Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Тесленко Наталя — РЕФЕРЕНЦІЙНА СЕМАНТИКА ЗАЙМЕННИКІВ: СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК У КОГНІТИВНОМУ НАПРЯМІ (НА ПРИКЛАДІ ВКАЗІВНИХ ЗАЙМЕННИКІВ)

У статті розкривається становлення і розвиток референційної семантики у когнітивному напрямку на
матеріалі вказівних займенників. Розглянуто ті семантичні особливості займенників, які зумовили визначення
їх як основних референційних одиниць.
Ключові слова: референція, атрибутивне і референтне прочитання, означена/ неозначена,
конкретна/загальна референція, дейксис, анафора, анафор, антецедент, кореферентність.

Референційна семантика і пов’язані з нею проблеми тривалий час знаходяться в полі зору лінгвістів.
Дослідження референційної семантики здійснюється в різних напрямках.
Метою статті є аналіз семантичних особливостей займенників, які зумовили визначення їх як основних
референційних одиниць. Актуальність статті мотивована недостатнім висвітленням мовознавцями семантики
займенників, а також необхідністю вивчення референційної семантики на основі когнітивних механізмів.
Під референцією зазвичай розуміють вид безпосереднього зв’язку мовних виразів з предметом у світі (у
вузькому розумінні цей зв’язок може характеризувати вирази таким чином, що вони, постаючи вживаними
певним чином (у певному контексті), вказують на один єдиний об’єкт у світі і більше ні на який). У цьому
визначенні виявились змішаними якнайменше два уявлення про референцію: з одного боку, це – узагальнення
фактів вдалих вказівок на предмети з допомогою таких висловлень; з іншого – вдале співвідношення слів і
предметів не випадкове, а викликане тим, що вдало і систематично вказувати на щось є функцією самих
виразів, до того тільки таких, які самі по собі мають властивість бути безпосередньо зв’язаними з об’єктами, на
які вони можуть вказувати, тобто мати їх своїми референтами. За цього розуміння референції можна виділити
два тлумачення:
(1) висловлення може бути безпосередньо пов’язане відношенням референції з одним предметом або
об’єктом у світі і більше ні з яким, так що тільки цей об’єкт і ніякий інший не може бути його референтом за
правильного вживання;
© Тесленко Н.О., 2008 ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 16

94
(2) або ж вираз може бути настільки зв’язаним з якоюсь кількістю об’єктів, можливо, навіть не
обов’язково кінцевим – таке розширення референції зазвичай називають об’ємом або екстенсіоналом терміна
(вираз, який має в якомусь смислі самостійне значення) [Лебедев 2001, с.4].
Назвемо тлумачення (1) вузьким, а тлумачення (2) – розширеним. Розуміння семантичних характеристик
певної групи виразів стало поштовхом для появи у філософському аналізі мови теорії референції [Лебедев 2001,
с.4].
Поняття «референція» широко і різнобічно розкрито в [ЛЕС 1990, с.411-412]: «співвіднесеність
актуалізованих імен, іменних виразів (іменних груп) або їхніх еквівалентів до об’єктів дійсності (референтів,
денотатів)». У словниковій статті подано, за яких можна розглядати референцію щодо того, що висувати на
перший план досліджень: синтаксичний, логіко-семантичний, прагматичний. Незважаючи на доступність
тлумачення поняття «референція», тобто достатньо зрозумілий інтенсіонал, екстенсіонал виявляється
розмитим. Проблеми референції зумовлені використанням цієї теорії різними науками (філософія, логіка,
лінгвістика), а також завданнями конкретного дослідження. Так, для логіки характерною є проблема істинності
висловлень, для філософії – встановлення природи референції, онтологічне навантаження на референцію, тобто
співвіднесення понять значення і смисл, для лінгвістики – визначення референційних одиниць, сполучуваність
одиниць, аналіз кореферентності, рефренційний вибір тощо.
Сучасний стан лінгвістичної науки та її завдання зумовлюють активне використання досліджень інших
наук. Ця необхідність пов’язана зі складністю досліджуваного об’єкта – мови. Властивості мови не вкладаються
до кінця в ті лінгвістичні, філософські або логічні моделі, які запропоновані на сьогодні. Сама ситуація
передбачає не просто складність об’єкта, яким є мова, але й багатомірність його природи. На думку [Залевская
1978, с.72], необхідно вибудовувати спеціальну модель мовленнєвої здатності, відволікаючись на певний час
від моделі мови.
Дослідження з інших наук накладаються на лінгвістику, але на калькуються, а трансформуються
відповідно до завдань. Раціоналістська парадигма в мовознавстві (в семантиці) виходить з основоположного
припущення, що знання у тому вигляді, в якому вони знаходять відображення в мові, являють собою набір
логічних операцій і процедур експлікації, які дозволяють установити істинність або хибність пропозицій як
змістовних структур так званих повних мовних знаків, або речень/висловлень. У цьому випадку семантика як
вчення про значення постає в одному ряді з логістикою й математикою, оскільки всюди передбачається метод
логічного обчислення. З цих позицій, «знати щось» означає «мати підґрунтя вірити в істинність/хибність
деякого твердження»[Кравченко 2001, с.145] Так, відомі приклади про короля Англії Б.Рассела і подібні
зумовили тривалі лінгвістичні тупики. Логічний аналіз залишається завжди локальним і тимчасовим, а
справжня теорія значення має бути багатшою за стандартні логічні моделі [Jackendoff 1997, с.543,550].
Відділивши «людину» від значення, обґрунтувавши семантику мови на основі мовного пуризму, за яким
утверджується статичний погляд на мову: мова має зберігатися в її первинній чистоті, будь-які зміни ведуть до
засмічення і псування, – значення зосередилось на встановленні відношення між тим, що сказано, і тим, що має
місце, а не між тим, що мислиться, і тим, що має місце. Відштовхуючись від внутрішньолінгвістичних
чинників, складно, а іноді й неможливо пояснити особливості формування і функціонування мовних структур
для побудови моделі не мови, а мовної здатності. Залучення в лінгвістику логічних і філософських понять і
принципів аналізу цілком закономірно, але вони не можуть стати визначальними в дослідженні і розумінні
мовленнєвої поведінки людини. Вимога істинності достатньо вагома, але вибудовуючи її за лінійною моделлю
логіки, ми стикаємось з багатьма протиріччями, які межують з абсурдністю. Одиничність для лінгвістики теж
виявляється неоднозначною. Під поняттям «одиничність» ми розуміємо як один предмет, процес чи явище, так
і їхнє угруповання. Це залежить від змістового навантаження на співвіднесення з об’єктами світу.
Для становлення теорії референції в лінгвістиці, тобто референційної семантики, важливим було
введення третього члена в семантичну структуру слова – суб’єкта (мовця). Усі дослідження референційної
семантики спираються на егоцентризм мовця, оскільки він є основною ланкою комунікаційного процесу. Тому
вивчення семантики будь-яких мовних одиниць так чи інакше буде спиратися на того, хто є ініціатором
висловлення, а також на можливість інтерпретації висловленого мовцем. Важливе зауваження до мовного
егоцентризму зробив А.В.Кравченко (див.[Кравченко 2001]), спираючись на теорію У.Матурани, за якою
мовець одночасно є і спостерігачем, тобто поняття «мовець» має символізувати два процеси – говоріння і
слухання, а значить кодування і декодування або формування висловлення й ідентифікація.
Мовознавці поступово виробляють критерії референції, за якими постане можливість характеризувати й
аналізувати референційні одиниці для поступового створення моделі мови, яка має бути багатовимірною.
А.П.Загнітко у [Загнітко 2006] запропонував термінологічну опозицію, за К.Доннеланом, референтних й
атрибутивних вживань. Під референтним вживанням розуміється твердження про конкретну особу, що
виділено за допомогою певної дескрипції, а під атрибутивним – наявне твердження про зв’язок властивостей.
Прочитання окремих тверджень може бути і референтним, і атрибутивним. Так, (приклад за А.П.Загнітком),
фраза Автор «Заповіту» – геніальний письменник може мати референтне й атрибутивне причитання. За
референтного прочитання мова йде про конкретну особу – українського письменника Т.Г.Шевченка, за
атрибутивного – про геніальність людини, яка могла написати «Заповіт», тобто з властивості «бути автором Розділ ІІ. Актуальні проблеми морфології

95
заповіту» випливає інша «бути геніальним письменником». Атрибутивне прочитання може зніматися за
допомогою контексту [Загнітко 2006, с.64 і далі].
Референція буває двох типів: означена, неозначена. Означена референція наявна за ідентифікації
конкретного об’єкта, тобто сфера референції, за Б.Расселом, звужується з класу до індивіда. Ідентифікувавши
об’єкт, є потреба встановити, наскільки є правильним об’єднання з предикатом. За неозначеної референції
неможливе звуження з класу до конкретного індивіда, але приєднаний предикат є супряжним із суб’єктом.
Висловлення прийнятне тією мірою, якою воно корелює з нормами семантичної зв’язності1 [Загнітко 2006, с.58
і далі]. У позиції актантів (підметів і додатків) реалізуються різні види референції, а в позиції предиката – імена
вказують не на об’єкти дійсності, а на ознаки дійсності.
Щодо відповідності семантики і дійсності можна запропонувати критерій правильності/неправильності
відображення предметів навколишньої дійсності (див. [Кравченко 2006]). Якщо говорити про правильну
референцію, то вона буде мати місце в супряженні з предикатами, яке відповідатиме семантиці кожної одиниці,
умовам контексту, знанням мовця і слухача. Отже, ми не відмовляємось від розуміння істинності, але
пристосовуємо цей критерій до вимог лінгвістики.
Для референції суттєвими постають темпоральні і локальні характеристики. Залежно від цього
визначаються конкретна і загальна референції. У конкретному висловленні ми маємо справу зі вказівкою на
об’єкт, яка може бути прямою й опосередкованою. Конкретній референції протиставляється загальна
референція. Для загальної референції характерне локально-темпоральне зміщення.
Співвідношення актуалізованих імен, іменних груп та їхніх еквівалентів з об’єктами позамовної дійсності
характеризується певними опозиціями:
за семантичними чинниками розрізняють: референтне й атрибутивне прочитання;
за логіко-синтаксичними чинниками: означена і неозначена, правильна і неправильна;
за логіко-семантичними чинниками: конкретна і загальна.
У вивченні референції окремих мовних одиниць виникають проблеми щодо визначення природи їхньої
референції. Існує багато поглядів на рефернційність тієї чи іншої одиниці мови, специфіки референції окремих
частин мови. Але мовознавці сходяться в одному, що займенники є одним з основних засобів референції, де
визначальна роль належить вказівним займенникам. Хоча це вважається майже беззаперечним, проте
визначення специфіки семантики вказівних займенників досить складний процес, який зумовлений природою
самих займенників.
Е.Бенвеніст вважав, що займенники являють собою «серію «порожніх» знаків, вільних від референтної
співвіднесеності з «реальністю», завжди готових до нового вживання, які стають «повними» знаками, як тільки
мовець приймає їх на себе, вводячи в акт мовлення. Не маючи матеріальної референції, вони не можуть бути
вжитими неправильно; нічого не стверджуючи, вони не підлягають ні критерію хибності, ні критерію
істинності. Роль цих знаків полягає в тому, що вони служать інструментом для процесу, який можна назвати
оберненням мови у мовлення» [Бенвенист 1974, с.288].
Зробимо декілька зауважень щодо цього визначення. До останнього часу багато дослідників вживали
терміни «денотат» і «референт» як синоніми. Денотація не є вказівка на предмет, здійснювана словом, оскільки
у висловленні, або на мовленнєвому рівні, відображення засобами мови дійсності стає можливим завдяки тому,
що словесні знаки, постаючи елементами синтаксичної конструкції, співвідносяться з «матеріальними носіями
висловлених у денотаті ознак, якостей предметів, що ідентифіковані в результаті пізнавальної діяльності
людини, тобто з референтами» [Кравченко 1992, с.16]. Денотат слова і його референт – суть поняття різних
рівнів аналізу співвідношення знака з означуваним ним предметом, тому їхнє змішування виступає
невиправданим тією мірою, якою невиправданим є ототожнення механізму мовної номінації з механізмом
мовної ідентифікації (референції) (див. [Падучева 2004]). Займенники не мають власного денотата, але можуть
здійснювати відсильну функцію, тобто характеризуються референційною віднесеністю. Включені в
синтаксичну конструкцію й набуваючи певної референційної віднесеності, вони самі по собі, здебільшого, не
здатні ідентифікувати референт. Як справедливо відзначає Е.Бейтс (1976), не можна написати словник, що
інтерпретував би, наприклад, всі можливі референти займенника «Я» [Кравченко 1992, с.9]. Референція
займенників здійснюється за ознакою співвіднесення мовцем знака з нерівнорядними предметами, оскільки
«якісної визначеності (денотата – Н.Т.)» займенники не мають [Шелякін 2001]. Саме відношення до мовця слід
розуміти не як ситуативне; суб’єкт – це не конкретна особа, суб’єкт для теорії референції – надіндивідуальний,
«це мовний суб’єкт, тобто не просто мовець», а «будь-який мовець» [Пешковский 1956, с.90]. На цьому етапі
ми відділяємо референційне значення від інтенції і в подальшому прагнемо цього дотримуватися.

1 А.П.Загнітко виділяє три типи референції: означена, неозначена й нульова [Загнітко 2006]. Для нас важливими
постають два названі типи, оскільки, враховуючи теорію існування можливих світів, одночасно можуть взаємодіяти кілька
операторів, тобто рівнів свідомості. Таким чином конкретне висловлення може і не належати до якось окремого світу, а
бути синтезованим різними рівнями (див. [Лінський 1982]).
ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 16

96
Займенник функціонує в мовленні, співвідносячись з навколишнім світом у найрізноманітніших його
проявах. Вказівні займенники, виконуючи вказівну функцію і співвідносячись із будь-яким предметом, вибір
якого залежить від мовленнєвої ситуації, вважаються найбільш здатними до виконання конкретної референції.
Вказівний займенник може співвідноситись з навколишнім світом конкретно, тобто зараз і коли денотат
знаходиться в полі зору мовця і слухача. У такому випадку відбувається конкретна референція. Для розуміння,
або ідентифікації, достатньо референційної вказівки і вказівного жесту на предмет співвіднесення, який у свою
чергу стає денотатом займенника. Займенник може мати темпорально-локалізовану неконкретність, яка
виявляється в тих випадках, коли дія відбувалась раніше, ніж комунікативний акт, і, можливо, не в цьому місці,
тобто предмет співвіднесення знаходиться поза полем зору мовців. Отже, «наочний», або «конкретний»,
денотат не спостерігається, а наявне абстрактне уявлення про навколишню дійсність.
Конкретне референційне значення займенник реалізує за присутності предмета в полі зору, якщо
референт відсутній, займенник реалізує загальне референційне значення.
У першому випадку займенник наповнюється конкретним змістом, який мало залежить від контексту.
Характерними ознаками конкретної референції вказівних займенників виступають:
— ситуативність;
— егоцентризм;
— постійна співвіднесеність з денотатом;
— суб’єктивність і миттєвість актуалізованого значення.
Загальна референція, за якої зникає конкретний, або «наочний», взаємозв’язок знака і референта,
наповнює займенник контекстуальним значенням. Поведінка знака в тексті більшою мірою, аніж за конкретної
референції, зазнає впливу збоку інших слів, тобто контексту, а пряме референційне значення може
змінюватися. Займенники можуть вказувати не на реальні явища навколишнього світу, а на ті або інші частини
тексту. При цьому вони втрачають або змінюють свій «егоцентризм». Загальна референція визначає певні
властивості вказівних займенників:
— контекстуальний зміст;
— зникає або змінюється егоцентризм;
— з’являється антецедент, через який займенник і виконує свою вказівну референційність;
— займенник стає засобом для створення зв’язного тексту.
Саме на цих протилежностях відбувається поділ займенників на дейктичні й анафоричні. Термін
«дейксис» К.Бругман і К.Бюлер вперше розглядали як назву однієї з основних функцій займенників. Грецьке
deixis і його латинський переклад demonstration означає, що демонстроване повинно бути так чи інакше
доступним зору – чуттєвому або логічному (див.[Бюлер 1993]). Під дейксисом зазвичай розуміється вказівка на
такі компоненти ситуації, як мовець, слухач, час і місце, а також на все те, що безпосередньо може відноситися
до акту мовлення (особи, предмети, які наявні на даний момент, часові відношення безпосередньо до акту
мовлення і т.п.). Власне дейктична вказівка відсилає безпосередньо до референта і включає два елементи –
дейктичний знак і його референт. Термін «дейксис» («дейктичний») має, таким чином, два значення: його
відносять як до типу мовних знаків, так і до дейксису як однієї з функцій (дейксис/анафора). О.С.Ахманова
наводить таке визначення, що дейксис – це «функція вказівки, співвіднесення, особливо характерна для
займенників…» (див.[Ахманова 1969]). У аналітичному огляді С.О.Крилова та О.В.Падучевої, присвяченому
проблемам дейксису, наводиться ціла низка ключових характеристик, що віддзеркалює розмаїття трактувань
поняття дейксису: «дейксис», «демонстрація», «остенсія», «індикація», «суб’єктивність», «комунікативність»,
«егоцентризм», «локація», «референція», «шифтерність», «займенниковість», «індексальність», «визначеність»,
«зчеплення», «локалізованість» тощо. Найбільш прийнятним тлумаченням дейксису, на думку С.О.Крилова та
О.В.Падучевої, в якому дейксис визначається як локація та ідентифікація осіб, предметів, подій, процесів, про
які говорять або ж до яких відсилають, щодо просторового та часового контексту, що створюється самим актом
висловлювання та участю в ньому партнерів мовлення, належить Дж.Лайонзу [Штерн 1988, с.77].
Основною ознакою дейксиса є егоцентризм, який іде від мовця, що організує семантичний простір
висловлювання. Дейксис, за теорією К.Бюлера, відповідає характеристикам «тут – зараз – я», або за
Ч.Філмором – ЩО?ДЕ?КОЛИ?
За К.Бюлером, вихідною точкою Origo («тут – зараз – я») буде вказівка, наприклад тут. Усі інші
характеристики предмета або локальність іншого предмета орієнтуватимуться на вихідну точку тут. Це може
відбуватися з допомогою прислівника поруч або сполученням прийменника із займенником біля цього тощо.
Вихідна характеристика зараз так само зумовлює позиції інших предметів або цього предмета відповідно до
зараз. Егоцентризм ґрунтується на тому, що мовець має ключову позицію і є основною ланкою при вирішенні
питань передавання інформації, а саме: що передати, для кого, яким каналом скористуватися, яка ймовірна
ідентифікація. Як зазначає К.Бюлер, на ґрунті німецької мови можна побачити вказані якості референції.
Висловлення типу die Kirche neben dem Pfarrhaus «церква біля приходського дому» визначає позицію однієї
речі щодо іншої, використовуючи для цього типове поняттєве слово – прийменник neben «біля».
Індоєвропейські прийменники самі по собі не є вказівними словами, проте вони часто утворюють сполучення із
вказівними словами. Тому виникають композити типу нім. Daneben «поруч, крім того, поруч із цим», danach Розділ ІІ. Актуальні проблеми морфології

97
«після цього», hiebei «при цьому» і незалежні групи типу von jetzt an «починаючи з сьогоднішнього дня», auf
mich zu «в мій бік» (див. [Бюлер 1993]).
Мовознавці сходяться в думці, що дейксис постав основою анафори. Саме дейксис до уявного зумовив
поступову зміну або втрату егоцентризму та вихідних характеристик. Отже, дейксис полягає у вказівці на
наявний предмет, у свою чергу, анафора робить відсилання до відсутнього предмета, але вже відомого. Із
дейксиса до чогось присутнього перед очима виникає первинне знання, із анафори – вторинне знання. Різниця
між дейксисом і анафорою в тому, що перший – це упорядкованість у просторі і позиції у цьому просторі,
другий – упорядкованість у мовленнєвому потоці і позиції в ньому, тобто мовленнєві відтинки, до яких
відсилають, щоб виділити те, що мається на увазі.
Займенники традиційно певний час вважалися «дейктиками» у широкому розумінні цього поняття, яке
ґрунтується на тому, що анафорична функція займенників має у своїй основі дейктичну. На сучасному етапі
розвитку лінгвістики ці функції займенників розрізняються, тому виділяється окремо функціонування
займенників у сфері дейксису і у сфері анафори2.
Анафора – явище, коли певний вираз позначає ту ж суть, що й інший вираз, що раніше зустрівся в тексті.
Анафорична функція займенників полягає в їхній можливості заміщувати слова, речення, фрагменти речення
тощо. Явище анафори досліджувалося в роботах Н.Д.Арутюнової, Т.В.Булигіної, О.В.Падучевої,
О.Д.Шмельова, Дж.Ніколса, А.А.Кібрика К.Бюлера, К.Бругмана та ін.
К.Бюлер, зробивши перший крок у вивченні дейксиса та анафори, наполягав на виокремленні дейксиса
«наочного» і «уявного», а також відокремлював ці явища, особливо «уявного» дейксиса, від анафори.
К.Бругман, дослідивши «наочний» та «уявний» дейксис, не знайшов відмінності у видах референції, але
звернув увагу на анафору, стверджуючи, що «все змінюється, якщо замість реальної вказівки з’являється
синтаксична вказівка. Річ у тім, що різняться психологічні основи синтаксичної і реальної вказівки, горизонт
вказуваного (того, що досягається) там і тут, хоча й пересікаються, але ніяк не збігаються» [Бюлер 1993]. Отже,
К.Бругман чітко розділив дейксис і анафору, окресливши їхній інтенсіонал.
Вивчення анафори свідчить про аналітичний підхід до мови – зосередження уваги на процесах розуміння
тексту мовцем або на структурних описах відносин між елементами тексту. Найбільш широке розуміння
анафори полягає у вивченні процесу конкретної референції, тобто вживання мовцем у мовленнєвому акті тих
або інших мовних виразів для позначення певних об’єктів і осіб. Якщо мовцю слід назвати деякий референт, він
має у своєму багажі певні мовні засоби – іменні групи, займенники тощо. Щоразу мовець робить вибір із
формальних засобів. Цей вибір має назву референційний вибір. Кожен об’єкт може позначатися багатьма
різними мовними засобами, а різні об’єкти – одним способом. Мовець має дібрати такий спосіб позначення
об’єкта (референта), щоб слухач був спроможний простежити референційний вибір, встановити тотожність,
тобто ідентифікувати об’єкт.
Референційні засоби мови – це повні групи, до яких входять власні і загальні назви, і редуковані –
займенники і нулі. За психологічним підходом будь-яке анафоричне вживання вказівних слів передбачає тільки
те, що адресат і адресант мають перед собою мовленнєвий потік як ціле, до частин якого можна зробити
проспективне або ретроспективне покликання. Вибір референційного засобу тісно пов’язаний із таким
важливим когнітивним механізмом, як пам’ять. Пам’ять дозволяє людині швидко активізувати референт, якщо
він знаходиться в робочій пам’яті мовця. І, навпаки, досить складно активізувати референт, якщо він не
знаходиться в короткотерміновій, або робочій, пам’яті. Від цього механізму залежить вибір референційного
засобу активації референта. Редуковані засоби вживаються за умови такого референта, який знаходиться в
робочій пам’яті. Анафоричні вказівні займенники вживаються там, де рівень активації референта досить
високий. Як бачимо, на референційний вибір впливає активація, яка, у свою чергу, зумовлена антецедентом
(див. [Кибрик 1987]). Тут слід зауважити на тому, що анафоричний засіб не відсилає саме до частини тексту, а
до його активованого уявлення в когнітивній структурі. На активацію об’єкта у пам’яті звертали увагу У.Чейф,
Т.Гівон, А.Аріель, Дж.Гандел.
Анафора дозволяє активізувати в тексті ту інформацію, що вже мала місце, або зауважувати те, що
відбувається вперше, пов’язавши це з тільки що названим. Анафоричне відношення складає зв’язок між
анафором (відсильна інформація, у склад якої входить анафоричний засіб) та антецедентом (інформація, до якої
робиться покликання).
Досить легко пояснити референційний вибір за центрального типу анафори, коли легко виділяється
анафор і антецедент і коли між антецедентом і анафором наявне відношення кореферентності. Але існують ще
й периферійні типи анафори.
Варіантом анафоричного відношення є катафора, або ретроспективне покликання. У цьому випадку
антецедент знаходиться не у препозиції, коли спочатку вводиться інформація, до якої здійснюється покликання,

2 О.В.Падучева в роботі «Высказывание и его соотнесённость с действительностью (референциальные аспекты
семантики местоимений)» зазначає, що саме вказівні займенники можуть виконувати й дейктичну й анафоричну функції.
ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 16

98
а у постпозиції, тобто покликання здійснюється на інформацію, яка ще буде введена. Таке явище менше
характерне для української мови, але в більшій мірі використовуване в англійській мові.
Основу анафори складає «принцип кореферентності».
За співвіднесеності займенника зі своїм антецедентом виникає поняття кореферентності /
некореферентності.
Кореферентність – у простому випадку – це відношення між займенником та його антецедентом, за якого
і займенник, і його антецедент співвідносяться з тим самим предметом об’єктивної позамовної дійсності.
О.В.Падучева вважає, що анафоричний зв’язок може бути некореферентним: «Не виражають
кореферентності вказівні займенники, які ідентифікують якісні характеристики (такий)» [Падучева 2004,
с.137]. Принцип кореферентності є фундаментальним, оскільки відображає зміст анафори як мовного
феномену, а численні випадки «анафори без кореферентності» можна зняти за рахунок уточнення поняття
кореферентності. Більшість складних випадків в інтерпретації анафоричних одиниць виникає там, де
порушується взаємооднозначне співвідношення між текстом і смислом. Усвідомлення цього факту призвело до
появи в лінгвістиці тенденції розглядати кореферентність не як відношення між елементами тексту, а як
відношення між елементами смислу, анафоричні одиниці за такого підходу розглядаються як один із засобів
кодування в тексті відношення кореферентності.
О.В.Падучева на матеріалі займенників 3-ої особи наводить приклади, в яких констатує порушення
кореферентності, проте ці приклади швидше за все свідчать про те, що автори намагаються представити
кореферентними ті ситуації, які об’єктивно такими не постають [Селивёрстова 1988, с.38]; заперечення
наявності конкретного індивіда, який би відповідав конструкту певного індивіда, та займенник відносяться до
того самого денотата, тобто в цьому разі до конструкта члена певного класу: У нас ще немає доказів існування
цього явища, але вони з’являться при подальшому дослідженні. Заперечення наявності конкретного індивіда –
доказів не свідчить про відсутність кореферентності із займенником вони, оскільки заперечується наявність
конструкта, а не сам конструкт, а якщо конструкт існує, то займенник вони й індивід, який задовольняв би
дескрипцію докази, відносяться до того самого денотата, тобто в цьому разі до конструкта члена класу докази.
Так само можна розглянути ще один приклад, для якого характерне явище кореферентності, проте
О.В.Падучева заперечує цей факт: Хто обраниця Жана Маре і чи існує вона взагалі – невідомо. Денотат іменної
групи обраниця Жана Маре – конструкт, який відповідав би цій дескрипції. Займенник вона має той самий
денотат. Таким чином, підтверджується кореферентність першої і другої частини речення, оскільки в першій
частині ставиться питання про те, хто відповідає даному конструкту, в другій частині – чи відповідає хто-
небудь йому взагалі (див. [Селивёрстова 1988]).
Такі приклади анафори іноді називають анафорою рівнозначності на противагу «звичайній» анафорі
кореферентності (за А.Кібриком [http://www.krugosvet.ru]).
Зустрічається так звана непряма анафора, коли референт не був безпосередньо введений у передтекст, а
лише якимось чином пов’язаний з антецедентом (приклад Дж.Лкоффа і Дж.Росса, 1972): (9) Джон став
гітаристом, оскільки вважав, що це прекрасний інструмент. Антецедент гітаристом і референт цей не
знаходяться у відношенні прямої референції, але назвати це відношення нереферентним не можемо, оскільки
відношення встановлюються не між елементами тексту, а між елементами смислу. Референт активізує не лише
безпосереднє означуване, але велику кількість пов’язаних між собою концептів або референтів (за А.Кібриком
[http://www.krugosvet.ru]).
З досліджуваного матеріалу можна зробити декілька уточнень до семантичних особливостей
займенників. Так, займенники не можна назвати егоцентриками, оскільки вони, виступаючи в анафоричній
функції, втрачають цю властивість. Проте егоцентризм мовця постає незаперечним в аналізі актуалізованих
одиниць, що останнім часом спростовувалось деякими лінгвістами. Анафора як семантичний феномен у своїй
основі має кореферентне відношення між анафором та антецедентом і характеризується встановленням
корефрентності на основі конструкта поняття про предмет.
Отже, звернення до когнітивних механізмів свідомості людини зумовлюють дещо інший підхід до
вивчення актуалізованого потоку, і референція постає не як відношення референційних одиниць до об’єктів
позамовного світу, а як відношення до ментального конструкта об’єктів у свідомості людини. Когнітивний
аспект досліджень зумовлює появу нового підходу у вивченні семантики займенників, накреслює такі
перспективні напрямки, як вивчення конкретного і уявного дейксису, умов рефренційного вибору, становлення
когнітивно-референційних відношень анафори.

Література
Ахманова 1969 – Ахманова О.С. Словарь лингвистических терминов. – М.: Сов. энциклопедия, 1969.
Бенвенист 1974 – Бенвенист Э. Общая лингвистика. – М.: Прогресс, 1974.
Бюлер 1993 – Бюлер К. Теория языка. Репрезентативная функция языка. – М.: Издательская группа
«Прогресс», «Универс», 1993. // http://www.classes.ru/grammar/111. Karl_Buller_Teoriya_yazika
Загнітко 2006 – Загнітко А.П. Сучасні лінгвістичні теорії: Монографія. – Донецьк: ДонНУ, 2006.
Залевская 1978 – Залевская А.А. Вопросы организации лексикона человека в лингвистических и
психологических исследованиях. Учеб. пособие. Калинин, КГУ, 1978. Розділ ІІ. Актуальні проблеми морфології

99
Моделирование языковой деятельности в интеллектуальных системах / Под ред. А.Е.Кибрика и
А.С.Нариньяни. – М.: Наука, 1987.
Кибрик – Кибрик А.Е. Анафора // http://www.krugosvet.ru
Кравченко 1992 – Кравченко А. В. Вопросы теории указательности: Эгоцентричность. Дейктичность.
Индексальность. Иркутск: Изд-во Иркутского ун-та, 1992
Кравченко 2001 – Кравченко А.В. Знак, значение, знание. Очерк когнитивной философии языка. Иркутск:
Издание ОГУП, 2001.
Лебедев 2001 – Лебедев М.В., Черняк А.З. Онтологические проблемы референции. –М.: «Праксис», 2001.
ЛЕС 1990 – Лінгвістичний енциклопедичний словник. – М., 1990
Линский 1982 – Линский Л. Референция и референты //Новое в зарубежной лингвистике. В. 13. Москва:
«Прогресс», 1982. – С. 161 – 178.
Падучева 2004 – Падучева Е.В. Высказывание и его соотнесённость с действительностью
(референциальные аспекты семантики местоимений). Изд.4-е, стереотипное. – М.: Едиториал УРСС, 2004.
Пешковский 1956 – Пешковский А.М. Русский синтаксис в научном освещении. – М., 1956.
Селевёрстова 1988 – Селевёрстова О.Н. Местоимения в языке и речи. – М.: Наука, 1988.
Шелякин 2001 – Шелякин М.А.Функциональная грамматика русского языка. М.: Русский язык, 2001.
Штерн 1988 – Штерн І.Б. Вибрані топіки та лексикон сучасної лінгвістики: Енциклопедичний словник. –
К.: АртЕК», 1998.
Jackendoff 1997 – Jackendoff R. The Architecture of the Language Faculty. MIT Press, 1997.

The development referent semantics on the material of demonstrative pronouns is shoran in the article. The
semantic peculiarities of the pronouns that caused their definition as basic referent units are observed.
Keywords: referency, attributive and referent reading, definite/indefinite, concrete/common referency, daxsys,
anaphora, anaphor, antecedent, coreferency.
Надійшла до редакції 3 жовтня 2007 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.