Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Людмила Супрун — КАТЕГОРІЯ МОДАЛЬНОСТІ В ЗАГАЛЬНОМОВНІЙ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ

Стаття присвячена з’ясуванню загальномовної інтерпретації категорії модальності. Розглянуто
погляди вітчизняних і зарубіжних науковців на питання модальності як мовної категорії: визначення меж
категорії модальності, засобів реалізації модальних значень, змісту модальності тощо. Окреслено
кореспондування категорії модальності у лінгвістиці тексту.
Ключові слова: модальність, мовна категорія, модальне значення, об’єктивна модальність, суб’єктивна
модальність, предикативність, текст, образ автора, експресивність.

Модальність – одна з центральних мовних категорій. У більшості сучасних мовознавчих праць під цією
категорією розуміють співвіднесеність змісту речення з дійсністю, що реалізується в модальній диференціації
речення. В сучасних синтаксичних теоріях модальність визначається як категорія, властива кожному реченню.
Незважаючи на давню традицію, до сьогодні питання визначення меж категорії модальності та засобів
реалізації модальних значень залишається нерозв’язаним. Мету статті становить з’ясування загальномовної
інтерпретації категорії модальності.
Питання модальності як мовної категорії було об’єктом аналізу в різні періоди розвитку мови.
Наприклад, відомі праці Д. Ашхамафа «Грамматика адыгейского языка», Н. Яковлєва «Грамматика
литературного кабардино-черкесского языка», К. Конрада «Синтаксис японского национального литературного
языка», В. Виноградова «Избранные труды по теории русской грамматики» з певного погляду висвітлюють
суть категорії модальності. Найцікавішими серед багатьох праць, присвячених актуалізованій темі, виступають
дослідження академіка Виноградова В.В. За його словами, категорія модальності належить до числа основних,
центральних мовних категорій, які функціонують у різних формах у мовах усіх систем [Виноградов 1979: 57].
В. М. Бондаренко конкретизує визначення аналізованої категорії: «Модальність – мовна категорія, яка
вказує на характер відображених у змісті речення об’єктивних зв’язків і на ступінь достовірності змісту того ж
речення з погляду мовця» [Бондаренко 1979: 55]. Дослідник також констатує наявність різних теорій щодо суті
цієї категорії, її меж, класифікації модальних значень та речень за модальною ознакою. Вчений зазначає, що
модальність часто ототожнюють з предикативністю, з категорією способу дієслова тощо. Нерідко категорія
модальності трактується без урахування рівня мови, на якому вона функціонує.
© Супрун Л.В., 2008 Розділ І. ТЕОРІЯ МОВИ

37
Чеський синтаксист П. Адаліц зауважує: «Модальність – це поняття досить широке, і незважаючи на те,
що можна сформулювати загальну дефініцію, не можна не помітити, що в нього входять характеристики
різнорідні» (цит. за: [Бондаренко 1979: 54]), серед яких виділяються такі: а) ствердження, питання, спонукання;
б) реальність, достовірність, вірогідність, нереальність; в) ствердження, заперечення; г) необхідність,
можливість, намір тощо.
В. М. Бондаренко зазначає, що основним питанням у вивченні модальності як мовної категорії має бути
визначення видів модальних значень, які складають головний її зміст. Учений вважає недоцільним намагання
деяких авторів звузити поняття категорії модальності, обмежуючи його трьома видами модальних суджень
(можливість, дійсність, необхідність). Також надто широким видається розуміння цієї категорії як
всеохоплюючої, комплексної, багатопланової: йдеться про відношення змісту речення до дійсності чи будь-яке
суб’єктивне ставлення мовця до змісту речення.
Зважаючи на сказане вище, можна окреслити на порядку денному лінгвістики як одну з першочергових
проблему з’ясування видів модальних значень, класифікації модальності, її змісту.
Академік Мєщанінов І. І. називав модальність понятійною категорією, тобто такою, що передає в мові
поняття, які існують у певному суспільному середовищі. Ці поняття не описуються за допомогою мови, а
виявляються в ній, в її граматичній та лексичній будові. Понятійні категорії можуть експлікуватись у лексиці,
синтаксисі і морфології; реалізуючись у формальному боці синтаксису й морфології, вони стають
граматичними поняттями [Мещанинов 1948: 196].
В. В. Виноградов вважав, що зміст модальності і форми, в яких вона проявляється, історично мінливі.
Семантика цієї мовної категорії в мовах різних систем має змішаний лексично-граматичний характер. У мовах
європейських вона охоплює мовні рівні. Будь-яке речення, за В. В. Виноградовим, характеризується
модальністю. Цим твердженням уперше заперечуються погляди багатьох учених, наприклад, Ф. Брюко, які
вважали немодальними ті речення, що виражають об’єктивну ідею, типу: «Земля вертиться»; «Вода
складається з водню і кисню».
І. В. Тройнов розрізняє два плани модальних суджень:
1) об’єктивний план, що відображає характер об’єктивних зв’язків;
2) суб’єктивний план, тобто ступінь знань як відображення дійсності.
Аналогічно В. М. Бондаренко виділяє два види модальності:
а) об’єктивна;
б) суб’єктивна.
Учений розглядає лише дві групи значень, кожна з яких окремо являє собою сукупність однорідних
взаємовиключних сем, що, безсумнівно, є модальними:
1) можливість, дійсність, необхідність;
2) сумнів, проблематичність (вірогідність), категоричність.
Основою поділу значень об’єктивної модальності виступає характер відношення між предметом думки і
його властивістю, тобто характер об’єктивних зв’язків, відображених у змісті речення. Виділяються такі
зв’язки:
а) можливі («Я можу виконати роботу вчасно»);
б) дійсні («Я виконаю роботу вчасно»);
в) необхідні («Я повинен виконати роботу вчасно»).
Судження про можливі, дійсні й необхідні зв’язки можуть бути висловлені з різною мірою достовірності
залежно від ступеня пізнання цих зв’язків.
Основу поділу значень суб’єктивної модальності становить рівень достовірності з погляду мовця змісту
речення і відповідності його дійсності.
Значення об’єктивної та суб’єктивної модальності різнорідні і не суперечать одне одному, вони
виступають компонентами модальної характеристики речення. Засоби їх вираження можуть суміщатися навіть
в межах одного речення. Наприклад, «Звичайно, я можу це зробити».
Речення об’єктивної модальності відрізняються лише за вираженим змістом, а не за формою. До їх
складу можуть входити слова можливо, дійсно, необхідно, які служать для репрезентації суджень про можливі,
дійсні й необхідні зв’язки. Своїми лексичними значеннями вони включаються у зміст речень як складові
компоненти.
Речення суб’єктивної модальності відрізняються і за формою, і за змістом. Тому лише суб’єктивна
модальність становить основу формально-граматичної класифікації речень за модальними ознаками. Різні види
речень, диференційовані за суб’єктивною модальністю, утворюють формальний парадигматичний ряд.
Наприклад: «Він правий»; «Він, мабуть, правий»; «Він, звичайно, правий».
Д. В. Малявін розглядає суб’єктивну модальність як оцінку мовцем висловленого [Малявин 1986:4]. На
думку Г. В. Колшанського, оцінка є всюди, де відбувається будь-яка взаємодія суб’єкта пізнання з об’єктивним
світом [Колшанский 1961: 142]. Оцінка – це судження мовця, його ставлення, схвалення чи засудження,
бажання, заохочення тощо. Як зазначає А. В. Зубов, поняття модальної оцінки передбачає оцінку можливості,
бажаності, факту (див.: [Малявин 1974: 4]). ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 16

38
Думки щодо модальних значень досить різні. Крім суб’єктивної та об’єктивної модальності, виділяють
також «внутрішню» (ставлення суб’єкта дії до виконаної ним дії) і «зовнішню» модальність (відношення змісту
речення до дійсності щодо реальності-нереальності і ступеня впевненості мовця у висловлених ним фактах).
Ця класифікація запропонована Л. С. Єрмолаєвою, яка вважає, що «в системі дієслівних способів
реальними виступають дії не лише такі, що здійснились, а й такі, які здійснюються в певний відрізок часу, а
також дії, реальність здійснення яких можлива, бажана, необхідна або ж тільки припускається. Нереальними
виступають такі дії, що або не здійснилися, або не здійсняться в зазначений відрізок часу» [Ермолаева 1977:
98].
Т. А. Золотова пропонує іншу класифікацію, виділяючи в модальності три значення [Золотова 1962: 65]:
1) відношення висловленого до дійсності з погляду мовця;
2) ставлення суб’єкта до дії;
3) ставлення мовця до змісту висловлюваного.
Найдосконалішою вважається класифікація, запропонована Н. Ю. Шведовою. Дослідниця поділяє
модальність на об’єктивну і суб’єктивну, зазначаючи, що «крім закладеного в системі форм речення
об’єктивно-модального значення, що відносить повідомлення в план реальності/ірреальності, кожний вислів,
побудований на основі тієї чи іншої схеми речення, характеризується суб’єктивно-модальним значенням. Якщо
об’єктивно-модальне значення виражає характер відношення повідомлюваного до дійсності, то суб’єктивно-
модальне значення відображає ставлення мовця до повідомлюваного» [Шведова 1970: 545].
Як бачимо, погляди всіх дослідників збігаються стосовно модальних значень реальності-ірреальності, які
розташовані на крайніх полюсах. Решта значень посідають проміжне становище між цими полюсами, одні
мовознавці відносять їх до реальних, інші – до нереальних. Це питання залишається спірним.
Переконливою видається думка Д. В. Малявіна, згідно з якою реальна модальність констатується за
наявності відповідності (з погляду мовця) змісту висловленого до дійсності. Всі модальні значення
розташовуються за ранжиром відповідно до реальності і прямують аж до ірреальності, тобто явної
невідповідності дійсності.
В. М. Бондаренко вводить поняття достовірності [Бондаренко 1979: 58], під яким розуміє характеристику
ступеня відповідності змісту речення до відображеної в ньому об’єктивної дійсності. Дослідник зауважує, що в
різних мовах кількість ступенів достовірності не однакова, однак вона здебільшого окреслюється трьома
виявами:
1) проста;
2) проблематична;
3) категорична.
Усі види достовірності, крім простої, мають ще різновиди.
Наприклад: украй малоймовірно; малоймовірно; ймовірно; цілком ймовірно; проста достовірність (факт);
звичайно; звичайно ж і т.п.
Виділяють також модальність ортологічну і нормативну. В основі першої лежать фактори, що
обумовлюють можливість чи необхідність як реальні умови оточуючого середовища та фізичного і
психологічного стану людини. В основі нормативної модальності лежать фактори існуючих суспільних норм.
Обидві ці модальності можливі в одному реченні. Наприклад: «Хворий в хорошому стані, і його зараз можна і
треба прооперувати».
Слід ще пам’ятати, що модальність являє собою теорію предикативну на логічно-граматичному рівні
речення. Адже речення, які в різних мовах передають ідентичну інформацію, мають однакову логіко-
граматичну структуру, і, звичайно, їм властиве однакове логіко-граматичне звучання.
Модальність у реченні може бути реалізована на логіко-граматичному рівні і одночасно відсутня на рівні
синтаксичному. Модальні значення на синтаксичному і логіко-граматичному рівнях речення можуть бути
неоднорідними за своїм характером.
Наступним проблемним питанням щодо мовної категорії модальності виступає категоріальна
віднесеність. Одні вчені (наприклад, [Будагов 1988: 294]) відносять модальність до граматичних категорій, інші
– до синтаксичних. Так, Л. С. Єрмолаєва зазначає, що модальність – синтаксична категорія, але за межами
синтаксичної модальності залишаються лексичні засоби вираження [Ермолаева 1977: 97]. В. В. Виноградов,
Г. В. Колшанський, І. Б. Хлєбникова вважають модальність категорією семантичною.
Така розбіжність поглядів викликана тим, що модальність може виражатись граматичними, лексичними,
синтаксичними засобами.
Має свій смисл й ідентифікація цієї категорії як понятійної І. І. Мєщаніновим, про що зазначалось вище.
Перейдемо до розгляду ще однієї проблеми, яка постає перед дослідниками модальності. Чи
охоплюються експресивно-емоційні значення категорією модальності?
Емоції – фактор регуляції процесів пізнання, вони обумовлюють засоби репрезентації модальності.
Академік Виноградов В. В. проводив різку межу між різними емоційними формами вираження реакції на
дійсність та модальною оцінкою відношення висловленого до дійсності. Розділ І. ТЕОРІЯ МОВИ

39
Справді, між модальним та експресивно-оцінним значеннями простежується зв’язок, у них наявні
подібні властивості [Малявин 1986: 6]. Спільним виступає момент суб’єктивності, а відмінним – характер
оцінки: емоційно-експресивна реакція на висловлене та раціональна, зважена оцінка повідомленого.
Іншим проблемним питанням у розгляді категорії модальності є співвіднесеність модальності і виду
речення.
Одні вчені вважають, що модальність речення залежить від виду самого речення. Наприклад,
стверджувальні і питальні речення, на думку окремих дослідників, різні за своїм модальним характером. Такі
припущення безпідставні, тому що і стверджувальні, і заперечні, і питальні речення можуть характеризуватися
різною модальністю.
Часто категорію модальності ототожнюють з предикативністю і навпаки. Справді, зазначені категорії
мають багато спільного, але вони різні за своєю сутністю. На думку В. В. Виноградова, предикативність має
більш широкий обсяг, ніж модальність, вона виражається в синтаксичних категоріях модальності, часу та
особи. Звідси випливає, що модальність – це лише аспект предикативності, одна з форм її реалізації. Але
функціональний діапазон модальності широкий, бо вона виражається різними засобами. І. Р. Гальперін
розрізнює модальність і предикативність: «Суть модального відношення полягає в тому, як мовець мислить,
реалізує та кваліфікує своє повідомлення, як ставиться до дійсності. Предикативність, формуючи речення за
існуючими в мові правилами, тільки прив’язує висловлене до конкретної дійсності і цим організує граматичну
одиницю мовного повідомлення» [Гальперин 1981: 113].
Група вчених розглядає предикативність як логіко-синтаксичну категорію на рівні мови, а модальність –
як комунікативно-синтаксичну категорію на рівні мовлення: «Модальність належить до категорій, властивих
мові в дії, тобто в мовленні, і саме тому виступає самою сутністю комунікативного процесу» [Гальперин 1981:
113].
Наступне проблемне питання становить визначення засобів реалізації модальності. Загальноприйнятим
вважається, що модальність варто вивчати на різних мовних рівнях, тому що засоби її вираження різнорівневі в
кожній мові. В українській та англійській мовах Д. В. Малявін виділяє такі засоби: граматичні (спосіб дієслова);
лексичні (модальні слова); лексико-граматичні (модальні дієслова); інтонаційні.
Зокрема в англійській мові функціонують синтетичні й аналітичні форми способу дієслова, модальне
дієслово-інфінітив (ставлення суб’єкта дії до дії), модально-вставні члени (додаткове суб’єктивне ставлення,
другорядна модальність).
В. М. Бондаренко виділяє два способи вираження модальних значень.
Аналітичний спосіб вираження модальності реалізується за допомогою службових слів (сюди ж
відносяться частки, вставні слова та аналітичні дієслівні конструкції зі значенням проблематичної
достовірності). У флективних мовах цей спосіб є основним.
Під модальними словами В. М. Бондаренко розуміє службові слова, які вказують, наскільки достовірним
для мовця виступає зміст речення [Бондаренко 1979: 60].
Дослідник виділяє два типи модальних слів:
а) модальні слова проблематичної достовірності (сумнівно, напевне, ймовірно, здається, очевидно, видно
і т.п.);
б) модальні слова категоричної достовірності (звичайно, безсумнівно, справді тощо).
Еквівалентом модальних слів в інших мовах є аналітичні модальні конструкції – сполучення допоміжних
дієслів в особовій формі з інфінітивом (англ. can/could; may/might; must; ought; will/ would; shall/should; to be; to
have).
У деяких мовах синтетично- чи полісинтетично-аглютинативного типу суб’єктивна модальність
виражається синтетично, тобто за допомогою афіксів.
Синтетичний спосіб вираження модальності допомагає в реалізації простої достовірності за допомогою
дієслова дійсного способу. Якщо ж у реченні дієслово-присудок відсутнє, то це означає, що модальне значення
виражається нульовою формою показника ймовірної або категоричної достовірності [Бондаренко 1979: 60].
Цією ж формою експлікується також реальна модальність.
Інші види об’єктивної модальності (можливість, необхідність) реалізуються за допомогою лексичних
засобів, синтетичних та аналітичних форм. Найпоширеніший засіб – це спосіб дієслова, особливо у вираженні
об’єктивної модальності можливості й необхідності. Аналітичний спосіб вираження реальної модальності
полягає у вживанні слів дійсно, справді, насправді тощо.
Дієслово умовного способу вказує на такий зв’язок між граматичним суб’єктом і дієсловом-присудком,
що міг би відбутися за певних умов. Насправді ж ці умови не здійснилися, тобто дієслово умовного способу
акцентує нездійснену (ірреальну) можливість.
На фонетичному рівні засобом вираження модальності виступає інтонація. Логічний наголос, як вважає
В. І. Бондаренко, – універсальний засіб виділення логічного предиката вираженої в реченні думки. Цей засіб
має особливе становище в реченнях із значенням простої достовірності, оскільки виділяє логічний предикат і
тим самим реалізує модальність речення на логіко-граматичному рівні. У більшості мов в таких випадках
інтонація являє собою основний засіб творення модальності, якщо не враховувати порядок слів.
Різні засоби вираження модальності можуть взаємодіяти в одному реченні. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 16

40
Мовленнєві варіації засобів вираження модальності перебувають під впливом багатьох лінгвістичних та
екстралінгвістичних факторів. Позамовні фактори складають комунікативний аспект функціонування категорії
модальності. Використання модальних форм значною мірою залежить від обставин комунікації та стосунків
між комунікантами.
Термін «модальність» утвердився і в порівняно новому розділі мовознавства – лінгвістиці тексту, де
модальність розглядається як текстотвірна категорія з широким розумінням суб’єктивної оцінки як
дистинктивної ознаки модальності. У художніх текстах об’єктивна реальність переплавлена свідомістю
письменника у реальність, що постає перед читачами внаслідок художнього вимислу. Специфічні особливості
художнього твору обумовлюють широке використання в ньому нетрадиційних засобів репрезентації
модальності.
Лінгвісти, які займалися вивченням диференційних ознак тексту, називають серед них і категорію
модальності. Так, Д. В. Малявін дає таку дефініцію актуалізованому поняттю: «Модальність тексту – це
суб’єктивно-оцінне ставлення автора до факту, який він описує» [Малявин 1986: 58]. На думку В. М. Телії,
«людина живе у світі текстів, у них вона відкриває не тільки об’єктивну дійсність, але й саму себе, тому що за
кожним текстом стоїть і світ предметів, явищ, подій; і світ ідей, почуттів» [Телия 1991: 179].
Що ж таке текст? Текст – це писемний або усний мовленнєвий потік, що являє собою послідовність
звукових (графемних) елементів у синтаксичних структурах (реченнях), які виражають комплекс пов’язаних
між собою думок [Ковалик 1984: 6]. Текст – це усне висловлювання або відтворений на письмі «свідомо
організований результат мовотворчого процесу» [Гальперин 1981: 3].
Текст як об’єкт лінгвістичного дослідження характеризується:
1) експліцитним зв’язком, вираженим за допомогою мовних засобів різних рівнів;
2) імпліцитним зв’язком, що здійснюється без спеціального мовного вираження.
Аналізуючи текст, кожен дослідник повинен дотримуватися низки принципів. На думку
О. М. Пєшковського, слід враховувати всі рівні мовної системи, тобто характер лінгвістичного аналізу мови
художнього твору має бути комплексним.
Особливо цікавий об’єкт лінгвістичного дослідження становить художній текст, який характеризується
образністю, що виявляється в мистецькій досконалості змальованих у творі картин та образів, які викликають
певні естетичні почуття у читача.
Л. В. Щерба зазначав, що лінгвістичний аналіз художнього твору повинен показати ті лінгвістичні
засоби, за допомогою яких виражається ідейний і пов’язаний з ним емоційний зміст літературного твору.
Іншими словами, слід вивчати мовностилістичні особливості художнього твору в органічному зв’язку з ідеєю
та художнім задумом письменника.
Отже, в центрі лінгвістичного аналізу тексту виступає авторська позиція, його мотиви, цілі, спрямування.
Автор реалізує у творі своє ставлення до описаних фактів і за допомогою найрізноманітніших мовних засобів
прагне вплинути на реципієнта, тим самим викликаючи в нього певні почуття, реакції на зображуване,
формуючи певне ставлення до фактів. У цьому й полягає модальність тексту, яка, на думку дослідників,
поділяється на оцінну та експресивну.
Письменники, публіцисти використовують багато нетрадиційних засобів репрезентації модальності, і всі
вони підпорядковані ідейно-художньому задуму твору. На думку І. Р. Гальперіна, модальність тексту
реалізується у змалюванні характерів героїв, у своєрідному розподілі предикативних і релятивних відрізків
висловлювання, в сентенціях, в актуалізації окремих частин тексту» [Гальперин 1981: 15].
Текстова модальність – поняття набагато ширше від граматичної категорії модальності, вона пронизує
всі рівні тексту і матеріально репрезентується кожним.
Як зазначає В. А. Кухаренко, модальність виступає проникаючою текстовою категорією, яка реалізується
через поступове накопичення таких сигналів образу автора, як емоційна та оцінна лексика, афективний
синтаксис, граматична, лексична, композиційна заявленість автора [Кухаренко 2004: 83].
Вивчення авторської позиції в художньому тексті стало об’єктом широкого кола досліджень, пов’язаних
з концепцією, відомою як «теорія автора». Цю концепцію успішно розвивали у своїх працях такі дослідники, як
М. М. Бахтін, В. В. Виноградов, Б. О. Корман, П. В. Палієвський, Л. Я. Гінзбург, М. С. Лихачов та ін.
На жаль, поки що в лінгвістиці дослідження «образу автора» залишається на рівні спостереження,
оскільки йде процес накопичення початкових мовних фактів, їх попереднє осмислення й аналіз. «Сьогоднішні й
учорашні методи вивчення образу автора здебільшого однобічні, вони не завжди враховують висновки,
отримані під час використання інших методів» [Кабанова 1992: 26]. Немає загальної думки стосовно самого
поняття «автор». Так, М. М. Бахтін розуміє термін «образ автора» тільки в прямому значенні, тобто як
автобіографічний образ письменника, зазначаючи, що справжній автор не може стати образом, бо він є творцем
всякого образу. М. І. Кабанова вважає, що момент «біографічності», безумовно, проникає в тканину художньої
розповіді, але він не може домінувати над автором як художнім образом. Просто у творах, які ми називаємо
автобіографічними, «образ автора» може збігатися з образом головного героя твору, якщо письменник описує
фактичні події, які справді трапилися з ним у житті (О. Довженко «Зачарована Десна», М. Стельмах «Щедрий
вечір», Ferome K. Ferome «Tree men in a baot»). В інших творах момент «біографічності» полягає саме в
передачі через тканину твору суб’єктивної картини світу письменника. Розділ І. ТЕОРІЯ МОВИ

41
Н. К. Бонецька розглядає «образ автора» як естетичну категорію і зазначає, що, вивчаючи художній твір,
слід орієнтуватися на зближення проблеми інтерпретації твору з проблемою образу автора, намагаючись
«відчути авторську суб’єктивність, почути авторський голос, сприйняти внутрішнім чуттям образ авторської
особистості» [Бонецкая 1985: 267].
Отже, образ автора обов’язково присутній у тексті твору, виступає зв’язним елементом в об’єднанні всіх
його частин в одне ціле. При цьому «образ автора» не ототожнюється з «автором біографічним», а
розглядається як поняття, втілене в особливій своєрідності відбору лексичних засобів, що сприяють найбільш
повному розкриттю авторського бачення й оцінки зображеної дійсності [Кабанова 1992: 3].
Авторська оцінка – обов’язкова категорія будь-якого художнього тексту. Вона пов’язана з особистісною
оцінкою автором предмета опису, визначається авторським «я» і відображена в мовленнєвому викладі.
Поняття «образ автора» межує з поняттям текстової модальності. В. В. Виноградов визначив образ
автора як основну силу, що зв’язує всі стильові засоби в єдине художнє ціле, про це писав і Л. М. Толстой:
«Цементом, який скріплює будь-який художній твір в одне ціле і від того створює ілюзію відображення життя,
виступає не єдність осіб і станів, а єдність самобутнього ставлення автора до предмета…» [Цит. за: Малявин
1986: 59]. Це ставлення автора до описуваного факту являє собою авторську суб’єктивно-оцінну
характеристику події, тобто є модальністю художнього тексту [Малявин 1986: 59]
Отже, модальність художнього тексту репрезентується через «образ автора» за допомогою певних
мовних засобів, що проходять крізь весь твір, в тому числі через підтекстні асоціативні зв’язки між словами.
Тому І. Р. Гальперін, В. А. Кухаренко, З. Я. Тураєва, М. І. Кабанова вважають лінгвістичну модальність
категорією текстовою.
Зважаючи на той факт, що модальність сама по собі не може визначити дійсність, а лише реалізує
ставлення мовця до дійсності, М. І. Кабанова пропонує ввести поняття авторської модальності [Кабанова 1992:
6]. Авторська модальність визначається як обов’язкова проникаюча текстова категорія, що репрезентується
через поступове накопичення у тексті різного роду сигналів.
Розглядаючи категорію модальності в загальномовній інтерпретації, ми виділили два основних види
модальності: об’єктивну і суб’єктивну. Варто зазначити, що перший тип модальності взагалі не властивий
художньому тексту. Більш того, об’єктивно-модальні значення частіше всього обмежуються тільки рамками
речення [Гальперин 1981: 121].
І. Р. Гальперін виділяє два типи суб’єктивно-оцінної модальності: фразову і текстову [Гальперин 1981:
115]. Фразова модальність маркована фонетично, лексично чи граматично. Текстова модальність, крім цих
специфічних засобів, реалізується в характері героїв, актуалізації окремих частин тексту та ін. У склад
текстової модальності може включатися фразова.
Суб’єктивне ставлення автора до навколишнього світу, прагнення подіяти на реципієнта, кваліфікація
подій з погляду суб’єкта мовлення – все це створює експресивний план тексту [Телия 1991: 193]. «Під
експресивністю тексту розуміється такий набір використаних у ньому мовних засобів, який дозволяє найбільш
виразно уявити зміст тексту і ставлення автора до нього, внаслідок чого посилюється вплив на емоційну,
інтелектуальну і вольову сфери реципієнта» [Телия 1991: 153]. Поняття експресивності тексту ширше, ніж
поняття експресивності мовних засобів. Прагнення досягти максимальної експресивності тексту часто стає
мотивом мовної творчості.
Експресивність – це будь-яка маркованість, виділеність знака на фоні більш нейтральних одиниць. Тому
засоби і прийоми створення експресивності тексту є засобами репрезентації модальності тексту.
Отже, категорія модальності досить об’ємна, різнопланова, функціонує на всіх мовних рівнях і
репрезентується різноманітними мовними засобами, властивими тій чи іншій мові.

Література
Бондаренко 1979: Бондаренко В. Н. Виды модальных значений и их выражение в языке // Науч. докл.
высш. школы. Филологические науки. – 1979. – № 2. – С. 54-61.
Бонецкая 1985: Бонецкая Н. К. Образ автора как эстетическая категория // Контекст: 1985. – М.: Наука,
1985. – С. 241-271.
Будагов 1988: Будагов Р. А. Введение в науку о языке. – М.: Учпедгиз, 1988. – 436 с.
Виноградов 1979: Виноградов В. В. Избранные труды по теории русской грамматики. – М.: Наука, 1979.
– 412 с.
Гальперин 1981: Гальперин И. Р. Текст как объект лингвистического исследования. – М.: Наука, 1981. –
139 с.
Ермолаева 1977: Ермолаева Л. С. Типология системы наклонения в современных германских языках //
Вопросы языкознания. – 1977. – № 4. – С. 97-106.
Золотова 1962: Золотова Г. А. О модальности предложения в русском языке // Научн. докл. высш.
школы. Филологические науки. – 1962. – № 4. – С. 16-23.
Кабанова 1992: Кабанова М. Р. Лексико-грамматические средства выражения авторской модальности в
поэтическом тексте (на материале произведений А. А. Вознесенского, Е. А. Евтушенко, Р. И. Рождественского).
– Днепропетровск: Просвещение, 1992. – 160 с. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 16

42
Ковалик 1984: Ковалик І. І., Мацько Л. І., Плющ М. Я. Методика лінгвістичного аналізу тексту. – К.:
Вища школа, 1984. – 119 с.
Колшанский 1961: Колшанский Г. В. К вопросу о содержании языковой категории модальности //
Вопросы языкознания. – 1961. – № 1. – С. 94-98.
Кухаренко 2004: Кухаренко В. А. Інтерпретація тексту. – Вінниця: Нова книга, 2004. – 272 с.
Малявин 1986: Малявин Д. В. Способы выражения модальных отношений в английском и украинском
языках. – Одесса: Наука, 1986. – 69 с.
Мещанинов 1948: Мещанинов И. И. Члены предложения и части речи. – М.: Наука, 1948. – 112 с.
Мещеряков 2001: Мещеряков В. Н. К вопросу о модальности текста // Филологические науки. – 2001. –
№ 4. – С. 37-43.
Телия 1991: Человеческий фактор в языке: Языковые механизмы экспрессивности / Под ред. В. Н. Телии,
Г. А. Графова и др. – М.: Наука, 1991. – 214 с.
Тураева 1994: Тураева З. Я. Лингвистика текста и категория модальности // Вопросы языкознания. –
1994. – № 3. – С. 105-114.
Шведова 1970: Грамматика современного русского литературного языка / Отв. ред. Н. Ю. Шведова. – М.:
Наука, 1970. – 513 с.

The article is devoted to the elucidation of generally linguistic interpretation of the category of modality. It is
examined the views of native and foreign scientists on the question of the modality as linguistic category: the
determination of the bounds of the category of modality, means of the realization of modal meanings, the content of
modality and so on. It is out lined the correspondence of the category of modality in the linguistics of the text.
Keywords: modality, the linguistic category, the modal meaning, objective modality, subjective modality,
predication, the text, the type of an author, an expression.
Надійшла до редакції 28 вересня 2007 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.