Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Ганна Монастирецька — СИНЕРГЕТИЧНИЙ ПІДХІД ДО АНАЛІЗУ МОДАЛЬНОСТІ В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

Стаття присвячена питанням, пов’язаним із трактуванням дійсності мовцями, із типами кваліфікації
дійсності. Наголошено на доречності розмежування типів модальності на основі диференціації різних типів
сприйняття навколишньої дійсності.
Ключові слова: синергетика, модальність, адресант, адресат, типи кваліфікації дійсності.

У наш час актуальним постає дослідження мовної модальності з позицій філософії. Аналіз різних
філософських питань допоможе виявити сутність мовних модальностей, і навпаки – простеження особливостей
вияву модальностей дасть змогу чіткіше окреслити межі таких філософських понять, як істина й реальність, а
встановлення сутності цих феноменів у свою чергу постане ґрунтом для підтвердження чи спростування
концепцій коґнітивної лінгвістики, теорії мовленнєвої діяльності та референційного підходу до вивчення
семантики речення. Крім того, з’ясування специфіки модальності з позицій синергетичного підходу, її вияву в
мовній системі уможливлює модифікацію усталеної граматичної системи із подальшим уникненням
неточностей у метамові лінгвістики.
Так, О.О. Семенець наголошує: «Будь-яка точка зору, будь-яка настанова розуму спроможна дати лише
частину істини, оскільки складна, синтетична, цілісна природа явищ дійсності виявляється різнопланово й
багатоаспектно» [19, с. 6]. Дослідниця робить висновок, що для адекватного опису такого складного феномена,
як, наприклад, мова, необхідно застосовувати кілька методів: філософсько-логічний аналіз доповнюється
лінгвістичним, і навпаки.
Науково цінним міг би стати аналіз мовної модальності, який ґрунтувався б на концепції науковця-
філософа.
Особливо докладний аналіз зв’язків між думкою, словом і реальністю знаходимо у працях філософів-
неопозитивістів, зокрема у монографіях видатного австрійського науковця Л. Вітгенштейна «Tractatus Logico-
Philosophicus» і «Філософських дослідженнях» (1889-1951).
Вчення Л. Вітгенштейна розглядається здебільшого у філософському вимірі (М.С. Козлова,
О.Д. Смирнова, В.А. Лекторський, З.А. Сокулер та ін), іноді здійснювалися дослідження філософсько-
лінгвістичних ідей філософа загалом (Н.П. Гринцер, Е. Оезер та ін.), проте досі не існує праці, яка була б
усеціло присвячена ідеям філософа, що стосуються мовної модальності.
Для того, щоб всебічно й ґрунтовно розглянути мовну модальність, необхідно з’ясувати:
1. Як співвідноситься в ментальності мовця об’єктивне й суб’єктивне
2. Якою постає кваліфікація мовцем дійсності
3. Якою є природа бажання, почування, гіпотези
4. Чи можна вважати намір інтелектуальним зусиллям
5. Яким чином висловлення співвідноситься з реальністю
Необхідно заакцентувати, що мовець може співвідносити своє бачення стану речей із різними типами
дійсності. Для точності наукового дослідження важливо розрізняти ці типи. Тому одним із завдань постає
створення класифікації типів розуміння дійсності.
© Монастирецька Г.В., 2008 Розділ І. ТЕОРІЯ МОВИ

25
Очевидно, що думка продуцента, породжена зовнішнім стимулом, втілюється у слові (в широкому
розумінні поняття слово). Слово адресується реципієнту; отже, для реципієнта воно постає як об’єкт
зовнішнього світу. Видобуваючи значення-думку із почутого слова, інтерпретуючи почуте, слухач / сприймач
перетворюється із реципієнта на продуцентта. Потім процес може повторюванися неодноразово: комуніканти
ніби «жонглюють» думками, матеріалізуючи їх у слові [9, с. 79 ].
Співвідношення між розглядуваними явищами можна проілюструвати діаграмою Вена (Схема 1), де А –
це мова як складник психіки індивідуума, як невід’ємний інструмент мислення і процесу пізнання, В – суб’єкт-
мовець, а С – об’єктивна дійсність, реальний світ.
Схема 1
А – мова як складник психіки індивідуума, як невід’ємний інструмент мислення і процесу пізнання;
В – суб’єкт-мовець;
С – об’єктивна дійсність, реальний світ.

Мислення, в розумінні Л. Вітгенштейна, – не автономна система, що може існувати в соціальному
вакуумі та без зв’язків із зовнішнім світом. Свідомість – частка цілого, нерозривно зв’язана із цим цілим –
світом. Коли ж ми говоримо про внутрішній світ і зовнішній світ, то, звичайно, маємо на увазі не два
різнорідні явища, а елемент (людину) як унікальну частку системи (світу).
Л. Вітгенштейн ставить за мету нейтралізувати опозицію суб’єктивного та об’єктивного, внутрішнього та
зовнішнього. З цього приводу російський філософ В.А. Лекторський зазначає: «Отже, що таке «суб’єктивний
світ»? Для самого Вітгенштейна це пов’язане з питанням про те, що таке значення… Де спосіб перевірки того,
що слово правильно застосоване? Лише в мовній спільноті. Саме внаслідок того, що всі психічні процеси
мають комунікативний характер і опосередковані мовою, нічого «чисто внутрішнього» бути не може…
Вітгенштейн показує, що переживання болю, оскільки воно включене в певну форму життя і в мовну гру (а
людських переживань, не включених у мовні ігри, просто не існує), обов’язково також виражається і зовні: у
вигляді вигуків, певних гримас, рухів і т. ін. (а це вже засоби комунікації). Принципово важливо, що вираження
зовні в цьому випадку (а в інших випадках тим паче) не є чимось зовнішнім для того, що виражається, а в
дійсності являє собою спосіб його осмислення, а тому й спосіб конституювання… Індивід існує «для себе»,
усвідомлює себе лише тому, що він включений у мережу комунікативних зв’язків із іншими, у певну форму
життя» [12, с. 25-27]. Якщо дотримуватись таких міркувань, то стає зрозуміло, що для Л. Вітгенштейна
внутрішній світ – це продукт комунікаційної практики. Підтвердженням тому служить факт, що внутрішнє
мовлення народжується вже на основі зовнішнього: дитина спершу вчиться проговорювати слова і речення
вголос, лише потім оволодіває внутрішнім мовленням. Як аналогію можна навести оволодіння вмінням читати:
неграмотна людина спочатку читає вголос, зупиняється, коли зустрічає труднощі – знаки, яких не знає або не
пам’ятає; образи, генеровані текстом, народжуються після вимови і осмислення звуків. Учня контролює
вчитель (реалізується комунікативний процес), який допомагає уникати помилок і заохочує вивчення значень
символів, їх правильного тлумачення. Тобто до того, як читання стане внутрішнім діалогом з автором книги
(мислення тоді постає як «діалог» із всесвітом, універсумом), навички й уміння відпрацьовуються в процесі
спілкування. Згодом учень читає вголос без вчителя, сам контролює себе, і нарешті навчається читати мовчки.
Він тепер не просто виокремлює символи і згадує їх звукове значення, але й співвідносить слово з образом,
вибудовуючи в своїй уяві цілі світи таких образів, генерованих текстом. Значить, для Л. Вітгенштейна
мислення – це здатність пізнавати світ через комунікацію, причому етапом зародження свідомості слід
вважати введення мови як інформації про світ у пам’ять людини, а експлікація думок, ідей, почуттів і
т. ін. – це вже вторинний процес, котрий постає як виведення цієї інформації для подальшого
обговорення. Хоча, якщо розвивати ідеї Л. Вітгенштейна, то можна дійти й іншого висновку: в людському
баченні світу не існує не лише нічого суто внутрішнього, але й нічого суто зовнішнього: все так чи інакше
забарвлене суб’єктивним сприйняттям; навіть колектив може виступати як суб’єкт сприйняття.
Тоді світ – це середовище існування індивідуума, тобто об’єкт пізнання через мову як засіб
комунікації, що постає для науковця як комплексне явище, картина якого (картина світу) може
вибудовуватися в свідомості завдяки існуванню окремих речень поза сумнівом. Ось що пише
АВС ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 16

26
Л. Вітгенштейн у праці «Про вірогідність» [2, с. 147]: « … є питання, які ми ставимо, й наші сумніви базуються
на тому, що певні речення вивільнені від сумніву, … ніби петлі, на яких рухаються ці питання й сумніви… Тобто
це належить логіці наших наукових досліджень, що певні речі насправді поза сумнівом». Саме ця думка
філософа відкриває безліч цікавих шляхів і можливостей для лінгвіста. Ми маємо справу не завжди із
твердженням «я знаю» як еквівалентом «я не можу помилятися». У реченнях безсумнівних «я знаю» тотожне
«я впевнений». Л. Вітгенштейн констатує: «Можна сказати: «я знаю» виражає заспокійливу вірогідність, а не ту,
яка ще бореться. … я б хотів розглянути цю вірогідність не як щось споріднене з необачністю …, а як форму
життя… Що я повинен показати, так це те, що сумнів не необхідний навіть тоді, коли він можливий. Що
можливість мовної гри не залежить від того, що мають сумнів у всьому, в чому можна мати сумнів…» [2, с.148].
Існування свідомості в реальному світі Л. Вітгенштейн розуміє як комплекс мовних ігр. Таким чином,
мова – гра свідомості і водночас форма і спосіб існування свідомості. Керуючись вченням Л. Вітгенштейна про
мовні ігри, можна зробити спробу порушити традиційний підхід до розмежування речень на речення, що
співвідносяться для мовця з ситуацією, що існує в об’єктивній дійсності, і речення, що співвідносяться з
ситуацією, яка не існує в реальному світі, а лише уявляється мовцем як така, що може або не може існувати.
Це означає, що, можливо, слід протиставляти не реальні та ірреальні події, а події безсумнівні та події, стосовно
яких існують певні сумніви.
При розгляді досліджуваного явища зустрічаються цікаві випадки свідомої підміни оптативної або
гіпотетичної модальності модальністю знання. Наприклад, у мові газети часто зустрічаються спроби автора
подати неемпіричні знання як істину [15, с. 90]. В таких ситуаціях комунікант-продуцент у першу чергу прагне
нав’язати комунікантам-реципієнтам хибну систему знань. Звичайно, можна було б спробувати видобувати
інформацію про справжню систему поглядів і переконань мовця, а можна навпаки зануритися у відтворення
«світу омани» – це стало б аналогом фантазійному світу художньої літератури, в якому, щоправда, інша
реальність не нав’язується як заміна справжнього «зовнішнього світу», а пропонується як засіб отримання
естетичного задоволення.
Важливо, що тлумачення мови як гри не суперечить тлумаченню мови як знаряддя [3, с.237]: «Мова є
знаряддям. Її поняття є знаряддям. Може, хтось думає, що немає великої різниці, які поняття ми застосовуємо.
Як, зрештою, у фізиці можна застосувати фути й дюйми з таким самим успіхом, що й метри та сантиметри…
Але й це неправда, якщо, наприклад, у котрійсь системі мір обрахунки вимагають більше часу й зусиль, ніж ми
можемо собі дозволити». Дійсно, мова (в широкому розумінні) постає як найпотужніше «знаряддя» комунікації
(але не єдине!) і унікальне «знаряддя» мислення. Можна передбачити питання: «Хіба не може людина мислити
лише образами, картинами?». Відповідь неоднозначна: образне мислення існує, але воно не достатньо
абстраговане від конкретних фактів, тому не може задовольнити потреби людини в усіх галузях її діяльності –
науці, офіційно-діловому дискурсі тощо. Крім того, мислення «картинами» властиве й тваринам; оперування ж
думкою, втіленою в слові, – це властивість, що притаманна лише людям.
Які функції слова характеризують мову-гру? Філософ наголошує, що про функцію слід говорити в
контексті; функція слова – його роль, його вияв у описі певної ситуації [3, с.236]. Слово функціонує в оточенні
інших слів – сказаних або ж передбачуваних. Воно подібне шаховій фігурі: гра відбувається за наявності інших
фігур (по суті, навіть односкладне непоширене речення передбачає екзистенційну зв’язку є, було, буде тощо).
Слід зважити на те, що «… мати якийсь погляд є станом… Але переконання не є мисленням» [3, с.238].
Однак, це твердження не означає, що і речення на позначення станів не несуть інформації: вираження своїх
почуттів у слові саме по собі вже є інтелектуальним зусиллям [13, с.157].
Розгляд специфіки речень на позначення стану переводить фокус уваги в нову площину – в сферу, у якій
аналізується зв’язок висловлення з реальним станом речей, відображеним у внутрішньому світі людини.
Висловлення (а значить, і відповідні речення) можуть 1) означати те, що лежить поза сумнівом («заспокійлива
вірогідність»); 2) бути вивідними із речень «заспокійливої вірогідності»; 3) передавати інформацію про стан
людини – тут перш за все доречний аналіз за параметрами «внутрішнього світу»: актуалізуються пріоритети
мовця, його морально-етичні знання, система смаків, уподобань, переконань та досвід – тобто світогляд мовця.
Ця класифікація висловлень співвідноситься із відповідною спрощеною системою реченнєвих модальностей:
перші два типи корелюють із індикативом, а третій тип корелює з усіма іншими способами. Слід наголосити,
що ця система, реалізуючись у дискурсі, втілюється через конкретний, індивідуальний світогляд, тому в разі
такої реалізації речення поза сумнівом треба розглядати як речення поза сумнівом для конкретного автора (те,
що для однієї особи очевидне, незаперечне або аксіоматичне, для іншої особи може бути сумнівним,
гіпотетичним, фантастичним). Подібний принцип класифікації є основою традиційного лінгвістичного
тлумачення системи модальностей.
Доречним видається застосування іншого способу диференціації модальностей. Для конкретнішої,
чіткішої та повнішої презентації матеріалу слід враховувати типи кваліфікації дійсності в мовленні. Нижче
подано ті типи мовної кваліфікації дійсності, які було встановлено при дослідженні модальності на матеріалах
українськомовних джерел.
1. Перший тип кваліфікації пов’язаний із дійсністю, яка стає об’єктом первинної перцепції мовця; це
розуміння реальності постає підґрунтям для виникнення першої сигнальної системи (тут можна назвати ті
параметри, які відповідають різним органам відчуття: візуальна дійсність, тактильна, часо-просторова тощо). Розділ І. ТЕОРІЯ МОВИ

27
До речень, що відповідають такому типу розуміння дійсності, належать речення індикативної модальності: На
вулиці було темно. Ніч прохолодна. Я пишу тобі листа (Розм.).
2. Світ можливостей, потенцій – те, що не відбувається / навряд чи відбувається в дійсності першого
типу, але мислиться як можливе (таке, що не суперечить законам фізики, логіки тощо). До речень, що
відповідають розглядуваному типу розуміння дійсності належать речення не-індикативної модальності: – Щоб
ти показав, де саме залягає оте крихке кам’яне угол’є, – втрутився Головатий (Павло Байдебура). Дзвінка
ніколи б не одягла міні-спідничку (Любко Дереш). У межах цього типу розуміння реальності може
вибудовуватися окрема комплексна, різноаспектна ієрархія цінностей (більша / менша вірогідність, більша /
менша доречність, більша / менша необхідність тощо): А найкраще було б відписати Хмельницькому, коли хоче
солі, то хай споряджує вози і приїздить сюди, на Тор (Павло Байдебура).
3. Третій тип, як і перший, корелює з індикативною модальністю; його специфіка полягає в тому, що при
подібній кваліфікації дійсність є вторинною – витворюваною автором-креатором (митцем або фантазером,
свідомо або не свідомо). Показовий приклад подібної кваліфікації реальності знаходимо в творі Л. Дереша
«Поклоніння ящірці»:
– Тут навіть тварини говорять. Пра’, Василь?
Кіт Василь зі всією зневагою відірвав погляд від вікна і повільно перевів його з Мішки на мене.
Несподівано він промовив тихим тенором:
– Бодя… чи як тебе там… Володя…
– Михайло, – підказав наркоман.
– Михайло! – промовив кіт зневажливо. Ще раз із презирством подивився на Мішку, а потім сказав мені:
– Не сприймай його всерйоз. Він же наркоман.
З одного боку, події, зображені автором, відбуваються в містичному місці, майже в іншому вимірі – в
Гіацинтовому домі, там, де «простір … витоншав за останні роки»; з іншого боку, про «витоншення простору»
розповідає персонаж, який знаходиться в стані наркотичного сп’яніння, отже, тип реальності, змальований
автором, принципово різниться від тієї дійсності, яку сприймає людина у повсякденному житті (існування
цього світу суперечить законам логіки, які діють у світі первинного сприйняття).
4. Четвертий тип потрактовування реальності – світ потенцій (можливого / не можливого,
передбачуваного / непередбачуваного, доречного / недоречного тощо) у світі, ґенерованому фантазією автора-
креатора. Тут також існує широкий діапазон значеннєвих відтінків та аксіологічна градація. Вказівка на
можливу дію в фантазійному світі часто вживається в ліричних творах: Я міг би гнати тепле стадо – / мене б
життя кудись несло, / або пізнав би легко й радо / просте корисне ремесло. // І так лічив би добрі днини, / а
дзигарі з високих веж / мене хвалили б щогодини: / «Ти мудро й праведно живеш, / якщо живеш, якщо живеш»
(Ю. Андрухович).
Якщо керуватися поділом речень на основі їх відношення до внутрішнього / зовнішнього світу, то
необхідно визнати недосконалість усталеного поділу на речення реальної / ірреальної модальності. Звісно,
сумнів в існуванні фактів матеріального світу не є обов’язковим, але від цього він не перестає бути можливим:
за умови скептичного ставлення до емпіричного знання про світ єдиними вірогідними явищами стають почуття,
емоції, внутрішні стани [2, с. 143].
Отже, зв’язок філософії Л. Вітгенштейна з мовою відкриває шлях до активного впровадження нового
системного підходу не лише в лінгвістиці, але й у теорії літератури, психології та інших ґалузях гуманітарного
знання. Наприклад, О.О. Семенець, аналізуючи творчість Є. Маланюка, робить спостереження щодо ідіолекту
письменника, спираючись на екстралінгвістичний чинник (філософське поняття) – модальність ментальної
сфери автора [19, с. 17]. Звісно, при такому підході так чи інакше в дослідження включаються й мовні
модальності: логічна деонтична модальність реалізується в мовній імперативній модальності тощо.
Систематизуючи висновки міркувань Л. Вітгенштейна у вигляді афористичних тез, Е. Оезер зазначає:
першим (і, певно, базисним) є положення філософа про те, що «Філософське «Я» – не межа, а частина світу»
[16, с.84]. Це положення нейтралізує опозицію об’єктивного та суб’єктивного, тобто дає можливість уникати
хибного визначення мовних категорій при розгляді мови як гри, що стала способом мислення.
Крім того, концепція мови, запропонована Л. Вітгенштейном, дозволяє розширити матеріал для
дослідження зв’язків між мовною та логічною модальністю. Наприклад, на ґрунті вітгенштейнівських ідей
можна опрацьовувати ідеї, пов’язані з транспозицією модальностей, та розглядати випадки свідомої підміни
однієї модальності іншою (вживання модальності знання замість гіпотетичної модальності у публіцистичних
текстах тощо).
Вчення Л. Вітгенштейна служить доведенням можливості впровадження досконалого методу
синтезування методів різних гуманітарних наук для створення цілісного й всеохоплюючого бачення
різноманітних проблем, для отримання відповідей на актуальні наукові питання. Водночас теорія цього
австрійського філософа сама по собі постає плідним ґрунтом для подальших філософсько-лінгвістичних
пошуків.
ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 16

28
Література
1. Арутюнова Н.Т. Логический анализ языка: Противоречивость и аномальность текста /
Отв. ред. Н.Т. Арутюнова. – М.: Наука, 1990. – 280 с.
2. Белобратов А.В. Музиль и Витгенштейн, или Литература и философия // Вопросы философии. – 1998. –
№ 5. – С.113-119.
3. Витгенштейн Л. О достоверности // Вопросы философии. – 1984. – № 8. – С.142-149.
4. Вітгенштайн Л. Tractatus Logico-Philosophicus; Філософські дослідження. – К.: Основи, 1995. – 311 с.
5. Воронкова В.Г. Філософія: Навчальний посібник. – К.: Професіонал, 2004. – 464 с.
6. Горский Д.П. Краткий словарь по логике. – М.: Просвещение, 1991. – 208 с.
7. Григор’єв В.Й. Філософія: Навчальний посібник. – Київ: Центр навчальної літератури, 2004. – 248 с.
8. Гринцер Н.П. Языковое учение Платона в контексте идей Витгенштейна // Вопросы философии. –
1998. – № 5. – С.98-105.
9. Грязнов А.Ф. Л. Витгенштейн и некоторые современные проблемы философии психологии // Вопросы
философии. – 1998. – № 5. – С. 75-79.
10. Гумбольдт В. О различии строения человеческих языков и его влиянии на духовное развитие
человеческого рода (Извлечения) / Звегинцев В.А. История языкознания ХIХ и ХХ веков в очерках и
извлечениях. Ч.1. – М.: Мин-во просвещения РСФСР, 1960. – С.68-86.
11. Кампиц П. Хайдеггер и Витгенштейн: критика метафизики – критика техники – этика // Вопросы
философии. – 1998. – № 5. – С.49-55.
12. Козлова М.С. Витгенштейн: особый подход к философии (к проблеме бессмысленности
философских фраз) // Вопросы философии. – 1998. – № 5. – С.42-48
13. Лекторский В.А. Л. Витгенштейн и некоторые традиции отечественной мысли // Вопросы
философии. – 1998. – № 5. – С.23-28.
14. Литвинский В.М. Л. Витгенштейн. Философские работы … // Вопросы философии. – 1995. – № 11. –
С.154-158.
15. Матвеев А.А. Модальность знания как модальность логического типа // Филологические науки. –
2002. – № 2. – С.89-97.
16. Оезер Э. Мозг, язык и мир. Формализм против натурализма в «Логико-философском трактате»
Л. Витгенштейна // Вопросы философии. – 1998. – № 5. – С. 80-84.
17. Позитивизм и наука: Сб. статей / Отв. ред. Д.П. Горский, Б.С. Грязнов. – М.: Наука, 1975. – 248 с.
18. Руднев В.П. Витгенштейн и ХХ век // Вопросы философии. – 1998. – № 5. – С.37-41.
19. Семенець О.О. Синергетика поетичного слова. – Кіровоград: Імекс ЛТД, 2004. – 338 с.
20. Смирнова Е.Д. Логика и «строительные леса» мира. Необычный мир «Трактата» Л. Витгенштейна //
Вопросы философии. – 1998. – № 5. – С.62-67.
21. Сокулер З.А. «Жизнь и мир суть одно»: философия, логика и этика в «Логико-философском
трактате» // Вопросы философии. – 1998. – №5. – С.68-74.
22. Спиркин А.Г. Философия: Учебник. – 2-е изд. – Гардарики, 2004. – 736 с.
23. Федяева Т.А. Людвиг Витгенштейн и Карл Краус // Вопросы философии. – 1998. – № 5. – С.106-112.
24. Халлер Р. Витгенштейн и модерн // Вопросы философии. – 1998. – №5. – С.29-36.
25. Шинкарук В. Проблема модальності в сучасній українській мові // Мовознавство: Доповіді та
повідомлення IV Міжнародного конгресу україністів / Відп. ред. В. Німчук. – К.: Пульсари, 2002. – 420 с.
26. Юрченко В.С. Очерк по философии грамматики. – Саратов: ИСПИ, 1995. – 70 с.
27. Culicover Peter W. Syntax. – NY, S. Francisco, London: Academic press, 1976. – 317 p.

The article is devoted to questions related with interpretation of reality by speaker, with the types of qualification
of reality. It is marked that differentiating of types of modality on the basis of differentiation of diverse types of
perception of surrounding reality is the correct one.
Keywords: synergetics, modality, speaker, addressee, types of qualification of reality.
Надійшла до редакції 3 липня 2007 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.