Рагаўцоў В.І. Гісторыя мовазнаўства: вучэб. дапам. – Магілёў:
МДУ імя А.А.Куляшова, 2005. – 496 с.

Сучасний стан мовознавства – результат складного процесу розвитку й удосконалення наукових знань
про людську мову, неоднозначність і певна нерівномірність якого обумовлюються багатьма факторами, з-поміж
яких різний рівень розвитку цивілізації, загострення соціальної боротьби у суспільстві, національні традиції
розвитку самої науки, панування тих чи інших філософських концепцій, наукові інтереси окремих вчених тощо.
Не останню роль у цьому відігравав і статус самого мовознавства як науки серед інших сфер людських знань,
що розглядалося і як відносно самостійний напрямок знань, і як відгалуження інших наук (філософії, психології
© Загнітко А.П., Путіліна О.Л., 2007 ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

538
і под.). Істотно вплинули на процес формування і розвитку науки про мову і внутрішні чинники, у тому числі
відмінності між напрямками наукових пошуків, коло інтересів яких могло включати в себе винайдення і
удосконалення систем письма, тлумачення і коментування наукових текстів (Стародавня Греція, Китай), усне
(звукове) мовлення (Індія). Ці інтереси могли також бути нерозривно пов’язані з лексикографічною практикою
(Китай) чи з граматичними дослідженнями (Стародавні Греція і Рим, подальші європейські мовознавчі
традиції). Розбіжності могли стосуватися і структури лінгвістичних дисциплін та їх ієрархії, основних
принципів аналізу, методів і прийомів дослідження, що врешті призвело до неоднакового розуміння і
трактування як мови загалом, так і окремих її елементів (ознак, категорій).
Водночас у розвитку лінгвістичних ідей у різних мовознавчих традиціях, школах, напрямках є спільне,
насамперед, пильна увага до деяких “вічних” проблем, що стосуються мови, а саме: походження мови і її
сутність, зв’язок мови і мислення, мови і мовлення, назви і предмета, розуміння мови як системи, класифікація
мов, методи дослідження мови тощо.
Рецензована праця має на меті ознайомленя студентів з розвитком знань про мову і їх теоретичним
обґрунтуванням, найважливішими традиціями, напрямками і школами, поглядами провідних учених і їх
внеском у мовознавство не тільки з позицій сучасної лінгвістики, а й з урахуванням тогочасної ситуації у науці,
проблемами новаторства і традиції у лінгвістиці.
Актуальність цього навчального посібника обумовлена тим, що до сьогодні розвиток лінгвістичних ідей
до ХІХ століття у працях з історії мовознавства недостатньо повно і послідовно розглянуто. Враховуючи той
факт, що в історії науки про мову був період з кінця ХІХ до початку ХХ століття, коли домінувальною була
концепція, згідно з якою поява мовознавчої науки відносилася до першої половини ХІХ століття у зв’язку зі
становленням порівняльно-історичного мовознавства, а весь попередній етап розвитку (до початку ХІХ ст.)
розглядався як ненауковий, можна зрозуміти, чому досі не було цілісного, послідовного і вичерпного посібника
з історії мовознавчої науки.
Як позитивне слід відзначити те, що 9 розділів, з яких складається посібник, включають у себе
параграфи, кожен з яких обов’язково супроводжується питаннями для самоконтролю – перевірки рівня знань
студентів, отриманих на лекційних заняттях з цього курсу чи при самостійному опрацюванні відповідної
літератури, а також систематизації цих знань. Крім того, подається перелік навчальної літератури (до всіх тем
загалом і до кожної з них зокрема), корисної для студентів при підготовці до практичних (семінарських) занять,
і покажчик термінів, що значно спрощує процес пошуку потрібного матеріалу.
У першому розділі “Лінгвістичні погляди на Сході у стародавній і середньовічний період”
систематизовано уявлення про мову і вказано основні причини виникнення інтересу до неї на Близькому Сході
у давні часи, зокрема в Єгипті, де було винайдено письмо ще близько І\/ тис. до н. е., починаючи з
“Мемфіського філософсько-богословського трактату” (сер. ІІІ тис. до н. е.) і версії створення мови
загальноєгипетським Богом Птахом до зацікавлення фонетичним боком мови, її лексичним складом і укладання
анамастиконів, що стали підґрунтям для майбутніх словників; у Вавілоні, де з ІІ тис. до н. е. з’являються
своєрідні словникові допоміжники з шумерської мови (зі зразками відмінювання) для використання в
юридичних документах; у Хетському царстві, де вже у стародавні часи було створено двомовні тексти,
перекладні словники (близько Х\/ІІ ст. до н. е.); у Фінікії, де з другої половини ІІІ тис. до н. е. почалося
емпіричне пізнання мови (сс. 8-12). Крім того, розглядаються основні етапи виникнення ієрогліфічного письма,
лексикографії, “загальної” (під впливом індійської мовознавчої науки) та історичної фонетики, граматики. У
центрі уваги В.Рагавцова опиняються також загальнофілософські проблеми мови у Китаї, особливістю якої є її
ізоляційний тип, а, отже, неможливість китайського мовознавства впливати на загальний розвиток світової
мовознавчої думки, а тільки на становлення науки про мову в Кореї, Японії та В’єтнамі (сс. 13-19).
У цьому ж розділі подається характеристика рівня розвитку описового і теоретичного мовознавства,
пов’язаного зі збереженням первинних текстів вед 2,5 тис. років тому в Індії та першого найбільш повного
опису мовної системи на фонетичному і граматичному рівнях – граматики Паніні та її коментарів (сс. 20-27);
здобутків арабського мовознавства, зокрема у царині синтаксису, фонетики, лексикології і лексикографії; трьох
основних етапів розвитку японської мовознавчої традиції (сс. 34-39); науки про мову в Індонезії, Малайзії,
Ірані, Тибеті, Бірмі.
Другий розділ цілком присвячений здобуткам лінгвістики, що розвивалася у тісному зв’язку із поетикою,
риторикою, філософією, у Стародавніх Греції та Римі, зокрема двом основним етапам давньогрецького вчення
про мову (філософському й олександрійському, або граматичному) і двом підходам до вивчення мовних явищ –
дедуктивному та емпіричному відповідно, аналізу концепцій Геракліта, Демокрита, Платона, Арістарха
Самофракійського, Арістотеля, стоїків (Зенона, Хрисіпа та ін.), Епікура, Арістафана Візантійського, Діонісія
Фракійського, Аполонія Дискола, які зробили граматику самостійною наукою, заклали основи фонетики,
морфології, синтаксису, етимології тощо (сс.46-59). Щодо Стародавнього Риму, який успадкував грецьку
лінгвістичну традицію, то особлива увага приділяється самостійному розвитку граматики, насамперед, завдяки
дослідженням Марка Теренція Варона і “Курсу граматики” Прісцияна (сс. 61-65).
У третьому розділі рецензованого посібника подається характеристика стану розвитку мовознавства у
середньовічній Західній Європі, яке завдячує своїми досягненнями богословам і філософам того часу, оскільки і
сприймалося як відгалуження теології та філософії, а власне історію середньовічної науки прийнято починати із Розділ ІХ. Рецензії та анотації

539
вчення християнських теологів (патристики) і праць таких вчених, як Климент Олександрійський, Василій
Кесарійський, Григорія Богослова, Августина Блаженного, Іоана Дамаскіна та ін. Основними проблемами, на
яких акцентує увагу автор посібника, у цей період є розуміння сутності мови та її функцій, зв’язок мовлення і
мислення, поняття мовного знака на тлі поширення на всій європейській території вже мертвої на той час
латинської мови, а з нею – зацікавленість працями давньоримських вчених, та розвитку граматики як
прикладної дисципліни, що займалася коментуванням текстів античних авторів (сс. 69-71).
Починаючи з періоду пізнього Середньовіччя (ХІ – ХІ\/ ст.ст.) “обов’язок” активного вивчення мови
перебирає на себе схоластика, серед найвидатніших фігур якої у розділі називаються П’єр Абеляр, Фома
Аквінський і Вільям Окам. Окремо розгянуто перші спроби вивчення рідних мов Юка Файдзіта, Жофре де
Фуша, Гільєма Маліньє та ін. (сс. 78-82), а також вчення модистів, котрі вперше задекларували (але ще не
довели) універсальність граматики, яка, як мислення і логіка, “спільна для носіїв усіх мов” (с. 76).
У розділі “Мовознавство у середньовічній Східній Європі” окреслюється лінгвістична ситуація у Візантії,
де на ґрунті античної мовознавчої думки активно розвивалися лексикографія, граматика, лексикологія,
орфографія, орфоепія, риторика, теорія і практика перекладу. Також стисло подається характеристика
визначальних для південнослов’янської і західнослов’янської наук про мову досліджень у Болгарії, Сербії,
Чехії, Польщі (сс. 89-96), розвиток знань про мову у східних слов’ян (сс. 97-99), у Вірменії і Грузії, де
мовознавство почало формуватися під греко-візантійським впливом (сс. 100-108).
Черговому етапу (Х\/І – Х\/ІІІ ст.ст.) у формуванні європейського мовознавства присвячено п’ятий розділ
посібника, що містить перелік й аналіз основних лінгвістичних західноєвропейських і східноєвропейських
концепцій, з-поміж яких на особливу увагу заслуговують такі гіпотези, як: звукопереймальна
(звуконаслідувальна), вигукова (с. 113), звукосимволічна, гіпотеза соціальної домовленості (с. 114), а
знаковими явищами у Західній Європі стають формування і розвиток національних мов, повернення до
античної спадщини, створення граматик рідних мов, багатомовних словників і каталогів мов, нормативних
словників, перші спроби класифікувати мови І.Скалігера, Г.Лейбніца, а також намагання створити штучні
міжнародні мови Ф.Лабе, Ю.Крижанича, І.Шипфера (сс. 116-118), створення універсальних граматик
(“Мінерва, або Про причини латинської мови” Франсіско Санчеса, “Загальна і раціональна граматика Пор-
Рояля” Антуана Арно і Клода Лансло) (сс.119-121) тощо.
Водночас у Східній частині Європи разом із становленням національних держав (Х\/Іст.) створюються
розглянуті у цьому розділі перекладні граматики (“Адельфотіс”, граматики Максіма Грека, Лаврентія Зизанія,
Мілетія Смотрицького, Івана Ужевича, Михайла Ломоносова тощо) і словники (Лаврентія Зизанія, Памви
Беринди та ін.), в яких знаходять відображення норми церковнослов’янської мови, яка все більше починає
віддалятися від живої народної мови (сс. 122-130).
Продовжуючи тему розвитку європейського мовознавства у розділі “Європейське мовознавство першої
половини ХІХст.”, автор докладно простежує етапи формування, становлення і розвитку порівняльно-
історичного мовознавства у Західній Європі та Росії, починаючи з виникнення порівняльно-історичного методу
(сс. 133-134) і закінчуючи розглядом праць найвідоміших його представників: Ф.Бопа, Р.Раска, Я.Гріма,
А.Ф.Пота, А.Куна, Ф.Діца, Г.Курцевса, Ф.Міклошича у західноєвропейській традиції (сс. 135-143) та
О.Х.Востокова, І.І.Срезнєвського, М.О.Максимовича, Ф.І.Буслаєва у східноєвропейській (сс.145-150). Як
позитивне слід відзначити аналіз основних проблем, розв’язуваних у своїх працях, одним з основоположників
порівняльно-історичного мовознавства Вільгельмом фон Гумбольтом, що стосуються зокрема функцій мови,
співвідношення понять “мова” і “дух”, сутності мови, розуміння мови як системи, поняття мовного знака,
походження і розвитку мови, мовних контактів, типологічної (морфологічної) класифікації мов, досконалих і
недосконалих мов, антиномій (дійсність і продукт дійсності, завершене і змінне, мова і мислення, колективне
(соціальне) та індивідуальне, мова і мовлення, усвідомлюване і неусвідомлюване, стійкість і мінливість,
об’єктивне і суб’єктивне, ідеальне і матеріальне) (сс. 151-166).
Говорячи про другу половину ХІХ ст. (розділ сьомий), В.Рагавцов закцентовує увагу на чотирьох
визначальних для цього періоду напрямках: натуралістичному, психологічному, молодограматичному і логіко-
граматичному. При цьому натуралістичну (біологічну) концепцію мови автор посібника пропонує вивчати на
матеріалі теорій її засновника А.Шлейхера, виділяючи основні тези, а саме: зв’язок мови і мовлення,
(індоєвропейська) прамова та її реконструкція, теорія родовідного дерева індоєвропейських мов, закони
розвитку мови, створення морфологічної класифікації мов, природознавчий та історичний характер лінгвістики
і філології (відповідно) (сс. 170-180). Важливим є те, що В.Рагавцов вказує також на недоліки концепції
А.Шлейхера і порівнює її з концепцією М.Мюллера, прагнучи надати в такий спосіб дискусійного характеру
викладу матеріалу (сс. 180-182).
Психологічний напрямок у посібнику презентований вченням Г.Штайнталя про “мовне мислення”,
внутрішню форму мови, психологію народу (етнопсихологію), походження і сутність мови і його критикою
логічного напрямку (сс. 185-188) та поглядами В.Вундта щодо предмета і завдань психології народу, сутності
мови, її походження, а також його вченням про синтаксис (сс. 189-193).
Молодограматизм як один з найбільш впливових напрямків в європейськім порівняльно-історичнім
мовознавстві кінця ХІХ – початку ХХ ст.ст. характеризується у рецензованому посібнику послідовно і
вичерпно: від передумов виникнення і критики компаративістів старшого покоління до аналізу методологічних ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

540
принципів молодограматистів, зокрема принципів Г.Пауля: принцип історії мови, принцип індивідуального
психологізму, співвідношення понять “індивід”, “суспільство”, “мова”, розуміння об’єкта мовознавства,
принцип історизму, вчення про змінне значення слова, двочленний характер синтаксису, зміни у мові, звукові
закони та їхня сутність, причини звукових змін, запозичення і фонетичні закони, зміни за аналогією (сс. 199-
213). Так само, як і щодо психологічного напрямку, виклад основних теорій молодограматистів
супроводжується переліком їхніх досягнень і недоліків, що сприяє вдумливому сприйняттю викладеного
матеріалу.
Логіко-граматитичний підхід до тлумачення мовних явищ проаналізовано на прикладі вчення засновника
цього напрямку у мовознавстві Ф.І.Буслаєва, який виходив з розуміння того, що в мові відображається все
життя народу, а отже, існує нерозривний зв’язок між мовою і мисленням, наголошував на системному характері
мови, використовував історичний та описовий методи дослідження, зокрема при вивчені синтаксису російської
мови (сс. 218-221).
Окремо у сьомому розділі розглядаються здобутки Харківської лінгвістичної школи і безпосередньо
вчення О.О.Потебні, філософські витоки його лінгвістичної концепції, розуміння ним співвідношення мови і
мислення, поняття і слова, визначення рушійних факторів розвитку мови, розуміння сутності слова, відмова від
полісемічного характеру слова, розмежування найближчих і найвіддаленіших значень слова, з’ясування
внутрішньої форми слова, вчення про граматичну форму, класифікація частин мови, синтаксичні погляди
(сс. 222-245).
Розділ восьмий “Європейське мовознавство другої половини ХІХ – початку ХХ ст.ст.” містить детальну
характеристику теорій представників Казанської лінгвістичної школи, зокрема І.О.Бодуена де Куртене,
Московської лінгвістичної школи, представленої П.Ф.Фортунатовим, і вчення Ф. де Соссюра. Щодо Казанської
школи, яку презентує І.О.Бодуен де Куртене, то В.Рагавцов вказує, насамперед, на вихідні принципи концепцій
його та його учнів (В.О.Богородицького, М.В.Крушевського та ін.): прагнення до узагальнення й об’єктивності,
виходячи з яких і визначається сутність мови (з урахуванням статичного і динамічного її аспектів і
хронологічного принципу), її системний характер, формуються вчення про фонему, теорія чергування (в межах
якої розглядаються дивергенція і кореляція), генеологічна і морфологічна класифікації мов, висувається
питання про мовні союзи (сс. 249-263).
З тією ж послідовністю розглядається і вчення П.Ф.Фортунатова, в особі якого представлена у посібнику
Московська лінгвістична школа, зокрема його підхід до проблеми мови і мислення, до визначення слова (за
семантичним критерієм), (граматичної) форми слова, граматичних класів слів (повних і часткових, вигуків), до
створення морфологічної класифікації мов, вчення про словосполучення, реконструювання прамови (з
урахуванням діалектів), акцентологічні дослідження цієї прамови (сс. 278-292), а також подається стислий
огляд наукового доробку інших представників цієї школи: О.О.Шахматова та М.М.Покровського (сс. 292-298).
Окремо у восьмому розділі розглядається внесок Ф. де Соссюра у розвиток світової лінгвістичної думки,
а саме: його теорія мовленнєвої дійсності, нове бачення антиномії “мова і мовлення”, вчення про мовний знак,
про синтагматичні й асоціативні відношення, про синхронію і діахронію, мову як систему, розмежування
зовнішньої і внутрішньої лінгвістики (сс. 302-317).
Останній розділ посібника названий автором “Європейське мовознавство ХХ ст.”, що є, на наш погляд,
не зовсім коректним, оскільки він присвячений останнім тенденціям у розвитку не тільки європейського
мовознавства, а й американського. Загалом він розкриває ситуацію, що склалася у кінці ХІХ – на початку ХХ
ст.ст. у мовознавстві разом із початком періоду кризису молодограматизму, обумовленого деякими недоліками,
в першу чергу, вивченням мови відокремлено від життя народу, від процесу користування нею (с. 320). Тому
весь дев’ятий розділ становить аналіз системи різних лінгвістичних концепцій, напрямків як реакції на
молодограматичне вчення, зокрема лінгвістичної школи “Слова і речі” (Р.Мерінгер, Г.Шухард), що займалася
дослідженням семантики у зв’язку з позамовними реаліями, а лексики – з культурою та історією народу, тобто
наукові інтереси якої стосувалися проблем етимології, лексикології та семасіології у контексті історичних і
культурних умов існування речей, назви яких досліджуються (с. 321). Прикладом такого підходу є теорія
змішування мов Г.Шухарда, засновника цієї школи, згідно з якою не існує жодної мови, позбавленої чужих
елементів, запозичених з інших мов (сс. 324-325).
Іншою школою, що виникла внаслідок кризису тих же молодограматичних концепцій, є охрактеризована
у посібнику італійська школа неолінгвістики, презентована вченнями М.Барталі, Дж.Бертоні, Дж.Банфанте,
В.Пізані, котрі заснували ареальну (просторову) лінгвістику (с. 329), ставили собі за мету вийти за межі
граматики у вузькому розумінні і вивчати складний комплекс фактів мови (с. 327), не обмежуватися
дослідженням тільки фонетичних змін і давніх періодів розвитку мови, забуваючи при цьому про сучасний стан
розвитку мов і окремих діалектів, як робили це молодограматисти.
З-поміж інших шкіл і напрямків, що з’являються в той самий період і з тих же причин, що і “Слова і
речі” та школа неолінгвістики, В.Рагавцов розглядає естетичний ідеалізм (засновником якого є Карл Фослер),
який ґрунтувався на критиці позитивізму, на прагненні досліджувати мову не як певне завершене, статичне
явище, а як процес у його розвитку, як “індивідуальну духовну творчість” (сс. 332-336). Також аналізуються
здобутки Петербурзької (Ленінградської) лінгвістичної школи на чолі з Л.В.Щербою, внесок якого полягав у
сприйнятті окремого факта як вияву загальномовних закономірностей, зацікавленості, насамперед, живою Розділ ІХ. Рецензії та анотації

541
мовою, а не письмовими текстами, розмежуванні мовленнєвої дійсності, мовного матеріалу і системи мови,
трактуванні змін у мові як наслідків дії соціальних чинників і змішування елементів різних мов, встановленні
співвідношення між словом і синтагмою, характеристиці мовних категорій і принципів їх виявлення, розробці
теорії двох аспектів граматики (активного і пасивного), теорії фонеми (сс. 338-344).
Окрему увагу приділено Женевській лінгвістичній школі, що сформувалася на основі власних
університетських традицій і цікавилася переважно проблемами мовної системи, знака, синтагми,
індивідуального і соціального у мові й мовленні, діахронії і синхронії, означального і означуваного, мови і
мислення, семасіології, семантики, фразеології, синтаксису, стилістики (Ш.Баллі, А.Сеше, С.В.Карцевський,
А.Фрей, Р.Гадель) (сс. 351-354).
Як суспільне явище мова трактується представниками Французької соціологічної школи: А.Мейє,
Ж.Вандрієсом, Е.Бенвеністом, М.Кайєном, а зміни у мові, як правило, зводяться до трьох процесів, а саме:
спонтанний розвиток, запозичення, зміни мови під впливом екстралінгвістичних чинників, наприклад,
прийняття мови колоністів, мови людей, що вважається особливо престижною, тощо (А.Мейє) (с. 357). Крім
того, представники цієї школи вивчають мовну норму, запроваджують теорію стадіальності мови (Ж.Вандрієс)
(с.358), простежують вияв суб’єктивності у мові, наголошують на необхідності мовної форми для реалізації
думки (Е.Бенвеніст) (с. 360), досліджують проблему білінгвізму (М.Кайєн) (с. 361).
Позитивним є послідовний аналіз структуралізму як одного з найбільш значущих явищ у мовознавстві
ХХ ст., включаючи простеження специфіки чотирьох його різновидів: Празької школи структуралізму (сс. 365-
376), Глоссематики (Копенгагенської школи структуралізму) (сс. 378-388), дескриптивної лінгвістики
(американського дескриптивізму) (сс. 389-404) і Лондонської школи структуралізму (сс. 414-420), а також
пов’язаних зі структурною лінгвістикою досліджень Е.Сепіра у царині етнолінгвістики (сс. 407-413). Вказані
причини виникнення структурної лінгвістики, визначені етапи її розвитку та їх особливості, охарактеризовані
найважливіші методологічні положення структуралізму, зокрема мова як об’єкт лінгвістики, мова як системно-
структурне утворення, пріоритет синхронічного вивчення мови, розмежування мови і мовлення, пошук
докладних, чітких методів лінгвістичного аналізу, визнання синтагматичних і парадигматичних відношень між
одиницями усіх мовних рівнів як універсальних (сс. 362-364). Проте не зовсім коректним, на нашу думку,
постає твердження автора щодо структуралістського характеру генеративної лінгвістики (с. 403), особливо
якщо взяти до уваги подальші, цілком справедливі, міркування В.Рагавцова, що стосуються методів і принципів
дослідження мовних явищ у працях представників породжувальної граматики, протилежних методам і
принципам структурної лінгвістики (сс. 403-404).
Радянське мовознавство представлене в двох періодах свого розвитку: 20-50-х років ХХ ст. у працях
М.Я.Мара (“яфетична теорія”, вчення про стадіальність у розвитку мов) (сс.421-425), І.І.Мещанінова (теорія про
поняттєві категорії, типологічна концепція мов, вчення про частини мови, про види синтаксичного зв’язку)
(сс. 425-429), В.В.Виноградова (систематизація розділів і підрозділів російського мовознавства, теорія мови
художньої літератури, теорія стилю і стилістика, граматичне вчення, сематична класифікація фразеологізмів,
система частин мови і принципи їх класифікації, заснування лінгвістичної історіографії) (сс. 429-433) і 50-90-х
роки у сфері порівняльно-історичного, загального мовознавства, соціальної лінгвістики, славістики, ареальної
лінгвістики, ономасіології, лексикології, фразеології, словотворення, граматики, фонетики, фонології,
контрастивної лінгвістики, психолінгвістики, функціональної лінгвістики, лінгвістики тексту, прикладної
лінгвістики (сс. 433-445).
До рецензованого посібника додається програма, укладена В.Рагавцовим (РагаўцоўВ.І. Гісторыя
мовазнаўства: Праграма для філ. фак. ун-таў па спец. 1-21.05.01 “Беларуская філалогія”. – Магілёў: МДУ імя
А.А.Куляшова, 2005. – 38 с.), якої цілком дотримується автор.
На жаль, чомусь поза увагою В.Рагавцова залишається подальший розвиток генеративістики,
психолінгвістики, лінгвістики тексту не тільки на пострадянському просторі, а й західній Європі та Америці, а
також не згадуються ні теорія референції, ні прагматика, ні формальна семантика, ні теорія засвоєння мови.
Досить побіжно сказано про соціолінгвістику та її витоки, не включені до матеріалів посібника відомості про
герменевтичний напрям розвитку лінгвістики, етапи становлення когнітивізму, теорію мовленнєвих актів.
Загалом навчальний посібник “Історія мовознавства” характеризується творчим підходом до відбору і
упорядкування матеріалів і серйозним рівнем методичного обґрунтування. Усі висловлені зауваження аж ніяк
не знижують загального позитивного враження від рецензованого посібника, що, без сумніву, стане підґрунтям
для свідомого засвоєння студентами курсу “Історія мовознавства”.

Анатолій Загнітко, Оксана Путіліна

Надійшла до редакції 5 травня 2006 року.