст у демократичній формі, тобто враховувати „живу” реакцію на „живе” слово,
розвинутою рефлективністю, що виявляється у послідовності плину власної думки тощо. Тому висвітлення в
дослідженні основних віх життя і творчості І.Франка підпорядковано окресленню домінувальних чинників у
процесах формування та становлення комунікативної компетенції вченого. Одним з таких найважливіших
чинників постає міжкультурна комунікація – „комунікація (вербальна і невербальна), що відбувається між
представниками різних культур, які належать і до однієї, і до різних національностей; це комунікація, яка
підпорядкована впливу різних культурних цінностей, стосунків, уявлень” (23). Для І.Франка актуальними
виявляються такі її аспекти: родовід та ранній білінгвізм письменника, українська мова і література та
перекладацька діяльність, міжособистісні контакти І.Франка із земляками-українцями та представниками інших
народів.
Важливу роль відіграв і чинник зовнішності І.Франка, що розкривається авторкою через спогади
сучасників (В.Дорошенка, С.Єфремова, В.Сімовича, Р.Смаль-Стоцького, М.Мочульського, М.Вороного,
Б.Лепкого, Д.Лук’яновича та ін.).
Значне місце у комунікативній практиці І.Франка належить і категорії адресатності, адже відомо, що
письменник розрізняв адресатів за кількісним показником, віком, статтю, соціальним станом, національністю,
рівнем освіти, об’єктивними та суб’єктивними чинниками. Тому цілком доречно Т.Космеда вводить
характеристику аксіологічної шкали щодо адресатів (1.2.3.3. „Особливості спілкування з дітьми”; 1.2.3.4.
„Спілкування з молоддю”; 1.2.3.5. „Спілкування із жінками”; 1.2.3.6 „Спілкування в товаристві друзів,
знайомих, приятелів, малознайомих людей”), яка визначалася принципами, моральними настановами,
симпатіями й антипатіями І.Франка.
З погляду комунікативної лінгвістики особливо цікавим і цінним постає підрозділ про невербальну
комунікацію (1.4. „Невербальна поведінка І.Франка в проекції на його дискурс. І.Франко про невербальне
спілкування”), в якому розглядаються такі паралінгвістичні явища, як: мовчання (с.133) та його дискретні
одиниці – паузи (с.134), так звані „заповнювачі пауз” – кивки головою, інтенсивний погляд, сигнал „гм” (с.135),
міміка обличчя, рухи голови і тіла (с.135-136), жестикуляція (с.137) тощо.
Отже, Т.Космеді вдалося переконати в тому, що І.Франко продемонстрував основну і найбільш давню
функцію міжкультурної комунікації – синергію, тобто „здатність сприймати досягнення всіх культур, з якими
він знайомився, збільшивши та збагативши свої знання, що ґрунтуються на рідній культурі” (с.141), а творчість
і діяльність І.Франка виступає благодатним матеріалом для досліджень з теорії міжкультурної комунікації.
Другий розділ „Іван Франко як ритор” розпочинається історичним екскурсом та окресленням
сучасного стану риторики: увага заакцентовується на синтетичності риторики, її антропоцентричному
характері, подається диференціація стилістики та риторики, висвітлюються завдання риторики у баченні
І.Франка, зокрема „1) подавати матеріал вибірково, продумано; 2) говорити живою мовою; 3) формулювати
думки так, щоб люди хотіли слухати” (с.145).
Домінувальну позицію у риторичному мистецтві посідає особистість ритора, його індивідуально-
психологічні якості. Досить вдалою, на нашу думку, виступає побудова розділу у висвітленні цього питання:
спочатку авторкою подається погляд самого Івана Франка на промовця („дзеркало свого часу”, носій і
„рефлектор” суспільних відносин, оптиміст з гуманним серцем, високими моральними якостями, наділений
емоційністю та живою фантазією, здатний спостерігати, аналізувати, синтезувати, швидко реагувати на реакції
слухачів і т.ін.), потім аналізуються його відомі виступи, доповіді, промови, наводиться їхня оцінка
сучасниками і як підсумок розглядаються типові ознаки Франкового дискурсу (діалогічність, контрасти,
художні паралелі, метафоризація, символізація, типізація тощо).
Значно доповнюють сучасне знання про риторику як окремий розділ мовознавства концептуальні засади
риторики І.Франка й думки вченого про юридичну риторику, педагогічну риторику та майстерність,
виокремлені Т.Космедою з численних статей І.Франка, лекцій, бесід. Крім того, завдяки вдало підібраним
авторкою спогадам В.Дорошенка, М.Чикаленка, С.Барана, П.Карманського, Я.Остапчука, І.Кобилецького та ін.,
перед нами постає видатний педагог, талановитий викладач, знавець правознавства і правозахисник
українських селянських мас, справжній ритор – Іван Франко.
У третьому розділі „Ідеї І.Франка і проблеми сучасної прагматично зорієнтованої лінгвістики:
загальні зауваги” заслуговує на увагу аналіз праць І.Франка щодо розв’язання проблем аксіологічної
прагмалінгвістики, зокрема відомої праці І.Франка „Із секретів поетичної творчості” щодо відображення однієї
з головних категорій прагмалінгвістики – категорії оцінки, і висвітлення конкретних типів оцінки:
1) психологічного типу – тип, у якому виявляється особливе світосприймання людини (с.269), через
особливості її психіки, темпераменту; 2) емоційно-чуттєвого типу – тип, за допомогою якого визначається Розділ ІХ. Рецензії та анотації

537
духовність людини, духовність нації і виявляється ціла гама почуттів та емоцій; 3) культурно-естетичного типу
– тип, коли можна простежити становлення культурно-естетичних цінностей.
Вражає і кількість опрацьованих автором джерел (праці О.Сербенської, І.Галенко, І.Ковалика,
Я.Закревської, М.Булахова, В.Абашиної, Н.Науменко, Р.Зорівчак, В.Ґрещука та ін.), в яких йдеться про
значущість поглядів І.Франка на певні актуальні питання лінгвістики: розуміння комунікативної функції мови
та функціонального підходу в дослідженні мовних питань (с.270), значення мови для розвитку мислення та
пам’яті (с.271), зацікавлення живими мовами та діалектами (с.272; 285-286), внесок у трактування сучасних
термінів рідна мова (с.274), мовленнєва діяльність (с.279), інтерференція (с.282-283), опрацювання фонетико-
граматичних проблем перекладу із врахуванням концептуальної своєрідності мовної свідомості (с.278-279),
проблем підсвідомого в мовленні людини (с.281), проблем українського правопису та чинного алфавіту (с.284),
внесок у розбудову й збагачення лексики української літературної мови (с.298) та методологію наукових
досліджень, вдосконалення навчальних програм у вищій школі (с.302) тощо.
Своєрідно охарактеризовані в дослідженні дискусії І.Франка з іншими вченими та діячами культури на
різні лінгвістичні теми: полеміка між І.Франком та Т.Флоринським, М.Костомаровим щодо сфери
функціонування української мови (с.266-267), Й.Лозинським – щодо письма слов’янського народу (с.289-291).
Як слушно зазначає авторка, на сьогодні залишається ще багато невивченого в науковій і творчій
спадщині І.Франка: лексикографічний аспект діяльності, лінгвістичні студії власних особових назв як
„своєрідної частини лексичного складу мови творів І.Франка” (с.300) та низки нових смислів, „що з’явилися у
франковому дискурсі” (с.300), аналіз праць І.Франка щодо гендерних особливостей І.Котляревського, Марка
Вовчка, І.Нечуя-Левицького, М.Старицького та Лесі Українки (с.302).
Монографічне дослідження є цілісним і змістово викінченим. У таких студіях, що торкаються діткливого
матеріалу творчої особистості, можливо варто було компактніше згрупувати підрозділи, в яких говориться про
безпосередній виклад думок І.Франка (2.6. „І.Франко про педагогічну риторику та майстерність”; 2.7. „І.Франко
про юридичну риторику”; 3.1. „І.Франко про значущість української мови, її спроможність оновлювати
філософську думку”; 3.5. „І.Франко про роль лексикографії у житті суспільства”; 3.10 „Іван Франко про деякі
перспективні методи наукового дослідження, вдосконалення навчальних програм у вищій школі та проблеми
вишколу студентів-філологів”), і підрозділи, в яких простежуються особливості аналізу лінгвістичної концепції
І.Франка, його праць, принципів та поглядів авторкою або іншими дослідниками (2.5. „І.Франко – декламатор”;
2.8. „І.Франко як академічний ритор”; 3.2. „Обриси аксіології у лінгвофілософській концепції І.Франка”;
3.3. „Мовознавці про роль І.Франка у розв’язанні деяких актуальних проблем лінгвістики”; 3.6. „Єдність
філології – один із головних принципів наукової концепції І.Франка”).
Останнім часом у лінгвістичних студіях почастішало використання тих чи тих дослідників, називання
їхніх прізвищ без ініціалів, у чому, очевидно, легко простежити вплив європейських відповідних досліджень. У
цьому разі варто послідовно застосовувати заявлений прицнип, в іншому разі створюється певна недоречність,
тому що, наприклад, прізвища українських і російських вчених вживаються з ініціалами, а всесвітньо відомі
класики без: „Як справедливо зазначав І.Франко, поняття оцінки складається історично, він порівнює оцінки,
що їх дали Аристотель, Гомер, Данте, Шекспір та Гете в проекції на художні тексти” [курсив наш] (с. 268). Це,
поза всяким сумнівом, тільки дотичні міркування щодо монографічної праці, виконаної на високому рівні.
Дослідження Т.А.Космеди є новітнім не тільки за аналізованою проблемою, аде й за специфікою свого
виконання. Його необхідність мотивована актуалізацією в сучасному вимірі питань психолінгвістики,
комунікативної лінгвістики (див. праці Ф.С.Бацевича та ін.), прагмалінгвістики тощо. Т.Космеді вдалося
простежити динаміку комунікативної компетенції Івана Франка і розкрити особливості його комунікативної
компетенції в загальному констексті епохи митця.

Анатолій Загнітко, Жанна Краснобаєва-Чорна

Надійшла до редакції 1 серпня 2006 року.