Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Микола Сидорук — КОНЦЕПТИ ‘ДУША’ І ‘ДУХ’ В УКРАЇНСЬКІЙ МОВНІЙ КАРТИНІ СВІТУ

У статті розглянуто два концепти ‘дух’ і ‘душа’. Оскільки в сучасній лінгвістиці, а зокрема
лексикографії, вони представлені як синоніми, то ця робота намагається з’ясувати можливості виникнення
цих концептів, їх вербального вираження та реалізації в українській мовній картині світу.
Ключові слова: концепт, дух, душа.

Актуальність статті зумовлена стрімким і великим інтересом за останні декілька років до вивчення
одного з базових концептів будь-якої мови, а саме поняття ‘душа’. Дослідження мовної картини світу ведеться
в основному у двох напрямках. З одного боку, на підставі семантичного аналізу лексики певної мови
здійснюється реконструкція цілісної системи уявлень, відображеної в цій мові, безвідносно до того, чи є вона
специфічною для цієї мови або універсальною, що відображає ‘наївний’ погляд на світ на противагу
‘науковому’. З іншого боку, досліджуються окремі характерні для цієї мови концепти, що є “ключовими” для
цієї культури і такими, що не містять характерних компонентів значення при перекладі. В останні роки у
вітчизняній семантиці розвивається напрямок, що інтегрує обидва підходи; його метою є відтворення
української мовної картини світу на підставі комплексного аналізу лінгвоспецифічних концептів української
мови в міжкультурній перспективі (роботи І.О. Голубовської, М.В. Скаб, Т. Вільчицької, А. Сніжко,
В. Шевелюр та ін.).
Мета нашої роботи полягає у з’ясуванні природи виникнення та паралельного функціонування у мові
лексем, феноменів і понять ‘дух’ і ‘душа’.
Досягнення поставленої мети здійснюється шляхом розв’язання таких завдань: 1) проаналізувати
етимологічні розвідки і накреслити характеристику існування в українській мовній картині світу концептів
‘дух’ і ‘душа’; 2) на основі прикладів, вилучених з творів художньої літератури з’ясувати розбіжності між
досліджуваними концептами; 3) зіставити представлення цих концептів у релігійній та філософській думці та
навести власну гіпотезу походження в українській мові слів дух і душа.
Відомо, що теологія чітко розрізняє в людині тіло, душу та дух. Біблія оповідає про те, що коли дихання
Бога ввійшло в людину, воно зробилося в ній духом, а коли дух почав взаємодіяти з тілом, з’явилася душа
(Книга буття, розд.2, в.7). Саме дух є тією частиною людини, за допомогою якої вона спілкується з Богом. Але
людей мало хвилювали догматичні тонкощі: функцію молитви, спілкування з Богом вони передавали душі.
© Сидорук М.М., 2008 Розділ І. ТЕОРІЯ МОВИ

33
“Характерно, що поняття душі в християнській традиції нерозривно пов’язане з поняттям ‘живе’: “жива
душа”, “дух життя”, “давати духу” = “давати життя”, “живим духом”, “душа болить”, “душа горить”,
“душа перевернулася”, “відводити душу”, “надривати душу” тощо. Спостерігається дистрибуція лексем,
феноменів і понять ‘душа’ і ‘дух’” [Буянова Л.Ю. 1998, с. 7].
Дух – переклад слів, які зустрічаються як в античній філософії, так і у Біблії, а саме “spіrіtus” (лат.) і
“pneuma” (грец.), що означає “повітря, що рухається”, “подув”, “подих” (як носій життя); душа як сутність, що
може тимчасово або назавжди залишити тіло, привид, саме життя (Ґете: “Тому що життя – це любов, а життя
життя – дух”), сутність Бога: “Бог є дух”, сама внутрішня сутність землі або світу, дух землі, світовий дух,
ідейний зміст творів мистецтва.
Уживане сьогодні філософське поняття духу як протилежного природі склалося в період романтики й
ідеалізму, а особливо в Гегеля (“Дух виявляється як велетенський знак інтеграла, що з’єднує небо і землю, добро
і зло”). Дух не є супротивником душі, як вважає Клагес, хоча душа (як поняття життєвої енергії людини) є носієм
духу, що підточує її сили. Але разом з тим дух зберігає і захищає життя, піднімає, удосконалює (“одухотворяє”)
тілесну діяльність.
“Дух виступає в трьох формах буття: як дух окремого індивіда (особистий дух), як загальний дух
(об’єктивний дух) і як об’єктивований дух (сукупність завершених витворів духу). Особистий дух стає самим
собою завдяки вростанню індивіда в область об’єктивного духу, у духовну сферу, культуру, яку він знаходить і
яку може (частково) засвоїти за допомогою виховання й освіти. Це вростання є його становленням людиною,
оскільки під людиною розуміється жива істота, що відрізняється своєю духовністю, тобто своїм вільним
існуванням. Як носієм особистого духу є психічний склад окремого індивіда, так носієм об’єктивного духу є
якась спільнота (група, народ, група народів).
В об’єктивованому духові – у творах науки і мистецтва – ми знову пізнаємо живий дух, що їх створив, він
говорить з нами через ці твори, оскільки і поки ми (як особистості) можемо брати в них участь” [ФЕС 1997,
с. 146-147].
Характерно, що концепти ‘душа’ і ‘дух’, що є в українській мові ізомотивованими, однокореневими, за
цим простежується їхня понятійна, значеннєва, емоційно-образна ізоморфність і синментальність, а іноді і
тотожність, генетично починаються з різних коренів у грецькій і латинській мовах: дух – pneuma, душа – psyche
(у грец.); дух – spіrіtus, душа – anіma (у лат.). Історичні долі цих феноменів у мові і філософії, природно,
виявилися не зовсім ідентичними в самих грецькій і латинській мовах.
Звідки ж і як з’явилися в мові ці слова і що вони означають? Деякі вчені вважають, що дух і душа мають
спільний корінь – індоєвропейське *dhu або *dheu, яке означає взагалі рухливість, потім віяння, звідки пішли
такі наші слова: дути, дим, дихання, також латинське fumus і грецьке thumуs. Зрозуміло, що основний стовбур –
один, але тільки слово дух зберегло в собі те значення, яке є в корені: матеріальне значення віяння та дихання.
По-слов’янськи ‘дух’ означав просто рух повітря: “Духом бурхливим (тобто сильним вітром) розтрощили
кораблі Фарисійські” (Псал. 47-ий). ‘Дух’ ще й тепер означає – пара, випар. ‘Дух’ означає також – запах. І зараз
кажуть “затамовувати, затаювати, затаїти дух”, і з цим значенням ‘дух’ або ‘дихання’ служить синонімом
‘життя’, ‘життєвої сили’: “віддати (випустити) дух (духа)”; “пуститися духу” означає ‘померти’. Таким
чином, слово дух містило в собі первісне, матеріальне значення – значення самого кореня; слову ж душа цей ряд
матеріальних значень не притаманний; не можна сказати: “перевести душу”, ”випустити душу” і т. ін. З цього
можна зробити висновок, що природа появи цих двох концептів різна.
Прослідкуємо появу слова дух за допомогою однієї з гіпотез, яку запропонував М. Гершензон у статті
“Дух і душа” [Гершензон 2000]. “Корінь *dhu, принесений з прабатьківщини, був у руках народу як глина;
народ ліпив із цього кореня різноманітні слова, дивлячись на свої потреби, – ліпив з повною свободою майстра.
Він перероблював корінь, додавав до нього інші речовини та сплави зі свого звукового матеріалу, вимірювяв
довжину слів, визначав наголошені голосні. Він обробляв кожне своє створіння з великою практичністю та
крайньою економією сил, так що в жодному з них немає ніякого надлишку або втрати, будь-якої випадкової
нерівності, а все до найменшої риси геніально обдумане, по-діловому і точно” [Гершензон 2000, с. 240]. Народ
виліпив із *dhu “дути”, й “дим”, “дохнути” й “дихання”, “дух” та “удушення”, а також всі їхні похідні, до
яких відносяться і “духота”, “духовний”, “подих” тощо.
Спочатку ‘дух’ означав лише віяння, тобто рухливу хвилю повітря, але, вірогідно, що порівняно рано в
колі цього загального смислу виокремився більш вузький та спеціальний смисл – повітряної хвилі, яка
виходить з вуст людини. Таким чином, утворилися два споріднені, але різні значення слова дух: віяння та
дихання.
“Цей особливий вид повітряного струменя – дихання – зосереджував на собі незрівнянно більш пильну
увагу, ніж інші види віяння; та, звісно, дуже рано було помічено, що дихання незмінно притаманне будь-якому
живому створінню протягом усього життя, і, навпаки, зі смертю зникає, – що, отже, дихання – не випадкова, а
необхідна ознака життя. Звідси первісна людина звісно зробила висновок: життя і є дихання. Ця ідея відразу ж
знайшла місце в мові (“випустити духа” в значенні ‘померти’). Пізніше слово дихання було навіть прирівняне
до слова твар, тобто живе створіння” [Гершензон 2000, с. 241-242].
Хоча, за М. Гершензоном, ‘дух’ як сила універсальний, він не має такого багатства образів, такого
смислового навантаження, як концепт ‘душа’, одне з пояснень якого – внутрішній світ людини. Як термін, який ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 16

34
означає рух, слово дух на вершині свого розвитку набуло значення абсолютного руху, вільного від будь-яких
форм. У цьому смислі ‘дух’ є універсальним та стоїть над особистістю; він одночасно перебуває і в цілісному
складі всесвіту і в окремому створінні. ‘Дух’ – поняття пантеїстичне, як ‘енергія’ сучасної фізики. Дух не може
міститися в особистості на противагу душі, яка є так званим “інструментом” для здійснення життя людини, але
вона лише на перший погляд має чітку локалізацію. Існуючи начебто на певному місці всередині людини, душа
не сидить на місці. Їй притаманні широкі можливості переміщення у просторі (що закріплено в образному
мисленні) і не лише після смерті тіла (порівняйте, наприклад, “політ душі”). Дух же тільки діє в особистості та
з неї, як запах вина – у цій бочці, як світова енергія – у цьому водоспаді, або життя – у цьому метеликові, не
зникаючи зі всього іншого.
“Досягнувши граничної абстрактності, слово дух було врешті-решт застосоване для позначення людської
психіки. Тут воно утворило дві групи слів та виразів: “духовний голод”, “духовний вірш”, “духовенство” та “не
вистачає духу”, “зібратися з духом”, “занепадати духом”, “бути в дусі”, не “в дусі” тощо” [Гершензон 2000,
с. 245-246].
“Тепер зрозуміло, що слово душа могло виникнути лише після того, як слово дух завершило шлях свого
розвитку”, – пише М. Гершензон ([Гершензон 2000, с. 246]). Слово, можливо, і так, але поняття та усвідомлення
душі з’явилося набагато раніше. Така ситуація існує не лише в мовах слов’янських народів, а й у тих, де не було
слова на позначення поняття, яке зараз іменують як ‘душа’. “Слово дух у його останньому, абстрагованому,
смислі було застосоване до внутрішнього стану окремої людської особистості – і тут виявилося недостатнім”
[Гершензон 2000, с. 246]. Очевидно, слово дух виявилося недостатнім через свою надмірність та
універсальність. Можливо, до того часу, коли воно набуло свого абстрагованого смислу, окрема особистість
уже чітко усвідомила замкненість свого внутрішнього життя, відчула себе самостійною організацією в цілісній
будові світу. Особистість рухається особливим механізмом. “Та, вже зовсім без-образна, розсіяна енергія, що
наповнює весь світ, яка тепер називалася словом дух, в особистості мовби щільнішає і сприймається відчуттям
як внутрішнє ядро людини, якому притаманна більша оформленість, аніж духу. Цю замкненість та конкретність
виключало слово дух. Потрібно було створити нове слово, яке б описувало якраз ці дві особливості
індивідуальної психіки. У слові дух особистість відчувала себе космічно-розсіяною, позбавленою своєрідності;
їй було холодно в слові дух, – хотілося навпаки завжди усвідомлювати себе як нероздільну та самоправну
єдність. Тому нове слово було створене зі старого слова дух шляхом перероблення його. Найважливіше було
зберегти корінь, *dhu, щоб за заповітом родоначальника і в новій подобі означати рух” [Гершензон 2000, с. 246-
247].
Але, попри все вищесказане, ‘дух’ і ‘душа’ мають різні прояви походження: ‘дух’ – ‘дихання’, повітряна
основа, ‘душа’ – не повітряна основа (один із виявів походження душі є поняття ‘вода’, номінативно ‘повітря’ є
вторинне поняття відносно ‘води’; ‘душа’ також відноситься до ‘повітря’, але знаходячись у іншій формі
(порівняйте, наприклад, коловорот води в природі); людина, найвірогідніше спочатку побачила та осмислила як
поняття воду, а вже потім повітря). Пригадаємо, що для розвитку будь-чого чи будь-кого потрібні тепло та
волога, для запліднення – рідина, саме вона дає життя. Знаходячись у лоні матері, дитина оточена водою, плід
ще самостійно не дихає (бо у нього спільний з матір’ю організм, всі корисні речовини отримуються через
пуповину), але серце працює, хоча легені ще не дієздатні. Вже на цій стадії майбутньому малюкові притаманні
певні людські якості: відчуття, сприйняття, реагування та пам’ять, – і все це називається внутрішнім світом (так
званою душею). Це підтверджує одне зі значень слова душа, яке з таким самим визначенням занотоване у
“Словнику української мови” [СУМ 1971]. Ось чому вчені-психологи рекомендують ще до народження дитини
формувати її внутрішній світ (бо в неї вже є душа): розмовляти з нею, читати казки, слухати відповідну музику,
– дитина вже “живе”, хоча й самостійно не дихає (порівняйте ‘дихання’ і ‘дух’). Вода досконаліша за повітря.
Людина на 63 – 68% складається з води. Ось чому, фактично народившись у воді (вийти, так би мовити, з води),
дитина в перші дні “життя на повітрі” вільно, без будь-яких наслідків для здоров’я, може перебувати у воді
(зокрема, під водою).
Яскравим доказом “мерехтіння” смислу ‘вода’ через концепт ‘душа’ є епітети української мови (які ми
знайшли в “Словнику епітетів української мови” [СЕУМ 1998], що, побутуючи разом із концептом ‘душа’,
“ідейно” відповідають водній стихії: “1) епітети на позначення позитивних якостей душі – велика, велична,
відкрита, глибока, прозора, переповнена, пряма, тепла, чиста, широка, яскрава, ясна; 2) епітети на позначення
негативних якостей душі – кипляча, брудно-тала, баламутна, безслізна, брудна, гірка, гнила, мертва,
напівмертва, нечиста, розпливчаста, холодна” [СЕУМ 1998, с. 121]. „А хто від правди ступить на півметра, –
душа у нього сіра й напівмертва” (Л. Костенко); „Старий камінь край села теж бажав заслатися зеленим
мхом. Так робив він впродовж сотень років, і мох захищав йому холодну душу від сонця” (В. Підмогильний).
Наведемо ще й інші приклади (з мови художніх творів), у яких не тільки епітети, але й слова на
позначення стану дії засвідчують реляцію з поняттям ‘вода’: “Не криком нежданого горя виливається її люта
туга… – вона гірким полином напуває її душу і серце…” (П. Мирний); “Може б ти новий лейбик надів, бо
старий чисто розлізся? (Дістала святочну одежу). Закропи душу ягідками…” (М. Коцюбинський); “І на
хвилях бурхливих їх душ… попадав він… у безодню зневіри” (І. Франко); “Як схопила колька, то мало душа не
втекла з тіла” (М. Коцюбинський). Слова втікати і витікати мають спорідненість у кореневій структурі, а
отже, відносяться до дійових проявів смислу ‘вода’. “Їй (весні) спурхнуло щось усмішками – й потонуло у Розділ І. ТЕОРІЯ МОВИ

35
душі…” (П. Тичина); “Моя душа подібна була до амфори, і я обережно ходив, щоб не розплескати своєї
радості” (В. Сосюра); “Вони взялись за руки і дивились собі в очі так глибоко, у саме дно душі”
(А. Чайковський); “Чи слів таких ще люди не зложили, Щоб розказати, як у душі кипить?” (Б. Грінченко);
“Добра їхніх душ глибоченні потоки” (П. Воронько); “Чи не така і ти, душа поета, Як море це в час бурі й
тишини?” (В. Сосюра); “У душі моїй – Шторми, і грізні прибої, І тривога, Мов хмара, грозова…”
(В. Симоненко); “Може, він (хміль) її (грушу) зачарував І до краплі випив щедру душу?” (П. Воронько);
“Хтось на клавіші душу тривожну виливає сльозами вночі” (В. Сосюра); (Як бачимо, без води порушується
звичайне існування душі). Отже, такі поняття, як ‘каламуть’, ‘глибина’, ‘дно’, ‘потоки’, ‘шторми’, ‘прибої’,
‘хмари’, ‘море’, ‘крапля’, процеси – тонути, розплескати, кипіти, вилити, захлюпнути, текти – так чи інакше
мають відношення до ‘води’, і це засвідчує безпосередній зв’язок типу ДУША↔ВОДА.
Один давній мислитель таким чином визначав відношення ‘духу’ до ‘душі’: дух є Бог, душу ж Бог
створив. Автор Палеї XIV сторіччя заперечує думку про те, що буцімто ‘душа’ походить “від єства божого”,
тобто субстанціонально тотожна Йому: “Аще оубо бы отъ существа Божия была душа, то всемъ бы одинака
была; но се оубо видимъ разньство, яко во иномъ мудра, во иномъ же есть буя, въ друземъ же размыслива, и
нравомъ обдержащися на злое клонится, иная же на благое, иная же правду хвалящи и добрыя нравы любящи;
Божие же существо не разделяется, не применяется”. Щодо небожественного, тобто абстрактного, походження
‘душі’ автор таки має рацію, і яскравим підтвердженням цієї думки є текст Біблії.
У Першій книзі Мойсеєвій (Буття) говориться, що на початку Бог створив небо та землю. “А земля була
пуста та порожня, і темрява була над безоднею, і Дух Божий ширяв над поверхнею води” [Біблія 1990, с. 7].
Звернемо увагу на те, що, створивши на початку землю, пусту та порожню, Бог не створював воду. Тоді звідки
ж з’явилася вода, над якою вже “ширяв” Дух Божий (природа якого теж невідома), залишається загадкою. Далі
Біблія розповідає: “І сказав бог: “Нехай станеться твердь посеред води, і нехай відділяє вона між водою й
водою”. І бог твердь учинив, відділив воду, що під твердю вона, і воду, що над твердю вона. І сталося так. І
назвав Бог твердь: “Небо”. І був вечір, і був ранок – день другий. І сказав Бог: “Нехай збереться вода з-попід
неба до місця одного, і нехай суходіл стане видний”. І сталося так. І назвав Бог суходіл: “Земля”, а місце
зібрання води назвав: “Море”. І Бог побачив, що воно добре. І сказав бог: “Нехай вода вироїть дрібні істоти,
душу живу, і птаство, що літає над землею під небесною твердю”. І створив Бог риби великі. І всяку душу живу
плазуючу, що її вода вироїла за їх родом, і всяку пташину крилату за родом її… І сказав Бог: “Нехай видасть
земля живу душу за родом її, худобу й плазуюче, і земну звірину за родом її”. І сталося так” [Біблія 1990, с. 7-
8]. Тут бачимо, що вода і земля “вироїли” живих душ, з яких потім Бог створив риб, плазунів, птахів та тварин.
В оповіданні про створення людини розповідається наступне: “І сказав Бог: “Створімо людину за образом
Нашим, за подобою Нашою, і хай панують над птаством небесним, і над худобою, і над усею землею, і над усім
плазуючим, що плазує по землі”. І Бог на Свій образ людину створив, на образ Божий її Він створив, як
чоловіка та жінку створив їх” [Біблія 1990, с. 8]. Як бачимо, створив Бог людину, маючи вже певний досвід
щодо створення речей та істот, але матеріалів (а точніше стихій), які б послужили йому для роботи на той час,
існувало лише два: вода і земля. Ймовірно, що земля послужила для створення тіла, вода – душі, яка існує в
людині у вигляді крові.
Щодо походження самого слова душа, то тут можна навести ще кілька гіпотез. По-перше, знаючи (і це
вже доведено в лінгвістиці) про те, що слова, які закінчуються на голосний звук, виникли раніше за слова на
приголосний (мама → мамш), можна уявити, що слово душа (ду-ша) з’явилося раніше, ніж слово дух (духш), і є
результатом предикативного акту. По-друге, беручи до уваги спільний (подібний) корінь *dhu, з якого
утворилися ці слова, можна говорити про їх паралельний розвиток:
1) *dhu → *duh – дух;
2) *dhu → [+ одзвінчення] → [+ палаталізація] → *džu → *duž/š + а → duš-а – душа;
3) *dhu → дути (корінь залишився незмінним)1.
Отже, маючи один і той же корінь зі словом дух, концепт ‘душа’ все ж таки відрізняється за
походженням та функціонуванням від концепту ‘дух’.
Все вищесказане дозволяє зробити певні висновки.
Досліджуючи природу виникнення та історію існування у мовній картині світу таких двох лексем,
феноменів і понять, як ‘дух’ і ‘душа’, можна зауважити, що у свідомості мовця дух – вічний, душа – безсмертна,
бо вона народжується разом з особистістю. Дух не підвладний долі; він – чиста активність; життя ж душі є
закономірна послідовність часток певної, індивідуальної долі. Тому буття духу є зовсім недоступне для
пізнання, між тим як майбутнє індивідуальної душі народ мислить раціонально, як послідовність причин та
наслідків. Архаїчні уявлення про душу зазнали значного впливу від християнства, разом з тим, і елементи
християнського віровчення ввійшли в традиційну свідомість у досить зміненому вигляді: перероблені
відповідно до міфологічної картини світу, вони органічно вписалися в неї. Якщо християнське вчення виділяє
тіло, душу і дух, то більш давні уявлення про душу виходять із протиставлення тіла і душі. У народній мові і

1 Спираємося на міркування, висловлені в усній формі проф. М.О. Луценком. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 16

36
розумінні дух і душа зазвичай не протиставляються одне одному, найчастіше вони не розрізняються або
виступають як синонімічні. Але сучасні спостереження над спорадичним та ідіоматичним образно-художнім
вживанням цих двох концептів дають зрозуміти, що шляхи появи ‘душі’ та ‘духу’ різні.
Перспектива дослідження зумовлюється тим, що для більш точного розкриття значення концепту ‘душа’
потрібне різнобічне і глибоке дослідження як слова, так і поняття душа в зіставленні ще з іншими
“синонімами”, зокрема, ‘серцем’, ‘розумом’, ‘кров’ю’, а за допомогою різних методів аналізу це дасть
можливість краще сформувати уявлення про українську мовну картину світу.

Література
Біблія. – Лондон: Об’єднання біблійних товариств, 1990. – 269 с.
Буянова Л.Ю. О концепте ‘душа’ в лингвистической традиции // Филология – Philologica. – Краснодар:
КГУ, 1998. – № 13. – С. 12 – 15.
Гершензон М. Дух и душа // Избранное. Тройственный образ совершенства. – М., Иерусалим:
Университетская книга, Gesharim, 2000. – Т.4. – С. 239-253.
Словник епітетів української мови / Уклад.: С.П. Бибик, С.Я. Єрмоленко, Л.О. Пустовіт. – К.: Довіра,
1998. – С. 121 – 124.
Словник української мови. В 11-ти т. / Ред. колегія: І.К. Білодід (голова) та ін. – К.: Наук. думка, 1971. –
Т.2. – 550 с.
Философский энциклопедический словарь / Ред.-сост.: Е.Ф. Губский, Г.В. Ковалёва, В.А. Лутченко. – М.:
ИНФРА, 1997. – 576 с.

The article looks into two concepts ‘spirit’ and ‘soul’. As in contemporary linguistics, namely lexicography, they
are presented as synonyms, this work is to find out origins of these concepts, their colloquialisms and usage in
Ukrainian linguistic image of the world.
Keywords: concept, spirit, soul.
Надійшла до редакції 22 жовтня 2007 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.